Як свідчення охоронця зі Стоянки перетворилися на п’єсу, яку показують в Лондоні? Відповідає її постановниця Джозефін Бартон

Людям не байдужі воєнні злочини, скоєні в Україні. На жаль, є більш резонансні воєнні злочини. Є випадки, про які всі знають, говорять, про них пишуть в пресі. Але ми розмовляємо з різними вцілілими і деякі з цих історій — лише одна з багатьох. Ви не очікуєте, що свідчення охоронця приватного будинку зі Стоянки, чия історія не дуже відома і яку записала наша колега Ірина Лопатіна, поставлять на сцені і вона буде в центрі мистецького твору. Чому ти взялася за написання цієї п'єси? 

Часто буває так, що я починаю проєкт і не знаю, чим він завершиться. В мені відбувається своєрідний вибух цікавості. А потім я вивчаю матеріал, дізнаюся все більше нового про це і відбувається неповторний шлях. Тож не думаю, що я знала, що це буде саме ця точка, в якій ми перебуваємо сьогодні. 

Сьогодні ввечері офіційне відкриття вистави. В листопаді 2022 року я зустрілася в Лондоні із Пітером Померанцевим. Він сказав: «Ми створили The Reckoning Project. Ми збираємо архів воєнних злочинів. Я хочу знайти спосіб притягнути людей до відповідальності за їхні злочини не тільки в суді, але й у публічному суді громадської думки. Чи можеш ти щось з цим зробити?» Пітер — мій давній і близький друг, роботою якого я дуже захоплююся. Як правило, досить часто я погоджуюся на різні проєкти. Тож я сказала «так». Потім я почала проводити невелике дослідження і дізнаватися більше про цей архів. Тоді зрозуміла, що мені потрібно співпрацювати з українським драматургом. У той час я працювала з української драматургинею Анастасією Косодій над іншою постановкою «Крим, п’ята ранку».  Тож я погодилася, а потім ми почали читати свідчення. Ми обидві з Анастасією прочитали свідчення охоронця зі Стоянки. Коли я його читала, то подумала: «Ого, це читається як кіносценарій. Це надзвичайна історія». Те, що це практично вистава я відчула досить швидко. 

‍Коли ми читали наші свідчення, то також розуміли, що історії свідків настільки надзвичайні, що про кожну з них, можливо, можна зняти фільм. Але як мисткиня, що ти побачила в них, про що, можливо, не чула в новинах? Або навпаки — знала з новин, але через призму цих історій подивилася на події під іншим кутом? 

Спочатку ми почали шукати точки перетину та зв'язки між цими історіями. Наприклад, мобільні телефони з'являлися в багатьох різних випадках у багатьох різних свідченнях. Тож ми подумали: «Які точки зв'язку ми могли б знайти? Чи можемо ми зробити виставу про, наприклад, мобільні телефони?» Ми не ставили виставу про мобільні телефони, але принцип був саме такий. Ми шукали такі зв’язки. 

Доволі рано ми їх знайшли, частково завдяки розмовам з тобою, Наталя, але також завдяки спілкуванню із аналітиком The Reckoning Project Раджі Абдул Саламом. Він вивчав свідчення та шукав у злочинах певну систему, а також збирав докази того чи іншого злочину по різним історіям. Ми зустрілися з Раджі в Берліні і це була захоплююча розмова. Серед усіх цих доказів є справді якісні, глибокі роздуми про людську природу, про те, що люди відчувають щодо правосуддя, чому вони зацікавлені в ньому, їхню мотивацію та як вони вижили під час тих подій. Ці акти героїзму, крихітні прояви доброти — це не те, що потрапляє до суду. Але, очевидно, саме ці моменти приваблювали нас з Анастасією.  

Це була драма, яка і допомагала нам зрозуміти персонажів. На це Раджі мені відповів, що в цьому і полягає причина співпраці із журналістами. «Для того, щоб отримати докази, вам потрібно розбудувати із свідком зв'язок, побудований на емпатії. Тільки після того, як журналіст увійде в ситуацію, людина зможе розкритися йому, але для цього також треба час. Ми працювали з журналістами, які були готові сидіти годинами і будувати довірливі стосунки з цими свідками. У результаті ми можемо отримати надзвичайні докази». Він також сказав, що насправді не може читати свідчення. Очевидно, що він читав їх, тому що вони йому потрібні для роботи. Але Раджі сказав, що слова свідчень створюють спогади в його голові. Для нього це занадто складно, і він дуже поважає роботу журналістів, які сидять і слухають ці історії. Ця розмова з Раджі, а також деякі роздуми, якими ти поділилися зі мною. Фраза, яку ти мені сказала про те, що ви сидите годинами і плачете разом із свідками, коли вони плачуть — саме це дало мені швидке розуміння, що центральною фігурою нашої п'єси буде журналіст. 

‍Для нашої аудиторії хочу трохи пояснити сюжет і не думаю, що це буде спойлером. Отже, п'єса базується на п'яти персонажах, де головний актор грає свідка, який пережив тортури і побиття у Стоянці на Київщині. Є ще четверо героїв: стоматологиня з лікарні у Снігурівці, волонтер, який вижив під час обстрілу залізничного вокзалу у Краматорську, священник із Запорізької області та матір із Київщини, яка втратила дитину під час спроби виїхати.  ‍Ти обрала витончений спосіб надати голос цим героям, але при цьому ти зберегла ідею, що існують люди, які символізують ці свідчення. Чи не могла б ти трохи пояснити, як ці речі складаються у твоїй голові? Як ти це придумуєш? 

У грудні 2023 року ми провели щось на кшталт тижня досліджень і розробок з чотирма українськими та двома британськими акторами. На той час ми планували залишити у п’єсі ще більше свідчень. Насправді, коли ми робили перший відбір, то ми з Анастасією подумали: «Боже, тут так багато гарних історій». Спочатку у нас було десь вісім історій, але потім ми зрозуміли, що це забагато. Тож ми скоротили до чотирьох. Для мене завжди було дуже важливо, перш за все, щоб серед акторів були як українці, так і британці. Українці володіли історією, це була їхня історія, і дуже важливо було, щоб у постановці залишилася українська мова. Тож мені потрібно було придумати, як ми зможемо вшити у п’єсу переклад, щоб наші британські глядачі розуміли, що відбувається, але при цьому потрібно було зберегти мову, що було дуже важливим.

Від самого початку роботи над п’єсою я працюю з дослівним текстом. Так склалося частково тому, що я працюю з перекладом, а також багато з цих свідчень були дані російською мовою, а тепер звучать українською після перекладу Анастасії. Є така форма документального дослівного театру: актора саджають у кімнату, він одягає навушники, чує голос реальної людини і просто повторює сказане нею вголос. У такому класичному варіанті дослівного театру актори вловлюють зміст у самій інтонації, голосі, диханні, паузах, у рухах героя і вони фактично стають провідниками, через які промовляє справжній голос героя. 

Оскільки ми працюємо з перекладом, і оскільки ми працюємо в іншій країні, і я думаю про аудиторію, то одразу зрозуміла, що не збираюся робити класичний дослівний театр у цьому шоу. Це буде щось інше. Я подумала, що з точки зору глядачів це буде насолодою спостерігати за акторами, які шукають зв’язок з реальними людьми. Коли ви сидите у залі як глядач, у певному сенсі ви бачите двох людей. Ви дивитеся, як оживає герой тієї історії, але ви також спостерігаєте за актором, який перебуває у певній внутрішній боротьбі і закохується в персонажа, про чиє життя розповідає. Це як подвійний привілей, і це те, що я хотіла зробити в цій п'єсі. 

Я показала світлини реальних свідків нашим акторам фактично наприкінці всього процесу репетицій. Я хотіла, щоб вони віднайшли свій власний шлях до ролей, щоб актори побудували з героями власні стосунки і порозумілися з ними. Це було досить вражаюче для наших акторів. В кінці вистави ми показуємо світлини реальних людей і актори такі: «А ось як виглядає стоматологиня! А ось як виглядає матір!» Тож я це зробила досить пізно, тому що відчувала, що це важливо вчинити саме так. Це могло б заплутати наших акторів, якщо б вони побачили раніше світлини героїв і намагалися б скопіювати їх. Вони ніколи не стануть цими людьми, і це не їхня робота — стати ними. Тому я хотіла трохи відсторонитися від реальних героїв. 

‍Персонаєі символізують та представляють не лише себе, але уособлюють загалом жертв, які пережили щось. Ви розумієте, що обираєте ту чи іншу історію, щоб показати загальну картину, а не виключно історію одного героя.  

Хотіла додати, що історія матері — це історія, яка насправді найбільше резонувала зі мною. Так, всі історії, які я прочитала, були надзвичайними. Але під час роботи над п’єсою з Анастасією, коли ми читали ці свідчення, то були історії, які резонували нам найбільше і які нам було важче читати, ніж інші. Для Анастасії це були історії із Запорізької області, звідки вона родом. Свідчення з того регіону вона розуміла, вона знала той блокпост, знала ті дороги. Їй було дуже важко читати про ті місця. А для мене, як для матері, це була історія матері, яка втратила свою дитину. Це дуже важка історія, і вона дуже потужна. Це сприймається як акт очищення — спосіб, у який історія проривається назовні зі свідчення, зі стенограми. Я цілеспрямовано вирішила віддати цю роль актору-чоловіку. Вирішила, що це може дати нам трохи дистанції. Він грає її блискуче. Ця матір — надзвичайна жінка. Але такий хід та вибір чоловіка на роль матері допомагає з глядацької перспективи, що це не акторка грає цю матір. 

‍Ти працювала з образом журналіста. Ти створила спільний образ журналіста, якого уявляєш, як передавача інформації. Що в цьому образі є вигаданим, а що ні? 

Ми говорили з багатьма журналістами, тому що прочитали дуже багато стенограм свідчень. Тож ми зрозуміли важливість і цінність їхньої ролі. У Великій Британії ми дуже любимо художню літературу, ми любимо занурюватися у світ і щиро вірити в цей світ, закохуватися в наших персонажів і вирушати з ними в подорож. Анастасія зараз перебуває в Європі. З початку повномасштабного вторгнення вона живе в Берліні. Вона вже звикла до такого, більш Брехтівського театру, театру відсторонення та відчуження. В Берліні, ніколи не очікують, що глядачі в театрі будуть щиро у щось вірити. Хтось пояснив мені, що якщо ви дійсно хочете створити театр, де глядачі можуть втратити себе і повністю повірити в цю вигадку, ви можете знову опинитися в історії з Гітлером. Тому вони весь час відсторонюються, нагадують нам, використовують мікрофони, змінюють освітлення, актори входять в образ та виходять з нього. Для них дезлокація — звичний театральний прийом, свідомо використаний як засіб виразності. 

Тож у мене було таке бажання зробити так із нашою виставою — вшанувати історії, реальні життєві свідчення, але також створити частину вигаданої, переконливої драми, в яку наші глядачі могли б повністю зануритися. Мені потрібно було знайти спосіб створити драму між нашим головним героєм, чоловіком зі Стоянки, і журналісткою. Якою була їхня історія взаємовідносин? Чи створили вони зв'язок? Ця п'єса про зв'язки, про довіру і про те, як люди відкриваються. Чи могли б ми дослідити спосіб, у який не тільки наш свідок може почуватися комфортно, ділячись своєю історією, але й те, що відбувається з тим, хто слухає цю історію? Наприклад, чи змінюється журналістка після почутої історії?  Одна з наших журналісток, з якою ми розмовляли, розповіла мені про вплив свідчень на неї. Вона почула їх і тепер живе з усіма історіями, з усіма свідками, яких вона зустріла, у своїй голові. Кілька років тому я трохи зацікавилася поняттям, яке науковиця Маріанна Гірш назвала постпам'яттю. Вона визначила постпам'ять як досвід, що трапляється у дітей тих, хто пережив Голокост. Ці батьки мають настільки приголомшливі спогади, що у їхніх дітей немає місця для розвитку власних спогадів. Спогади батьків стають їхніми спогадами. Мене зацікавило це явище, і я подумала: «Чи може відбуватися щось подібне з цими журналістами?» Тож ми трохи додали вигадки в цій частині п’єси, надихнувшись розмовою з журналістом і роботою, яку він зробив. Ми почали думати, чи зможемо ми вбудувати це як вигадку в нашу п'єсу і зобразити журналістку, яка живе з усіма спогадами про всіх людей, яких вона зустрічала під час запису свідчень, і що це робить з її власними спогадами. Чи можемо ми розкрити цю річ для неї протягом п'єси, щоб вона могла доторкнутися до власної пам'яті і поділитися власним почуттям провини, тому що у кожного є відчуття провини та відповідальність? Так, ця частина вигадана. Але в той же час це базується на реальних фактах. Історія про жінку, яка побігла до мосту зі своїми котами і яка є частиною історії журналістки в п’єсі, була реальною. Просто ми надали її нашому персонажу. 

‍Як ти думаєш, що означає справжня війна в іншій країні для цих акторів, для тих, хто не є військовими кореспондентами і не підписувалися, щоб бачити і переживати ці звірства? 

Щоб підтримати наших акторів, ми знову запросили психотерапевта, з яким ми з Анастасією працювали у 2023 році. Ці фахівці допомогли їм подбати про те, як про себе піклуватися, коли вони працюють з подібним матеріалом. Це був один із перших моментів, який ми запровадили — організували структури психотерапевтичного нагляду, щоб підтримати людей. Ці речі зачіпають дуже глибоко. Звичайно, для українських акторів — це зовсім інша річ. Думаю, що вони відчувають відповідальність та честь грати такі ролі. Але насправді, і британські актори відчувають відповідальність за те, щоб їхні герої пишалися собою, тому вони ставляться до своїх персонажів з турботою і повагою. Вони закохалися в них, і вони продовжують намагатися вивчити та зрозуміти своїх героїв, хоча п’єса вже йде на сцені тиждень. 

Я дивлюся виставу щовечора, відколи почалися покази. Щовечора я роблю для акторів маленькі нотатки. Я бачу під час прогону, як вони щоразу все більше розкривають свого персонажа. Вчора ввечері Маріанна, яка грає журналістку, сказала, що спробує сьогодні зіграти її трохи інакше. Ми передали їй історію Ірини про те, як та усвідомила, що хоче припинити записувати свідчення.  І вона дуже добре зіграла цю роль вчора ввечері. Тож актори все ще вчаться. А ще Маріанна розповіла мені вчора, що вона ходила на каву з міжнародним воєнним кореспондентом, щоб поговорити з ним про те, як вони ставлять запитання. Ця людина, яка не була в Україні, але була на інших війнах по всьому світу, дала нам кілька дійсно цікавих і корисних порад. 

В кінці кожної вистави протягом останніх п'яти хвилин перед тим, як відпустити глядачів, ми допомагаємо їм повернутися в реальний світ. Ми знайомимо їх з реальною людиною, яка має справжній життєвий досвід в активізмі, журналістиці. Ти виступала в понеділок ввечері і це було чудово. Ми говоримо і про юридичний аспект, і про гуманітарну допомогу, про все, щоб запропонувати нашим слухачам щось, що вони можуть зробити, коли вони повертаються у звичайне життя. Приміром, як вони можуть долучитися до тієї чи іншої ініціативи? Як вони можуть підписати петицію? Як вони можуть задонатити? Актори розповіли мені, наскільки це гарна можливість сидіти в залі і слухати інших людей. Не лише глядачі вчаться в цей момент, але й актори, які залишаються після вистави і слухають виступи, отримують більше розуміння, і це розуміння впливає на те, як вони розповідають цю історію зі сцени. Гадаю, це відповідальність, яку вони відчувають. Але також це робота, їм платять за те, щоб вони її виконували. Я маю на увазі, що це не така вже надзвичайна річ щодо акторів, чи не так? 

‍Ви дуже сильно занурені у все це. Що цікавого ти почула? Якою була реакція публіки? 

Ще дуже рано говорити про реакцію публіки. Я думаю, що українська мова під час вистави має дуже сильний вплив на публіку. Під час цих розмов після показу, ми ставимо нашому спікеру те саме питання, з якого починається вистава, а саме, «Як для вас почалася війна?» Я виступала вчора ввечері, тож мені поставили також це питання. Потім у нас було кілька запитань від публіки та ремарок глядачів стосовно вистави. Один чоловік сказав: «Якби мені поставили це питання, коли для мене почалася війна, то це було б сьогодні ввечері. Для мене війна почалася сьогодні». Я тоді подумала, що це ж чудово. Якщо нам вдасться подати цю історію інакше — донести справжні людські історії, показати людину, вийти за межі газетних заголовків і відео, дати глядачеві змогу зустрітися з живою людиною — для мене цього буде достатньо.

‍Як режисерку документального театру, я би хотіла запитати тебе про те, чого не варто робити? Я бачила чимало п'єс, у тому числі про цю війну, і мені було некомфортно. Таке відчуття виникало не тому, що вони трагічні, а тому, що переборщили з драмою. Це більше схоже на прокламацію, політичну заяву, виголошену дитиною, в яку ти насправді не віриш, і це може бути вульгарно. Тож які правила хорошого театру?

Перш за все, дуже важливо мати правильних людей у команді. Тобто, це правильні, справді потужні, зворушливі, емпатичні актори та творча команда, яка розуміє всі нюанси. Це лише одна річ. Інша — те, про що я говорила раніше, про прийоми відчуження, що є досить корисними і важливими. Мені здається, це б не спрацювало, якби ми цілком занурилися у трохи химерний світ чоловіка зі Стоянки. Нам потрібно було відсторонювати людей, потрібно було нагадувати їм, що це реальні історії. Вважаю, що ми змогли поєднати брехтівський підхід з його різким відстороненням разом із вигадкою. Відчуття злиття цих двох світів, як на мене, є дуже важливим. 

Також це надивленість та внутрішнє відчуття, що це занадто та в чомусь перебір. Ми багато грали, репетирували, працювали тілом під час того, як намагалися розповісти історію чоловіка зі Стоянки. У нас є два українських чудових актори, які так гарно рухаються. Іноді ми фізично переказували цю історію, а також розповідали її. Потім актор пропонував щось під час репетиції, або фізично торкався когось, чи штовхав, і тоді я казала: «О, ні, це вже занадто. Нам не потрібно цього бачити і чути». Тож я вважаю, що це дійсно детальний, майже криміналістичний підхід до того, який рівень впливу ми хочемо здійснити на нашу аудиторію в цей момент. Наскільки він видимий? Наскільки є чутним? Як ми працюємо з усіма цими відчуттями, щоб цього ніколи не було забагато? Це завжди багато, але не занадто. Тоді ми можемо відступити. Нам також потрібні жарти, тому що гумор теж працює. Він приземлює серйозні речі.

‍Чого ти хочеш досягти, показуючи п'єсу тут, у Лондоні? Яка твоя мета? 

У мене є дві відповіді. Одна з них більш внутрішня, і вона дійсно для тебе, Наталя. Я пам'ятаю одну річ, яку ти сказала мені два роки тому, коли ми почали говорити про виставу. Ти сказала: «Я зустрічаюся з усіма цими людьми і не можу обіцяти їм правосуддя за конкретний злочин, щоб був скоєний з ними. Я не можу пообіцяти їм, що ми знайдемо людину, яка це з ними зробила. Але я можу пообіцяти та запропонувати їм, що їхні голоси будуть почуті, а історії залишиться у пам’яті. Пам’ять про людей, чиї життя загублені, буде збережена, за неї будуть триматися». Сподіваюся, що ми це і робимо під час наших показів. Нашою роботою ми підтримуємо те, що ви робити в рамках The Reckoning Project і в «Лабораторії журналістики суспільного інтересу», аби підсилити голоси цих виняткових людей, зберегти пам’ять про них і надати їм належну вагу.

Мені важливо, щоб люди, коли виходять після вистави, не просто щось побачили, а й самі були побаченими через цей процес. Щоб вони зрозуміли, що насправді відбувається, побачили життя звичайних, але водночас надзвичайних людей — таких самих, як і вони, просто на іншому боці Європи. Щоб вони відчули причетність і відповідальність діяти. Ця можливість — дати людям відчуття, що вони можуть щось зробити — для мене надзвичайно важлива. Тому я граюся з цим у театрі. Використовуючи театральну мову, ми руйнуємо четверту стіну, аби глядачі стали частиною цього дійства. Вони їдять їжу разом з нами. Світло ніколи не вимикається повністю, тож ви можете бачити глядачів, які сидять поряд з вами у театрі. Я хочу, щоб це відчуття співучасті та відповідальності люди винесли у зовнішній світ і зробили щось з цим. Ти маєш рацію, що ми маємо обмежене охоплення через розмір та камерність нашого театру. Але сподіваюся, що це викличе ланцюгову реакцію. 

‍Одного разу під час ще мого навчання я познайомилася з неймовірними австралійськими журналістами, які працювали на британському телеканалі Channel 4.  Вони робили новинні репортажі з Близького Сходу. Тоді я подумала: «Чому люди, які є дуже досвідченими журналістами, все ще продовжують робити двохвилинний репортаж для новин, а не документальні фільми». Вони відповіли: «Новини найбільше дивляться. Вони мають найбільший вплив». Водночас один документальний фільм може змінити сприйняття людини. Я завжди наполягаю на показах наших документальних фільмів у віддаленому місці, де, можливо, буде невелика аудиторія, наприклад, в університеті в Гвадалахарі, як це ми колись робили. Я тоді думала, чи варто воно того? Це ж документальний фільм, а не стаття. Там було близько 100 студентів. Але згадую себе ще студенткою, коли я подивилася один фільм про Палестину. Потім я побачила ще один фільм, але вже про Аргентину. Саме ці фільми я запам'ятала на все життя. Ось так це працює. Тож я думаю, що в цьому і є смисл. Але, можливо, ти розкажеш, як це зазвичай працює у театрі?

Поставити виставу — це феноменально дорого. Ви платите акторам, за репетиції, а потім за декорації, а потім за постановку. В нас велика команда. Близько 20 осіб працюють над цим шоу. Тож так, це надзвичайно дорого. На жаль, продаж квитків не відшкодовує ваших витрат. Дохід від продажу квитків — це насправді крихітна частка. Нам також довелося докласти чимало зусиль для збору коштів від приватних осіб, які люб'язно підтримали виставу, від трастів та фондів, що надали нам гранти. Збір коштів — це велика робота. Однак ми б дуже хотіли знайти спосіб, щоб цей проєкт вийшов за межі театру «Аркола», здійснити турне Великою Британією, Європою, одного дня поїхати в Україну, в Америку. Це більше, ніж амбіції. Це частина нашого довгострокового плану. Якщо нас успішно приймуть, коли вийдуть рецензії і буде зацікавленість з боку глядачів, то це стане початком нашого шляху. 

‍Розкажи про свою історію роботи з документальним театром? З чого ти починала? Якими були твої останні проєкти? Як ти прийшли до того, щоб розповідати історії про нашу частину світу, зокрема,  до  проєкту «Крим, п’ята ранку»? 

Це було дуже поступово. Компанія «Dash Arts», співзасновницею якої я є і якою продовжую керувати, існує вже 20 років. Цього року, власне, цим показом ми святкуємо наш ювілей. Нашим наміром завжди було створювати мистецькі роботи, що кидають виклик тому, як ми бачимо світ. Ми досягаємо цього через зустрічі — з митцями, виконавцями, спільнотами, глядачами, з усіма формами творчості. Ми працюємо з артистами з усього світу, з перформерами, дослідниками, учасниками — і разом з ними творимо проєкти. 

Пережитий досвід — це завжди центральна частина цього шляху. Я дуже зацікавлена у створенні робіт, що спираються на життєвий досвід і знання. Напевно, з самого нашого заснування ми намагалися знайти способи включити реальне життя, реальні голоси, реальних людей у наші постановки. Але кожна постановка відрізняється від інших. Іноді це дослівний документальний театр, іноді повністю вигаданий, а іноді і те, і інше. Але це завжди пов'язано з глибоким дослідженням, що йде в процесі створення вистави, з намаганням зрозуміти світ, з яким ми працюємо, до того, як ми зробимо проєкт. У 2010–2012 роках ми працювали в арабомовному світі. А вже у 2012-му започаткували проєкт, щоб дослідити, яким було життя в Радянському Союзі та під його впливом. Тож близько п'яти років з 2012 по 2017 роки ми працювали з артистами з усіх колишніх радянських республік. Саме в цьому контексті я почала працювати з українськими митцями. 

У 2014 році я поїхала до Києва одразу після Майдану і познайомилася з неймовірними музикантами, художниками, перформерами, почула їхні історії. Я тоді зробила проєкт з музикантами. Мене дуже цікавили музиканти з класичною освітою, які навчалися в консерваторії, але вже потім не працювали там, а займалися роком, поп-музикою, джазом, електронною музикою та сучасною класикою. Мене захоплювали історії музикантів, які пройшли крізь спільний досвід усіх колишніх радянських республік. Я поставила виставу, а текст до неї написала Наталка Ворожбит. У «Dash Arts» ми припинили формально працювати з митцями з цього регіону у 2017 році. Тоді ми почали робити зовсім інший проєкт, присвячений тому, що означає бути європейцем після референдуму про Брекзит. Однак я підтримувала зв'язки з моїми європейськими друзями та колегами і хотіла продовжувати працювати з ними. В 2021 році ми зробили постановку «Пісні для Бабиного Яру», яка була виставою про спадщину Бабиного Яру в Києві. Ми працювали з трьома чудовими українськими акторами: Світланою Кундіш, Мар'яною Садовською та Юрієм Гуржи. 

‍Це була неймовірна, дуже глибока постановка. Але для мене це досі трохи трагедія — я думаю, що з темою Бабиного Яру і з цією постановкою можна було б зробити значно більше. Я маю на увазі не лише саму виставу, а й сам спосіб розповіді про Бабин Яр. Адже попри всі зусилля, ця тема досі не до кінця осмислена.

Це дійсно так.  Це була прекрасна постановка, що включає в себе реальні життєві історії та свідчення акторів, а також поезію, прозу та музику, це був прекрасний твір. Ми приїхали до Києва 21 грудня, і грали цю виставу в Театрі на Подолі. Розмова після вистави була довшою, ніж сам наш виступ. Це було неймовірно. Якщо ти пам'ятаєш, Наталя, то це був потік людей, яким просто потрібно було виговоритися. Їм просто потрібно було визнати свою відповідальність за свою сімейну історію. В той момент я дійсно відчула, що, як ти сказала, робота була зроблена. Це був великий шлях примирення з історією, спадщиною та відповідальністю. У нашій виставі була репліка, яку сказала Мар’яна — про те, що означає мати спадок одночасно жертви і ката. Це було надзвичайно сміливо з її боку. Розмова, що виникла після цього в залі, теж була дуже відвертою й сміливою. Потім, звичайно, всі ці розмови припинилися після початку війни, тому що вони бліднуть у порівнянні з боротьбою з ворогом, який перебуває на твоїй землі. Мене дуже зворушило й засмутило те, що цю роботу довелося поставити на паузу.

‍А потім ти приступила до вистави «Крим, п’ята ранку».  

Частково це сталося завдяки тому, що я приїздила до Києва з «Піснями для Бабиного Яру». Коли ми були там, наші колеги з Українського інституту в Києві запропонували попрацювати над цією виставою. Вони передали мені текст для «Крим, п’ята ранку», коли я була у Києві. Я взяла його і повернулася назад до Лондона. Почалося повномасштабне російське вторгнення, і тоді все трохи призупинилося. Потім «Крим, п’ята ранку» з'явилася в Лондоні завдяки Британській Раді, яка підтримала цю ідею. Тож це вже щонайменше 12 років роботи з українськими акторами, музикантами, перформерами і, сподіваюся, це ще не кінець. 

‍