Військовослужбовець Сергій Бричка родом із Волині. Кілька років працював за кордоном, але на початку повномасштабного вторгнення повернувся і став на захист Вітчизни. Він міг вивезти родину з України та забезпечити їй достойний рівень життя в Європі, однак через два місяці після народження доньки вже був у лавах ЗСУ. На сході боєць прослужив із листопада по січень.
Під кінець 2021-го у новинах панувала тривожність, із товаришами обговорював ймовірність того, чи буде наступ на Україну. Каже, що особливо хвилювався через інформацію, що російські війська стягували до Білорусі. Попри це, працював і рахував дні до відпустки.
«24 лютого подзвонив товариш. Це була приблизно п’ята година ранку. Сказав, що війна почалась. Одразу не усвідомив. Перепитав: яка війна?»
3 березня Сергій Бричка вже був вдома. Батько його дружини на той час вже пішов добровольцем боронити Україну. І рішення чоловіка одразу прямувати у військкомат спровокувало, як він каже, «кіпіш». Тимчасово крапку в дискусіях поставило те, що 5 березня Яна народила дівчинку. Донечку назвали Софійкою.
«Ми добряче сперечалися. Але врешті вдалося домовитися. Зійшлися на тому, що я точно буду поряд перші кілька тижнів. А потім – у військкомат. Заберуть – то заберуть, не заберуть – то не заберуть»
У квітні Сергій, хоча й не мав досвіду військової служби, таки з’явився у терцентр комплектування та соціальної підтримки і чекав на дзвінок. У травні до нього зателефонували та сказали приїхати на 5-те число вже з речами. У навчальному центрі Сергій пробув там кілька тижнів. Потому бійця відправили на полігон поблизу Житомира в складі новосформованого батальйону. Приблизно місяць тренувалися, підрозділ постійно поповнювався. Коли набрали необхідну кількість військовослужбовців, батальйон пройшов злагодження і якийсь час виїжджав на рейди під кордон із Білоруссю.
Через кілька місяців, у листопаді 2022-го, підрозділ відправили на Мар’їнський напрямок.
«Військова спеціальність у мене – водій. Але на це не дивилися. Насправді кожен солдат у нас – і водій, і сапер, і стрілець. Людей на передовій дуже не вистачає. Ми робили все, що було потрібно»
Боєць із побратимами «займалися всім»: і міни ставили, і виїжджали в окопи на чергування по три дні, працювали із антидроновими рушницями, виїздили на підкріплення до інших рот, відбивали наступи.
6 січня цілий день лив дощ. Бійці в окопах мерзли від того, що мокрі були. А потім на ніч – мінус 12 вдарило. Холеднеча страшенна. Але як мороз, уточнює співрозмовник, хоча б земля до взуття не налипає: «Бо ж там – чорнозем. То коли йдеш по мокрому, то ще на собі кілограми три землі несеш». «Гріли» вороги. Бійці відбили дві їхні атаки, допомогли хлопцях із сусідніх окопів з перехресним вогнем. І ніби на трохи втихло. Але… 7 січня дуже близько біля них розірвався ворожий боєприпас.
Прилетіло настільки близько, що товаришу Сергія рикошетом скалки з дерева так позалітали в тіло, що їх і в обласній лікарні витягували, і в районній, у яку перевели через кілька тижнів після того. Сергію теж тоді добряче дісталося: бійцю перебило дві ноги, дуже роздробило кістки, був осколок у животі і множинні посічення. Разом із ним покалічило ще двох військових, які приїхали на підсилення. А оскільки їх на позиції було шестеро, то троє інших допомогли пораненим, наклали турнікети.
Першу допомогу пораненим надали медики їхнього батальйону. Сергію зняли турнікети, поставили шини, затампонували рани і відправили в Селідове.
«Погано пам’ятаю, що вони мені там робили, бо вже дали наркоз. А потім, як прийшов до тями, то вже везли в Покровськ. Звідти – на Дніпро».
З того часу Сергій у медзакладі. Переніс не одну операцію. На лівій нозі стоїть штир – там кістки не вистачає. На правій перебило, власне, біля коліна. Дуже роздробило кістку. Лікарі вшили пластину, щоб скріпити докупи.
«Не було до чого те все чіпляти… Треба часу багато, щоб одужати. Бо це ж не побутовий перелом, а осколкові поранення. А вони не були стерильними. І час грав проти мене. Тому з ран довго йшли виділення, ніяк не хотіли заживати. Тішу себе тим, що обіцяють – ходити буду. Але попереду ще не один місяць, щоб усе зрослося. І тривала реабілітація»
«Техніка там не витримує. А люди – мусять. Їх тримають ті, хто вдома. Сім’я. Діти. Я, наприклад, думав про рідних, про дружину і доньку. Читав, як вивозять дітей у невідомому напрямку з окупованих територій, і вжахався. У голові не міг це скласти… Забирають і відають чужим людям, які невідомо як з ними поводитимуться… І розумів, що маю бути тут, на передовій, аби мою дитину ніхто з дому не забрав, щоб своїх рідних захистити. Так люди і тримаються»
