Есе адаптовано авторкою для «Життя війни». Його основу підготовлено для La Maleta de Portbou («Валіза з Портбоу») — іспаномовного журналу із філософії, гуманітарних наук та економіки. Зокрема, випуску, присвяченого масовим протестам, що вийде на початку 2027 року.
La Maleta de Portbou очолює філософ і журналіст Жузеп Рамонеда. Назва журналу вшановує пам’ять філософа Вальтера Беньяміна, який, рятуючись від нацистських переслідувань, помер у Портбоу 1940 року, де планував заснувати журнал під назвою Angelus Novus («Новий ангел»).


У листопаді 2014 року я повернулася на Майдан Незалежності, де люди зібралися вшанувати річницю Революції гідності. Як і завжди на Майдані, це було самоорганізоване дійство. Усі три зимові місяці я була там майже щодня. Стрімила з перших маршів, захоплення КМДА та Будинку профспілок, протистояння з силовиками. Я була там, коли ми дізналися, що Янукович втік. Саме мені випало вести трансляцію Громадського телебачення під час першого прощання з героями Небесної сотні.
Я знала там кожен закуток. Майдан був моїм місцем.
Ідучи в юрбі, через рік я чула, як люди згадують ті дні, вихоплювала уривки розмов. Та їхні спогади не завжди збігалися з моїми. Саме тоді я особливо чітко усвідомила: я не можу називати Майдан своїм, бо він належить кожному. Ніхто не може представляти його лише від свого імені. Насправді багато хто з нас мав різні політичні погляди, а подекуди й різні цінності. Та нас об’єднувало переконання, що за незгоду не можна карати. Ми хотіли, щоб в нашій країні з’явилися інші способи впливати на політику.

Моєму поколінню й поколінню переді мною доводилося місяцями стояти на гранітних площах Києва та інших міст. Спершу, щоб виборювати незалежність, потім – захищати свій голос на виборах, а також опиратися політичним переслідуванням чи вимагати скасування дискримінаційних законів.
Мої погляди радше лівоцентристські й антиавторитарні. Мені важать соціальна справедливість, плюралізм думок та поглядів. Для мого кола Революція гідності передусім була боротьбою за захист прав людини та проти свавілля влади. У день річниці люди на площі говорили про захист української мови, інтеграцію в ЄС чи боротьбу з контролем олігархів над владою в країні. Хтось просто хотів кращого майбутнього для своїх дітей. Серед них були й ті, хто, на відміну від мене, не сумнівався, що Росія розпочне війну. (Вже восени 2014-го серед майданівців було чимало тих, хто пішов у військо.) На Майдан виходили мешканці сіл, митці, письменники, підприємці й офісні працівники, консервативні націоналісти та ультраправі футбольні хулігани, представники різних релігійних громад, а також феміністки й анархісти.
Я добре пам’ятаю перекличку «Євромайданів» з усіх обласних центрів України на Громадському. Революція гідності об’єднала кримчан, донеччан, жителів Західної та Центральної України у спротиві безкарності міліції, корупції та диктатурі. Але загалом це було повстання проти несправедливості. А несправедливість означає щось своє для кожної людини й кожної соціальної групи.

Тут я згадую майданівський банер Давида Чичкана – художника-антиавторитариста і анархіста — «Усе для всіх, тут і зараз!», обрамлений колом зірок, як на прапорі Євросоюзу.
Цінність максималізму цього гасла саме в тому, щоб підкреслити: чи можемо ми чогось вимагати, якщо навіть художники не наважуються мріяти і бути ідеалістами? Давид долучився до Збройних сил України після повномасштабного вторгнення і загинув у бою в серпні 2025-го, служачи в мінометному підрозділі. Прощання з ним відбулося на тому самому Майдані Незалежності під анархістськими та ЛГБТК-прапорами. До і після цього на Майдані прощалися і продовжують прощатися з іншими полеглими військовими, але під зовсім іншими стягами.
Тоді, у 2013-му, ми хотіли більшого, аніж просто захистити своє право на протест. Ми таки прагнули країни, де можна було б щось кардинально змінювати без Майданів.
Те, що називали євроінтеграцією, радше нагадувало реформу державного апарату, в основі якої захист прав і свобод був би головною умовою управління. Тоді як «економічна співпраця з Москвою», на яку пристав Янукович, по суті, означала те, що Кремль затягує нас у чорну діру диктатури, політичних репресій і повної відсутності громадянських свобод. На той час в Росії вже панував режим, де навіть помірковано ліберальні погляди вважали гріхом, від жителів очікували прихильності до певної консервативної форми православ’я, права ЛГБТК-людей таврували як екстремізм, а бізнес перебував в руках олігархів, тісно пов’язаних із силовими структурами, де все вирішували останні.
Тож якби українці не опиралися, ми б могли перетворитися на хаотичнішу версію Білорусі, Азербайджану чи Ірану, де чинити спротив авторитарній, ультраконсервативній, репресивній та корумпованій владі було б уже запізно: політичну опозицію вичистили б, а силові структури надто зміцніли.
Ми створили Громадське за кілька місяців до листопадових подій з групою відомих і досвідчених українських журналістів. За основу взяли статут, що спирався на ідеї суспільного мовника — дотримання правди й об’єктивності. Було вкрай важливо не пов’язувати канал із жодною політичною групою чи опозицією. Цей принцип виріс із досвіду Помаранчевої революції 2004 року, коли єдині критичні до влади канали підтримували опозицію та фінансувалися опозиційними політичними силами.
Завдяки технологічному прориву нам більше не були потрібні мільйони, щоб створити телеканал. Ми виходили в ефір на YouTube із мобільного телефона. Від блогерів нас відрізняло те, що ми дотримувалися журналістських стандартів, а попередній досвід і впізнаваність давали нам доступ до спікерів та аудиторії. Доволі швидко стало зрозуміло, що навіть всередині команди ми мали різні погляди і цінності. Утім, саме об’єднання довкола професійних практик дозволило нам протриматися разом.

Коли загинули люди, а Янукович, прихопивши частину награбованого, втік до Росії, владу в Україні змінили відповідно до всіх існуючих процедур. Революція гідності перемогла. Україна стала демократичною державою.
Російське вторгнення 2014 року в Крим і на схід України, крім всього іншого, було відвертою контрреволюцією, спрямованою на підрив здобутків протестного руху. Воно поглинало нашу енергію, ресурси, які мали б бути націлені на швидші реформи, але найважливіше — забирало життя тих, хто захищав східний кордон на полі бою.
Саме екзистенційна загроза дала зрозуміти і тим, хто не підтримував Майдан: без радикальних змін ми втратимо країну. Саме тому Україна почала трансформуватися — часом повільно, часом швидко. Реформувалася поліція, армія, створювалися антикорупційні інституції, зменшувалася залежність від російських нафти й газу. Хай і не всі, але деякі українські олігархи зрозуміли, що для Кремля вони будуть лише пішаками.
Все ж перед багатьма активістами Майдану, які до того не були політиками, постало питання: чи варто формально вступати до політичних партій чи долучатися до уряду, ризикуючи втратити довіру людей? Попередні покоління політиків зробили з політики справу, якою можна було хіба забруднитися. Утім, на той час в медіасередовищі, контрольованому олігархічними ЗМІ, впізнаваність окремих активістів Майдану була надто низькою, щоб створити партію, що мала б шанс отримати підтримку на виборах до Верховної Ради восени 2014-го. І, певно, найлогічнішим стало те, що молоді політики розсередилися між різними партіями.
Медовий місяць, коли присутність нових людей у виборчих списках легітимізувала стару опозицію, швидко скінчився. Старі партійці таврували колишніх активістів як бунтарів. Тож замість того, щоб спиратися на власні партії, ті мали створювати міжфракційні коаліції, аби здобувати голоси за найважливіші законопроєкти.
Я пам’ятаю чимало своїх розмов з майданівцями на держслужбі, які скаржилися на ворожість ЗМІ, те, що будь-хто, долучаючись до влади, автоматично вважався винним у корупції. Компроміс чи відсутність чіткої позиції щодо гострого питання могли сприйматися як зрада того самого Майдану. Та прийшовши на державні посади, також ставало зрозуміло, наскільки складно управляти державою.
Хтось виявився сильним управлінцем, інші погано давали собі раду або й самі виявилися далекими від досконалості. Та хоч би як там було, попри постійний спротив, до влади в Україні долучалося дедалі більше людей, здатних змінювати закони, втілювати політику й трансформувати систему.

Реформа децентралізації надала місцевому самоврядуванню більше повноважень, податкових надходжень і контролю над бюджетами та комунальними послугами. Завдяки цьому до місцевої влади долучилося більше нових людей. У 2019 році Зеленський торпедував цей процес, встановивши правило: люди з попереднім політичним досвідом — зокрема ті, хто долучився до уряду чи парламенту вже після 2014 року, — не могли приєднатися до його партії чи Кабінету Міністрів. З перезапуском того парламенту до влади де-факто прийшло інше покоління українських політиків. Це були вже не лише майданівці. Знову ж таки, не всі були бездоганними, а дехто демонстрував кричущу непрофесійність. Та ці зміни повністю перетасували політичний клас. Кількість нових людей у владі зрештою змінила Україну. Це суттєво відрізнило її від багатьох інших країн, де свого часу вуличні протести також досягали певного результату.
Особливо сьогодні, на п’ятий рік повномасштабного вторгнення й через дванадцять років після Революції гідності та початку російської війни, мені здається важливим усвідомити, наскільки значущим був Майдан і який фундамент він заклав. Саме ця основа досі допомагає Україні вистояти.
У 2014-му народилися або вийшли з Майдану чимало громадських рухів, які боролися за звільнення бранців Кремля, правозахисників, що документували порушення, створилося чимало незалежних медіа, а також благодійних фондів, які збирали кошти, зокрема підтримуючи військо. Перше російське вторгнення підготувало нас до другого. Чимало ініціатив не мали бути створені з нуля, у 2022-му їх можна було масштабувати. Перші добровольці стали військовими командирами. Децентралізація дала обраним міським головам більше повноважень, зміцнивши стійкість сіл і громад. Бізнес уже менше залежав від старих олігархічних структур.

Утім, нинішній момент також вказує не лише на силу, але й межі вуличної політики. Покоління Майдану досягло успіху передусім тому, що стало опорою української держави, чого не вдалося багатьом іншим протестним рухам.
Ще до Революції гідності я змушена була піти з українського телебачення. З 2011 року я слідкувала за протестами в Єгипті, Тунісі, Йорданії, Сирії, Туреччині.
Я написала книжку «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції» про покоління, яке називали поколінням Арабської весни. Я також уважно стежила за протестними рухами в усьому світі — від Occupy Wall Street у США до протестів у Греції та Бразилії.
Будучи студенткою під час Помаранчевої революції, я, дивлячись на чужий досвід, хотіла не лише аналізувати невдачі рухів, як це зазвичай роблять скептичні західні ЗМІ чи авторитарна пропаганда. Мені було важливо розібратися, як саме виміряти успіх протестних рухів. Доволі просто зрозуміти, чому одні зазнають поразки. Набагато складніше — чому інші перемагають.
Та саме тоді я почала помічати, як загалом у світі змінюється ставлення до протестних рухів.

Після демократичних трансформацій кінця 1980-х і початку 1990-х років масові вуличні демонстрації вважалися своєрідною силою добра. Це диктатори називали їх джерелом хаосу й нестабільності. Згодом авторитарні режими зрозуміли, що мають модернізувати способи захоплення й утримання влади. Замість скасовувати вибори, вони навчилися фальсифікувати голосування, копіювали революційні медіа й виводили на вулиці своїх людей, створюючи враження стихійного руху. В тій самій Україні штучно фінансувалися антимайдани, які в чомусь копіювали Майдан, тоді як «Русская весна» — керований Росією сепаратистський рух — навіть запозичила назву Арабської весни.
Вуличні протести дають можливість виплеснути гнів. Коли невдоволення неможливо заперечувати, авторитарні популісти почали його привласнювати. Я спостерігала, як платили учасникам протестів у Таїланді та Грузії, як авторитарні популісти використовували виступи людей в Латинській Америці. Добре пам’ятаю появу американського руху «Чайна партія», який проклав шлях до президентства Трампа і світу MAGA.
Я переконана, що українська Революція гідності 2014 року була однією з останніх у традиції «оксамитових революцій». Ніби ми встрибнули в останній вагон. Адже в 2013-му ми йшли проти панівної тенденції. Хіба можна шукати європейської солідарності, якщо вуличну мобілізацію в Європі привласнили євроскептики, особливо після Брекзиту?

Майдан не просто висловлював гнів. Українцям вдалося його частково спрямувати на створення чогось іншого. Відстоявши країну, українці могли долучатися до влади або, залишаючись поза державним апаратом, ставати співтворцями нових інституцій і політик.
Я б хотіла наголосити, що в тих недемократичних суспільствах, де незгода ще не стала цілком незаконною, вихід на вулиці свідчить про те, що громадяни, найімовірніше, не можуть змінювати країну чи владу іншим способом. (Зрештою, у 2023 році після десятирічного судового розгляду справи про злочини на Майдані український суд офіційно встановив, що під час Революції гідності громадяни мали право на повстання, бо всі інші способи впливу на владу було вичерпано. Парламент, уряд і судова система були захоплені і не діяли в інтересах людей.) Тоді як у повноцінних диктатурах, як-от в Ірані чи Білорусі, опозиція стикається із законодавчими перешкодами навіть тоді, коли просто намагається висунути свою кандидатуру. Перешкоди для активістів у Єгипті, Тунісі та Венесуелі ще жорсткіші. Я вже не кажу про брак ресурсів.
Та в демократичних країнах для ключових змін не потрібні майдани. Демонстрації та мітинги — це лише один із способів впливати на політику. Натомість дієвішим може бути вступ до партії, участь у виборах і здобуття підтримки виборців. Утім, у сучасних демократіях громадяни часто обмежують свою участь в громадському житті сплатою податків і голосуванням. У 2026-му, дивлячись на те, через що пройшло українське суспільство, мені складно виправдати людей, які навіть не намагаються долучитися до політичного життя й взяти на себе бодай якусь відповідальність. Адже неможливо впливати на політику, якщо ти навіть не планував брати участь в її формуванні.
Постмайданна Україна дійсно залишається прикладом особливим. Нас об’єднувала відданість спільним принципам, які збереглися завдяки нашому розмаїттю й готовності захищати право інших. Майдан також дав нам рідкісний досвід спільної перемоги, якої не мають так багато продемократичних рухів і спільнот у всьому світі. Та тепер я ще краще розумію: зламати систему — це лише перший крок. Далі потрібно взяти на себе відповідальність за те, що буде потім. Майбутнє належатиме тим, хто наважиться це зробити.

Сьогодні через воєнний стан і безпекові ризики ми не можемо проводити вибори, але можемо зберігати неформальну демократію і практикувати її. Це показали картонкові протести 2025-го і 2026-го років.
Раніше в Україні було звично називати Майданом будь-який протестний рух. Утім, липневі мітинги показали, що, найімовірніше, ми ще довго не зможемо протестувати на самому Майдані Незалежності, що перетворився на сакральний стихійний меморіал, де вшановують полеглих воїнів. Ступити на той граніт боляче.
За тринадцять років більшість найактивніших майданівців долучилася до боротьби України у війні або працює на державу. Повертаючись на Майдан цими днями, я гостріше відчула: він уже давно не належить тим, хто стояв там у 2004 чи 2014 році. Він належить тим, хто чинить спротив Росії в лавах Збройних сил, і тим, хто робитиме це до завершення війни.