Володимиру Петровичу (прізвище чоловіка не називається з міркувань безпеки) 82 роки. Він народився в Карповці поблизу Харкова. Чоловік здобув фах вчителя у Донецькому державному університеті та переїхав разом з дружиною Валентиною у Ямпіль — там йому запропонували посаду директора сільської школи. Паралельно з директорством Володимир Петрович викладав історію та суспільствознавство.
Він пережив Другу світову війну, але зізнається, що українсько-російська війна набагато жахливіша.
10 вересня чоловік разом з дружиною відсвяткував її 77-й день народження. На цей момент, згадує він, війна біля села перейшла в активну фазу — Ямпіль сильно обстрілювали, і не залишилося жодної хати, яка б не постраждала від ракет та снарядів. Перебувати на вулиці було небезпечно — всі сиділи по своїх будинках. Через 10 днів після влучання першого снаряду у двір Володимира Петровича прилетів другий — з боку села Закітне, де перебували російські війська. На Ямпіль сипалися міни, начинені гострими болтами.
Того дня чоловік пішов за будинок займатися городом, а дружина лишилася ховатися в погребі. «Погріб був хороший, з гіпсоблоку. Дружина сиділа на дошках на третій сходинці зверху. Вибух. Стовп диму та пилу піднявся під небо. Я прибігаю, кричу «Валя! Валя!» Дивлюсь — розвернуло той погріб в три метри завглибшки, як наче хто окоп рив. А її проскочив, не помітив. Їй, бідній, відірвало руки, голову, ноги порвані були. Одяг на ній порозривало, вона була вся гола і чорна. Я не міг дивиться — уявіть, ми прожили разом 58 років. В нас три хлопчики й дочка», — згадує чоловік.
Після вибуху Володимир знайшов кількох чоловіків, які допомогли йому поховати дружину. Залишки тіла поклали в рядно і закопали в саду під яблунею.
Заборона розповідає історію руйнації життя Володимира Петровича, його сім’ї та домівки.
