Журналістка з Бахмута та співзасновниця платформи пам’яті «Меморіал» Гаяне Авакян разом із командою документує історії загиблих у російсько-українській війні. За цей час вдалося зібрати понад 13 тисяч життєписів військових і цивільних. Як не перетворити унікальні людські долі на суху статистику, уникнути конфліктів за «право на пам’ять» і знайти гідні способи вшанування? Гаяне говорить про відповідальність громад, живу пам’ять і принцип «Пам’ять — це дія». А ще — про те, як берегти пам’ять про цілі міста, стерті Росією з лиця землі, зокрема її рідний Бахмут, якого більше не існує.
У подкасті «Коли все має значення» журналістка Ангеліна Карякіна розпитує Гаяне про щоденну роботу команди над тисячами історій загиблих, родинні суперечки навколо пам’яті та різницю між живими стихійними меморіалами й офіційними практиками вшанування. Також говорять про те, як носити в собі зруйнований Бахмут — місто солі, троянд і шампанського, — як досвід війни передається крізь покоління однієї родини та де знаходити сили рухатися далі.


Гаяне, щиро дякую, що знайшла час для цієї розмови. Зазвичай із тобою говорять переважно про платформу пам’яті «Меморіал» — це величезна й важлива справа, якої ми обов’язково торкнемося. Але сьогодні мені хочеться поговорити і про твоє рідне місто Бахмут, і трохи про твою особисту історію.
Та почну все ж із платформи. Розкажи, що залишається за кадром: хто і як створює ці матеріали? Сьогодні на «Меморіалі» опубліковано майже дев’ять тисяч історій військових, понад три тисячі історій цивільних і більш як три сотні історій дітей, винесених в окремий розділ. Як збираються ці свідчення, скільки людей над ними працює і як усе влаштовано технічно?
Ми започатковували «Меморіал» як медійну ініціативу. Ще в березні 2022 року журналісти — хтось на волонтерських засадах, а хтось на повну зайнятість — почали збирати ці свідчення. Перші дописи ми публікували в Instagram як доказ того, що Росія цілеспрямовано вбиває мирних українців. Переважно це були історії з Маріуполя, Київщини та Чернігівщини.
За чотири роки ми задокументували вже понад 13 тисяч історій полеглих військових і вбитих Росією цивільних. Над цим щодня працює команда з майже 20 людей.
Спочатку ми побоювалися, чи витримають фахівці тривалу роботу з темою втрати, адже це постійне спілкування з рідними загиблих — людьми, які переживають найстрашніші миті свого життя. Ми хвилювалися, чи вистачить психологічної стійкості для такої щоденної емпатії, і припускали, що плинність кадрів буде високою.
Проте сталося навпаки: чимало людей, які починали з нами на старті, залишаються в команді й досі, вже четвертий рік. Наша головна сила — у людях із глибокими цінностями. Для них пам’ять і збереження імен тих, хто віддав життя у війні за незалежність, — найважливіше, що вони можуть робити. Саме цей ціннісний фундамент дозволяє їм працювати з темою втрати так само стабільно, як на звичайній роботі.

Читаючи матеріали на «Меморіалі», помічаєш усталену, лаконічну форму розповіді про людину: народився, навчався, одружився, загинув за таких-то обставин — а далі спогади близьких. Як журналістка я чудово розумію, що за цим коротким текстом нерідко стоять години непростих розмов із родиною.
Чому ви обрали саме такий формат і як до нього прийшли? Водночас на платформі є й розлогіші тексти, у яких ви детально розкриваєте біографію людини та збираєте багато свідчень. У чому принципова різниця між цими двома підходами та для кого створений кожен із них?
Значну частину історій ми збираємо за допомогою спеціальних анкет, які заповнюють рідні. Є два формати анкет — окремо для родин убитих цивільних і для родин полеглих військових. Вони відрізняються і переліком запитань, і структурою майбутнього тексту.
Коли ми усвідомили колосальні масштаби втрат і зрозуміли, що фізично не зможемо про кожного полеглого зняти документальний фільм чи створити мультимедійний репортаж з окремим лендингом, то вирішили: нам потрібен базовий продукт — історія пам’яті, рівна для всіх.
За обсягом і структурою ці тексти справді подібні. Проте рідні завжди наповнюють їх особистими деталями, які роблять кожну розповідь неповторною: пишуть про мрії людини, про те, як вона кохала, якими були її милі щоденні звички. Саме ці деталі перетворюють базовий формат на унікальну історію життя.
Водночас ми створюємо й більші, розлогіші формати.
Як ви обираєте героїв для розлогих текстів? Наприклад, чому про конкретну людину — скажімо, про бойову медикиню Наталію Хоружу — виходить велика, детальна історія: як вона прийшла в медицину, а згодом долучилася до війська? За яким принципом визначаєте, про кого писати ширше, а про кого — ні?
Зазвичай заповнена родиною анкета перетворюється на короткий базовий текст. Але нерідко рідні повертаються до нас із проханням зберегти пам’ять ширше — зібрати більше свідчень і спогадів не лише від сім’ї, а й від побратимів.
Це надзвичайно цінна інформація про бойовий шлях людини, адже близькі зазвичай мало про нього знають, і саме побратими стають головним джерелом таких фактів. Родини звертаються до нас, і за певний донат, який дає змогу оплатити роботу над розширеним форматом, ми створюємо глибші історії.
Згодом вони часто з’являються у вигляді QR-кодів на місцях поховань або на Алеях героїв — так близькі прагнуть розповісти про рідну людину якомога більше.
Водночас частину репортажів чи сторінок пам’яті ми ініціюємо самі, коли бачимо, що людина мала настільки сильний вплив на суспільне життя України, що її постать варта ширшої оповіді. Так було, наприклад, із нашим першим репортажем про Ірину Цибух після її загибелі та з історіями братів Ратушних — Василя й Романа.
Окрім того, ми зняли 18 документальних фільмів, у яких також зібрані глибокі, розгорнуті спогади.

Коли історія стає ширшою, а можливо, ще на етапі базового тексту, виникають ситуації, коли кожен пам’ятає полеглого чи полеглу по-своєму, маючи власний досвід взаємодії. У тебе був чудовий текст про пам’ять як територію конфлікту, де ти описуєш зіткнення поглядів між батьками, побратимами й посестрами, коханою, мамою чи цивільною дружиною. Ці бачення людини часто не збігаються, адже впродовж життя ми змінюємося й проходимо різні етапи. Як ви розв’язуєте такі ситуації та ставите крапку в суперечках, коли текст усе ж потрібно написати?
Це величезна проблема для команди, яка особливо гостро постала на другий-третій рік повномасштабної війни, коли зросли масштаби втрат.
До нас нерідко зверталися жінки, які заповнювали анкету й називалися дружинами, а згодом з’ясовувалося, що йдеться про цивільну дружину чи коханку, і з’являлися інші родичі, які це заперечували. Дуже часто конфлікти спалахують між дружинами та матерями — нерідко на ґрунті спадщини, зокрема матеріальної.
Буває, що люди мали напружені стосунки ще за життя, а втрата лише поглиблює й загострює ці суперечності, робить їх видимими. І ми опиняємося в ситуації, коли від нас нібито очікують...
Стати на чийсь бік.
Так, стати таким собі ток-шоу «Говорить Україна», де ми вирішуємо, хто саме має право на пам’ять. Звісно, ми не беремо на себе такої відповідальності.
У певний момент подібних випадків побільшало — нас навіть намагалися звинувачувати в тому, що в текстах з’являються цитати людей, які нібито «не мають права» на цю пам’ять. Тож ми розробили й оприлюднили власний етичний кодекс. У ньому чітко прописано: якщо ви не можете домовитися між собою, ми не виступатимемо арбітрами у ваших родинних конфліктах.
Кожна історія, яка виходить на «Меморіалі» чи загалом у публічному просторі від нашого імені, обов’язково узгоджується з рідними. Якщо хтось із близьких не дає дозволу на поширення, ми залишаємо текст у внутрішній базі, але не публікуємо його.
Доки рідні не порозуміються між собою, публічна пам’ять про людину через цей конфлікт залишається заблокованою.
Жорстоко, але справедливо — я можу це зрозуміти. Втім, повертаючись до формату: коли я читаю ці історії у вашій базі, вводячи в пошук знайомі прізвища і знаючи про цих людей значно більше, ніж умістилося в тексті, то постійно думаю, що ці матеріали написані не для мене. Вони написані для когось потім — для багатьох людей через роки.
Чи проговорювали ви це всередині команди? Чи народився цей формат саме з розуміння, що ви пишете для майбутніх поколінь?
Безперечно, ми працюємо і на перспективу. Усвідомлюємо, що держава вже втратила багато часу, не документуючи ці історії системно, тож наш архів життєписів — як ми їх називаємо, бо дуже не любимо слово «некрологи», — стане основою для збереження пам’яті про полеглих у цій війні.
Ще навесні 2022 року, формулюючи концепт «Меморіалу», ми заклали думку про те, що через 30–40 років мій син і син одного зі співзасновників прийдуть у київський музей, де вшановуватимуть цих людей, а наші матеріали стануть для нього фундаментом. Тож стратегічний горизонт ми бачили від початку.
Водночас що довше ми працювали, то глибше розуміли: пам’ять потрібна тут і зараз. Це спосіб спільно прожити колосальну втрату й підтримати людей у горі. Запит на публічне вшанування настільки високий, що його вкрай складно задовольнити.
У нас роками стоять черги на трансляцію відео в потягах «Інтерсіті» чи публікацію історій у партнерських медіа. Саме слово «черги» в цьому контексті звучить жахливо, але це наша реальність. І навіть усе задокументоване нами досі — лише маленька частка.
Звісно, майбутні дослідники й наступні покоління українців користуватимуться цією базою, тому ми робимо її максимально зручною для пошуку: за підрозділом, датою чи місцем загибелі, за земляцтвом. Усе це працюватиме для майбутньої меморіалізації, але тут і зараз ця робота не менш важлива.
Чим ти пояснюєш такий величезний запит людей саме на публічне вшанування?
Насамперед тим, що ми ведемо війну за незалежність — нам нарешті чітко сформулювали її суть. Кожна родина, втрачаючи близьку людину, відчуває її героїзм і прагне суспільного визнання цього вчинку. Мені не надто подобається слово «подвиг», але йдеться саме про дію заради нашої свободи, незалежності й територіальної цілісності. Сім’ї життєво необхідно відчути, що їхній близький загинув недарма і що суспільство це визнає.
Коли ми почали показувати відео пам’яті на великих екранах ТРЦ «Гулівер» у центрі Києва, то побачили, що люди спеціально приїжджають з інших міст, аби подивитися цю хвилинну трансляцію, бо в їхньому містечку, окрім банерної алеї, іншого публічного вшанування просто немає.
Тобто є історії, коли люди цілеспрямовано приїжджають заради цього?
Так, і дуже часто вони приїжджають із дітьми. Неможливо без емоцій спостерігати, як дитина бачить свого батька на великому екрані і що в цю мить відчуває вся родина. Хоча трансляція триває менше хвилини, для близьких вона має колосальне значення.

На головну сторінку вашого сайту винесена цитата загиблого поета й військовослужбовця Максима Кривцова: «Коли мене запитають, що таке війна, я скажу імена». Ми часто повторюємо, що пам’ять про великі історичні події складається з персональних, індивідуальних історій. Але наша війна триває вже понад 12 років, і рахунок іде на тисячі й тисячі доль. Чи не відчуваєш ти, що в певний момент персоналізація такої масштабної трагедії стає неможливою або надскладною, і конкретні імена неминуче перетворюються на маленькі крапочки? Чи імена все ж залишаються іменами?
Це справді серйозна проблема, яка породжує чимало конфліктів. Одним із базових принципів меморіалізації, сформульованих Українським інститутом національної пам’яті, є рівність, але забезпечити її за таких масштабів втрат надзвичайно складно.
Показовим прикладом є меморіал на Майдані: за початкової ідеї приблизно однакових синьо-жовтих прапорців з іменами ми отримали дуже еклектичний простір, де триває своєрідна конкуренція за видимість — одні портрети затуляють інші, а поруч із маленьким фото з’являються величезні банери, присвячені одній людині. Це дуже точно відображає те, що нині відбувається з культурою пам’яті.
На моє переконання, єдиний спосіб зберегти пам’ять у таких масштабах і не провалитися в нескінченні конфлікти та скандали — розділити її між багатьма. Зарадити цьому може локальна меморіалізація, яка вже починає розгортатися в українських громадах: коли конкретна спільнота, місто чи селище бере на себе збереження пам’яті про своїх земляків, це стає органічною частиною спільної національної пам’яті.
Зрозуміло, що після війни з’являтимуться менш персоніфіковані, символічніші меморіали. Та для нас принципово й надалі тримати в центрі історію конкретної людини — роботи попереду ще дуже багато. Хоча ми й усвідомлюємо, що колективна пам’ять неминуче стає абстрактнішою: інколи навіть мені самій під час хвилини мовчання о дев’ятій ранку вже складно встигнути згадати всіх загиблих знайомих.
Я роблю те саме. О дев’ятій ранку я зазвичай уже відводжу дітей у садочок, сідаю в машину сама і за цю хвилину подумки перераховую тих людей, яких знала і яких більше немає. Цієї хвилини мені вже не вистачає.
Про проблему персоналізації я замислилася й після одного з твоїх інтерв’ю, де ти згадувала Ірпінь — місто, у якому вже фізично не вистачає вулиць для перейменування. Місцева влада навіть запровадила мораторій, бо кількість ініціатив перевищує можливості міста. Подібні ситуації виникають і з петиціями: різні ініціативи набирають достатньо голосів за перейменування однієї вулиці на честь різних полеглих героїв, і ухвалити рішення стає неможливо. Як виходити з таких ситуацій? Чи потрібні мораторії? І якими можуть бути рішення на національному рівні?
На мою думку, рішення запровадити мораторій було правильним, і після Ірпеня його підхопило ще чимало громад. Я знаю і про випадок у Києві, коли дві різні петиції набрали достатню кількість голосів за перейменування однієї й тієї ж вулиці на честь двох загиблих героїв, які там мешкали. Очевидно, що процес блокується.
Єдиний вихід, який я бачу, — формувати надивленість і пропонувати людям зовсім інші формати вшанування пам’яті, коли...
Коли це не лише вулиця чи пам’ятник.
Звісно, це дуже поширена практика — не лише радянська, а й європейська: називати вулиці іменами видатних постатей. Для нас усі, хто загинув за цю країну, безперечно, є видатними людьми, проте зберегти принцип рівності в такий спосіб зараз неможливо.
До того ж існує запит на справедливість щодо тих, хто поліг із 2014 до 2022 року. Вони досі часто випадають із загального контексту пам’яті про цю війну, і нам ще багато належить зробити, аби органічно вписати той період у цілісне розуміння війни за незалежність.
Тож єдиний шлях — давати людям альтернативні способи пам’ятування. Мені дуже імпонує підхід, який ми сформулювали у трьох словах: «Пам’ять — це дія». Це гасло сильно відгукнулося в суспільстві, і мені подобається, як люди його підхоплюють. Адже коли ми продовжуємо пам’ять про людину конкретними справами, це нерідко виявляється значно дієвішим, ніж перейменування вулиці.
Коли Антоніна Люлька відкриває у Вінниці книгарню — неймовірний простір у пам’ять про свого брата Миколу, який про неї мріяв, — можливо, саме це і є найправильнішою формою пам’яті.

Або коли в Києві зберігається Протасів Яр, який назавжди залишається пов’язаним з іменем Романа Ратушного.
Саме так. Продовження справи й втілення мрій полеглих героїв — це та альтернатива, яка здатна підтримати нас у цій ситуації й ментально.
Хотіла б поговорити з тобою про стихійність і місця пам’яті. Коли я була на Арлінгтонському національному кладовищі у США, то дуже чітко запам’ятала свої відчуття. З одного боку, це красивий простір з абсолютно однаковими могилами та хрестами, який завдяки своїй впорядкованості дарує певне відчуття спокою і миру. З іншого боку, стоячи там, я думала про те, наскільки людина в цьому просторі може здаватися просто гвинтиком у великій історії. Звісно, американські військові кампанії відрізняються від нинішньої української війни за виживання — я не порівнюю втрати, але це інший контекст. І я зловила себе на думці, що мені зовсім не чужа наша еклектичність, коли десь пов’язана стрічка, десь стоїть хрест, а десь — портрет. У цьому теж відчувається український дух. Я не знаю, яким зрештою буде наш військовий меморіал під Києвом і що виявиться нам по-справжньому близьким з огляду на масштаби втрат. Але я не вважаю, що стихійність на нинішньому етапі, поки триває війна, — це погано.
Як ти ставишся до стихійності українських меморіалів? Чи потрібно їх упорядковувати, поки триває війна, чи важливо зберегти цю живу, неформальну пам’ять? І що, на твою думку, має статися з такими місцями після війни?
Стихійність неминуча, доки триває війна. Держава найближчим часом навряд чи зможе запропонувати нам якесь інституційне рішення — так само, як інституціоналізація досі не відбулася щодо подій Революції Гідності. Тому стихійність існуватиме й надалі.
Коли ми говоримо про народний меморіал на Майдані, йдеться не про те, як його примусово впорядкувати. Адже там уже є люди, які доглядають за ним так, як відчувають, і приносять туди важливі для них речі. Проблема в тому, що це починає породжувати конфлікти між самими людьми, які взаємодіють із цим простором.
Водночас це місце пам’яті настільки вагоме для України, що вже зараз варто думати, як зберегти пам’ять про сам цей феномен: як музеєфікувати його після завершення війни і яку альтернативу держава запропонує людям, що звикли туди приходити. Дехто приходить туди щодня, аби поговорити зі своїми рідними на портретах.
Мені дуже близька думка, яку висловила Олена Риж під час зйомок нашого документального фільму про цей меморіал. Вона сказала, що це єдине місце, де може відчути всіх своїх полеглих побратимів разом. Для неї це по-справжньому сакральний простір, попри те, що він вписаний у цілком буденне життя Майдану, де люди поруч бігають, вигулюють собак, де розташовані музей медуз і торговельний центр. Та сакральність цього місця не викликає жодних сумнівів — нам усім важливо там бувати.
Держава вже зробила цей меморіал фактично напівофіційним, приводячи сюди у дні пам’яті офіційні делегації для покладання квітів. І тут виникає контраст: я бачила, як на Майдан приходила дівчина, сідала на парапет в одному із секторів, обережно витирала портрет, ставила поруч каву й розмовляла з близькою людиною.
Така жива взаємодія і протокольне покладання квітів — два зовсім різні способи проживання пам’яті, і мені, звісно, набагато ближчий перший, неформальний.

Та хай там як, Майдан із кількох десятків прапорців переріс у найважливіше місце пам’яті в Україні, адже Національне військове меморіальне кладовище такої ролі поки що не відіграє.
Майдан, окрім місця пам’яті, поступово перетворився на простір скорботи й прощання із загиблими. Але фізично його не вистачить для всіх. Водночас меморіали в багатьох українських містах часто залишаються типовими, по-радянському неживими — гранітні плити, однакові конструкції. Як подолати цю проблему? Як навчитися створювати світлі, людяні простори пам’яті, пов’язані з життям?
Проблему надивленості можна вирішувати кількома способами. Якщо людина чи громада хоче гідно вшанувати пам’ять, але починає сумніватися, що перше рішення — поставити чорний гранітний камінь — є єдино правильним, це вже маленька перемога.
Ми створили спеціальний гайд із чотирьох розділів. Перший присвячений місцям поховання на кладовищах: там зібрані реальні українські приклади естетичного оформлення, яке не зводиться до чорного граніту. Другий — Алеям героїв у різних містах, де замість однотипних металевих конструкцій пропонують тонші й цікавіші рішення. Третій — живій, дієвій пам’яті: наприклад, гірському прихистку на честь загиблого героя замість кам’яної брили. Четвертий — цифровій меморіалізації, коли пам’ять про людину втілюється в діджитал-просторі.
Надивленість надзвичайно важлива. Але якщо говорити про монументальні форми, тут ключовими є ще два принципи. Перший — культура відкритих архітектурних і мистецьких конкурсів, щоб митці могли пропонувати власні ідеї...
А суспільство могло їх бачити й обговорювати.
Другий принцип — партисипативність, тобто залученість громади. Навколо створення місць пам’яті мають відбуватися публічні обговорення, під час яких люди шукатимуть спільний знаменник. Хоча саме це зазвичай дається найважче.
Наприклад, зараз тривають дискусії про трансформацію Стіни пам’яті біля Михайлівського Золотоверхого собору — напівстихійного меморіалу з тисячами портретів. Свого часу її намагалися систематизувати, але після початку повномасштабного вторгнення фотографій знову стало надзвичайно багато. Громадські обговорення, які ініціював і модерував Український інститут національної пам’яті, зайшли в глухий кут: сторони мали різні бачення і не дійшли згоди.

Ці пошуки триватимуть ще довго. Водночас мені дуже сподобався досвід Німеччини — «Ліс спогадів» Бундесверу. Там поєднані офіційні пам’ятні знаки на честь загиблих у військових операціях в Афганістані та Африці й живі дерева, кожне з яких присвячене конкретній людині та доглядається її родиною.
Там немає гігантоманії — є саме те, про що ти кажеш: рідні приносять невеликий портрет, особисту річ, встановлюють скромний знак. Це поєднання офіційного й індивідуального справді вдихає життя в простір пам’яті.
Кілька років тому, висвітлюючи судовий процес у справі про збиття рейсу MH17, я відвідала меморіал неподалік аеропорту в Амстердамі. Це щось середнє між кладовищем і парком пам’яті. Там висаджене поле соняшників — саме в таке поле на Донеччині впав збитий «Боїнг». Є таблички з іменами й фотографіями загиблих, а біля кожної — особисті речі: іграшки, одяг, пам’ятні дрібниці.
Це справляє надзвичайно сильне враження: зупиняючись біля кожного дерева, буквально відчуваєш зв’язок із людиною, бачиш частинку її світу. Мало які місця пам’яті настільки наближають до загиблих.
І зараз це природно відтворюється на Національному військовому меморіальному кладовищі. Якщо пройтися там, біля кожного надгробка побачиш особисті речі: м’які іграшки, військові жетони, дорогі серцю дрібниці. Це повторюється всюди, бо в самій людській природі закладена потреба принести щось своє, особисте.
Коли ти згадала про складні дискусії щодо місць пам’яті, я подумала, наскільки важливо залучати громаду до їхнього створення від самого початку. Пригадую наш таунхол у Ягідному, де мешканці обговорювали майбутній музей у шкільному підвалі, де росіяни майже місяць утримували все село. Вони наполягали: це місце не про сльози, а про те, що люди вижили й вистояли. Але водночас думали і про наступні покоління — тих, хто не застав цих подій.
А зараз хочу поговорити про місця, куди ми не можемо повернутися і про які досі не знаємо, як зберігати пам’ять. Зокрема, про твій рідний Бахмут, який ти залишила в лютому 2022 року. Я була там у березні, і попри небезпеку місто залишалося неймовірно теплим і затишним. Ти написала чудовий текст для The Atlantic про Бахмут ще до його знищення. Як ми можемо й маємо пам’ятати міста, які Росія стерла з лиця землі?
Це дуже складне питання. Мені одразу згадується пропозиція одного американського медіа: там експерт пропонував залишити зруйнований Бахмут як місце на кшталт Чорнобиля, куди привозитимуть іноземців і туристів, щоб показати наслідки російської агресії. У місцевих чатах тоді спалахнули дискусії. Люди обурювалися: «Це місто, де ми жили, і ми не хочемо, щоб воно залишалося руїною».
Сьогодні це стосується не лише Бахмута — Мар’їнка, Авдіївка, Торецьк: куди не глянь на мапі сходу, усе нагадує Бахмут. І коли приїжджають іноземні делегації, вони їдуть в Ірпінь чи Бучу й дивуються: «А що, ви вже все відбудували? Нам немає на що подивитися?» Людям потрібне місце, де трагедію можна побачити не на світлинах, а наживо.
Водночас я розумію, що пам’ять про Бахмут зараз хвилює дуже вузьке коло людей. Після окупації місто майже миттєво зникло з інформаційного порядку денного, хоча до того тривалий час було в центрі уваги. Свій текст для The Atlantic я починала з того, що президент Джо Байден прокоментував ситуацію в Бахмуті. Якби мені раніше сказали, що прізвище Байдена й назва мого міста опиняться в одному реченні, я б щиро розсміялася. Згодом Бахмут зник із новин, і сьогодні в інфополі його підтримують хіба що кілька локальних медіа.
Але треба розуміти: місто знищене вщент. Там немає цивільних мешканців — на відміну від Маріуполя, де все ж жевріє якесь життя.
Особисто для мене пам’ять про Бахмут сьогодні існує у двох вимірах. Перший — ностальгійні спогади в місцевих групах. Хоча мені здається, що людям, які виїхали, вони радше шкодять, бо не дають прийняти реальність: ми більше туди не повернемося, цього місця вже фізично не існує.
Другий — нагадування в Google Фото, які щодня показують, якими були ці дні п’ять, десять чи дванадцять років тому, коли війна лише починалася.
А ти стежиш за тим, що зараз відбувається в Бахмуті? Там зовсім не залишилося цивільного життя?
Так, туди періодично заїжджають російські пропагандисти — їздять зруйнованими вулицями й показують, що там нічого не залишилося.
Схожа історія сталася з Попасною на Луганщині на початку повномасштабної війни: росіяни так само повністю закрили місто для в’їзду. Зараз там живе нещасних двадцять чи тридцять людей — принаймні такі цифри фігурували в їхніх останніх репортажах про псевдовибори до російської Думи.
У Бахмуті ж немає взагалі нічого живого — на відео не видно навіть жодного безпритульного собаки.

Ми говоримо про місто як про точку на мапі, але для тебе бути бахмутчанкою — значно більше, ніж просто реєстрація. Що це означає? Як це — носити в собі місто, якого більше немає?
Для мене ця ідентичність справді визначальна, адже вона сформувала мене ще до початку війни у 2014 році. Я мала проукраїнські погляди, які в рідному місті доводилося постійно відстоювати — чи то право говорити українською, чи писати нею на місцевих форумах. Досі пам’ятаю, як нам виділили там таке собі «українське гетто» — окрему гілку, де дозволяли спілкуватися українською.
Після 2014 року в нас сформувалася дуже активна патріотична спільнота, і робити це стало значно легше. Я й досі, перш ніж написати, що я співзасновниця «Меморіалу», зазначаю, що я журналістка з Бахмута. І це зовсім не заклик мене пожаліти.
Просто Бахмут був неймовірно комфортним містом для життя, навчання й роботи. Я довго працювала звідти віддалено, хоча мала змогу переїхати до Києва, в офіс до команди. Мені було надзвичайно зручно виховувати там сина: я постійно його бачила, ми мали багато якісного часу разом — на відміну від Києва, де ти дістаєшся додому пізно вночі.
Мені було по-справжньому добре в цьому місті, попри те, що з 2014 року воно було прифронтовим. Війна стояла зовсім поруч, ми їздили в «сіру зону» й усвідомлювали близькість росіян. Але залишатися вдома було нашим свідомим вибором — так само, як зараз свідомим вибором є залишатися в Києві чи загалом в Україні.
Розумію, що простої відповіді немає і, можливо, доведеться зачепити стереотипи. Але нашим слухачам це цікаво: що означає бути бахмутчанином? Чи є в мешканців міста особливі риси, притаманні саме Бахмуту?
Насправді бахмутчани помітно відрізнялися від мешканців сусідніх шахтарських містечок. Коли кажеш, що ти з Донбасу чи зі сходу, тебе автоматично асоціюють із Вугледаром або Горлівкою — териконами й шахтами. А Бахмут — це сіль, троянди й шампанське. Зовсім інша історія.
Бахмут був козацьким містом, заснованим як козацька застава, і мав значно довшу історію, ніж навколишні промислові поселення. Нам було про що говорити в перспективі не ста, а чотирьохсот років — і це мало велике значення.
Я б назвала Бахмут містом солі, шампанського й троянд. Сіль видобували й на його околицях — це було важливою частиною життя міста ще до початку масштабного промислового видобутку. Хоча Соледар, звісно, прагне, щоб сіль асоціювали виключно з ним.
Слухай, але ж бренди досі живуть: і «Артемівська сіль», і «Артемівське шампанське». Вони досі існують. Не вдаватимуся в деталі, де саме зараз фасують цю сіль чи розливають ігристе, але для мене важливо, щоб ці бренди жили. Як символи вони мені дуже дорогі. Пам’ятаю, як раніше завжди везла їх за кордон на подарунки.
На жаль, росіяни теж їх привласнюють. Вони навіть копіюють фірмові кольори й пакування «Артемсолі» для власної продукції. Це жахливо.
Хочу запитати тебе про дещо особисте. Це вже не перша війна в історії твоєї родини: ти народилася в сім’ї, яка колись переїхала до Бахмута, рятуючись від війни в Карабасі. Чи говорите ви про це вдома? Як осмислюєте пережите і яке місце війна посідає у вашій родині?
Мої батьки одружилися й переїхали до тодішнього Артемівська, де батько закінчував університет. Він забрав із собою маму та частину родини — свою сестру й мамину сестру із сім’ями. У 1990-х у Карабасі почалося те саме, що ми проживаємо зараз: жорстока війна й блокада, коли не було світла, води й тепла. То були дуже темні часи.
Удома ми говорили про це небагато. Найбільше з дитинства мені запам’яталося, як ми ходили на «Укртелеком», щоб замовити міжміський дзвінок за кордон, але часто не могли додзвонитися. Зв’язку не було, і місяцями ми не знали, що відбувається з рідними.
У тринадцять років я вперше побувала в Карабасі, коли там тривало умовне перемир’я. Але після 2020 року війна спалахнула знову, а нині ця територія перейшла під контроль Азербайджану. Усі мої родичі змушені були виїхати до Вірменії. Вони, як і ми, залишилися без своїх міст, могил близьких і звичних соціальних зв’язків.

Пам’ятаю, як сильно переживала мама, коли ми опинилися у вирі війни, а наші рідні там паралельно проживали те саме. Гостро відчувалася тотальна несправедливість світу: це випробування випало вже на долю чотирьох поколінь однієї родини.
Зараз ми не так багато про це говоримо. Але триматися допомагає те, що принаймні тепер у нас є постійний зв’язок: батьки регулярно спілкуються з рідними.
І твої батьки, вочевидь, теж виїхали з Бахмута?
Так, дякувати Богу, у квітні 2022 року мені вдалося вмовити їх виїхати. Вони наважилися після того, як біля їхнього будинку впала ракета. Я б просто збожеволіла, якби вони залишилися на лінії фронту.
Сама я виїхала в перший день повномасштабного вторгнення, бо добре знала, що росіяни роблять із журналістами та проукраїнськими активістами. На руках у мене був шестирічний син, і я не могла дозволити собі опинитися в окупації. Чимало моїх колег на Луганщині тоді потрапили під стрімку окупацію й дуже довго та важко звідти вибиралися. На щастя, без фатальних наслідків.
Родинна історія справді непроста. Ще болючіше від того, що частина родичів із Вірменії емігрувала до Росії ще до 2014 року — це досить поширена історія. І коли зараз я бачу, як мої двоюрідні сестри одягають своїх дітей у російську військову форму, це завдає особливого болю.
На жаль, багатьом українцям знайомий досвід розриву родинних зв’язків через війну.
І наостанок — традиційне запитання, яке ми з Наталкою часто ставимо гостям. У твоїй виснажливій роботі з пам’яттю, смертю та величезними втратами що особисто тобі дає сили рухатися далі? Де ти знаходиш точку опори й надію?
Звернімося до Лесі Українки й скажемо: contra spem spero — будемо крізь сльози сміятися.
Мені надзвичайно пощастило з людьми, які мене оточують. Це середовище, у якому я відчуваю велику підтримку: більшість із нас працює з темою війни й розуміє одне одного з півслова.
Ще в певний момент я почала піклуватися про рослини й тепер маю в офісі власний маленький зелений куточок. У цьому є щось дуже життєствердне: хоч би що відбувалося навколо, квіти все одно треба поливати.
І, звісно, найбільше мене підтримує син. Він уже підліток, але наші розмови, спільні прогулянки й подорожі наповнюють мене силами та дають чітке розуміння, заради чого я все це роблю.
Щиро дякую тобі й усій вашій команді за цю роботу, за те, як вона з кожним роком набуває нових сенсів. Те, з чого ви починали у 2022 році, вже зовсім не схоже на масштаби 2026-го. І я переконана, що у 2036-му та 2046-му ця справа матиме ще глибше звучання, адже ви працюєте на довгу дистанцію.