У 2014 році через війну Ганна Поповиченко покинула рідний Луганськ. Спочатку переїхала до Харкова — туди перемістився Луганський національний аграрний університет, у якому жінка викладала економіку. 2019-го народила Марічку й повернулася на Луганщину, до Сєвєродонецька, де мешкали батьки. Її донька пішла в садок, Ганна планувала поновити викладацьку кар’єру. Але почалося повномасштабне вторгнення.
Дехто з сусідів та друзів поїхав одразу. Батько Ганни, Сергій Поповиченко, очолював анестезіологічне відділення онкодиспансеру, він не хотів залишати місто: думав про те, що буде з хворими, якщо всі лікарі поїдуть.
Тим часом Сєвєродонецьк перетворювався на прифронтове місто: частішали обстріли, зростала кількість руйнувань, зникло опалення, електрика, газ. Виживати в таких умовах із дитиною стало складно.
Тим, хто хотів виїхати, але не мав власного транспорту, доводилося шукати людей з автівками і сподіватися на вільне місце. Серед таких була подруга Ганни — Марина Воропай, мати дворічної Олександри.
10 березня родина Ганни вирішила виїжджати. Марині надіслали повідомлення: «Завтра будемо їхати. Ти з нами?» Відповідь надійшла майже миттєво: «Так. Тільки не залишайте мене».
«Ми не знали, скільки їхатимемо. Зібрали документи, техніку, трохи грошей, мамині прикраси, ліки, речі доньки. Батько залив повний бак бензину. Ми понаклеювали на вікна білі аркуші з написами “Діти”. І рушили», — пригадує Ганна.
На виїзді з Рубіжного побачили блокпост із українським прапором. Машина Поповиченків наближалася до нього, аж раптом із лісу пролунав постріл: снаряд влучив у блокпост. Батько Ганни розвернув машину в бік Сєвєродонецька, який раптом здався найбезпечнішим місцем. Але з того моменту авто стало мішенню для ворога.
«У нашу машину щось прилетіло й розірвалося, — згадує Ганна Поповиченко. — Мене поранило в ногу. Марину — в стегно. Уламок влучив батькові в голову — він загинув на моїх очах».
Дорогою їхала цивільна автівка — якийсь відчайдух намагався проскочити крізь бій. Він побачив згорілу машину й тіла людей на снігу. Зупинився. Ганна туманно пам’ятає, як підхопилася. Притискаючи до себе Марічку, бігла до тієї автівки, не відчуваючи болю. Вони з матір’ю стрибнули на заднє сидіння. Але побачили, що безсила Марина залишилася лежати у снігу. Мати Ганни кинулася до них, підхопила й віднесла до машини малу доньку. Потім разом із водієм вони повернулися по Марину, але почався обстріл.
Лікарня в Рубіжному стояла там, де тривав бій, територія довкола була всипана снарядами, які не розірвалися. Водій відвіз жінок до школи, де у підвалі було бомбосховище.
Ганна відчула, що її права нога мокра — взуття було повне крові. Поранення обробили, перев’язали, дали знеболювальне. Дітей перевдягли й зігріли.
Жінок із дітьми доставили до лікарні. З ноги Ганни витягли найбільші уламки. Ту ніч вона провела в інвалідному кріслі у коридорі. Палати були заповнені лежачими хворими й пораненими. Іноді до них забігали лікарі чи медсестри, які ховались у підвалі. В медсестри Ганна попросила води. Та попередила, що водопровід не працює — тож принесла талий сніг.
Ганна не запам’ятала ні марку автівки, ні ім’я водія, який витягнув їх з-під вогню. Але колишній студент допоміг їй знайти контакти рятівника: Валентин із Рубіжного нині служить у Силах тероборони під Харковом. Телефоном розповів Ганні, що мало не щодня згадує той день, думаючи про те, чи можна було врятувати Марину.
Загиблого 62-річного Сергія Поповиченка, лікаря-реаніматолога Луганського обласного клінічного онкологічного диспансеру, президент України посмертно нагородив медаллю «За врятоване життя».
