«Нові Олешки з'являтимуться знову і знову»: чому не можна забувати про окуповані громади — Олег Батурин

Маємо нагоду поговорити про Олешки та евакуацію людей із міста. Воно опинилося в центрі уваги через виняткову історію. Чому саме Олешки? Що особливого в ситуації довкола міста і чому ця евакуація привернула стільки уваги?

Масштабна катастрофа охопила не лише Олешки, а й практично всю тимчасово окуповану територію Херсонщини. Десь ситуація гостріша, десь дещо легша. Це стосується і деокупованого правобережжя, яке залишається під постійними обстрілами в прибережних зонах.

Олешки розташовані безпосередньо на березі Дніпра, фактично навпроти Херсона. Це ключ до розуміння того, що відбувається в місті протягом останніх років. Російські військові постійно обстрілюють Херсон із лівобережжя, тому для Збройних сил України важливо відстежувати й контролювати пересування ворога в цьому районі. Олешки — зручна позиція для обстрілів як самого Херсона, так і навколишніх сіл. Українські військові намагалися створювати плацдарми й на інших ділянках — зокрема в Кринках, що входять до Олешківської громади й стали ареною найжорсткіших боїв.

На відміну від Кринок, Олешки — досить велике за мірками Херсонщини місто, де залишалася значна кількість цивільних. Приблизно з кінця 2025 року люди опинилися фактично в блокаді, особливо важкій узимку. Навесні 2026-го ситуація дещо полегшилася: до міста періодично могли доїжджати автомобілі швидкої допомоги та інший транспорт, частина людей намагалася виїхати. Однак із травня до вересня транспортне сполучення знову повністю перервалося.

З одного боку, це заважало росіянам масово підвозити боєкомплект для обстрілів правобережжя, хоча повністю не убезпечило Херсон, адже ворожа піхота заходила туди пішки. Водночас цивільні були змушені долати кілометри пішки, щоб дістатися продуктів чи медикаментів.

Із вересня чимало людей отримали змогу виходити з міста. Більшість згодом поверталася, частина намагалася виїхати вглиб окупованої території, щоб перезимувати, а дехто вирушав на підконтрольну Україні територію або за кордон. Загалом із липня-серпня 2026 року спостерігається нова значна хвиля виїзду з окупованих територій, і цей процес триває досі.

Головна проблема Олешок — складність організованого виїзду та страхи людей. Багато хто боїться самостійно шукати шлях евакуації через відсутність російських паспортів і ризик жорсткої фільтрації та терору на блокпостах. І ці страхи абсолютно обґрунтовані. До того ж через прифронтовий статус міста окупаційної цивільної адміністрації в Олешках немає ще з 2023 року. Тобто люди просто не мали змоги отримати документи на місці, не виїжджаючи вглиб окупованої Херсонщини.

Олешки опинилися безпосередньо на лінії фронту, фактично розділені з Херсоном лише Дніпром, плавнями та складною системою річкових проток. Це перетворило місто на військову зону, де замість цивільної окупаційної адміністрації діють виключно російські військові. Як би ти описав реальне становище в місті? Скільки людей там залишалося і в яких умовах вони виживали?

У медіа з'являлися тривожні повідомлення про тотальний голод — аж до того, що люди нібито змушені їсти траву. Водночас під час спілкування з місцевими ставало зрозуміло, що, попри гострий дефіцит харчів, ситуація виглядала дещо інакше. Згодом з'явилася навіть доставка допомоги дронами. Ти готував матеріал для «Життя війни» під назвою «Приречені на смерть» ще до цієї хвилі виїзду. Що насправді відбувалося в місті — на основі твоїх контактів і свідчень?

Було чимало повідомлень про катастрофічну ситуацію з харчами. Проте повної картини того, що відбувалося в Олешках, ми не маємо й досі. Вона поступово складається зі спогадів тих, хто це пережив, і їхній досвід дуже різний. Хтось не відчував гострої нестачі продуктів, а хтось потерпав від неї нестерпно.

У поодиноких публікаціях у медіа — із посиланням, здається, на представників законної влади — йшлося про те, що люди в Олешках нібито змушені були їсти собак… Я таких підтверджень не знаходив. Самі олешківці на такі публікації реагують однозначно: це росіяни спроможні на таке, а ми ні.

Найбільший жах в Олешках був пов'язаний із постійною небезпекою з повітря. Над містом безперервно висіли дрони різних типів. Люди розповідали й про українські безпілотники, які спостерігали за позиціями ворога. Але росіяни поводилися абсолютно неадекватно: могли просто так скидати на цивільні будинки чи людей гранати або вибухові суміші. Це не поодинокі випадки. Буквально нещодавно внаслідок такого нападу загинув директор однієї з місцевих шкіл.

Багато людей загинули, підриваючись на мінах. Вони виходили з Олешок пішки, їхали на велосипедах чи мопедах до найближчих сіл, щоб дістати продукти або ліки, і підривалися на дорогах. Деякі загинули буквально за кілька днів до організованої евакуації.

Частина мешканців досі залишається в Олешках. Але навіть після виїзду відомої організованої групи за участю представників американської, української та російської сторін евакуація не припинилася. Тривають нові спроби та пошуки шляхів, щоб продовжувати евакуацію.

Історія евакуації з Олешок має несподіваний елемент. За роки повномасштабної війни ми майже не бачили реальних гуманітарних пауз чи тимчасових перемир'їв. І раптом Меланія Трамп, дружина президента США, під час гарячої виборчої кампанії оголошує про організацію евакуації та стає її публічним обличчям. Як це сприйняли на Херсонщині? І як ти оцінюєш інформаційний вимір операції? Росіяни допустили на окуповану територію знімальну групу американського телеканалу Newsmax, намагаючись перетворити евакуацію на власну пропагандистську перемогу. Чи вдалася їм ця кампанія?

Операція з евакуації людей стала повною несподіванкою для всіх. Її планували в дуже стислі терміни, особливо на тлі того, скільки часу залишалися в блокаді прибережні села правобережної Херсонщини, зокрема в Бериславському та Херсонському районах, де ситуація тривалий час була не менш жахливою.

Ім'я Меланії Трамп у розмовах із мешканцями Херсонщини практично не згадувалося. Вона не комунікувала безпосередньо з українською стороною і не займалася логістикою на землі, тому для людей це була радше кулуарна політична історія.

Найбільше херсонці побоювалися чергової російської провокації, зриву домовленостей і цинічних маніпуляцій. Попри окремі ворожі інформаційні вкиди, операція відбулася. Її головний успіх — значна частина цивільних змогла виїхати з Олешок на підконтрольну Україні територію. Показово, що абсолютна більшість евакуйованих обрала саме Україну, а не окуповані території чи Росію.

Росіянам не вдалося створити й показати світові бажану для себе альтернативну картинку, тому ця інформаційна кампанія виявилася програшною для Кремля.

А самі херсонці під час цього кількаденного затишшя вперше за довгий час змогли трохи видихнути. Багато хто скористався припиненням вогню, щоб провідати домівки в прибережній зоні, куди раніше через смертельну небезпеку неможливо було дістатися. Люди обіймали й цілували ворота власних дворів, прощаючись із будинками, адже ніхто не знає, що від них залишиться завтра. У Херсоні навіть виникли нетипові затори на дорогах. Коли в один момент припинилися щоденні обстріли й атаки дронів, це здавалося майже нереальним.

Україна нерідко свідомо дотримується інформаційної тиші під час таких операцій, щоб не нашкодити людям і не зірвати крихкі домовленості. Росіяни ж традиційно прагнуть першими заповнити медійний простір. Втім, підсумкові цифри говорять самі за себе: 11 автобусів вирушили на підконтрольну Україні територію і лише 4 — у бік Росії.

Щодо залучення Newsmax: попри критичний погляд на американські політичні розклади, там є журналісти, які послідовно працювали в Україні, і саме їхня присутність дозволила зафіксувати процес. Світовий новинний цикл за тиждень забуде деталі, але кількасот врятованих українців — це збережені життя.

Ти постійно стежиш за подіями на окупованих територіях і спілкуєшся з тими, хто звідти вирвався. Що у свідченнях людей, які поверталися загорнуті в українські прапори, вразило тебе найбільше?

Я розмірковував про це крізь призму власного досвіду. Буквально напередодні подій в Олешках мої батьки після понад чотирьох років життя в окупації нарешті наважилися виїхати. Я добре пам'ятаю, як важко й наполегливо доводилося щодня переконувати їх зробити цей перший крок.

Аналізуючи свідчення олешківців та їхніх рідних, я помітив ті самі тривожні деталі. Головний психологічний бар'єр — страх невизначеності: «Нас там ніхто не чекає», «Ми будемо тягарем для дітей чи родичів», «Рідні стіни лікують», «На кого ми залишимо домашніх тварин?».

Понад чотири роки окупації, ворожої пропаганди, інформаційного вакууму та місяці без зв'язку з близькими важко позначаються на свідомості людей. Вони банально бояться зробити рішучий крок у невідомість.

Але щирі сльози під час зустрічей із рідними й можливість опинитися у відносній безпеці доводять: наважитися на виїзд варто, щоб прожити подальше життя поруч із близькими.

Твій останній матеріал охоплював не лише Олешки, а й Голу Пристань — місто на захід від Олешок, розташоване в такій самій географічній зоні за плавнями. Чи вивозили людей виключно з Олешок? Адже навколо є безліч подібних населених пунктів. Яка ситуація там і що буде з іншими селами?

Першочергово можливість виїхати отримали мешканці Олешок і одного із сіл на маршруті руху колони, де люди змогли доєднатися до колони. За інформацією з офіційних українських джерел, жителі інших громад Херсонщини також прагнули приєднатися до евакуаційного рейсу. Українська сторона намагалася це погодити, але росіяни не пропустили людей через свої блокпости.

Це свідчить про величезний запит на організоване вивезення. Проблема в тому, що ще з 2023–2024 років росіяни повністю закрили прибережну 20-кілометрову зону для немісцевих. Потрапити туди можна лише за наявності прописки в конкретному населеному пункті. Якщо ти зареєстрований у Генічеську, а в Олешках живуть твої рідні, тебе туди не пропустять за жодних умов. 

Тому мешканці інших частин Херсонщини сподіваються, що подібні евакуаційні місії вдасться організувати й надалі. Самостійно виїхати можна і з Каховки, і з Олешок, але людям доводиться власними силами долати найнебезпечнішу частину маршруту — діставатися до точки, звідки їх зможе забрати транспорт.

Британський телеканал Sky News оприлюднив кадри 34-ї окремої бригади морської піхоти про те, як росіяни використовували гуманітарну паузу: підвозили зброю, боєприпаси й особовий склад, облаштовували нові позиції та намагалися повернути втрачені рубежі. Очевидно, що ворог використовує затишшя для підсилення. Чого тепер чекати тим, хто не встиг або не зміг евакуюватися й залишився в окупації? Чи опиняться вони у ще складніших умовах після відновлення активних боїв?

Мешканці Херсона та правобережжя дуже побоювалися тимчасового затишшя, передусім того, що станеться після нього: ворог міг посилити обстріли. Інформація про накопичення російських сил на лівобережжі надходила і з Telegram-каналів, і від місцевих жителів, з якими я підтримую зв'язок.

Попри це, люди продовжують виїжджати з окупованого лівобережжя. Ті, хто вибрався останніми, розповідають, що деякі прибережні села стали зовсім порожніми — звідти виїхала значна частина мешканців.

Проте для виїзду людям досі доводиться докладати титанічних зусиль: готувати документи, шукати транспорт і бути готовими до фільтраційних заходів. Водночас останніми місяцями людям, які виїжджали за допомогою волонтерів, Міжнародного комітету Червоного Хреста та за сприяння Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, вдавалося уникати жорстких принижень і допитів на блокпостах, яких вони зазнавали раніше. Шлях залишається виснажливим, але принаймні обходиться без тотальних обшуків.

Найскладніше — подолати першу частину маршруту. Наприклад, щоб виїхати з Каховки чи Нової Каховки на підконтрольну Україні територію, потрібно самостійно проїхати 40–50 кілометрів до точки збору евакуаційного рейсу — знайти таксі або приватний транспорт. Це особливо важко для людей, які не можуть пересуватися самостійно. Волонтери намагаються вивозити навіть важкохворих і лежачих, але іноді найскладніше — просто перенести таку людину з кімнати до машини.

Хотілося б поговорити про документування воєнних злочинів. Ти працюєш із людьми, які пережили окупацію, полон, катування та незаконні затримання. У нашому архіві — сотні подібних історій, і ми чітко усвідомлюємо: кожен українець, який залишається в окупації й не підтримує агресора, ризикує опинитися «на підвалі».

Але як виглядає повсякденне життя в Каховці, Новій Каховці чи Енергодарі? Ці міста перебувають під контролем українських дронових підрозділів і вже не є тихим тилом. Як у цих умовах функціонує міське господарство? Чи працюють лікарні, школи, комунальні та соціальні служби? Яка ситуація з примусовим залученням українських чоловіків до російської армії та хто вони — ці нові окупаційні посадовці після проведення так званих «виборів»?

Насамперед варто розуміти, що так звана умовно безпечна зона для окупантів постійно зміщується вглиб, у бік Криму. Сьогодні небезпечно вже не лише в Каховці чи населених пунктах за 20–40 кілометрів від неї. У степовій частині Херсонщини, зокрема в Іванівській та Нижньосірогозькій громадах, розташованих фактично посередині області, також дуже гаряче: постійно прилітає, щось вибухає, регулярно зникає електроенергія. Відсутність світла, води, а часом і газу стала звичним явищем для всієї окупованої Херсонщини.

Продукти більш-менш доступні. Каховка зараз перетворилася на головний економічний центр району. Раніше цю роль відігравала Нова Каховка, але через близькість до колишньої Каховської ГЕС і лінії фронту ситуація там важча і людей залишилось значно менше. 

Натомість із медичним обслуговуванням ситуація жахлива. Ще з початку 2023 року росіяни систематично вивозили й розкрадали обладнання з лікарень Олешок, Голої Пристані, Нової Каховки, Каховки та інших колишніх районних центрів уздовж Дніпра. Зафіксовано численні випадки, коли люди помирали, бо їх не встигали довезти до найближчої лікарні, яка працює, — вона може бути за 100–140 кілометрів від дому. Відомі й непоодинокі випадки самогубств людей, які через відсутність медичної допомоги та знеболювальних не могли терпіти нестерпний біль. Подібне ми спостерігали ще у 2022 році на правобережній Херсонщині. 

З ліками ситуація дещо краща, але їхня якість низька, необхідні препарати важко дістати, а потрапити до вузькопрофільних спеціалістів майже неможливо.

Отримання адміністративних і соціальних послуг від окупаційної влади також перетворилося на випробування. Щоб оформити пенсію, виплати чи отримати довідку, мешканцям Каховки доводиться їхати до села за 50 кілометрів і самостійно шукати транспорт. Автобуси туди майже не ходять, тому люди платять великі гроші за таксі. Самих представників окупаційної адміністрації в Каховці та Новій Каховці фактично немає. Дійшло до повного абсурду: місцем дислокації так званих «чиновників» Каховки стало курортне селище Лазурне Скадовського району, приблизно за 150 кілометрів від міста. Вони сидять там, а місто живе саме по собі. 

Щодо кадрового складу окупаційної влади, то назвати це виборами навіть за російськими мірками складно — окупанти просто призначають потрібних людей. Спочатку це були переважно місцеві колаборанти — люди, які все життя мріяли чимось керувати, але не хотіли докладати для цього жодних зусиль чи будувати кар'єру. Вони вірили, що їм усі винні, і в 2022–2023 роках їхній «зоряний час» нібито настав. Але приблизно з 2024 року, коли Москва почала приводити зарплати, вимоги й стандарти до загальноросійського рівня, виявилося, що гроші там не такі вже й великі, а вимоги — величезні. Багато хто з них утік або зник у Росії та на інших окупованих територіях. Тоді окупанти були змушені масово заміщувати їх гастролерами з Росії. Але якщо перевірити їхні біографії, часто виявляється, що це чиновники з проблемами із законом, фігуранти корупційних схем, які стали непотрібними у власній країні й знайшли собі місце в окупації.

Щодо мобілізації чоловіків до російської армії, то зараз шириться чимало тривожних сигналів про посилення цього процесу. Він відбувається у двох основних формах: призов 18-річних юнаків на строкову службу та примушування місцевих жителів підписувати контракти із ЗС РФ. Кількість чоловіків із Херсонщини, яких залучили до війни й уже ліквідували, дуже значна. Про це регулярно пишуть навіть в окупаційних пабліках.

Як саме люди туди потрапляють? Окупанти використовують будь-який привід: порушення комендантської години, перебування на вулиці напідпитку, дрібний проступок чи «підозрілу» інформацію в телефоні, знайдену під час перевірки на блокпосту. Це може стати підставою, щоб наполегливо запропонувати людині «спокутувати провину» підписанням контракту. Частина погоджується через обіцяні виплати. Але, за свідченнями мешканців окупованих територій, людина підписує контракт і вже за місяць-два повертається в труні — якщо взагалі вдається знайти тіло. Повернутися скаліченим, утративши одну чи обидві ноги, вважається винятковим везінням.

Саме тому молоді чоловіки віком 18–19 років та інші люди з групи ризику намагаються будь-якою ціною виїхати. Поки така можливість є, молодь вдається евакуювати. Під час операції з Олешок також вивозили чоловіків із цієї групи ризику. Треба зважувати ризики й бути обережними, але намагатися виїхати, адже іншого способу зберегти життя практично немає.

Сьогодні вже трапляється безліч страшних трагедій всередині родин, коли один рідний брат воює у лавах ЗСУ, бо виїхав раніше, а інший брат воює за Росію або вже загинув за окупантів. 

Ми дуже уважно стежили за евакуацією з Олешок і радіємо, що вона взагалі відбулася. Ми знаємо, наскільки складно вивезти бодай одну родину, тому евакуація кількох сотень людей — величезне досягнення.

Але інформаційна хвиля поступово спаде, і може виникнути ілюзія, що більшість людей уже вивезли й там усе відносно гаразд. Свого часу з новинного порядку денного зникла Каховка, тепер може зникнути й тема Олешок. Про що важливо пам'ятати? На що звертати увагу — і щодо евакуйованих, які потребують прихистку й допомоги, і щодо загальної ситуації в окупації?

Я наполягаю: попри всю складність ситуації в Олешківській громаді, Олешки — далеко не єдиний епіцентр катастрофи на тимчасово окупованій Херсонщині. Вся окупована територія — це один суцільний величезний біль. Люди мають колосальні проблеми з виїздом, доступом до медицини та базових засобів існування.

У своїх матеріалах я детально описував становище й інших громад, зокрема Голої Пристані. Зараз до Олешок прикута увага світу та медіа. Але якщо ми не говоритимемо про інші міста й села, то нові «Олешки» та повністю заблоковані населені пункти з'являтимуться знову і знову.

Для мене критично важливо, щоб про окуповані території говорили постійно, щоб суспільство знало реальний стан справ і не сприймало його щоразу як несподіванку. Щоб не ставало шоком, коли з'ясовується, що складна ситуація не лише в Олешках, а й у Каховці чи Великій Лепетисі.

Тому мене обережно, але справді тішить, що публічно обговорюється можливість організувати подібні евакуаційні рейси й для інших територій. Щоб люди звідти мали можливість безпечно й організовано виїхати, а вже потім самостійно вирішувати, де жити — на підконтрольній Україні території чи за кордоном, перечікуючи найгарячішу фазу війни.

Прибережні території лівобережжя вздовж Дніпра мають перебувати під постійним вогневим контролем Сил оборони України — це єдиний спосіб убезпечити деокуповане правобережжя від нищівних ударів. Обстріли й бойові дії триватимуть, тому для цивільних єдиний дієвий вихід — евакуація. Припинення вогню не може бути одностороннім.

Водночас ця операція наочно продемонструвала: за магічним помахом чарівної палички — а точніше, за одноосібним рішенням російського президента — все це кровопролиття та обстріли можна зупинити в один день. Виявляється, припинити удари й дати людям можливість виїхати цілком реально, якщо в Кремлі ухвалять відповідне рішення.

Абсолютно згоден. Про це зараз із глибоким сумом говорять і самі херсонці, згадуючи минулий тиждень, коли над містом уперше за довгий час панувала тиша.