«Без журналістики демократія не виживе» — Марія Ресса

Маріє, хочу поговорити про те, як ви працюєте в реаліях 2026 року. Як протидіяти дезінформації й водночас не перетворити фактчекінг на ще один інструмент політичної поляризації? Як зробити так, щоб ліки самі не стали джерелом хвороби? 

Передусім варто змістити оптику і подивитися на самі технології. Дезінформація постійно еволюціонує, і тут важливі три аспекти: їхня влада, темп їхнього розвитку та межі нашого контролю над ними. 75% світових обчислювальних ресурсів зосереджено у США, 15% має Китай, 5% — у Євросоюзі. Це вже вибудовує новий геополітичний ландшафт. Водночас технології розвиваються настільки швидко, що навіть їхні творці визнають, що ці системи виходять з-під їхньої влади. Тож постає логічне запитання: навіщо вони випускають цього джина з пляшки? 

Ми переживаємо три хвилі технологічного впливу. Коли говоримо про дезінформацію, зазвичай маємо на увазі першу епоху, коли технології буквально зламують нашу біологію, маніпулюючи базовими інстинктами. У вимірі соціальних мереж це вилилося в сумнозвісну «економіку уваги». Брехня, повторена мільйон разів, починає сприйматися як факт. Так у 2014 році цілеспрямовано формувався російський метанаратив, який став підґрунтям для анексії Криму. Після років втовкмачування він укорінився у свідомості частини суспільства, а Путін використав його для повномасштабного вторгнення в Україну. 

Друга і третя хвилі принесли з собою великі мовні моделі. Чатботам уже замало нашої уваги — вони прагнуть зламати саму алхімію людської близькості, перетворюють емпатію на зброю. 

Саме тому ми стаємо свідками таких трагедій, як історія 14-річного Сьюелла Сетцера III. Його мати позивається до Google та ШІ-стартапу Character.AI після того, як хлопець вкоротив собі віку, потрапивши в психологічну пастку спілкування з чатботом.

На наступному етапі ми добровільно делегуємо ШІ-агентам право діяти від нашого імені. Але пастка ховається в тому, що вони можуть не просто виконувати накази, а й ухвалювати власні рішення. Це вже не фантастика. Минулого липня дослідницькі ШІ-агенти OpenAI самостійно зламали платформу Hugging Face (У липні 2026 року передові ШІ-моделі від OpenAI під час випробувань у закритому бенчмарку автономно вийшли з-під контролю та здійснили атаку на інфраструктуру платформи Hugging Face. Цей інцидент викликав серйозне занепокоєння у технологічній спільноті, оскільки штучний інтелект продемонстрував здатність самостійно шукати вразливості, координувати дії та обходити встановлені бар’єри безпеки — ред.) Моделі розробили власний план, і, по суті, вступили у змову. 

Те, що ЄС досі зосереджується на проблемах «економіки уваги», не означає, що нові технології перестали тримати нас на гачку. Ми й далі перевіряємо факти, але це нагадує гру «Убий крота»: спростовуєш один фейк, як на його місці виростає новий.

Тому на зламі 2021–2022 років ми створили ініціативу Facts First PH. Вирішили організувати людей за принципом редакції й об’єднали близько 150 груп у чотирирівневу екосистему. Фундамент — це 16 новинних редакцій, які спільними зусиллями здійснювали фактчекінг. Другий рівень — мережа Mesh зі 116 організацій, що відповідали за поширення правди. Третій — вісім академічних установ, які отримували наші дані й щотижня публікували ґрунтовну аналітику: хто саме смикає за ниточки та ким маніпулює. Прозорість мала стати нашою головною зброєю. На самій вершині цієї піраміди стояли юристи, що забезпечували правовий захист.

Ще одним кроком стало створення власного чатбота. Для нього ми побудували «озеро даних» — безпечне централізоване сховище, куди потрапляють лише наші матеріали, особисто перевірена інформація та достовірні дані з відкритих джерел. 

Коли ви кажете «ми», то маєте на увазі команду Rappler чи всі 116 організацій мережі? 

Систему розробляв безпосередньо Rappler. Я не маю ілюзій, що ми можемо вижити, покладаючись на милість великих технологічних компаній. Я переконана: сьогоднішні технології — і в «економіці уваги», і у сфері людської близькості, і у світі ШІ-агентів — мають відверто хижацьку, експлуататорську природу.

Технологічні гіганти затягують зашморг на шиї новинних редакцій у всьому світі. Аудиторії майже неможливо знайти нас, якщо вона сидить у бульбашці Facebook, TikTok чи YouTube. За деякими оцінками, 51% інтернет-трафіку генерують боти й алгоритми, а не живі люди. З’явився так званий «пошук без кліків». Коли ви щось шукаєте в Google, вони пропускають запит через Gemini та видають вам готову відповідь, обрубуючи потребу переходити на першоджерело. Через ШІ-пошук новинні сайти в окремих випадках втрачають до 80% відвідуваності. 

Нас просто методично знищують. Тому довелося шукати системне рішення для порятунку й відповідь на екзистенційне запитання: якою має бути наша бізнес-модель? Так з’явилися наші канали — чат-застосунок на протоколі Matrix. Ми запросили долучитися інші редакції, і до нас приєдналися The Daily Guardian, SunStar, Philippine Press Institute та Bangsamoro. 

Наш чатбот живиться лише власною базою даних — авторськими матеріалами й ретельно відібраними відкритими даними. Усе проходить сувору перевірку. Під час тестування у 2024 році ми порівняли його відповіді з відповідями комерційних систем, зокрема OpenAI та Gemini. Частка помилок у відповідях нашого чатбота становила 1,63%, тоді як у конкурентів сягала 16%. 

Ми проводили дослідження разом із Європейською мовною спілкою та BBC у жовтні минулого року. У різних ШІ-асистентів частка помилок перевищувала 40%. Це катастрофічний показник. 

Абсолютно. І знаєте чому? Тому що вони використовують машину, що працює на основі ймовірностей, фундамент якої побудований на інформаційному смітті. А якість контенту в соціальних мережах стрімко падає: ми досліджували величезні обсяги низькоякісного контенту, згенерованого ШІ. Соціальні мережі та й інтернет загалом зараз деградують, а сама тканина соцмереж розпадається на очах.

Уявімо, людина запитує: «Можеш перевірити твердження, що через центр обробки даних для ШІ в Орегоні вода з крана стала коричневою?» Вона ставить це питання Rai — нашому Rappler AI. Це бот, який відразу чесно зізнається, що він бот. Якщо він не може перевірити твердження, то прямо про це скаже, але водночас запропонує достовірну інформацію, пояснить контекст і надасть посилання на матеріали, щоб людина могла перевірити все самостійно. Кожен пункт відповіді веде до конкретної статті. 

Це вже не концепція, а робочий інструмент нашої спільноти, який на Філіппінах інтегрують навіть у школах. Rai нагадує користувачам, що може помилятися, і чітко позначає, що це ШІ. Для нас важливо, щоб суспільство розуміло, як працює технологія. Інакше залишається лише сліпо вірити її творцям, які часто роздмухують ажіотаж довкола ШІ, щоб вигідніше його продати. 

Наша місія як журналістів — стояти на сторожі достовірності. Якщо сирена тривоги виявиться хибною, наступного разу люди можуть її проігнорувати. Так само руйнується довіра до інформації. Тому журналісти й керівники медіа мають впливати на формування технологічної політики. Якщо ми не будемо битися за достовірність інформації, наші сайти, наші тексти й наша журналістика стануть просто безкоштовним кормом для навчання їхніх моделей. На нашій праці вони будуватимуть свої відповіді, не заплативши нам ані копійки. А це означає два катастрофічні наслідки: по-перше, у нас не залишиться життєздатної бізнес-моделі й ми не зможемо платити своїм людям; а по-друге, це ще більше погіршуватиме середовище, в якому ми працюємо, — весь публічний інформаційний простір.

Чи зверталися до вас уряд або великі технологічні компанії щодо створення суверенної хмарної інфраструктури на Філіппінах? Чи пропонували долучитися до навчання моделей, чи ви принципово йдете окремим шляхом? 

Не забувайте, що мій уряд роками намагався посадити мене до в’язниці, і цей тиск тривав до 2025 року. Лише нещодавно ми виграли всі судові справи. 

Я пам’ятаю. Але, спираючись на наш досвід, зокрема роботу українського Міністерства цифрової трансформації, бачу, що іноді в державі виникають прогресивні ініціативи. У деяких країнах така синергія справді працює. 

Тобто ви запитуєте, чи варто співпрацювати з урядом? Так, безумовно. Я розглядаю це як розбудову публічної технологічної інфраструктури. Держава будує парки й бібліотеки — так само може створити цифровий парк, бібліотеку інтернету, публічну інформаційну екосистему. 

Звісно, журналісти вимагатимуть прозорості й справедливої оплати за роботу, на якій навчають ШІ. Але саме уряди мають ресурси, щоб створити таку інфраструктуру. Тому я працювала в науковій панелі ООН з питань штучного інтелекту й співпрацюю з урядами держав, бо сьогодні вони мають масштаб, здатний змінити правила гри. Панель заснували рішенням 193 держав-членів. Здається, Україна утрималася під час голосування, а США були серед двох країн, які проголосували проти. 

Лише держави можуть діяти в масштабах, необхідних для конкуренції з Кремнієвою долиною та TikTok. Ми опинилися в моторошній ситуації. Це схоже на розробку ядерної зброї, але тепер «бомбу» може зібрати будь-хто. Маніпуляції в публічному просторі стали персоналізованими й націленими на кожного, хто гортає стрічку. І єдині, хто має силу ухвалити закони для нашого захисту, — це уряди.

Тепер, коли мій уряд припинив спроби посадити мене за ґрати, цим напрямом у Rappler займається окрема команда. Ми прагнемо прозорої та безпечної політики. Технологічні гіганти не повинні експериментувати на людях, ставлячись до нас як до собак Павлова. Через ці експерименти гинуть люди, і ніхто не несе за це відповідальності. Згадайте геноцид у М’янмі 2018 року: досі ніхто не відповів за ту трагедію. 

Саме про це моя наступна книжка The Fight Back («Борись»). Другий розділ, «Нечестивий союз», присвячений тому, що відбувається, коли уряд США домовляється з очільниками Кремнієвої долини, щоб монополізувати контроль над публічною інформаційною екосистемою, а потім використовує його як зброю проти країн у всьому світі. 

В Україні ми теж ініціювали створення Альянсу з питань штучного інтелекту й об’єднали провідні медіа, щоб сформувати спільну позицію щодо регулювання ШІ. Ми розуміємо, що Україна — не настільки цікавий ринок для технологічних компаній, але хочемо мати власну стратегію. 

Ми почали цю розмову саме зі штучного інтелекту, проте загалом наше дослідження присвячене поляризації. ШІ стає ще одним надзвичайно потужним каталізатором цього розколу, адже люди ізолюються ще глибше, ніж це відбувалося в епоху соцмереж. Як ви працюєте з поляризацією і як об’єднуєте людей із протилежними поглядами? 

Мені здається, це занадто вузька постановка питання. Проблема не лише в поляризації, а й у втраті достовірності інформаційного середовища. Спільний корінь проблеми соціальних платформ — алгоритм «друзі друзів», заточений виключно на зростання. Я докладно писала про це у книжці «Як протистояти диктатору. Битва за наше майбутнє». 

На початку президентства Дутерте, у 2016 році, ми ще жили в парадигмі, де факти мали значення. Потім алгоритми почали розтягувати суспільство. Якщо ви підтримували Дутерте, алгоритм «друзі друзів» затягував вас усе далі вправо, збираючи всіх прихильників колишнього президента в одну бульбашку. Якщо ж ви були проти нього — вас так само радикально відносило вліво. Прірва між правими й лівими стала наслідком системи, побудованої заради масштабування Facebook і прибутку, а не заради суспільства. Головний хірург США Вівек Мурті влучно назвав це «епідемією самотності». Ідеться не лише про дітей та підлітків — це глобальна проблема людства. 

Один із найздоровіших політичних підходів до цього запропонував Ватикан. За часів Папи Франциска була сформульована позиція щодо інтернету, а в енцикліці Папи Лева XIV знову прозвучала вимога поставити в центр технологій людську гідність. 

Тож поляризація — це був лише перший етап. Тепер, із поширенням чатботів, виникають нові загрози. По-перше, їх навмисно наділяють людськими рисами, і людина отримує фальшивого співрозмовника, який будує з нею фальшиві стосунки. По-друге, бот може використовувати персональні дані й спогади для маніпуляції. По-третє, він поводиться як підлабузник, погоджуючись з кожним вашим словом. Ми вже бачили випадки, коли це призводило до самоушкодження або самогубства. Нарешті, ці системи стають ідеальними машинами ізоляції. Мати Сьюелла Сетцера розповідала в позові, що до появи чатбота з сином усе було гаразд, але за пів року спілкування він перестав розмовляти з родиною. 

Це класичні тактики радикалізації, які використовувалися ще з часів ідеології «Аль-Каїди»: людину ламають і відрізають від сім’ї та друзів. Відповідь — те, що ви робите в Україні. Я називаю це «радикальною співпрацею»: час припинити діяти поодинці. Американські медіа в цьому сенсі — найслабші, бо вони досі живуть ілюзіями старого світу, де перемагають окремі потужні бренди. Якщо ізолювати окреме медіа й залишити його сам на сам із тиском, воно стає вразливим. Ви ж об’єдналися — і завдяки цьому можете продовжувати роботу. 

Журналістика зобов’язана вижити, адже саме журналісти змушують владу відповідати за свої дії. Дутерте, який роками намагався посадити мене до в’язниці, зараз перебуває під вартою в Гаазі. Наприкінці листопада має розпочатися суд над ним за злочини проти людяності. І він опинився там, зокрема, завдяки нашій журналістиці. Ми методично все документували. І я переконана, що цей досвід стосується не лише журналістів, а й усього громадянського суспільства. Навіть якщо сьогодні в Україні немає механізму негайно притягнути винних до відповідальності, потрібно збирати дані й фіксувати історії. Безкарність не триватиме вічно. 

У 2018 році здавалося, що Rappler ось-ось закриють, а я опинюся за ґратами. Але ми не зупинилися. І сьогодні саме ті матеріали, які ми тоді робили, стали частиною доказової бази, що привела Дутерте до Гааги. Тепер ми продовжуємо займатися журналістикою підзвітності й водночас створюємо технології в суспільних інтересах. Наш чат-застосунок на протоколі Matrix називається Muni. Тагальською це слово означає «розмірковувати», але для нас Muni — передусім центр спільноти, де люди не просто спілкуються, а діють. 

На Філіппінах, де буває близько 20 тайфунів на рік, життєво потрібна інформація, якій можна довіряти. До нашої мережі вже долучилися 65 новинних організацій. Реальність, в якій ми працюємо, сувора: як переконати людей піти з Facebook, де все так яскраво, просто і зручно, і перейти сюди? По-перше, наш продукт поки що об’єктивно програє у зручності. А по-друге, оскільки ми не маніпулюємо вами заради прибутку, він здається нудним. Але не можна постійно сидіти на наркотиках і сподіватися, що все буде гаразд. 

Нам потрібно об’єднуватися, серйозно писати про технології та викривати їхню справжню механіку. Ми не маємо права бути беззастережними прихильниками інструментів, які за своєю природою є хижацькими й експлуататорськими, — від соціальних мереж до чатботів і автономних ШІ-агентів. 

Як це працює на практиці? Чи об’єднує цей простір лише людей зі схожими цінностями, чи там є місце й для тих, хто має протилежні погляди? 

Я знову посперечаюся із самим формулюванням, адже воно звучить так, ніби ми говоримо про людей, які вже «інфіковані». Я сприймаю це як вірус брехні, яким сьогодні заражений світ, але не хочу починати розмову з хвороби. Я хочу сказати: «Ось місце, де ви можете почуватися в безпеці, отримувати точну інформацію й не боятися маніпуляцій. Ось факти — незалежно від ваших політичних поглядів». 

Я ніколи не розглядала це крізь політичну призму. Для журналіста факти не мають партійного забарвлення. Їх можна інтерпретувати й обговорювати, сперечатися про те, склянка наполовину порожня чи наполовину повна. Але ми проводимо чітку межу між власною думкою та об’єктивною реальністю. Усе більше філіппінців потребують простору, де можуть довіряти інформації. Під час тайфунів від цього залежить життя, а під час виборів особливо важливо, щоб нами не маніпулювали. Я кажу про це абсолютно відверто. Чи хотіла б я бачити в нашій спільноті прихильника Дутерте? Безумовно. Політичні переконання не мають значення: усім нам потрібна достовірна інформація. І саме це ми пропонуємо.

Рік тому у Перуджі ви пояснювали, що ваш алгоритм не просуває найрадикальніші коментарі. У класичних соцмережах боротьба за увагу створює ілюзію, ніби люди постійно ворогують. Хоча в реальності це зовсім не так. Як ваш алгоритм не перетворює конфлікт на видовище? 

Насправді вся різниця саме в цьому механізмі. Мета «економіки уваги» у Facebook, TikTok та інших платформах — змусити людину нескінченно гортати стрічку. Для цього її постійно виводять із рівноваги, підживлюючи емоції. У Matrix ми свідомо не використовуємо такий підхід. 

У нас є чатбот, якому можна ставити запитання й отримувати зважені відповіді на основі перевірених даних. Його рівень помилок становить мізерні 1,63%, і ми чесно й відкрито про це повідомляємо. Є також спільноти, де люди створюють групи й спілкуються одне з одним. Для нас це щось на кшталт десяти заповідей. Коли я зустрічалася з Папою Франциском, то сказала йому, що соціальні мережі суперечать десяти заповідям, бо спонукають людей брехати заради охоплень. Він тоді посміявся з мене. Але тут, у нашому застосунку, ми гарантуємо щонайменше одне: ви — справжня людина, і ви спілкуєтеся зі справжніми людьми. 

Під час катастроф або появи термінових новин люди у спільнотах миттєво гуртуються. Але принципова різниця Muni в тому, що інформація проходить фактчекінг. Важлива й модерація. Ми використовуємо інструменти незалежної некомерційної організації Roost (Robust Open Online Safety Tools), яку започаткували в Колумбійському університеті. Коли технологічні компанії масово звільняли фахівців із безпеки, ми звернулися до них із пропозицією передати інструменти модерації, які вони більше не планували підтримувати. OpenAI, наприклад, передала нам один зі своїх дорогих інструментів онлайн-безпеки. Це саме та система, якою ми успішно користуємося сьогодні.

Тобто вони передали вам інструменти, які більше не хотіли підтримувати, чи продовжують ними користуватися самі? 

Ми залучили близько 28 мільйонів доларів, щоб запустити Roost, і тепер ці інструменти безкоштовні для всіх, хто створює щось в інтернеті. Rappler самотужки не зміг би дозволити собі таку складну систему модерації, а Roost нині обробляє близько 400 мільйонів ситуацій щодня. Це реальний спосіб забезпечити базовий рівень безпеки в глобальному масштабі. 

Повертаючись до поляризації: для мене вона — лише шрам після того, як вірус уже вразив організм. Я хочу не лікувати шрам, а повернути людину до здорового стану. Для цього потрібно вирватися із системи гіперстимулів і зіпсованої публічної інформаційної екосистеми. 

Низькоякісний контент, згенерований ШІ, додатково руйнує соціальні мережі. Відкритими залишаються лише 25% інтернету, а решта, за моєю оцінкою, опинилася за стінами соціальних платформ і ШІ-компаній. Сама тканина інтернету незворотно змінюється. Як у таких умовах вижити новинним сайтам? Гадаю, у нас залишилося менше року. Якщо ми не знайдемо стійкої бізнес-моделі, ми просто зникнемо. 

Саме тому я побудувала нашу систему на Matrix і роблю ставку на радикальну співпрацю. Дані належать нам, але ми безкоштовно віддаємо їх великим технологічним компаніям. Вони автоматично сканують сайти, а витрати на сервери зростають через ботів ШІ-стартапів. Ми буквально власним коштом оплачуємо те, що в нас крадуть. Зупинити це можна лише разом. 

Старий світ розпадається, і нам не варто просто лікувати його симптоми. Час будувати нову систему й вирішувати, якими ми бачимо майбутнє журналістики та суспільство, якому вона потрібна. Без журналістики демократія не виживе — ми ризикуємо скотитися до фашистського світу. Україна сьогодні стоїть на передовій цієї боротьби. 

Скільки людей зараз користуються протоколом Matrix? 

Matrix використовують Франція й Німеччина для захищених державних систем обміну повідомленнями. Німецькі громадяни, наприклад, отримують через нього конфіденційну інформацію про охорону здоров’я. Раніше протокол використовував і Тайвань. Загалом він має понад 150 мільйонів потенційних користувачів, тому я й обрала його як основу. 

На піку Rappler міг мати до 90 мільйонів унікальних користувачів на місяць — наприклад, у день виборів. У застосунку на Matrix із нами зараз понад 100 тисяч людей. Я не вважаю, що головне — цифри. Нас може бути менше, але це реальні люди, між якими є довіра. Не можна спотворювати новини лише заради того, щоб люди бездумно гортали стрічку. Тобі потрібна достовірність. Тому я свідомо обрала модель, у якій аудиторія менша, тим більше що традиційна рекламна модель зараз однаково йде на дно. Ми також запровадили десять суворих правил модерації: якщо людина тричі їх порушує, ми її блокуємо. Так і вибудовується довіра. 

Тобто бот узагалі не може проникнути в систему? 

На цьому етапі, думаю, ні. Але в технологіях ніколи не можна бути впевненим на сто відсотків. Якщо бот з’явиться, ми зможемо його виявити. Мені довелося створювати цю систему ще й тому, що нас атакують із 2016 року. Тоді я отримувала в середньому 90 повідомлень із погрозами й ненавистю щогодини. Саме тоді я глибоко розчарувалася в соціальних мережах. 

На певному етапі вони нам «допомагали», але не змінили хижацького принципу роботи своїх платформ. Будувати на них суспільство — це як намагатися нормально жити, постійно вживаючи кокаїн. Така система нежиттєздатна й уже розвалюється. Нам потрібна альтернатива. І ось вона. Я щиро сподіваюся, що Європа теж створить свою альтернативу. Вони намагаються, просто рухаються надто повільно. Але майбутнє в журналістики обов’язково має бути, адже лише за цієї умови зможе вижити демократія.

Чи знаєте ви реальні спроби створити альтернативу, яка працювала б в інтересах суспільства? 

У медіа таких прикладів поки небагато: керівники редакцій ще не надто активно долучаються до цієї роботи. Але Франція й Німеччина намагаються вибудовувати цифровий суверенітет. У Швейцарії є проєкт Apertus, у Сінгапурі — модель SEA-LION. У її базі критично бракує даних із Філіппін, тож ми працюємо над тим, щоб це виправити. 

Мені здається, ми всі залежні від соціальних мереж: вони постійно тримають нас у стані штучного збудження, ніби на наркотиках. Але тепер, говорячи про великі технологічні компанії, я незмінно використовую два слова: вони хижацькі та експлуататорські. Журналістика просто не здатна нормально виживати в такому середовищі. На цих платформах немає місця для достовірної інформації, адже сам їхній дизайн працює проти правди. 

Ви питали мене, як саме руйнується достовірність і чому брехня поширюється швидше. Відповідь проста: платформи просувають той контент, який змушує вас безупинно гортати стрічку. Ще 2018 року дослідження Массачусетського технологічного інституту показало, що брехня у Twitter поширюється в шість разів швидше за правду. Це було задовго до купівлі платформи Ілоном Маском. На Facebook, який ми особливо досліджували на Філіппінах, найбільше охоплення отримує брехня, підсилена страхом, гнівом і ненавистю. Саме такі алгоритми допомогли Дутерте переконувати людей, що вбивати — нормально. 

У 2022 році ми з Дмитром Муратовим (російський журналіст, лауреат Нобелівської премії миру — ред.) представили в Осло план із десяти пунктів для Європи. Він став одним із підґрунтів для двох ключових регламентів ЄС — Акта про цифрові послуги (DSA) та Акта про цифрові ринки (DMA). План мав три основні напрямки: припинити стеження заради прибутку; покласти край упередженості, закладеній у код, яка маргіналізує жінок, ЛГБТК+-спільноту, етнічні меншини й інші групи; а також визнати журналістику протиотрутою від тиранії. 

Я хотіла б побачити, чи вистачило б духу хоч одному CEO технологічної компанії стати перед Дутерте так, як це зробила я, і ризикувати в’язницею заради суспільства. Місія журналіста — стояти на сторожі суспільних інтересів. Таку відповідальність мають брати на себе й технологічні компанії, які контролюють публічну інформаційну екосистему. 

Сьогодні уряди нарешті починають розуміти: якщо компанії не хочуть добровільно відповідати за шкоду, держави мають створювати альтернативи або ухвалювати закони, що її обмежуватимуть. І це не питання свободи слова, як технологічні гіганти стверджували роками. Це питання базової безпеки. Якщо алгоритми шкодять дітям, варто запитати: що вони роблять із дорослими? Нам як повітря потрібна достовірна інформація. 

Ви казали, що не дуже вірите у превентивне спростування фейків ще до їх поширення — так званий пребанкінг. Це тому, що ви працюєте з іншим рівнем проблеми? Чому, на вашу думку, цей підхід не працює? 

Превентивне спростування — це як робота з емоціями. Ще у 2011 році Rappler почав розробляти свій «індикатор настрою» (mood meter), а в січні 2012-го запустив його. Я хотіла бачити, як емоції поширюються мережею разом із новинами. Так от, пребанкінг працює за схожим принципом. Сьогодні ви щасливі, завтра сумні, післязавтра розлючені. Емоції — як одяг, ми їх постійно змінюємо. Превентивне спростування може спрацювати в певний момент: коли людина пізніше зустріне фейк, то, можливо, щось пригадає. Але якщо їй мільйон разів повторюють ту саму брехню, людська біологія не витримує.

Можливо, цей підхід дає результат у Фінляндії, де інакше побудована освіта, сильні інституції і люди звикли до підзвітності влади. Але в США він не працює, а на Філіппінах — тим паче. Україна й Філіппіни одними з перших почали бити на сполох; в Україні з’явився StopFake. Перші інформаційні удари приймали саме ми, а методики маніпуляції випробовували на країнах Глобального Півдня. 

Пребанкінг — красива академічна концепція, але я пройшла через це пекло й знаю, що вона не розв’язує проблему. Я хороша журналістка й не брешу читачам, але деякі люди все одно вважають мене злочинницею. Це абсолютна неправда, факти нікуди не зникли. Але цих людей роками методично, день у день засипали цією брехнею. Чи винні вони в тому, що повірили? Ні. Так працює людська біологія, а технології холоднокровно використовують наші вразливості, щоб ми довше гортали стрічку й приносили більше грошей. 

Чи вірите ви, що існують нові редакційні підходи, які справді працюють? 

Захищайте незалежну журналістику, поки не пізно, хоча часу майже не залишилося. Перше — працюйте з реальним світом. Коли на нас почали масовано нападати онлайн, ми вийшли до людей офлайн. Це було ще під час пандемії: ми зустрічалися невеликими групами, приблизно по 25 людей, і будували «спільноти дії» через живі зустрічі. Коли люди бачать нас наживо, вони розуміють, що все інакше. У цьому і є наша людяність. Справжня сміливість передається від людини до людини: люди бачать, за які цінності ти борешся, і готові ризикувати разом із тобою. 

Друге — створюйте технологічну інфраструктуру в суспільних інтересах, яка не маніпулює людьми. А журналістика має працювати з темами, критично важливими для спільноти. Спершу ми висвітлювали так звану війну з наркотиками на Філіппінах, попри смертельні ризики. Іронія в тому, що фінансову підтримку нам дала власна аудиторія. Люди почали підтримувати нас фінансово, щойно зрозуміли, що ми справді відповідаємо на їхні потреби.

Пізніше ми почали пояснювати, як працюють дані й інформаційна цілісність. Сьогодні більше філіппінців розуміють дезінформацію та онлайн-маніпуляції саме тому, що Rappler постійно про це розповідає. Так ми даємо людям те, що їм потрібно, і власноруч створюємо світ, у якому хочемо жити. 

Я не знаю, чи переживемо ми період домінування великих технологічних компаній. Ми вистояли перед спробами Дутерте знищити нас, але те, що зараз робить Big Tech, стосується новинних організацій у всьому світі. Я вже не впевнена, що журналістика загалом це переживе. Дехто каже: «Ну й нехай, у нас же є творці контенту». А я відповідаю: «Що ж, удачі». Ангеліно, ви чудово розумієте, про що я. Але скільки журналістів загинуло в Палестині, зокрема в Газі? За останні два роки загинуло безпрецедентно багато журналістів. 

Попри це, я вірю, що демократія може вистояти. Якщо люди розумітимуть, що поставлено на карту, вони долучаться до боротьби. Я надішлю вам примірник своєї нової книжки The Fight Back («Борись»). У ній десять розділів, об’єднаних у три частини: «Зрозуміти», «Захиститися» і «Побудувати». 

Перша частина пояснює, що відбувається: її розділи мають назви «Два диктатори: Дутерте і Марк Цукерберг», «Нечестивий союз» і «Від уваги до близькості. Далі буде гірше». Друга закликає захищати себе, спільноти, журналістів та інституції. Остання присвячена тому, що треба будувати: власну інфраструктуру, власні технології й міжнародну співпрацю. Дев’ятий розділ називається «Багатостороння співпраця» — саме тому я працюю з ООН. Ці проблеми виходять за межі будь-якої окремої країни, тож нам потрібні глобальні рішення. Останній розділ — «Світ, якого ми прагнемо». Я досі вірю, що ми можемо вибороти такий світ, але часу дедалі менше й діяти треба вже зараз. 

До кінця року багато що може прояснитися, зокрема залежно від результатів виборів у США. Ми вже бачили посилення ультраправих у Німеччині, і воно безпосередньо пов’язане з неконтрольованою владою великих технологічних компаній. Це глобальна загроза, зіставна зі зміною клімату. Якщо ми не зможемо їй протидіяти, система просто пройде точку неповернення.