Після 24 лютого 2022 року виїхати на неокуповані Росією частини України для тисяч людей виявилося проблемою. Військові РФ обстрілювали евакуаційні коридори та створювали інші перешкоди. Так, по суті, єдиною опцією лишався шлях через Росію. Люди погоджувалися їхати від безвиході: бракувало ліків та продуктів, комусь окупаційна влада погрожувала розправою, для когось фізично й психологічно було неможливо ховатися в підвалах від обстрілів.
24 лютого 2022-го Каріна підхопилася від вибуху: чорний стовп диму підіймався в районі картонно-тарного комбінату. Так почалися обстріли Рубіжного, інтенсивність яких тільки зростала. Від них Каріна з родиною, як і майже всі мешканці її мікрорайону, переховувалися у дитсадку “Дельфін”.
Каріна пригадує, 10 березня 2022-го росіяни зʼявилися в районі, де вона мешкала з родиною. Окупаційна влада пропонувала “евакуацію” до Старобільська. Людей вантажили у “КамАЗи” без даху з позначками Z і часом вивозили посеред ночі, якщо вдень “евакуації” заважали обстріли. Каріна каже, не знає про долю тих, хто виїхав у такий спосіб.
За тиждень Каріну з її мамою та донькою чоловік вивіз до Старобільська. Прикордонникам у РФ Каріна сказала, що їде в Москву до брата, хоча чи справді у неї є там брат ніхто не перевіряв. На кордоні видали “документ”, з яким можна упродовж 15 днів отримати в Росії статус біженця. Такого варіанту Каріна навіть не розглядала. Від кордону жінки попрямували до залізничної станції Мілове-Чертково, далі — до Москви й Санкт-Петербурга потягом. Звідти — автобусом до кордону з Естонією.
Наталія називає цю війну “другою”. Перша, яка почалася у 2014-му змусила її залишити Широкине. Тепер же довелося їхати з Маріуполя. Спочатку їхати з міста жінка не планувала, декілька днів вони з чоловіком розвозили знайомим продукти та воду, а тимчасовий прихисток подружжя знайшло у друзів в підвалі. Перший авіаудар вони пережили саме там. Потім перебралися до підвалу пологового будинку.
16 квітня о п’ятій ранку до підвалу пологового зайшли російські військові й наказали до 12 години звільнити приміщення. Наталія каже, зрозуміла, їхати їй нема куди й нема на чому — біля пологового стояла її розбита автівка.
Наступного дня Наталія з чоловіком пішли на фільтрацію. Жінку протримали години дві. Питали про сина, який раніше служив прикордонником, про її місце народження, зазначене в паспорті — місто Броди: “А що це уроженка Львівської області, “Бандерштадту”, робить на Донбасі?” Брали відбитки пальців, фотографували, перевіряли телефон.
“Вони питають: “Куди ви їдете?”. Кажу, в Росію-матушку. У мене там родичі по батьківській лінії, Улянівська область”. — “О, супер. Значить у тебе кров батьківська”. Бо спитали, звідки мати, а вона — українка. “Молодець, що їдеш в Росію”. А я сама думаю, як би стриматися: плюнула б, щоб втопився він. Так гидко. Таке відчуття, що продала саму себе”, — говорить Наталія.
О десятій вечора подружжя вийшло з митниці. Переночували у волонтерському центрі. Зранку прийшов автобус до Таганрога. Далі — Ростов та Санкт-Петербург. Звідти — шукали перевізника до естонського кордону, в Івангород. Там — знову допит, але лише для чоловіків. Зараз Наталія мешкає у Валзі.У новому тимчасовому домі Наталія зберігає дитячі малюнки, які їй дарували на 8 березня у підвалі пологового в Маріуполі.
Першою реакцією Алли на новини вранці 24 лютого, каже жінка, було заперечення. З Києва до Ізюма дзвонила старша донька і наполягала: “Мамо, вам треба терміново евакуюватися”. Але в місті ще було тихо. Алла відмахнулася і попрямувала на маршрутку, щоб їхати на роботу у Камʼянську гімназію: географія, яку вона викладала, мала бути за планом.
На початку березня в Ізюмі підірвали мости через річку. Авіаудари та артилерійські обстріли почалися за кілька днів. Вікна Аллиного будинку виходять на трасу Київ-Ростов-на-Дону: було видно, як військова техніка окупантів рухалася до міста. Частина Ізюма, де мешкало подружжя, одразу опинилася під окупацією, на перехрестях зʼявилися російські блокпости. Від авіаударів та артилерійських обстрілів сімʼя переховувалася в підвалі у сусідів.
Спершу родина їхала до Купʼянська. Звідти — до російського кордону. Там Аллу запитали, чому вона не лишається в Ізюмі: “Жіночка на митниці, каже: “З якою метою?” — “Їдемо перечекати бомбардування”. “А що таке?” — “В Ізюмі сильні обстріли”. А вона: “А що, невже там роботи немає?” — “Я учитель, дві моїх школи розбомбили. Куди йти?” — “Знаємо ми вас, їдете через Росію по Європах”.
З кордону до російського Бєлгорода їхали на авто, до Санкт-Петербурга — залізницею. Далі — автобус до Таллінна. На кордоні з російського боку — черга та нові перевірки.
