Червоноград — Шептицький

Історично Червоноград — це Галичина, географічно — Волинь, але візуально — цілком собі Донбас. На горизонті видніються терикони та заводські труби. Памʼятник шахтарю на вʼїзді до міста — типовий взірець соцреалізму: суворий м’язистий гірник у розстебнутій сорочці височіє на постаменті, на якому такі ж суворі чорні літери повідомляють: «Червоноград». Тільки ця назва і пасує місту, впевнена більшість його мешканців. Всупереч їхній думці, 26 вересня Верховна Рада офіційно перейменувала Червоноград на Шептицький. Містяни з іронією питають, хто вони тепер: шептичани, шептицькі чи шептицчани? 

***

Редакція «Еха Червонограда» розташована на околиці міста. Очільниця видання Алла Кобзар згадує, що колись у цьому районі кололися, вбивали людей у бійках і вкорочували собі віку. Тепер усе інакше: на місці покинутих будівель виросли житлові комплекси. Можливо, забудовник навіть приведе до ладу озеро — воно зʼявилося тут через шахти, які відкрили підземним водам шлях на поверхню. Але зараз водойма схожа радше на велику калюжу. 

«Ми точно куточок Донбасу на Галичині, — каже Алла Кобзар. — Місто будували навколо шахти. Тому зкалькували його з Донбасу. Бо більше не було з чого калькувати. Це не про комунізм, а про те, що все робили по шаблону». 

З шахтами пов’язані життя багатьох червоноградців, зокрема й Алли: її бабуся і дідусь познайомилися тут, у Червонограді, куди приїхали з Полтавської та Житомирської областей. Обидва працювали на шахті. В 1951 році СРСР та Польща обмінялися територіями. Союз віддав шматочок тодішньої Дрогобицької області, а натомість отримав частину Люблінського воєводства, яка увійшла до складу сучасної Львівської області. СРСР спішно будував тут новий індустріальний район, робітників звозили з усіх республік. 

З шахтами деякі місцеві пов’язують і назву свого міста, асоціюючи Червоноград не з «червоною владою», а з кольором породи місцевих териконів. Однак питання про перейменування Червонограда поставало ще в 1990-х роках. В 1994-му відбувся референдум, на якому більшість містян проголосували за те, щоб переназвати місто Христинопілем — на подобу Кристинопіля, як воно називалося за польської доби. Однак тоді Верховна Рада пропозицію не підтримала. 

До питання повернулись у 2015 році, коли набрав чинності закон про декомунізацію. Щодо Червонограда була невизначеність: назва ніби й радянська, але не аж така радянська, як у Комсомольська чи Кіровограда. 

«Ми то потрапляли до списків [топонімів, що підлягають декомунізації], то зникали з них, — каже Алла Кобзар. — Але потім все якось забулося. Аж до 2023 року». 

2023 року в Україні прийняли ще один закон — про деколонізацію та дерусифікацію. Інститут національної пам’яті додав Червоноград у список топонімів, які варто перейменувати. 

Відповідно до регламенту, місто влаштувало громадські слухання, учасники якого проголосували за варіанти нової назви. Перелік найбільш популярних пропозицій було передано до Верховної Ради. Очолив його… Червоноград. Міська рада залишила серед варіантів стару назву, запропонувавши для неї нове трактування: тепер червоний колір — не про радянську владу, а про прапор УПА. 

Друге місце у переліку пропозицій посів Христинопіль. Цю назву рекомендував й Інститут національної пам’яті. На третьому місці був Шептицький — на честь митрополита Андрея Шептицького. Чому саме на його честь, мешканці Червонограда не зовсім розуміють: Шептицький народився в іншому місті та не був видатним діячем Червонограда — лише приймав вічні обітниці в місцевому монастирі. Відтак за перейменування Червонограда на Шептицький проголосувало менш як три відсотки містян.

Пропозиція про перейменування Червонограда на Червоноград була відхилена. Андрій Гречило, член експертної комісії, яка визначає, чи потрапляє певний топонім під дію закону, пояснює: по-перше, червоний однозначно відсилає до радянської символіки, тож трюк із новим трактуванням не мав шансів на успіх. По-друге, морфема «-град» притаманна російській традиції назв міст. Для українських топонімів характерні інші, як-от «-город».

Христинопіль також не підійшов: ця назва, хоч і історична, також повʼязана з колоніальним минулим. Народні депутати воліли підтримати нову, українську назву. Ідея перейменувати Червоноград на Клюсів чи Новий двір (так називалися села, які раніше розташовувалися на території сучасного Червонограда) мала ще менше прихильників. Таким чином переміг Шептицький — пропозиція, що набрала лише близько 100 голосів. 

Андрій Гречило визнає, що перейменування Червонограда на Шептицький «виглядає штучно», адже життя митрополита не було тісно повʼязане з історією міста. Сам він врешті запропонував іншу назву — Червенськ. Червенські землі, які згадуються ще в «Повісті временних літ», — це історична назва територій, де розташований сучасний Червоноград. Утім, депутати Верховної Ради вирішили залишити Шептицький.

***

«Хтось, коли обирав цю назву, думав, як вона буде звучати в побуті? — обурюється Алла Кобзар. Візьмімо наше видання. Як нам перейменовуватися: замість “Еха Червонограда” — “Відлуння митрополита”?»

Один з місцевих активістів, що намагаються повернути Шептицькому стару назву, — колишній депутат міськради Володимир Ткачик. На зустріч він приходить у костюмі, зі стосом документів. На вигляд йому за шістдесят. Ткачик відомий серед містян. Хтось обережно каже, що він «специфічний», інші ж відверто називають Володимира «міським божевільним». 

«Люди! От що то коїться? — театрально звертається Ткачик до перехожих на центральній площі. — Зробили це перейменування, а кому воно потрібне?»

Дві літні жінки зупиняються та ствердно кивають. 

«Я зараз у кожного спитаю, чи хотів би він перейменування, і кожен вам відповість, що ні, — каже Ткачик і одразу зупиняє чоловіка, вочевидь знайомого, який тисне йому руку. — От вам потрібне перейменування?»

«Не потрібне! — погоджується чоловік. — Ми як були Червоноградом, так Червоноградом і маємо залишатися!»

Навколо Ткачика швидко утворюється коло слухачів. Дехто сідає поряд на лавку та дослухається до розмови. Одна з жінок запевняє: коли Ткачик був депутатом міськради, при ньому був порядок, а зараз порядку немає.

«Що таке тут коїться! — підхоплює один з перехожих, який щойно доєднався до дискусії. — Зараз витратять гроші на це перейменування, а краще б хлопцям на дрони дали! То чи воно на часі зараз, га, Володимире Петровичу?»

Відчуваючи підтримку, пан Ткачик викладає свої аргументи на користь назви Червоноград: вона — виключно українська, про червону кров, червоний прапор УПА та червону калину. Володимир Петрович відкриває теку з копіями своїх звернень до різних інстанцій. Тут, зокрема, є лист зі зверненням до Національної комісії стандартів української мови, що виключила Червоноград з переліку топонімів, які мають російську складову.

Ткачик вірить, що йому вдасться повернути місту стару назву, і готовий домагатися цього навіть у суді. Колишнього депутата засмучує, що про червоноградців країною тепер шириться дурна слава — мовляв, не хотіли перейменування, бо досі живуть радянським минулим. Але ж місто завжди було проукраїнським, зауважує Ткачик: місцеві шахтарі в 1989 році їздили в Київ на протести, які відіграли роль в розвалі СРСР, а перший пам’ятник Леніну в Радянському Союзі повалили саме тут ще в 1990 році. 

«Знаєте, чого Шептицький? — наостанок каже Ткачик. — Бо це лобі УКУ [Українського католицького університету]. Вони так намагаються усюди пролізти». 

***

«Лобі УКУ» — це Анастасія Безпалько, місцева волонтерка та активістка. Щоправда, закінчила вона не УКУ, а Могилянку. Утім, ідея перейменування Червонограда на Шептицький належить саме їй. 

Анастасії 22 роки, вона народилася і виросла в Червонограді. Її дід приїхав сюди в 1950-ті будувати нове місто. Батько працював на шахті. Ще зі школи Анастасія займалася громадським активізмом, тож не залишила поза увагою й перейменування міста. 

Червоноград — назва виключно українська, про червону кров, червоний прапор УПА та червону калину

Безпалько каже, що назва «Шептицький» спала їй на думку, коли вона розмірковувала, чим може пишатися колишній Червоноград. Згадка про митрополита здалася їй чудовою ідеєю. Тим більше що в неї були однодумці — наприклад, депутат міської ради Олег Мусій. Тоді як більшість представників місцевої влади, додає Безпалько, не хотіли нести відповідальність за непопулярне рішення, тому й не запропонували власних варіантів. 

Анастасія згадує, що громадські слухання проходили абияк. На них прийшли переважно люди старшого віку, які кричали та перебивали одне одного. Дійшло до того, що в кулуарах пролунала ідея повернути Червонограду назву Кристинопіль — щоб місто забрали поляки. Представниці Інституту національної пам’яті слова так і не дали. Коли учасників запитали, хто підтримує перейменування міста, піднялися лише дві руки — одна з них Настина. 

«Тоді мені здавалося, що живою я з того залу не вийду», — сміється вона. 

Серед іншого містяни також закидають Безпалько, що називати місто чиїмось прізвищем — це культивування особистості на радянський манір. Дехто обурюється, що нову назву Червонограду запропонувала людина, яка наразі не живе в місті (в липні Анастасія Безпалько переїхала до Києва, де працює в Міністерстві оборони).

‍
Проте в місті лишається родина Безпальків. Батьки, каже дівчина, поступово звикають до назви Шептицький. Хоча дідусь і досі називає місто Красноградом.

В кулуарах пропонували повернути Червонограду назву Кристинопіль — щоб місто забрали поляки

‍
«Важко вести діалог з людьми, які не згодні на компроміс, — каже Анастасія. — На цих громадських слуханнях люди просто кричали одне на одного. Конструктиву не було. Тим часом є закон про декомунізацію, і Верховна Рада просто виконала його». 

Настя зізнається, що її ім’я і досі згадують в коментарях, коли проклинають перейменування. Себе вона заспокоює тим, що назву, можливо, оцінять наступні покоління. А для сучасників Червоноград так і залишиться Червоноградом. 

***

Спеціаліст відділу культури Червоноградської міської ради, краєзнавець Юрій Гринів — один з небагатьох, хто проводить екскурсії містом і мріє, що Червоноград колись стане туристичним центром Західної України. Точніше, мріяв. 

Прогулянку «по старому Кристинополю» Юрій починає з історичної довідки: місто заснував Фелікс Потоцький, представник роду польських королів. Головна тутешня пам’ятка архітектури — палац Потоцьких. Розповідаючи історію Червонограда, пан Гринів не знаходить приводу згадати митрополита Шептицького. Аж поки перед очима не постає Святоюрський монастир, де в 1888 році згаданий єпископ приймав обітниці. 

«Чому Шептицький? У Кристинополі він був не так багато часу, — каже Юрій. Напочатку він уникав розмови про перейменування, але врешті сам торкнувся болючої теми. — Так, Шептицький дійсно приймав тут обітниці. Але це не щось особливе: не він же обирав, де це робити. Це вирішувала церква, яка визначала певний населений пункт, де в конкретний рік будуть приймати обітниці».

Палац Потоцьких виглядає неналежно статусу «головної пам’ятки архітектури»: будівля повільно руйнується, одна стіна вже завалилася. 

Значно кращий вигляд має Собор святого Йосафата. У 2017 році в соборі на прохання настоятеля з’явилася фреска, що зображає Путіна, який палає на Страшному суді. Настоятель Михайло Нискогуз — один з небагатьох, хто підтримує перейменування міста, і, здається, паства з ним солідарна. Дві старенькі жінки, що прийшли до церкви на службу, охоче коментують зміну назви міста: те, що Червоноград став Шептицьким, — то божа благодать. 

Анастасія Безпалько переконана: містяни вороже сприймають перейменування через те, що мало знають про Шептицького. Їх треба інформувати, зауважує вона, але міська влада цього не робить. 

Співробітник відділу культури Юрій Гринів робити це не збирається. Він мріяв, що місту повернуть назву Кристинопіль, а перейменування на Шептицький для нього — майже особиста образа. Мовляв, якщо Червоноград назвали на честь церковного діяча, то хай церковні діячі й займаються іміджем міста. 

23 листопада, за два місяці після того, як Червоноград став Шептицьким, на сторінці міськради у фейсбуці з’явився пост про те, хто такий Андрей Шептицький і чим він важливий для української історії. Більшість перепостів — в локальних групах релігійних громад. 

***

У місті Шептицький є дві пам’ятні речі, що нагадують про митрополита. Одна з них — у будівлі кінотеатру, який в 1990-х місцева влада передала на баланс Святоюрського монастиря. Відтоді тут розташований поминальний дім, інтер’єр якого прикрашає вишита ікона Шептицького.

Інша пам’ятка — бюст Шептицького біля Святоюрського монастиря. Поруч з монастирем на лавках п’ють пиво молоді хлопці в спортивних костюмах. Дізнатися в парубків, яка назва міста їм до душі, не виходить: їх більше хвилює перспектива потрапити в кадр фотографа, який знімає монастир на фоні заходу сонця. Як запобіжний захід вони обіцяють запхати камеру фотографу в дупу. 

Ті ж з містян, хто відкритий до діалогу, критикують нову назву з різних боків. Одні незадоволені тим, що місто перейменували всупереч громадській думці. Інші не бачать у перейменуванні нагальної потреби. Комусь нова назва просто «не звучить». Попри сподівання Анастасії Безпалько, молодь теж не вітає таку декомунізацію: їй переважно байдуже. 

Не надто переймаються темою декомунізації й місцеві шахтарі. Якщо судити з фейсбук-сторінки «Шахтарі Червонограда», набагато більше їх хвилює затримка заробітної плати: гроші гірникам не платять ще з минулої весни. Частину боргів, по 10–15 відсотків, їм почали виплачувати лише у вересні. 

«Віриш чи ні — мені пох*й, — хрипло каже шахтар Володимир (на прохання героя редакція не вказує його прізвища), один з багатьох членів спільноти “Шахтарі Червонограда”. — Клав я на всі ці перейменування. Шептицький, Мудицький — то до реального життя не має жодного стосунку».

Андрій Гречило з експертної комісії Інституту національної пам’яті каже, що остаточне рішення щодо нової назви варто було б залишити за мешканцями міста, а не за народними депутатами. Однак, зазначає він, проводити справжні референдуми — дорого.

За два місяці після перейменування мешканці міста, які не знали, як себе ідентифікувати — шептичани, шептицькі чи шептицчани, — зупинилися на першому варіанті. Перехід дається важко, тож аби не обурювати прихильників старої назви, місцеві пабліки пишуть «шептичани/червоноградці».