Як зробити музей про геноциди популярним? Досвід Південної Африки

Я часто наводжу ваш Центр Голокосту та Геноциду в Йоганнесбурзі як приклад музею, створеного з чіткою метою — розповідати про порушення прав людини, геноциди та важливість збереження пам’яті. І одразу хочу відзначити одну деталь: Йоганнесбург і вся Південна Африка відомі своєю високою закритістю — більшість будинків оточені високими парканами з колючим дротом. Але є виняток — ваш Центр: його відкритий простір без огорожі одразу привертає увагу. І це не випадковість, кожна деталь в цьому музеї — продумана. Тому моє перше питання: що собою являє Центр Голокосту та Геноциду? Розкажіть коротко про його суть і місію.

Коли я створювала Центр Голокосту та Геноциду в Йоганнесбурзі, головною ідеєю було переконання, що з історії можна й потрібно вчитися — це суть нашої роботи. Я історикиня і донька тих, хто пережив Голокост, тому для мене було важливо створити простір, який дає багатовимірний погляд на історію. Як історична інституція ми розглядаємо приклади масових убивств ще до появи самого терміна «геноцид». Він, до речі,  був запроваджений лише у 1944 році, задовго до того, як сформувалися закони про геноцид чи поняття «злочини проти людяності». Щоб зрозуміти цей шлях, потрібно усвідомити, що не все є таким, яким здається на перший погляд. Потрібно вчитися з історій, на основі конкретних прикладів. Ми розглядаємо багато різних історичних прикладів, зокрема, й з України.  Сьогодні у нашій постійній експозиції представлено два головні тематичні напрями: це Голокост у Європі, а також подібні масові вбивства в Африці та інших регіонах. Наприклад, у наших виставкових залах можна побачити приклади з Маврикію, Південної Африки, Північної Африки, а також дізнатися історію геноциду в Руанді 1994-го року, який був спрямований проти тутсі. Ми також зосереджені ще на одній меті — освітній. Наш Центр — це місце пам'яті. Але що важливо — ми заохочуємо людей дивитися на історію з позиції їхнього сьогодення. Це не обов'язково має бути геноцид, це можуть бути воєнні злочини, це можуть бути особисті історії зцілення від травми тощо. Іншими словами, як незалежна, неполітична історична організація ми створюємо простір для діалогу: Центр Голокосту та Геноциду — це місце, де можна говорити про складне — через виставки, фільми, театр, конференції чи розмови з медіа. Бо саме діалог і є першим кроком до розуміння.

Музеї Голокосту та Геноциду завжди працюють із надзвичайно чутливими темами. Для нас, українців, подібні місця нині мають велике значення, оскільки ми дивимося на них як на приклади того, як можна зберігати пам’ять про російське вторгнення, як створювати власні музеї та меморіальні простори. Адже збереження пам'яті про нещодавні травматичні історичні події — це завжди складне завдання. І не кожен музей може з ним впоратися. Коли потрапляєш до великих інституцій у Берліні чи Вашингтоні, то відчуваєш масштаб — десятиліття роботи, мільйонні бюджети, участь відомих архітекторів. Але іноді навіть у таких місцях бракує відчуття гармонії — щось видається штучним або занадто холодним. Ваш Центр у Йоганнесбурзі зовсім інший. Він не великий, але в усьому відчувається продуманість та людська увага до деталей. Тому хочу запитати: як ви його будували? Про що думали, коли створювали цей простір? Як зробити таке місце, маючи обмежений бюджет і не отримуючи державного фінансування? Що потрібно враховувати?

Створення такого центру — це насамперед процес, в якому однією з найважливіших якостей є терпіння. Треба постійно й глибоко працювати з усією інформацією, ставити собі ключові запитання: чому ти це будуєш, чому саме тут, як і з ким? Важливо прислухатися до багатьох різних голосів. Ми запитували себе: якщо ми будуємо Центр у Південній Африці, яку саме південноафриканську історію ми розповідаємо? Так, ми згадуємо Вірменію, Намібію, Голокост у Європі, Маврикій, Руанду. Але головне — який зв’язок це має з відвідувачем із Південної Африки, як в цій історії він має побачити себе? Тому це була довга робота з місцевими спільнотами: ми збирали матеріали, фотографії, створювали оригінальну музику разом із місцевими композиторами. Ми дуже довго слухали, наприклад, вцілілих з Руанди та вцілілих з Голокосту, як вони розмовляють між собою, діляться історіями, підтримують одне одного, проживають травму разом. Це лише маленький приклад того, наскільки детальним був весь цей процес, і скільки знадобилося терпіння. Ми мали продумати, як встановити зв’язок між болючим минулим й сьогоденням Південної Африки, як розповісти про все це не однобоко, а багатовимірно, щоб не вести людей єдиним лінійним шляхом. У великих музеях часто очікують, що людина пройде шлях від пункту А до пункту Б, ми ж вирішили, що кожен відвідувач має отримати власний досвід, пройти свій власний маршрут. Тож процес побудови нашого центру був цікавим. Перше, що ми зробили — це почали говорити. Ми говорили із цілими групами — зібрали вцілілих після Голокосту та жертв геноциду в Руанді, а також науковців, учителів, студентів — і спитали їх, яким вони бачать цей простір? Вцілілі з Голокосту сказали, що хотіли б бачити залізничні колії — символ, що для них має особливе значення. А вцілілі з Руанди хотіли бачити дерева й природу, які «спостерігали» за трагедією. Учителі просили показати роль освіти, а митці — включити музику й мистецтво, яких бракує в подібних музеях. Ми врахували всі ці голоси. Це був перший крок. Наступним викликом став обмежений бюджет: важливо було знайти спосіб створити все це без великих коштів. Одним із рішень було запросити людей стати частиною спільноти, частиною цієї колективної пам’яті, яку ми будуємо разом. Наприклад, наш спеціаліст зі світла, дизайнера освітлення — його бабуся була вцілілою під час геноциду у Вірменії, християнкою-вірменкою, яка пережила ті масові вбивства. Були також люди, які приходили й казали: «Ні, Італія теж є частиною цієї історії, як італійська спільнота може долучитися?» Вони приносили нам граніт. Інші приносили дерево, бетон, навіть справжні залізничні колії, які знайшли у металобрухті, і казали: «Будь ласка, використайте ці колії з шахт, які вже не працюють, щоб розповісти про гірничу промисловість та пригнічення робітників у сучасній Південній Африці» Це було надзвичайно цікаво, але забрало дуже багато часу. Створення Центру зайняло від восьми до одинадцяти років. Однак ми слухали всіх, залучали всіх, і врешті-решт центр виявився не дуже дорогим, тому що кожен зробив свій внесок у цю історію. Музей став не лише історією тутсі, чи ромів, чи євреїв, чи німців, а спільною історією людства. Жахливі злочини не з’являються з космосу, їх здійснюють люди щодо інших людей. І саме до цього ми прийшли.

В Музеї Голокосту та геноцидів у Мехіко є величезний перелік прикладів — Вірменія, Сребрениця, Гватемала, Камбоджа, навіть Сирія. Однак там немає України чи Гази. І я не можу зрозуміти цю логіку — чому саме ці геноциди, а не інші? Там також звучить знайоме гасло «Ніколи знову» — іспанською. Але воно здається дивним, бо світ продовжує бачити масові вбивства. Я також бачила це гасло у вашому Центрі — але вже зі знаком питання: «Ніколи знову?» І цей знак питання все змінює. Він ніби змушує задуматися. Тому хочу запитати: чому саме Руанда, а не інші геноциди, зокрема в Африці? Наприклад, чому не Намібія? Адже саме там, на початку ХХ століття, відбулися масові вбивства, які часто вважаються першим геноцидом. 

По-перше, кураторське рішення приймалося на основі декількох важливих філософських питань. Одне з них — це гасло «Ніколи знову?», але зі знаком питання. Бо, можливо, концентраційних таборів, як Аушвіц, ми більше не побачимо, але це не означає, що звірства не повторюються. Вони ніколи не бувають ідентичними — у світі може вже не з’явитися в’язниці S21, як у Камбоджі, але насильство знову й знову набуває нових форм. Тому ми ставимо під сумнів саме гасло «Ніколи знову». Інше важливе філософське питання — це зв’язок з нами самими, із Південною Африкою. Тут Руанда надзвичайно важлива. У квітні 1994 року дві африканські країни — Південно-Африканська Республіка та Руанда, розділені лише кількома тисячами кілометрів, — обрали абсолютно різні шляхи. Ми провели перші демократичні вибори, обравши Нельсона Манделу, тоді як у Руанді почався геноцид, який забрав сотні тисяч життів. Отже, для нас було важливим зрозуміти як саме уряди, країни, люди, спільноти можуть піти настільки різними шляхами. Це було важливою частиною нашої мотивації. Ми живемо в Африці, тому маємо ставити під сумнів та осмислювати власні дії та наш вибір. Ми повинні запитувати себе: яка наша роль у спостереженні за тим, що відбувається на континенті — у Дарфурі, у Судані, в інших країнах, де тривають конфлікти? Чи можемо ми як континент шукати африканські рішення для африканських проблем? Ще один важливий момент — сам простір. Ми мали обмежену площу, тому намагалися згадати Намібію інакше — через історію самого поняття «геноцид». До 1944 року цього слова просто не існувало. Лише після Другої світової війни, Голокосту та судів над нацистами, з’явилися терміни «геноцид», «злочини проти людяності», «міжнародне право». Ми хотіли показати цей шлях — як виникло саме поняття і як воно змінило світовий порядок. Водночас ми залишили простір для інших історій: у нашій «Залі світла» ми проводимо виставки, присвячені іншим трагедіям ХХ століття — від Голодомору до геноциду в Камбоджі. Це простір для діалогу та глибшого розуміння цих подій. І, нарешті, третє важливе філософське питання — це пам’ять через життя, а не через смерть. Архітектори передбачили великі вікна, щоб у музей проникало світло — бо злочини відбуваються не в темряві, а серед білого дня, на очах у всього світу. Ми розповідаємо історії не про момент загибелі, а про життя людей — чоловіків, жінок і дітей, які стали жертвами. Бо пам’ятати — це означає бачити їх живими.

Мені завжди подобалася фраза, яку сказала засновника ESMA — аргентинського державного музею-меморіалу, місця пам’яті,  створеного на місці колишньої військової бази, де катували людей. Вона сказала: «Ця виставка має бути зручною для тих, кому незручно, і незручною для тих, кому зручно». Мені здається, це дуже точне визначення місця пам’яті — воно має підтримувати тих, хто пережив трагедію, і водночас не давати спокою тим, хто приходить «зі сторони». Як зробити такі місця популярними серед відвідувачів? Чесно, мені складно толерувати людей, які кажуть: «Ми не можемо відвідувати музеї воєнних злочинів та читати книжки про воєнні злочини, бо це занадто важко для нас». Мова не йде про вцілілих та свідків, які справді вразливі до таких історій. Мова йде про моїх колег, людей приблизно мого віку, які живуть у Києві під час війни, і я  щиро вірю, що вони мають розуміти через що пройшли їхні співвітчизники. Тож я досить нетерпимо ставлюся до подібного.  Як ви з цим працюєте? Як ви залучаєте групи відвідувачів? У чому ваш секрет? Як зробити це місце максимально «зручним» для тих, кому важко? Як зробити так, щоб це виглядало не просто як музей на околиці міста, куди змушують ходити школярів, котрі це ненавидять?

Ви ставите дуже важливі питання. Є, звісно, велика різниця між місцями, як-от ESMA чи Аушвіц — це простори, де безпосередньо відбувалися катування та вбивства. Відвідування таких місць може бути надзвичайно важким і навіть травматичним досвідом, і це треба поважати. Але є й інші місця. Наш Центр — інший тип простору. Ми розташовані в самому серці Йоганнесбурга, на жвавій вулиці, навпроти готелів та кав’ярень. Архітектори створили відкрите, гостинне місце без парканів та колючого дроту. Ми хотіли, щоб кожен міг просто зайти, випити кави — наприклад, руандійського капучино — і вже потім, можливо, відвідати музей. Бо ми віримо, що пам’ять та освіта мають бути частиною повсякденного життя, відкритого діалогу. Це, до речі, одна з причин, чому ми так багато розмірковували про світло. Ми не хотіли темного, гнітючого простору. Відвідувач має прожити непрості емоції, але не через морок. Світло символізує відкритість — адже ці злочини відбуваються не вночі, а серед білого дня, на очах у світу. Нещодавно, приміром, я дізналася про експеримент у Хіросімі — там планують використати VR, щоб люди могли «пережити» атомне бомбардування. Це порушило складне питання: чи потрібно нам змушувати відвідувачів буквально проживати досвід геноциду? Ми вважаємо, що ні. Наша мета — не занурювати людей у жах, а допомагати відновити людяність, розповідати історії життя, а не лише смерті. Ми не хочемо перетворювати пам’ять на атракціон. Тому в нашому музеї багато поезії, музики, місця для тиші. Відвідувач може слухати історії, дивитися фільми, просто зупинитися біля вірша, який його зворушив. Наша експозиція, наприклад, завершується маленьким садом — простором світла, запахів та звуків. Там звучить одна композиція — дуже задумлива музика, яку можна почути й на нашому сайті. Вона називається «Пам’ятай». І ви можете побачити коротку фразу: «Я розповів тобі цю історію не для того, щоб послабити тебе, а щоб зміцнити. Решта залежить від тебе». Це слова в’язня, який вижив у німецькому концтаборі, вони викарбувані кількома мовами — івритом, англійською, іншими мовами. Через цю цитату ти ніби бачиш у дзеркалі себе. І це важливо. Нещодавно до нас приходила група школярів із небагатого району, і після воркшопу вони підійшли до фасилітаторів і сказали саме цю фразу: «Ми не ослаблені. Ми зміцнені. Ми повинні зробити світ кращим». І це — найкраще підтвердження того, заради чого існує наш музей. 

А як ви працюєте із сьогоденням? Ваш центр — це ж музей Голокосту. Ви народилися в Ізраїлі, ви — дитина вцілілих від Голокосту. Але ми живемо в часи, коли у Газі відбувається велика трагедія. Водночас Південна Африка має дуже специфічну історію стосунків з Ізраїлем: Ізраїль фактично допомагав підтримувати економіку апартеїду та уникати міжнародних санкцій. Через це склалися досить тісні зв’язки між нинішнім керівництвом ПАР, Африканським національним конгресом та підтримкою Палестини у боротьбі за її незалежність. Після подій 7 жовтня у багатьох музеїв Голокосту в Європі та США почалися кризи. Мені розповідали, що в деяких музеях молоде покоління євреїв закликало обговорювати геноцид у Газі, але музеї у відповідь промовчали. Для багатьох це виглядало як певний ступінь лицемірства, і довіра до цих інституцій була підірвана. Тож постає питання: як реагувати на кризу, від якої неможливо триматися осторонь, особливо коли слово «Голокост» є частиною назви інституції? Як ви впоралися з цим у специфічному південноафриканському контексті?

Усе дуже складно. Війна на Близькому Сході, конфлікт між Газою та Ізраїлем — навіть більш комплексна ситуація, ніж війна між Україною та Росією, принаймні з точки зору південноафриканського контексту. Хоча війна Росії проти України теж є непростою темою, адже багато борців проти апартеїду свого часу отримували підтримку від Радянського Союзу. Я не хочу уникати цієї теми, тож дозвольте почати з цього, а потім перейти до вашого дуже важливого питання про музеї, реакції та їхню роль. Південна Африка — складне місце. Ми вже 31 рік живемо в демократії, країна змінюється, але, звісно, залишається багато проблем та викликів. Коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022 році, мене здивувала реакція Південної Африки: ми побачили майже повну відсутність розуміння, що Україна — не частина Радянського Союзу. Ця ностальгія за СРСР часто переростала у відверту проросійську позицію, ніби ніхто в Південній Африці не знає сучасної історії України. Це було надзвичайно складно. Водночас зараз ситуація трохи змінилася: цього року відбувся візит президента Зеленського до Південної Африки, а також приїздила ваша прем’єр-міністерка Юлія Свириденко. Як результат — з’явилася певна нюансованість у поглядах. Для нас важливо почати саме з цього, бо всім потрібно розуміти складність та рівень напруженості у цих питаннях, які виникають знову й знову, і ми мусимо з ними працювати. Питання Росії та України сьогодні нерозривні: неможливо говорити про одне, не торкаючись іншого.

Щодо Близького Сходу та інших музеїв Голокосту. Ви абсолютно праві: багато музеїв пережили кризу. Вони не знали, як реагувати на гуманітарну катастрофу в Газі. Деякі висловилися після 7 жовтня, але коли почалися масові руйнування та вбивства цивільних, вони замовкли. Ми, як історичний музей, швидко зреагували. Зазвичай ми не робимо офіційних заяв, але цього разу потрібно було висловитися : уже в листопаді 2023 року ми попередили громадськість про зростання мови ненависті, ісламофобії, антисемітизму та гуманітарну кризу в Газі. Відтоді минуло два роки, і ми постійно працюємо в цьому полі: діалоги, зустрічі зі школами, академічними спільнотами, освітні програми тощо. Нам було надзвичайно важливо залишатися відкритим простором, де люди почуваються в безпеці у своїх висловлюваннях. Наприклад, два тижні тому ми проводили дискусію з активістом та колишнім суддею Конституційного суду ПАР Албі Саксом про майбутнє Гази, Західного берега, Палестини та Ізраїлю. Ми також обговорювали, як боротися з мовою ненависті, ісламофобією та антисемітизмом. Не треба уникати складних тем. Для нас, як для інституції, що заохочує вчитися з минулого і шукати зв’язки з сьогоденням, це надзвичайно важливо. Звісно, знайдуться ті, хто хотів би, щоб ми пішли далі за межі нашої місії, але наше першочергове завдання — залишатися відкритим простором, місцем, де збираються голоси, які часто не мають платформи, і де їх можна почути. У Південній Африці зараз дуже важко знайти місце, де палестинці та ізраїльтяни, прихильники та противники, могли б просто спілкуватися та шукати шлях у майбутнє. Ми всі сподіваємося, що мир колись стане спільною мовою не лише у вашій країні, але й в Ізраїлі та Палестині.

Ви також проводили низку українських подій у вашому центрі. Розкажіть про них. Як відбувалися ці зустрічі? Що ви для себе відкрили у взаємодії з нами, українцями?

Однією з делегацій, яку ми приймали цього року, ще у лютому, була делегація фундації «День після». Це були чудові українки, котрі намагаються дізнатися, чого вони можуть навчитися з досвіду Африки. Тому я з радістю поєднала українських колег з моїми колегами в Руанді, де вони вивчали місцевий досвід. Так само під час іншої поїздки мої друзі у Сребрениці й Сараєво, у Боснії та Герцеговині, також приймали українських колег. Я мала честь їх поєднати, адже Боснія та Герцеговина має багатий досвід того, як жити з пам’яттю про минуле.  Зрозуміло, що не кожна модель підійде Україні, не кожен сучасний приклад спрацює, але, можливо, південноафриканська модель може бути для вас цікавою. Вона побудована на діалозі, на можливості говорити навіть тоді, коли ви — найзапекліші вороги, які вбивали одне одного протягом сорока чотирьох років. Попри все це, ви все одно можете сісти за стіл переговорів. У нас була Конвенція за демократичну Південну Африку та інші конференції, що об’єднували сторони, що воюють, а потім відбулося створення Комісії правди та примирення. Думаю, що цей досвід може стати для вас дуже повчальним. Ми також є простором, який часто приймає представників медіа, освітян, журналістів, ми проводимо публічні обговорення. І для нас було великою честю приймати вашу нинішню прем’єр-міністерку.  Ми представили мистецьку виставку, присвячену Голодомору та агресії 1930-х років. Це була чудова освітня ініціатива, і ми продовжуємо подібні проєкти разом з українською спільнотою. Саме на подібних прикладах диктатур минулого — Радянського Союзу, нацистської Німеччини, а також Руанди, ми можемо навчатися людяності, це дає нам силу й підтримку, щоб разом розвивати здатність вчитися з історії. Тому надзвичайно важливо сьогодні збирати всі ці історії, свідчення та розповіді. Ми продовжуємо робити це сьогодні, і ви також повинні це робити. Саме ці людські історії стануть основою майбутніх меморіалів та музеїв. Тому особисто закликаю вас продовжувати цю роботу.

Ви згадали Комісію правди та примирення. Сподіваюся, що рано чи пізно у нас буде цілий подкаст, присвячений їй. Під час моєї нещодавньої поїздки до ПАР,  мене особливо вразило те, як українці намагалися знайти спільну мову з південноафриканцями. Мені здалося, що нам всім бракує розуміння стадій процесу. Нам часто ставлять питання на кшталт: «А ви будете говорити з росіянами? Як саме це буде відбуватися?» Але для нас це навіть не виклик — ми перебуваємо на іншій стадії. Після зустрічі з багатьма людьми, які боролися проти апартеїду та брали участь у різних інституціях, я зрозуміла, що вони постійно говорять про «після», тоді як ми ще живемо в «до».  Якщо проводити паралелі із ПАР, то сьогодні нас штовхають у ситуацію, де нам пропонують залишити режим апартеїду у частині країни, наприклад, у Кейптауні, а іншу частину країни віддати темношкірій громаді? Саме такою сьогодні для  України є пропозиція обговорити можливість часткової окупації й прийняття контролю російського режиму на певних територіях. Просто для вас — це вже частина історії, а для нас — це наше сьогодення. Втім, є безліч тем, які можна обговорювати, і багато чого можна навчитися з досвіду Комісії правди. На завершення хочу поставити наступне питання: як Південна Африка працює зі своїм минулим далі, зокрема через музеї? Деякі музеї у вас фінансуються через казино, інші — за різними моделями, тобто це не державні установи. Як це працює? Які цікаві приклади з Південної Африки показують, як можна зберігати історію навіть за обмежених ресурсів? Бо, звісно, система не ідеальна, але поруч із вашим Центром у Йоганнесбурзі є ще багато чудових музеїв, які продовжують цю важливу роботу.

Примирення — це процес, а не чарівна паличка. Багато хто хотів би, щоб існувала така паличка, якою можна було б доторкнутися, і всі пробачили один одному, обійнялися, заспівали пісню, і все стало добре. Але це не так. Комісія правди та примирення не була ідеальною, і я вірю, що процес триває й досі, особливо для білої частини населення Південної Африки. Минулого року ми у музеї створили виставку до 30-річчя геноциду в Руанді, 30-річчя демократії в Південній Африці, а також до 30-річчя геноциду у Сребрениці, Боснія та Герцеговина. Виставка називається «1990-ті: Роки переходу. Південна Африка, Руанда, Боснія та Герцеговина». Два-три тижні тому її відкрили в Сараєвському університеті до 30-ї річниці подій у Сребрениці. Вона досліджує три етапи: період до конфлікту, сам конфлікт і правосуддя після нього — наприклад, Дейтонські угоди та суди в Руанді. Але головне питання, яке ставить ця експозиція: як суспільство справляється з цим тепер? Як навчати про це? Як працювати заради миру? Ми акцентуємо увагу на багатовимірному підході до цих питань — потрібно розглядати історії поруч, у діалозі одна з одною. Саме це сприяє змінам. Щодо фінансування музеїв. Ви згадали казино — і це справді дивовижно для багатьох. Музей апартеїду, який в середині 90-их, фінансується Gold Reef City Casino. Це великий, сучасний музей із постійними експозиціями та чудовими виставками про Нельсона Манделу та архієпископа Десмонда Туту. Як так сталося? У 1994 році, щоб отримати дозвіл на будівництво казино, потрібно було створити соціально корисний об’єкт — конференц-центр, готель або музей. Ось так і з’явився Музей апартеїду. Туди сьогодні приходять тисячі школярів та безліч відвідувачів. В Йоганнесбурзі є й інші чудові музеї: Constitution Hill у центрі міста, національні музеї під опікою Міністерства мистецтв і культури, як-от Lily’s Leaf Farm. Наша модель трохи інша. Наш музей — це музей-партнерство. Ми об’єднуємо місто Йоганнесбург і неприбуткову організацію. Ми віримо в партнерство: працюємо разом із посольствами, корпораціями, банками, приватними особами та друзями, які хочуть вести діалог. Це дає змогу створювати музей, що не є надто дорогим у будівництві та утриманні, і водночас залучає людей до розмови. Бо немає коротких шляхів. Якщо ми цього не робитимемо, то не дотягнемося до тієї гармонії, про яку всі мріємо.

Підсумовуючи нашу розмову, хотіла б попросити у вас кілька порад для українців, котрі замислюються над створенням фізичних просторів пам’яті по всій країні. Впевнена, що це буде не одне місце, а мережа різних локацій. Тому ваші практичні поради дуже важливі. Я пам’ятаю, як ви показували мені кімнату, присвячену руху опору під час Другої світової війни. Ви сказали: «Бачиш ці столи? Це звичайні кухонні столи, ми їх не замовляли спеціально для виставки, а просто купили. Вони дешевші, але шухляди трохи тугі, їх важко витягати. Тому коли ти перебуваєш у кімнаті, присвяченій руху опору, й намагаєшся витягти шухляду, що «чинить опір», ти фізично відчуваєш сенс простору». Це невелика деталь, але вона дуже промовиста — навіть звичайний кухонний стіл може створити сильний ефект. Отож, чи могли б ви поділитися кількома практичними порадами для молодих активістів, дослідників та істориків, котрі сьогодні думають, як зберегти пам’ять про російське вторгнення? Багато з них розгублені, думають: «Це коштує величезних грошей. З чого почати?» Що їм варто мати на увазі на старті? 

По-перше, говоріть одне з одним. Не живіть в ізоляції, спілкуйтеся та об’єднуйтеся. Ваша сила — у співпраці. Не потрібно створювати тисячі музеїв; краще створити двісті, але щоб вони працювали разом. Можливо, створіть асоціацію, зустрічайтеся тричі на рік, обмінюйтеся ідеями та навіть експозиційними матеріалами. По-друге, не потрібно робити все найдорожчим. Працюйте з людьми, йдіть до них і кажіть: «Можеш дати мені кухонний стіл? Я його пофарбую в сірий колір, і коли відвідувач відкриватиме шухляду, яка трохи «чинитиме опір», він фізично відчує тему опору». Саме так ми й робили. Ми зверталися до всіх спільнот, йшли на звалище металобрухту по метал, зверталися до виробників вікон. Ми не казали: «У нас немає грошей». Ми казали: «Вам не потрібно давати гроші, дайте щось, що можете». І це було неймовірно. Я могла б написати цілу книжку про подібні історії. По-третє — думайте про мінімальні витрати та спільноту. Сила у єдності. Працюйте разом, створюйте простір з мінімальними коштами, але максимально ефективно. І нарешті, найголовніше, — ваша найцінніша валюта — це люди. Беріть інтерв’ю, просіть фотографії, документи, спогади. Якщо не хочуть віддавати оригінали — не проблема. Сьогодні можна записати аудіо, зняти відео або зібрати архів за допомогою телефону. Почніть створювати власний архів пам’яті вже зараз. І приїжджайте до Йоганнесбурга. Я буду щаслива допомогти, чим зможу.

‍