«Нам потрібна здорова доза поляризації» — Барт Брандсма

Барте, як би ви визначили поляризацію сьогодні? Чи змінилося це явище за час, відколи ви його досліджуєте? Чим поляризація 2004 року відрізняється від тієї, яку ми спостерігаємо у 2026-му?

Визначення поляризації, яким я послуговувався десять років тому, залишається актуальним і сьогодні. Це процес, за якого люди дедалі більше схиляються до чорно-білого мислення. Поляризація давня, як світ: вона полягає в мисленні категоріями «ми — вони» й народжується у людській свідомості. Уявлення про «своїх» і «чужих» супроводжує людство протягом усієї історії.

Проте для посилення поляризації потрібне «паливо». І саме тут відбулися фундаментальні зміни. Суть явища залишається незмінною, але його масштаб залежить від обсягу «палива», яке ми додаємо. Таким «паливом» стають висловлювання одного табору про ідентичність людей з іншого боку.

Сьогодні інструментів для поширення таких повідомлень набагато більше. Завдяки соціальним мережам ми безперервно підживлюємо поділи за принципом «ми — вони». Уявіть активістку сорок років тому, яка прагнула посилити поляризацію. Для цього їй потрібно було надрукувати листівки й власноруч роздавати їх на вулицях. Тепер достатньо скористатися X, TikTok чи іншими цифровими платформами, щоб миттєво поглиблювати розкол.

Щоразу з появою нових медіа ми спостерігаємо новий сплеск поляризації. У 1930-х роках німецька влада використовувала радіо, щоб безпосередньо впливати на людей у їхніх домівках. Радіо ефективно підживлювало протиставлення «ми — вони» — на підтримку Гітлера або проти нього. Сьогодні аналогічну роль відіграють соціальні мережі.

Чи побільшало сьогодні «палива» для поляризації не лише в соціальних мережах, а й у політиці? Ми спостерігаємо це не лише у Сполучених Штатах, а й по всій Європі. Чому ця технологія досі працює і люди піддаються маніпуляціям?

Поляризація може виникати на різних рівнях — мікро-, мезо- та макрорівні. Наприклад, ми можемо говорити про протиставлення «ми — вони» у глобальному масштабі, між Сходом і Заходом. Можемо розглядати його в межах однієї країни. Або ж навіть у межах окремої родини: скажімо, протистояння між родичами моєї дружини та моєю власною сім’єю — це також вияв поляризації. Тому важливо уточнювати, про який саме конфлікт ідеться: лівих і правих, міста й села чи, що сьогодні особливо важливо, еліти й народу.

За свою кар’єру я бачив безліч варіантів поділу на «своїх» і «чужих» — від протистояння мусульман і немусульман у Західній Європі до конфлікту між прихильниками й противниками вакцинації проти COVID-19. Кожен із них має власний контекст, але більшість спирається на фундаментальне протиставлення «ми — вони».

Приблизно з 2015 року особливо посилилася формула «еліта проти народу». Дональд Трамп свого часу виграв вибори саме тому, що досконало зрозумів, як грати на глибинних відчуттях людей, майстерно експлуатуючи це протиставлення. У багатьох європейських країнах воно також стало панівною моделлю поляризації.

І цю концепцію надзвичайно важливо розуміти. А тим часом між двома крайніми полюсами часто опиняються люди, які за своєю професійною роллю покликані зберігати нейтралітет і намагаються взаємодіяти з обома таборами. Зокрема, це журналісти, які прагнуть залишатися неупередженими та надавати слово чи ефірний час обом сторонам конфлікту, адже класична журналістська етика вчить дотримуватися балансу між протилежними думками.

Та головна проблема полягає в іншому: приділяючи левову частку уваги радикальним крайностям, ми геть забуваємо про середину. Група в центрі — це люди, яких в умовах поляризації залишають абсолютно поза увагою. Вони не генерують кліків, а їхні історії не здаються сенсаційними. Адже журналіст, вихований у традиційній школі, звик висвітлювати саме позиції крайніх полюсів, вважаючи, що лише вони становлять найбільший суспільний інтерес.

Як розмежувати поляризацію, плюралізм і здорову конкуренцію думок? Як суспільним мовникам працювати з цією темою, не втрачаючи усвідомлення, що різноманітність, плюралізм і конкуренція думок — це абсолютно нормальний стан речей?

Сама по собі поляризація — це нормально. Для демократії це здоровий процес: без неї не було б людей, готових кинути виклик статусу-кво. Тож певна доза поляризації нам потрібна, і боротися з нею як такою не варто.

Проте критично важливо вчасно помічати, коли вона стає надмірною та деструктивною. Як це розпізнати? Насамперед за тим, як починає стрімко звужуватися «середина» — поміркована група людей. Коли людей у центрі силоміць змушують обирати один із двох таборів за принципом «ти або з нами, або проти нас»; коли весь агресивний тиск спрямований саме на цю серединну групу, а протилежні полюси намагаються затягнути її на свій бік замість того, щоб конструктивно обговорювати саму суть проблеми.

У такі моменти потрібно шукати шляхи до деполяризації, і журналісти можуть відіграти ключову роль. Медіа не обов’язково є першопричиною поляризації, але можуть стати її потужним каталізатором. Коли крайні полюси набувають непропорційно великого впливу, завдання медіа — допомагати зміцнювати поміркований центр.

Політики й активісти іноді мають вдаватися до поляризації, щоб кинути виклик усталеному порядку. Наприклад, Нельсон Мандела загострював суспільне протистояння, і ми захоплюємося ним за це. Але згодом він став президентом, і можна оцінити його результати вже в деполяризації.

Тому я закликав би не боротися з поляризацією як явищем, а визначити власну позицію на «карті поляризації». Журналіст має вирішити, коли його місія — будувати мости між крайніми таборами, а коли — звертатися до людей посередині й розповідати про їхні реальні дилеми. Яку історію вони можуть розповісти? А вона, повірте, докорінно відрізняється від гучних заяв тих, хто займає крайні позиції.

Ви працювали в різних країнах — в Африці, Камбоджі, Україні. Що спільного між суспільствами, де поляризація особливо сильна? І що допомагає країнам зберігати суспільну згуртованість?

Ключову роль тут відіграє демократія. Вона допомагає суспільству працювати з поляризацією — природним явищем, притаманним людській природі. Схильність до поляризації закладена в нашій біології, і сама по собі вона не є чимось деструктивним. Демократія покликана допомагати нам опановувати цю динаміку та сприймати плюралізм як природний стан.

Але коли демократичні механізми дають збій, страждає суспільна згуртованість. Ми спостерігаємо це навіть у Сполучених Штатах із їхньою багатовіковою демократичною традицією. Те, що вибудовувалося поколіннями, можна втратити буквально за кілька років.

Я працював у Камбоджі. Масові вбивства відбувалися там багато десятиліть тому, але глибинні травми досі відчутні. Зберігаються й поділи за принципом «ми — вони», зокрема між елітою та народом. На чиєму боці були ви? А ваші батьки? Такі питання нікуди не зникають, адже кожне суспільство має складну історію.

В Україні я спілкувався з групою людей про день перемоги — про той довгоочікуваний день, коли війна нарешті закінчиться, Україна вистоїть та почне відновлюватися. Але після цього можуть виникнути нові лінії розколу: між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився; між тими, хто говорить українською, і тими, хто досі спілкується російською. Напевно, з’явиться ще безліч інших суперечностей.

Головне питання — чи матиме суспільство на той момент дієву демократію та здорову журналістику, здатну пом’якшувати напруження. Це стане новим викликом, коли суспільство втрачає згуртованість, а люди проходять крізь важкі травми та страждання. Проте бувають і часи, коли демократія працює злагоджено і суспільство знаходить здорові способи опановувати ці кризи. Тому я переконаний: саме демократія є універсальною відповіддю.

США, Велика Британія після Brexit, Німеччина, де посилюється «Альтернатива для Німеччини», — що пішло не так? Чому люди раптом втратили довіру до базових інституцій? Чому популістські технології спрацювали? Ви живете в Нідерландах. Чи відчуваєте там суспільний розкол?

У Нідерландах ситуація приблизно така сама, як у Німеччині, хоча поки не настільки гостра, як у США. Якщо постійно дивитися новини, може скластися враження, що суспільство глибоко розколоте. Але в повсякденному житті це не так: рівень згуртованості залишається досить високим. Просто медіа традиційно виводять на перший план радикальні позиції.

Не хочу сказати, що поляризація мене не непокоїть. Навпаки, це викликає серйозне занепокоєння, адже я розумію: мислення за принципом «ми — вони» — це мисленнєва конструкція, створена в нашій свідомості. І певні сили постійно намагаються її підживлювати, зокрема експлуатуючи протиставлення еліти й народу. У Європі, а особливо у США, багато людей відчувають, що їх ігнорують, не чують їхнього голосу й не показують їхнього життя в медіа. Це формує сприятливий ґрунт для популістів та ультраправих, які беруться озвучувати за цих людей їхні переживання.

За останні десять років я помітив дещо, що стало відкриттям і для мене самого. Переважно ліві політичні сили відстоювали права меншин та екологічні ініціативи, і медіа активно висвітлювали ці теми. Але багато людей відчували: «Це не моя історія. Це не про моє життя». Наприклад, мешканці сільських регіонів іноді говорять, що більше не відчувають гордості за те, ким вони є і звідки походять.

Коли люди почуваються непочутими, а хтось раптом каже: «Я знаю вашу історію і розкажу її вголос», — це починає безвідмовно працювати. Саме цей інструмент використав Дональд Трамп. Подібне відбувалося і в Німеччині, зокрема у федеральній землі Саксонія-Ангальт.

Тож головний виклик полягає в іншому: чи спроможні ми, журналісти, звернутися до цієї забутої серединної групи й розкрити широкому загалу ті дилеми, з якими вона щодня стикається? Я часто бачу, як інтелектуали зверхньо пояснюють: «О, я чудово розумію, що сталося з цими людьми. Вони просто бояться змін. Їм боляче через втрату звичних привілеїв». Це надто інтелектуалізований підхід, коли одна категорія людей вирішує за інших, що саме ті відчувають. І люди це відторгнуть. Вони справедливо заперечать: «Ні, все зовсім не так! Мені не подобається, коли ви вирішуєте за мене, чого я боюся. Я не боюся — я обурений!»

Звідси й виникає ця прірва непорозуміння. Тому ключове питання для мене полягає в тому, чи можемо ми дати простір голосам людей, які щодня стикаються з реальними життєвими дилемами. Адже тут криється надзвичайно важлива істина: дилеми людей, які перебувають між полюсами, здатні об’єднувати. Дилеми об’єднують, тоді як безкомпромісні позиції — лише роз’єднують.

Чому журналістам це поки не надто вдається? Можливо, ми потрапили у пастку традиційного наративу, знову й знову висвітлюючи протистояння правих та лівих замість пошуку нових сюжетів?

Це класичний механізм: журналісти вважають за обов’язок показати обидві сторони. На тренінгах колеги часто кажуть мені: «Ого, пошук людей посередині — це ж скільки часу й зусиль! Я чудово знаю тих, хто розпалює поляризацію, і легко знайду тих, хто до них приєднується. Але від чого відштовхуватися, якщо я прагну показати, як ці події впливають на людей у центрі?»

У сучасній журналістиці є чимало рутинних бар’єрів, які заважають працювати з такими історіями. Є й інша проблема: наприкінці кожного матеріалу ми прагнемо підсумувати, як розв’язати проблему й де шукати рішення. Тому запитуємо політиків: «Що ви зробите, аби ця катастрофа не повторилася?» Тобто ми постійно зафіксовані на пошуку готових рішень.

Але люди з поміркованої групи часто стикаються не з проблемами, що мають готове розв’язання, а з дилемами. Наприклад, у питанні біженців я можу щиро прагнути допомогти тим, хто цього потребує. Водночас ресурси обмежені, а житла бракує. Як збалансувати ці два однаково важливі прагнення?

Більшість поміркованих людей відчувають цю внутрішню суперечність. Тут немає простої відповіді «так» чи «ні». З дилемою можна навчитися жити, але її неможливо розв’язати одним простим рішенням.

Тому журналістам варто свідомо шукати й розповідати історії людей із середини, не намагаючись щоразу пропонувати готовий рецепт. Це тонка й складна робота, яка потребує часу.

Ви говорите про поляризацію як про емоційний процес. І ми бачимо, як майстерно на цьому грає пропаганда. Те саме стосується й політичних маніпуляцій. Водночас у медіа досі панує переконання, що найкраща протидія цьому — факти та правда: мовляв, достатньо оперувати перевіреними даними й трансляцією істини. Проте виникає відчуття, що аудиторія не завжди шукає суто раціональну правду. Як медіа можуть говорити правду, звертаючись саме до цих інстинктивних, емоційних відчуттів? Як підступитися до цього завдання?

Ми в жодному разі не повинні припиняти перевіряти факти чи спростовувати дезінформацію. Але не варто розраховувати, що сам фактчекінг здатен подолати поляризацію. Коли суспільство глибоко розколоте, важить не лише те, що ви кажете, а й те, як і хто саме це говорить.

Поляризація справді живиться емоційними інстинктами. А що здатне на них впливати? Не сухі факти й не раціональні аргументи, а наративи та історії. Вони мають колосальну силу. Саме за цією логікою діє Путін; схожу тактику, хоча й в іншому контексті, використовує Трамп. Вони пропонують людям цілісну історію.

Тому журналістам критично важливо навчитися майстерно розповідати історії.

Тобто демократії сьогодні гірше розповідають історії, ніж автократії?

Діячі, які розпалюють поляризацію, надзвичайно вправно грають на глибинних відчуттях за допомогою наративів, які миттєво знаходять відгук в аудиторії.

Якщо ж ви пропонуєте людям лише сухі факти й нюанси, пояснюючи, що все значно складніше, вони можуть відчути зверхність: мовляв: «Шановні, ви просто не здатні осягнути всю картину, але зараз я вам усе розтлумачу». І саме цим ви їх остаточно відштовхнете.

Тому нам критично необхідно навчитися майстерно розповідати історії. А насамперед — уміти їх знаходити. Варто звертатися до поміркованої групи й шукати історії цих людей — їхні щоденні дилеми на тлі викликів, із якими стикається країна. А потім вплітати ці особисті історії в ширший наратив, щоб люди впізнавали власний досвід у матеріалах медіа.

Чи можете пригадати вдалі приклади такого підходу?

Нещодавно європейські суспільства були шоковані деякими політичними рішеннями Дональда Трампа. У той непростий момент на форумі в Давосі виступив прем’єр-міністр Канади Марк Карні й поділився дуже щирою та відвертою історією.

Він зазначив: «Погляньмо правді у вічі. Ми, держави середнього масштабу, опинилися перед важкою дилемою. Нам необхідно знаходити баланс між прагматизмом, з одного боку, та власними цінностями й принципами — з іншого. І це буде вкрай непросто, адже прагматизм та принципи за своєю природою суперечать одне одному. Якщо ми виявимо надмірний прагматизм — втратимо власні принципи. Якщо ж надто непохитно триматимемося за принципи — втратимо важелі впливу та ті реальні можливості, які відкриває перед нами світ».

Карні озвучив дилему, яку гостро відчували в усій Європі. Він зумів розповісти історію, яка фіксувала спільне тривожне відчуття: як вижити у світі, де принципи, здається, знецінюються, а все вирішує лише груба сила?

Ось що означає знайти потрібну історію й дати голос тому, що турбує суспільство. Для цього потрібно вірити, що такі історії існують, і допомагати людям, яких не чують, розповісти про власний досвід.

Це цікава думка. Адже журналісти — такі самі люди, як і всі інші. Вони мимоволі шукають простих рішень, а аудиторія загалом прагне простих історій. Але складні виклики не мають простих відповідей.

Насправді люди прагнуть не спрощень, а правдивих історій — щирих і автентичних. Це не те саме, що сухий звіт із фактами та результатами фактчекінгу. Справжня історія — це зовсім інша категорія: вона торкається глибинних струн усередині нас, звертаючись до емоцій та інтуїтивного сприйняття.

Я сподіваюся, що сучасна журналістика, крім перевірки фактів і подачі новин, зможе повернутися обличчям до поміркованої групи й почати розповідати її історії. Для цього потрібно спочатку навчитися уважно слухати, а вже потім — майстерно розповідати. Обидва ці вміння є однаково важливими.

У 2026 році неможливо оминути тему штучного інтелекту. Чи можемо ми навчитися використовувати цей інструмент для зміцнення суспільної згуртованості, чи ШІ неминуче підживлюватиме розколи?

На жаль, мушу обрати другий варіант. За моїми спостереженнями, алгоритми ШІ можуть зіштовхувати протилежні сторони й провокувати конфронтацію.

Я щойно говорив про важливість історій, але щоб розповідати їх, потрібні творчість, емпатія та уява, а не лише аналітичне мислення. Потрібні щирість і автентичність. Я не бачу, щоб ці якості були закладені в саму логіку роботи штучного інтелекту. Він насамперед призначений для аналізу, пошуку алгоритмічних рішень і раціональності. Він оперує інтересами й потребами, але не осягає емпатію, не має вміння розповідати історії й не відчуває глибинних прагнень людської душі.

Боюся, штучний інтелект лише дедалі більше віддалятиме нас від справжньої суспільної згуртованості. Коли спілкування звужується до взаємодії з цифровим помічником чи чатботом, може виникнути ілюзія, що живий контакт з іншими людьми більше не потрібен.

У нашій теперішній розмові є жива динаміка, яку ШІ не здатен відтворити. Ба більше, він спроможний позбавити наше людське спілкування цієї органічної живості. Тому я сподіваюся, що заради суспільної згуртованості ми знайдемо баланс і зможемо зупинити цей деструктивний вплив.

Нам потрібна якісна журналістика і справжня творчість. Не варто покладатися лише на аналітику: штучний інтелект здатен аналізувати, але людині потрібна здатність уявляти.

Марія Ресса, лауреатка Нобелівської премії миру й гостя нашого подкасту, говорила, що ШІ фактично «зламує» нашу інтимність, проникаючи в особистий простір. І це звучить справді тривожно.

Спираючись на ваш міжнародний досвід, чи існують підходи, які варто застосовувати ширше — зокрема в роботі європейських суспільних мовників? Чи є системні речі, над якими усім нам варто працювати спільно?

У своїй щоденній практиці я працюю з фахівцями, чия професійна роль вимагає дотримання нейтралітету — це мери, вчителі, судді, поліцейські та журналісти. На мою думку, усі вони мають сформувати власну методологію того, як діяти в умовах поляризації з двох різних позицій.

Перша — перебувати над протистоянням, між двома полюсами. Наприклад, мер має представляти всіх містян, стояти вище політичних чвар і встановлювати чіткі межі. Тут ідеться про інституційну владу та відповідальність.

Друга — бути серед людей із поміркованої групи, слухати їх і розуміти, що для них важливо. Те саме стосується й педагогів: потрібно навчитися комбінувати обидві ці ролі. І цей підхід критично важливий для журналістів.

Що з цього можна перенести в ширшу практику? Скажімо, група медійників може об’єднатися задля напрацювання спільних стандартів: як висвітлювати чутливі теми та як давати голос тим, кого за замовчуванням не чують. Якщо нам вдасться втілити цей підхід у різних професіях, це стане не стільки готовою панацеєю, скільки дієвим інструментом роботи з суспільними суперечностями. Нам доведеться самостійно прокладати шлях крізь ці розколи, але ми точно можемо навчитися робити це професійніше й мудріше.

Чи можете ви навести з власного досвіду приклад рішення, яке допомогло зміцнити суспільну згуртованість?

У Нідерландах тривалий час точилося протистояння між фермерами, які мали змінювати методи господарювання через нові екологічні норми ЄС щодо скорочення викидів, та представниками уряду, яких у логіці «ми — вони» сприймали як зверхню еліту.

Цей конфлікт виснажував суспільство роками, аж поки на певному етапі не призначили уповноваженого медіатора для пошуку виходу з кризи. Він відразу заявив: «Я не збираюся влаштовувати звичні публічні дебати чи організовувати прямий діалог між крайніми таборами. Я не говоритиму спочатку з радикальними активістами, а потім із урядовцями, щоб згодом садити їх за один стіл — бо це перетвориться на те саме видовищне ток-шоу. Моя роль як перемовника полягає насамперед у тому, щоб слухати».

Після цього він фактично «зник» на кілька тижнів. Отримавши офіційний мандат на врегулювання конфлікту, він увесь цей час працював непублічно. Він шукав неформальних авторитетів серед поміркованої більшості — людей, які могли пояснити, що насправді відбувається всередині спільноти. У результаті медіатор зібрав історії фермерів, які були готові до інновацій і змін, але прагнули зберегти людську гідність, гордість за свою справу та родинну спадщину.

Адже бути фермером — це не лише про економіку чи бізнес. Це про ідентичність і стиль життя.

Медіатор зумів не лише уважно вислухати цих людей, а й транслювати їхні історії на широкий загал. І чимало людей, які раніше схилялися до радикальних позицій, уперше відчули: «Нарешті нас почули. Ця історія — про нас».

Це допомогло знизити напругу саме тоді, коли вона сягнула критичної межі. Для мене це показовий приклад того, як можна змістити фокус із крайніх позицій на поміркований центр.

Чи вдалося завдяки цьому досягти конкретної домовленості між урядом і фермерами?

У багатьох ситуаціях, коли ви щиро вислуховуєте людей і даєте їм можливість розповісти власну історію, саме формальне рішення перестає бути настільки болісним.

У державному управлінні, звісно, потрібні конкретні нормативні кроки. Проте коли люди відчувають, що їх почули й зрозуміли, їм значно легше прийняти компроміс або навіть складні зміни.

Це зовсім інша атмосфера, ніж коли готове рішення нав’язують людям, переконаним, що на їхні інтереси всім байдуже. Тому перший і найважливіший крок — дати прозвучати людським історіям, а вже потім переходити до юридичного чи політичного пошуку рішень.