У Придністров’ї майорить російський прапор, перебувають російські війська, а будинки опалюють газом, за який платить Москва. Усе це не заважає ЄС вести переговори про вступ Молдови й водночас втягувати сепаратистський регіон у свою орбіту.
Автор – Кшиштоф Катковський, Gazeta Wyborcza (Варшава).


Майже через 35 років після війни на Дністрі Молдова має шанс знову стати єдиною країною. Або принаймні мирно возз’єднати дві свої частини: одну з центром у Кишиневі, іншу – в Тирасполі, столиці Придністров’я, сепаратистського регіону, якого не визнає жодна держава, навіть Росія.
15 червня 2026 року Європейський Союз відкрив кластер «Основи» в переговорах про вступ Молдови, а 14 липня – кластер «Зовнішні відносини». Єврокомісарка з питань розширення Марта Кос заявила, що Молдова технічно готова до відкриття всіх шести кластерів. Кишинів хоче завершити технічний етап переговорів до кінця 2028 року.
Жоден із цих кроків не залежить від врегулювання статусу Придністров’я, яке має власну валюту – придністровський рубль, парламент і російський гарнізон.

8 травня 2026 року очільниця дипломатії ЄС Кая Каллас заявила в Кишиневі, що існування Придністров’я не заблокує шлях Молдови до членства в ЄС. У червні міністр закордонних справ Молдови Міхай Попшой сказав, що вступ до ЄС і врегулювання конфлікту відбуваються «паралельно».
Росія Володимира Путіна тисне на країни колишнього Східного блоку, які досі не входять до Євросоюзу. Найдраматичніше це проявляється в Україні, але також у Грузії, Вірменії та навіть Сербії. Тому вступ Молдови до ЄС стає дедалі нагальнішим. Тим більше що сам Тирасполь, схоже, підходить до цього прагматично.
У такому разі пострадянська атмосфера лівого берега Дністра може залишитися переважно тим, чим її часто зображує західна преса, – туристичною цікавинкою.
Ще в червні 2023 року Жозеп Боррель, тодішній високий представник ЄС із закордонних справ і безпекової політики та віцепрезидент Єврокомісії, відкрито заявив, що країна з розділеною територією може вступити до Євросоюзу, як це зробив Кіпр у 2004 році. Протокол №10 до договору про вступ Кіпру призупинив дію права ЄС у північній частині острова до його возз’єднання.
Проте варто придивитися уважніше. Через митні правила, оподаткування й торгівлю Придністров’я вже поступово входить у правове поле Молдови та Євросоюзу, хоча його політичний статус залишається неврегульованим. Ситуація досі складна, а перешкоди нікуди не зникли. У регіоні домінує олігархічна мережа навколо конгломерату «Шериф» – про нього далі. Місцеві жителі переважно відчувають більшу близькість до Росії, ніж до Молдови. Населення скорочується на обох берегах Дністра, а сама молдовська держава залишається вразливою до російських грошей і дезінформації.
Ще у 2020 році експерти, зокрема політолог Познанського університету імені Адама Міцкевича Богдан Кошель, називали європейські зусилля втримати Молдову на проєвропейському курсі «приреченими на провал». Вони посилалися на корумповані еліти по обидва боки річки та слабке відчуття державної ідентичності. Однак ця оцінка вже належить іншій епосі. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну змінило ситуацію.
Як писав Павел Єндраль в OKO.press, Придністров’я можна назвати «республікою прагматичних олігархів». Безперечно, це територія під російським впливом. Проте нею керує ані ідеологічне бачення «русского міра», ані особисто відданий Володимиру Путіну клан, як у Чечні. У Придністров’ї на першому місці – бізнесові інтереси.
Відправна точка для розуміння нинішньої ситуації – Угода про асоціацію між Євросоюзом і Молдовою 2014 року. У середині грудня 2015 року Рада асоціації ЄС – Молдова поширила дію поглибленої та всеохопної зони вільної торгівлі, або DCFTA, на всю територію країни. Отже, підприємства лівого берега отримали доступ до ринку ЄС за умови, що оформлюватимуть товари через молдовську митницю.
Дослідники називають це основою політики, яку проводять із 2005 року: «взаємодія без визнання». Економічні зв’язки послідовно поглиблювалися, тоді як політичний статус регіону залишався замороженим.
Вплив на економіку Придністров’я був негайним. Це видно зі зростання частки експорту до Євросоюзу.

У червні 2026 року джерело в уряді Молдови повідомило Voxeurop, що 71% експорту регіону нині припадає на Євросоюз. За словами співрозмовника, «у певному сенсі Придністров’я краще інтегроване [в ринок ЄС], ніж сама Молдова», яка спрямовує до блоку 68% свого експорту.
Із січня 2024 року підприємства лівого берега сплачують Кишиневу митні платежі відповідно до Митного кодексу Молдови 2021 року – 0,4% вартості експорту та 0,1% імпорту. Тираспольські медіа назвали цей крок «економічним геноцидом».
Відтоді Кишинів пішов далі. 1 вересня 2026 року він запровадив 20% податку на додану вартість, а також акцизи на предмети розкоші й підакцизні товари, які ввозять у Придністров’я. Зокрема, на алкоголь, тютюн, парфумерію, ювелірні вироби, дорогоцінні метали та піротехніку. Колишній віцепрем’єр-міністр Молдови Георге Балан назвав цей захід частиною зусиль із руйнування контрабандних мереж. Водночас він додав, що головними перешкодами залишаються російські війська та запаси зброї в регіоні. Очікується, що у 2027 році аналогічні заходи поширять на енергоносії та метали.
Станом на березень 2024 року в Придністров’ї офіційно було зареєстровано 367 800 жителів, майже 359 тисяч із яких – громадяни Молдови. Багато хто має два, три або навіть чотири паспорти. Соціальні послуги також поступово стають каналом інтеграції. Програма Євросоюзу з розбудови довіри допомагає фінансувати їх і на лівому березі Дністра.
Проте один із цих паспортів – російський. До минулого року головним джерелом доходів регіону був продаж електроенергії правобережній частині Молдови. Її виробляли з російського газу, який постачали безкоштовно.
Ці доходи забезпечували приблизно 60% бюджету Тирасполя.
Після 24 лютого 2022 року Україна закрила пункти пропуску на межі з регіоном і підірвала залізничний міст у Кучургані. Він з’єднував Тирасполь з Одесою й колись був частиною маршруту зі столиці Придністров’я через Україну та її окуповані території до Росії. Сьогодні весь експорт із регіону проходить через територію, яку контролює Кишинів.
Щоб картина не здавалася надто райдужною, варто прямо сказати: на практиці Придністров’я – це держава, яка належить одній корпорації, за якою стоять пострадянські олігархи.
Конгломерат «Шериф», заснований колишніми співробітниками Міністерства внутрішніх справ Віктором Гушаном та Іллею Казмали, володіє супермаркетами, автозаправками, телевізійною мережею та значною частиною промисловості регіону. Його політичне крило, партія «Обновление», з 2016 року має більшість у Верховній раді. Воно контролює і президентську посаду. Тісно пов’язаний із «Шерифом» Вадим Красносельський у грудні 2021 року переобрався з результатом 79,4% голосів за явки лише 35,2% – рекордно низької для президентських виборів.
Єдиним допущеним до виборів суперником був Сергій Пинзар, чиновник із Григоріопольського району. Двом відомим опозиційним діячам, Анатолію Діруну та Миколі Малишеву, виборча комісія відмовила в реєстрації, пославшись на порушення в підписних листах.
Через чотири роки, на виборах 30 листопада 2025 року, «Обновление» здобула всі 33 місця у Верховній раді. У 21 окрузі взагалі не було альтернативного кандидата. Явка становила 26%.
Водночас є ознаки того, що ставлення жителів Придністров’я до Молдови змінюється. Онлайн-опитування, яке Zona de Securitate та WatchDog.MD провели з лютого до квітня 2026 року, показало, що на гіпотетичному референдумі реінтеграцію з Молдовою підтримали б 53% жителів лівого берега. У 2024 році таких було 45%. Близько 30% заявили, що вважають Росію потенційною загрозою.
Жителі Придністров’я також добре усвідомлюють різницю в зарплатах. У 2023 році місячна зарплата до сплати податків на лівому березі становила близько 360 доларів – приблизно вдвічі менше, ніж на правому. За даними Фонду Фрідріха Науманна, у 2025 році ВВП регіону впав на 18%, а промислове виробництво – на 30%.
Центр східних досліджень повідомляє, що офіційна чисельність населення Придністров’я скоротилася із 740 тисяч у 1990 році до 455 тисяч на початку 2024-го. Реальна кількість жителів, імовірно, не перевищує 300 тисяч. Пенсіонери становлять понад 30% населення. Однак на правому березі ситуація навряд чи набагато краща. Із 1991 року Молдова втратила близько 35% населення, а за кордоном, за оцінками, працюють від 1 до 1,2 мільйона її громадян.
На референдумі в Молдові в жовтні 2024 року щодо закріплення прагнення до вступу в ЄС у Конституції прихильники інтеграції з Брюсселем перемогли з мінімальним відривом.
Зміни до Конституції підтримали 50,46% виборців. Навіть така незначна перевага стала великим успіхом проєвропейських сил з огляду на масштаби російського фінансового втручання. За оцінкою молдовської влади, Росія спрямувала майже 36 мільйонів євро та 100 мільйонів євро на спроби вплинути на референдум, зокрема через підкуп близько 130 тисяч виборців.
«Цей конфлікт передусім геополітичний», – сказав Gazeta Wyborcza Александру Фленкя, який у 2019–2020 роках був віцепрем’єр-міністром Молдови з питань реінтеграції Придністров’я, а нині очолює молдовський аналітичний центр Initiative 4 Peace Association. Фленкя зазначив, що на президентських виборах 2024 року Мая Санду отримала хороший результат серед виборців із лівого берега. Це свідчить, що побоювання щодо впливу проросійських голосів були перебільшеними.
Три десятиліття регіон жив на фактично безкоштовному газі «Газпрому», який постачали за контрактом, підписаним Кишиневом. Тирасполь перепродавав його домогосподарствам і підприємствам за символічними цінами, а доходи використовував, зокрема, для виплати пенсій. В аналізі для OKO.press Павел Єндраль оцінював обсяги постачання приблизно у 2,1 мільярда кубометрів на рік. Майже безкоштовні поставки тривали до кінця 2024 року. Частину газу спалювали на Молдовській ДРЕС у Кучургані, а вироблену електроенергію продавали на правий берег. За даними московського Інституту країн СНД, який посилається на російську Energocom, лише в жовтні 2024 року Молдовська ДРЕС забезпечила 90% електроенергії Молдови.
Ця схема припинила діяти 1 січня 2025 року, коли Україна відмовилася продовжувати угоду про транзит газу. Наслідки були миттєвими. За температури мінус 3 °C вимкнули опалення, промисловість зупинилася, а запасів вугілля, як повідомляли, мало вистачити лише на 60 днів. Тирасполь звинуватив Молдову та Україну, зображуючи обидві країни представницями «Заходу».
Проте вже у квітні 2025 року Александру Фленкя публічно запитував, звідки регіон бере гроші. Половина промислового сектору припинила роботу, головне джерело доходів – продаж електроенергії Молдовської ДРЕС на правий берег – зникло. Однак зарплати й пенсії продовжували виплачувати.
Молдова, яка з кінця 2022 року купувала газ у західних постачальників, звернулася по електроенергію до Румунії. Тирасполь спочатку відмовився від постачання через Moldovagaz і спробував скористатися приватним посередником. Однак молдовська спецслужба переконала керівника компанії відмовитися від угоди. Згодом Тирасполь погодився на європейський газ через Moldovagaz за підтримки Євросоюзу обсягом 64 мільйони євро. ЄС також запропонував безкоштовний газ і додаткові поставки в обмін на політичні реформи.
Тирасполь відмовився. Натомість він прийняв пропозицію Москви. Газ постачає MET Gas and Energy Marketing – зареєстрована у Швейцарії компанія, яка належить угорській енергетичній групі MET. Оплату здійснює дубайська компанія JNX General Trading. За словами Тирасполя, гроші надходять із російського кредиту, хоча Москва ніколи цього не підтверджувала.
Як сама JNX розраховується з Росією, залишається незрозумілим.
Російські субсидії стали для Москви інструментом політичного впливу, який вона може застосовувати на власний розсуд, відкриваючи або перекриваючи кран. У червні 2025 року постачання газу впало нижче мільйона кубометрів на добу, що спричинило черговий надзвичайний стан. До середини липня воно знову перевищило два мільйони кубометрів. Металургійний завод відновив роботу, а виробництво на Молдовській ДРЕС зросло з менш ніж 150 до 200–250 МВт/год. У березні 2026 року війна на Близькому Сході порушила платежі, постачання газу промисловості та 158 котельням припинили, а ДРЕС перейшла на вугілля. Ліцензія MET діє до кінця 2026 року. Тим часом Кишинів готує резервний план на випадок припинення поставок в опалювальний сезон 2026–2027 років.
Інакше кажучи, Росія просто стає менш корисною для економіки Придністров’я.
Її військова присутність у регіоні також скоротилася. У 2020 році російські сили оцінювали приблизно у два мотострілецькі батальйони, або 1500–1700 військових. Близько 400 із них були миротворцями, розгорнутими за угодою 1992 року, решта належала до Оперативної групи російських військ. До 2023 року загальну чисельність оцінювали приблизно у 2000 військових – без важкої техніки й без можливості створити серйозну військову загрозу Молдові. У липні 2025 року російський посол у Кишиневі повідомив ТАСС, що залишилося близько 1000 військових, які переважно охороняють склади боєприпасів у Ковбасній. Натомість президент Володимир Зеленський у червні 2026 року назвав цифру 2500.
Більшість рядових – місцеві жителі з російськими паспортами, а не військові, яких привозять із Росії на ротацію. Тож їхнє виведення означало б радше зміну правового й військового статусу, ніж фізичне перевезення військ. Людей, яких справді довелося б відправляти до Росії, відносно небагато. Молдовські експерти відкрито стверджують, що російські сили можна повністю й без кровопролиття прибрати з регіону, демобілізувавши місцевий особовий склад та індивідуально депортувавши нечисленних російських офіцерів.
Згідно зі звітом Служби інформації та безпеки й Агентства військової розвідки Молдови від 21 серпня 2026 року, із 20 тисяч тонн боєприпасів, які зберігалися в Ковбасній у 2006 році, нині залишилося близько 14 тисяч тонн. Із них приблизно 2800 тонн – вибухова речовина.
Припинилися й так звані «виборчі рейди» – організоване підвезення власників молдовських паспортів на дільниці для голосування за проросійських кандидатів. У 2025 році Україна заморозила активи придністровських олігархів через постачання російській оборонній промисловості. Тим часом Москва заявляє, що близько 220 тисяч російських громадян у регіоні «перебувають під загрозою», а президент Володимир Путін підписав указ, який спрощує отримання російського громадянства для місцевих жителів.
Регіон дедалі більше відрізаний від Москви – це також один із наслідків російського вторгнення в Україну. Тому придністровські олігархи розуміють, що мусять домовлятися з Євросоюзом. Питання в тому, на які поступки вони готові піти.
План Брюсселя й Кишинева зрозумілий. Спочатку – вступ, а реінтеграція відбувається паралельно й на умовах Кишинева. Тирасполь називає це «незаконним втручанням». Водночас очільник уряду регіону Олександр Розенберг залишив можливість співпраці в окремих секторах.
Брюссель використовує і гроші, і тиск. На саміті ЄС – Молдова 4 липня 2025 року Євросоюз закликав до повного виведення російських військ. Його План зростання передбачає 1,9 мільярда євро, а проти проросійських діячів, зокрема олігарха Ілана Шора, блок запровадив санкції. Так Придністров’я включають у графік євроінтеграції Молдови, керуючи цим процесом через митні правила та фонд зближення. Подібно до того, як Північний Кіпр включили в рамки вступу Кіпру у 2004 році.
Наразі, звісно, це переважно домовленості на папері. Брюссель зацікавлений у швидкому вступі Кишинева до Євросоюзу. А зосередженість Росії на війні в Україні змусила тираспольські еліти шукати інших зовнішніх гравців, здатних допомогти підтримати економіку регіону. Подібно до того, як останніми роками діяла традиційно проросійська Сербія.
Самі молдовани, схоже, готові чекати. В опитуванні iData у травні 2026 року 44,2% жителів правого берега назвали повну реінтеграцію найкращим розв’язанням конфлікту. Ще 17,9% віддали перевагу збереженню статус-кво, 12,4% – особливій автономії регіону у складі Молдови, і лише 8,4% підтримали незалежність.
Проте не можна просто відкинути імперську політику Росії та її переконання, що не лише Придністров’я, а й уся Молдова належить до сфери впливу Москви.
Відлуння збройного конфлікту на Дністрі 1991–1992 років досі не стихло. Однією із сил, що підштовхнули Придністров’я до відокремлення у 1990 році й подальшого збройного конфлікту, був страх російськомовних меншин перед об’єднанням Молдови з Румунією. Цей страх підживлювала Москва. Нинішній план не розв’язує цих етнічних питань.
Особливо важливим залишається мовне питання, і Росія майже напевно продовжить його використовувати. Як і в інших частинах колишньої радянської імперії, російська стала в регіоні мовою міжнаціонального спілкування, зокрема для місцевих українців, татар і гагаузів. Проте на тлі дедалі націоналістичнішого курсу Москви ці меншини нині стоять перед жорстким вибором. Або повна русифікація, або посилення румунського мовного й культурного впливу в межах Євросоюзу, де мови, що перебувають під загрозою зникнення, захищає не лише закон, а й, що не менш важливо, державне фінансування.
«Молдова п’ять років вела переговори з Євросоюзом про Угоду про асоціацію та DCFTA – поглиблену та всеохопну зону вільної торгівлі – без чітко визначених строків підписання угод чи набуття ними чинності. Саме російські вторгнення в Україну, спочатку у 2014 році, а потім повномасштабне у 2022-му, суттєво прискорили інтеграцію», – сказав Фленкя.
Тому, на його думку, подальший поступ євроінтеграції Молдови й надалі залежатиме від геополітичних чинників. Проте на нинішньому етапі, коли переговори про вступ уже тривають, важлива й інша група чинників. Це внутрішньополітична ситуація в Молдові, напрям її реформ, спосіб їх реалізації та організація самих переговорів.
«Олігархи – прагматичні люди, – додав він. – Їхня головна мета – заробляти гроші, тому вони працюватимуть із кожним, хто дозволить їм і далі це робити».
«Єдиний спосіб підштовхнути їх до співпраці та конструктивної поведінки – звести вибір до двох варіантів, – сказав Фленкя. – Вони можуть підкоритися закону: спочатку внутрішньому молдовському, а згодом і європейському. І перестати вести бізнес за тими правилами, за якими працюють сьогодні.
Це точно такий самий вибір, який стоїть перед будь-яким громадянином у будь-якій країні. Або ти дотримуєшся закону й залишаєшся законослухняним громадянином, або не залишаєшся на волі. Усе дуже просто».
Проте Фленкя застеріг, що багато залежатиме від перебігу війни в Україні. За його словами, на обох берегах Дністра розуміють одне: українці воюють не лише за власне виживання, а й за незалежну Молдову.
Оригінал статті на Gazeta Wyborcza
Цю статтю написано в межах транскордонної європейської журналістської співпраці за програмою EUNEIGHBOURS EAST.