Юлія і Анастасія познайомилися під час окупації. Разом ходили на проукраїнські мітинги, а тепер разом ходять по воду.
«Ми прийшли в кафе. Трішки випили, бо у нас був стрес, вічний стрес. І потім Юля говорить: «Ну що заспіваємо Червону калину?» — розповідає Анастасія. «Це в центрі було, а вони (окупанти) дуже часто там бували. Один хлопець почав знімати. Ми трохи боялися, але зробили це. Це було влітку в окупації»
«Ми з батьком далекобійники в минулому, а так ми маємо свої машини – зерновози. І, як почала війна, ми відразу сказали, що не будемо працювати. Ми Вісім місяців не працювали, не возили зерно ні по області, ні в Крим, бо ми не збиралися заробляти гроші на крові. І при відході росіян хтось з наших здав, що у нас є автомобілі. Приїхали бородаті дядьки, два дні сім’ю мучили, щоб ми ключі віддали і вони забрали у нас 12 вантажівок. Так і сказали: «Треба було працювати з нами і все було б добре» — згадує Олександр.
Пані Наталія працює на залізничному вокзалі.
«Вокзал був мало не з першого дня окупований. Росіяни обстріляли адміністрацію і центральний вхід. Днів десять вони знаходилися на вокзалі, а потім просто залишили його, але людей сюди не пускали. Повісили свої прапори. Потім вони хотіли запустити свій потяг. Навіть оголосили, що потяг буде їхати з 1 липня в Крим. Навіть ремонт тут якийсь зробили. Але потяг так і не пішов»