Аня Зайцева і Станіслав Артьоменко познайомилися влітку 2018-го. Зустрілися в центрі рідного Краматорська. Поблукали вулицями. 17-річній дівчині хлопець видався занудою.
«Постійно щось розповідав: таке буденне, звичайне. Мені це було нецікаво. Я мріяла про нове місто, нові знайомства, нові враження. Тим паче я вступила до Харківського університету, і восени мене чекало там яскраве життя»
У Харкові дівчина заселилася в гуртожиток, виставила сторіс в інстаграмі: ось у цьому районі я живу. І тут дзвінок від краматорця: «Привіт, а я недалеко від тебе». Виявилося, він тут мешкав, будував кар’єру боксера.
«От, «блін», думаю: і тут мене знайшов, – Аня сміється в телефон. – Він наполегливо щодня телефонував, мовляв, хоче мене побачити. Ми зустрілися. Я на нього вже якось інакше подивилася: зачепила його впертість, жага досягти чого хоче. Я дала йому «шанс».
Після місяця зустрічей пара стала жити разом на орендованій квартирі.
Станіслав Артьоменко ще у 2014-му хотів піти в прикордонники, але через травму спини його не взяли.
«Під час карантину він почав тренуватися щодня, підтягнув спину, подивився відео, як вправляються «азовці». Це його дуже мотивувало і він став готуватися вступити до полку «Азов». Йому подобалося, що там всі спортивні, ерудовані, і він завжди хотів захищати країну»
У ніч на 24-те мене розбудив дзвінок мами: «У Краматорську вибухи». Відразу ж за нею Стас: «Взяла сумку, речі лише цінні, викликала «блаблакар» і швидко виїхала. У мене зв’язку не буде, сподіваюся в тебе все вийде. Головне – не панікуй».
«Стас дзвонив мені в село майже щодня, могли говорити хвилину чи цілих п’ять. «Я поїв», «я катаюся на різних машинах», «я бачив собаку». «Ти цілий?» – «А якщо не цілий, ти мене любити не будеш?»
Про серйозність ситуації дівчина більше дізнавалася з новин, ніж від коханого. Коли почула про завод «Азовсталь», запитала чи він там. Сказав, що ні, а вона злякалася ще дужче.
Так в самому існуванні, в очікуванні минав час. 16 травня побратим хлопця скинув його фото і передав, що Стас кохає і просить дивитися новини. Там оголосили про евакуацію «азовців».
«Насправді це був полон. На відео я його не побачила, лише на фото: кепка, борода, худий, очі опущені. І все. Зв’язок з ними урвався. Нема куди писати, нема куди дзвонити. Всім родичам сказали: тимчасове мовчання. Жодних імен, позивних, фото»
Дівчина чекає. І думає, що гірше ніж ув’язнення, нічого бути не може. Відбувається перший обмін полоненими, Аня надихається.
«У ніч на 29 липня мені сниться сон. Приходить Стас і каже: «Залишайся тут, з тобою буде все добре, я пішов». А вранці мені скидають новину про теракт, і в мені такий різкий біль всередині. Я починаю шукати виправдання, що сон це не прощання, а збіг, а і він мав на увазі, що скоро повернеться»
Цілий день дівчина сидить в новинах. В кожному відео, фото, в кожному фрагменті шукає хоч зачіпку. А потім скидають список загиблих. Станіслав під номером 29. Аня тричі запитувала у різних людей і почула одне й теж: «Він загинув. Мужайся».
«Мамину позицію я прийняла. Вона чекає, що хтось подзвонить, скаже, що його обміняли. А я прийняла реальність. Хоча тіло нам так і не віддали».
