Привіт, Кириле. Ми не так часто спілкуємося з російськими експертами, і мені хотілося б пояснити нашій аудиторії багато речей. Я уважно стежу за тим, що ти пишеш, зокрема на Re:Russia. Почну з дизеля. У своєму дописі ти зазначав, що Росія насправді не отримає від цієї ситуації великого прибутку. Тут є значний політичний підтекст, але економічно йдеться, по суті, про той самий дизель, який замість Бразилії тепер поїде, умовно кажучи, до Америки. Хоча, можливо, я помиляюся. Що ця дизельна угода означає для Росії з економічного погляду? Політично ж вона, здається, вивела дружбу Трампа з Путіним на новий рівень.
Ще влітку Міжнародне енергетичне агентство попереджало, що постачання нафти з Близького Сходу відновлюються швидше, ніж постачання дизеля. І саме тоді, на тлі успішних українських атак на російські НПЗ, Росія 8 липня запровадила заборону на експорт дизеля. Це, звісно, вплинуло на світовий баланс.
Наприклад, у США ціни на дизель і бензин почали розходитися ще в липні: бензин дорожчав повільно, а дизель — стрімко. Ця тенденція тривала до вересня–жовтня. Удари по російських НПЗ та заборона на експорт дизеля ще більше загострили ситуацію наприкінці літа — на початку осені, спричинивши дисбаланс попиту й пропозиції на світовому ринку.
У цьому Трамп має рацію. Але в чому він бреше? Сполучені Штати самі є експортером дизеля. І, на відміну від Росії та Китаю, які в умовах дефіциту почали обмежувати експорт, США цього не зробили. У результаті американський дизель пішов до Бразилії замість російського — і це цілком логічно. Але така ситуація створює цінову напругу всередині самих Сполучених Штатів.
Ще на початку жовтня Трампу пропонували обмежити експорт американського дизеля, щоб стабілізувати внутрішній ринок. Він відмовився. Тобто проблему з дизелем у США значною мірою створює сам Трамп: на відміну від інших великих гравців, він не обмежує експорт в умовах глобального дефіциту.
Друга обставина — обсяг дизеля, який нібито має поїхати до США, дуже невеликий. По-перше, його доведеться вилучити з російського ринку. По-друге, цілком можливо, що він узагалі не дістанеться Америки. Я вже бачив повідомлення, що за цією угодою пальне насправді постачатимуть до Туреччини, де воно просто замінить американські чи якісь інші постачання. Росія, звісно, трохи на цьому заробить, але це копійки.
Основний прибуток Росії — від продажу нафти. Її ціна залежить від ситуації в американо-іранській війні та кризи в Ормузькій протоці. Маржа від цих світових цін значно перевищує ті жалюгідні обсяги дизеля, які нібито відправлять до США. В умовах надзвичайної ситуації не діють обмеження, які працювали б у мирний час.
Отже, Росія заробляє не на постачанні дизеля до Америки, а на високих світових цінах на нафту. А сама «дизельна угода» має переважно іміджевий і політичний характер.
Мені здається, що значна частина західної журналістики живе в такій собі дихотомії: вони пишуть, що російська економіка то вмирає, то раптом стрімко зростає. Ти описуєш стан російської економіки як своєрідний «біполярний розлад воєнної економіки». Тобто це не просто стагнація: одні сектори зростають, інші — стрімко скорочуються. Можеш пояснити, якою є реальність цієї «біполярки»? Як би ти зараз охарактеризував російську економіку, зокрема в контексті українських ударів по НПЗ та загальної ситуації?
Я сам терпіти не можу цю поляризацію і постійно з нею стикаюся. У нас ніби утворилися дві секти: «секта колапсу» і «секта стабільності». Перші кричать: «Ой, зараз усе завалиться, в економіці все гірше і гірше, скоро буде катастрофа!» Другі відповідають: «Ну що ви, ніякого колапсу не буде».
Сукупне зростання російської економіки та промисловості зараз близьке до нуля. Але за цим показником прихована дуже різна динаміка окремих секторів: одні зростають на 10–15%, інші скорочуються на 10–15%. У нормальній, здоровій економіці такого просто не буває.
Це нагадує ситуацію, яку Джон Мейнард Кейнс (британський економіст, який обґрунтував роль державних витрат і втручання в економіку для подолання криз та регулювання економічного розвитку. — Ред.) описував ще 1940 року в роботі про фінансування воєнної економіки. На початку війни держава може нарощувати військові витрати, використовуючи вільні ресурси: робочу силу, капітал і виробничі потужності. Тоді державні замовлення стимулюють економіку загалом.
І, як пише Кейнс, настає момент, коли в економіці більше не залишається вільних ресурсів. А уряду все одно потрібні зброя, амуніція і солдати. Він продовжує вливати гроші у військовий сектор. Проте тепер цей сектор може зростати виключно за рахунок висмоктування ресурсів з інших, цивільних галузей, бо вільних грошей, матеріалів і людей просто немає. Величезна кількість людей виробляє товари для війни й отримує за це хороші зарплати. Але цивільний сектор більше не виробляє достатньо продукції, щоб ці зарплати були чимось забезпечені. Виникає прірва між доходами населення і тим, що на ці доходи можна реально купити.
Кейнс описував два способи розв'язати цю проблему. «Чесний» — заморозити депозити, тобто обмежити можливість людей витрачати накопичені гроші. «Нечесний» — допустити інфляцію, яка поступово знецінює ці заощадження. Інших варіантів не існує.
У Росії ми бачимо саме таку структурну деформацію: військовий сектор зростає коштом скорочення й деградації цивільного. Висока вартість кредитів додатково гальмує інвестиції в цивільну економіку. Водночас накопичені населенням депозити перетворюються на своєрідний грошовий навіс — гроші, за якими вже не стоїть відповідна кількість реальних товарів.
Що все це означає для здатності Росії продовжувати війну?
Військовий сектор фактично позичає ресурси в цивільної економіки, відкладаючи її проблеми на майбутнє. Згодом люди виявлять, що грошей у них значно менше, що їхні банківські вклади знецінилися чи заморожені, а цивільний сектор продовжує стрімко падати. Але все це буде потім. Зараз це не заважає Росії вести війну. Люди мовчать, хоча вже починають біднішати. Проте це лише початок процесу.
У 2023–2024 роках Путін мав досить комфортну модель ведення війни. Її можна назвати демобілізованою: економіка залишалася відносно стабільною, доходи населення зростали, а війна для більшості людей була чимось далеким. Це була фактично колоніальна війна, яка не вимагала від суспільства значних жертв.
Тепер ця модель руйнується. Економічне виснаження поступово стає політичною проблемою: суспільство втрачає той добробут, який раніше пом'якшував сприйняття війни. І дедалі більше людей можуть запитувати, заради чого все це відбувається.
Це ще не колапс. Російська економіка велика й досі має певний простір для маневру. Але це суттєве погіршення. Чи означає це, що Путін не може продовжувати війну? Може, звісно. Просто колапс не настає як зміна погоди — вчора сонце, а сьогодні мороз мінус 25. Це процес поступового накопичення структурних збоїв, які врешті перетворюються на політичну проблему.
Re:Russia щоосені проводить у Відні велику закриту експертну конференцію. Якраз там я робив доповідь про три періоди воєнного путінізму. Перший тривав від початку повномасштабного вторгнення до середини 2023 року. Тоді обговорювали можливість широкої економічної та військової мобілізації — зокрема, таку програму пропонував Пригожин. Але Путін відмовився від цього сценарію й обрав демобілізовану модель. Тепер ресурси, на яких вона трималася, вичерпуються. Росії доведеться шукати нову модель ведення війни.
Українська стратегія не полягає в тому, щоб довести російську економіку до колапсу, — це просто неможливо. Натомість ми шукаємо її вразливі місця. Хочу поговорити про конкретні українські удари. Буквально сьогодні ми обговорюємо атаки на підприємства російської каучукової промисловості. За інформацією українських виробників безпілотників, це безпосередньо впливає на заводи, які виготовляють полімери для твердого ракетного палива. Тобто Україна завдає точкових ударів по критичних вузьких місцях. Наскільки такі атаки можуть обмежити здатність Росії виробляти ракети й дрони? Я питаю саме про вплив на воєнну машину, а не на настрої населення.
Я б виокремив два ефекти. Перший ми описували в нашому огляді про «біполярний розлад» російської економіки.
Ключову ставку російського Центробанку останнім часом почали знижувати. Військова промисловість і так отримує від держави дешеві гроші, тому для стримування інфляції цивільному сектору доводиться платити за кредити значно більше. Коли ж ставка мала почати знижуватися, а цивільна економіка — нарешті відчути полегшення, почав стрімко просідати нафтогазовий сектор. Падіння в нафтопереробці та видобутку нафти й газу фактично нівелювало позитивний ефект від можливого зниження ставки.
До того ж удари по НПЗ спричинили дефіцит бензину, а це потужний інфляційний чинник. У результаті Центробанк зупинив цикл зниження ставки. Інакше кажучи, без проблем, спричинених ударами по НПЗ, російська економіка могла б зрости приблизно на один відсотковий пункт більше. Це короткостроковий макроекономічний ефект.
Що стосується безпосереднього впливу ударів по підприємствах, які постачають компоненти для виробництва твердого ракетного палива, то оцінити його складно. Загалом ситуація непроста. У нашому нещодавньому огляді про російські інновації ми зазначали, що за останні пів року Росія змогла впровадити технології, які суттєво посилили її ракетний і квазіракетний потенціал. Зокрема, там переробили навчальні ракети для ППО на бойові та налагодили виробництво реактивних дронів, які важко перехоплювати. У цьому сенсі ситуація для України не дуже сприятлива.
Безперечно, удари по таких вузьких місцях військової промисловості мають ефект. Але я не маю достатньо детальної інформації про ланцюги постачання російської ракетної галузі, щоб оцінити цей вплив у цифрах.
Це надзвичайно інноваційна війна, у якій усе стрімко змінюється кожні пів року. Вона остаточно перейшла із землі в повітря. Тепер обидві сторони маніакально шукають вразливі місця в економіці противника, удар по яких дронами чи ракетами дасть максимальний ефект. Ці перегони взаємної шкоди та пошуку вразливостей сьогодні є головним фронтом, що визначає динаміку війни.
Хочу перейти до соціального виміру війни. За результатами одного з опитувань, 37% росіян мають родича, який бере або брав участь у війні проти України. Олена Конєва підготувала матеріал на основі цих досліджень. Що взагалі означає ця цифра?
Це чудова стаття, як і загалом соціологічна робота Олени Конєвої та її групи в проєкті ExtremeScan, які проводять незалежні опитування в Росії. Матеріал називається «Соціальний радіус війни». На перший погляд, 37% — це приголомшливо багато. Але коли починаєш вдивлятися, розумієш, що це норма.
Річ у тім, що наша обізнаність про родичів безпосередньо залежить від «сенситивності» (чутливості) інформації. Якщо твій родич, не дай Боже, опинився в епіцентрі теракту, ти миттєво про це дізнаєшся по родинному ланцюжку, навіть якщо роками про нього не згадував і він тобі якась сьома вода на киселі. Те саме з війною, особливо якщо людина загинула чи зникла безвісти.
Це надчутлива інформація, яка, як пише Конєва, створює «ситуативно активовану широку родинну мережу». Тобто ти взагалі забув про існування того хлопця, але тут тітка дзвонить: «А пам'ятаєш племінника мого брата? Він пішов на війну і загинув». Коли інформація настільки гостра, у радіус спорідненості потрапляє 20–30 осіб. Приблизно вважається, що в Росії є до 1,5 мільйона загиблих та поранених. Наявне угруповання — близько 730 тисяч. Плюс тилове забезпечення. Тобто через війну пройшло близько 3 мільйонів росіян. Якщо в кожного активується родинна мережа хоча б на 10–15 осіб — це вже 30–40 мільйонів. Тож такий широкий «радіус війни» — це абсолютно природне явище.
А що це означає на практиці? Пригадую розмову з російською правозахисницею Анастасією Шевченко з Бурятії (це було десь за рік-півтора після початку великої війни). Вона показувала чат своїх однокласників: за п'ять днів до вторгнення ніхто не вірив, що війна буде. Потім усі були шоковані та тиждень страждали. А ще за пів року — вже скидалися грошима на спорядження для тих, хто воює. Тобто ми розуміємо, що динаміка змінюється. Я хочу зрозуміти, що саме означають ці 37% для суспільства?
Як це завжди буває в соціології, ти не можеш прямо відповісти на головне запитання — наприклад, «Коли впаде економіка?» Ніхто цього не знає. Але ми можемо виміряти динаміку. Ми отримали цифру в 37%. Як це впливає на людей?
Ми виокремлюємо кілька груп. Перша — люди, які не мають родичів на війні. Друга — ті, чиї родичі пішли воювати добровільно або підписали контракт. Третя — ті, чиїх близьких мобілізували. Це окрема категорія, адже мобілізація сприймалася багатьма як насильство з боку держави. Також є окрема група людей, у яких на війні перебувають кілька родичів або хтось із них загинув.
Що ми бачимо? По-перше, страшний соціальний зсув. Серед людей, чиї родичі воюють, особливо тих, у кого хтось із близьких загинув або хто має кількох близьких на фронті, непропорційно багато представників малозабезпечених верств населення, мешканців сіл і невеликих міст. У великих містах і серед людей з доходом понад тисячу євро на місяць імовірність мати родича на війні у півтора-два рази нижча, ніж у бідніших регіонах.
Сам факт того, що родич підписав контракт, майже не змінює ставлення людини до війни. А от група тих, чиїх родичів мобілізували, суттєво відрізняється. Вони набагато песимістичніші, що логічно, адже це здебільшого жителі неблагополучних регіонів. Вони значно негативніше ставляться до війни.
Що цікаво, вони менше висувають прямих претензій Путіну, але більш схильні відкрито говорити про своє негативне ставлення до війни. І відкрито говорять, що живуть серед людей, які теж цією війною незадоволені. Тобто примусова мобілізація стає потужним чинником формування критичного ставлення до війни.
Я згадала аналіз Михайла Фішмана про те, як російська держава знімає з себе відповідальність за допомогою великих грошей. Через це там і не з'являються умовні «афганські матері», які вимагають повернути синів: ви самі підписали контракт, вам щедро заплатили. Для багатьох це шанс закрити іпотеку чи оплатити навчання дітей. Я для себе визначила це як «армію „Гри в кальмара“»: ти погоджуєшся на гру з мізерними шансами пройти всі рівні й вижити, але принаймні твої родичі отримають «гробові». Чому одних мобілізують, а інші йдуть самі виключно за гроші? Ми розуміємо їхнє співвідношення? Бо це якась аномально велика контрактна армія найманців за дикі гроші — зазвичай держави не ведуть тотальні війни у такий спосіб.
Безумовно, ця контрактна модель — велика путінська новація. Проте, хоч би як неприємно це звучало, я думаю, що в майбутньому і Європі, і Україні, можливо, доведеться створювати високооплачувані армії, адже сучасні суспільства не дуже готові воювати.
Тут я з тобою не погоджуся, Кириле. Є фундаментальна різниця між тими, хто йде заробляти гроші, вбиваючи у загарбницькій війні, і тими, хто захищає свою країну. В Україні піхотинець отримує більше, бо така ціна високої небезпеки, але в нього кардинально інша мотивація. Він не йде заробляти на вбивствах.
Абсолютно згоден. Загарбницька війна з контрактною моделлю — це зовсім не те саме, що оборона.
Путінська модель нагадує колоніальні війни Британської імперії, наприклад в Індії. Але зараз вона дедалі гірше працює. Є три причини, через які війна стала для Росії значно дорожчою, ніж Путін очікував у 2023 році.
Перша — західна допомога Україні, яка підвищує витрати Росії на війну. Друга — інноваційний стрибок у військовій сфері, який обнулив давні військові капітали РФ: флот, авіація та важкі танки втратили вирішальне значення, поступаючись дронам — галузі, яку росіянам довелося створювати з нуля, не маючи радянських запасів. Третя — ціна живої сили.
У Re:Russia ми розраховуємо вартість контрактної армії кожні пів року. Зараз вона становить близько шести трильйонів рублів у річному вимірі. Це сума, співмірна з усім дефіцитом федерального бюджету. Причому близько 40% витрат на особовий склад — це виплати за загибель і поранення.
Тобто Росія платить не лише за залучення людей до армії, а й за їхню загибель та травми. Це величезні витрати, які роблять контрактну модель дедалі дорожчою.
Це близько 170 тисяч доларів на людину.
Саме так, на одну людину. Тому наш матеріал і називався «Із живої сили на мертву»: саме перехід від живого солдата до загиблого коштує державі найдорожче.
Коли в Кремлі розробляли цю систему, розмір «гробових» розраховували за логікою банківського страхування життя. Це суто економічний підхід: людина гине, родина отримує велику компенсацію — і її стосунки з державою вважаються врегульованими. Ніби життя можна компенсувати грошима, після чого родина вже не має підстав висувати претензії.
Але цей модернізований страховий підхід зіткнувся із середньовічним ставленням російського командування до цінності людського життя: солдатів масово кидають у «м'ясні штурми». У результаті утримання армії обходиться державі астрономічно дорого.
Інша проблема — тотальна корупція та свавілля на фронті. Командири привласнюють виплати, обманюють підлеглих, відправляють їх «на обнулення». Інформація про це поширюється, і люди дедалі менш охоче підписують контракти за власним бажанням.
Щоб компенсувати нестачу охочих, держава вдається до прихованого примусу. Поліція отримує премії за відправлення людей на фронт. Громадян переслідують за дрібні правопорушення, їм підкидають наркотики й змушують підписувати контракти просто у відділках.
Поки що чисельність російського угруповання не скорочується: поповнення приблизно компенсує втрати. Але система працює на межі напруги. На мою думку, ситуація на фронті свідчить, що для досягнення стратегічних змін Путіну неминуче знадобиться нова хвиля мобілізації. Самою лише контрактною армією він уже не обійдеться.
А зрозуміло хоча б приблизне співвідношення мобілізованих та контрактників? Це половина на половину чи ситуація вже докорінно змінилася?
Мобілізованих зараз значно менше. У 2022 році мобілізували близько 300 тисяч людей, але окремою категорією їх залишилося небагато: багато хто згодом підписав контракти й почав отримувати відповідні виплати.
Фактично зараз російська армія майже повністю контрактна. Хоча це не означає, що всі контрактники прийшли туди добровільно. Частина підписує контракти під тиском — наприклад, щоб уникнути в'язниці або через примус із боку поліції. Це така собі напівдобровільність.
Тут є ще один цікавий феномен: чому російське суспільство не обурилося, коли проводили мобілізацію? Коли з'ясувалося, що мобілізація тривала лише місяць і хапали тільки тих, кого встигли схопити (близько 200–300 тисяч), решта суспільства зітхнула з полегшенням: «Ну, слава Богу, не мене». Люди не підтримували навіть вимоги дружин і матерів мобілізованих повернути їх додому чи провести ротацію, адже розуміли: якщо цих чоловіків відпустять, наступними можуть стати вони самі.
Зрозуміло, що верхівка — це Путін та ФСБ. Але ти говориш про дуже складні управлінські інновації: розрахунки виплат, адаптацію системи, перерозподіл ресурсів. В Україні ми давно перестали стежити за внутрішнім російським порядком денним — і це зрозуміло. Але хто всі ці люди, які сьогодні реально рухають цю махіну? Адже не Путін особисто розробляє страхові схеми чи модель контрактної армії. Що це за управлінське покоління?
Це конгломерат із трьох основних груп. Перша — покоління цинічних управлінців, яке сформувалося у 2010-х роках. Вони зовсім не прагнули опинитися у війні, але зараз вимушені під неї адаптуватися й обслуговувати систему. Друга — сили контрмодернізації. Це люди, які раніше програвали конкуренцію більш освіченим, сучасним і зорієнтованим на Захід групам, а тепер нарешті відчули себе на коні. Це їхній час. Третя — силовий апарат, безпосередньо підпорядкований Путіну. Він забезпечує управління через контроль і репресії.
Нещодавно ми з ректором Київської школи економіки Тимофієм Бріком мали спільну доповідь спочатку в Осло, а потім у Відні — аналізували громадську думку по обидва боки лінії фронту. Ми звернули увагу на феномен, який назвали «аномальною громадською думкою» в тоталітарних і репресивних режимах.
У демократичному суспільстві людина спочатку формує власну думку, а потім діє відповідно до неї. У репресивній системі механізм інший: людина передусім оцінює можливі наслідки своїх слів і вчинків — чи не втратить роботу, чи зможе виплачувати іпотеку, чи не опиниться у в'язниці, що буде з її дітьми. І вже з огляду на ці ризики адаптує власні переконання та публічну поведінку.
Це не виправдання російського суспільства, а пояснення механізму, за допомогою якого репресивна система впливає на громадську думку. Те, що скоїла Росія, — це жахливий злочин, і країна нестиме повну відповідальність за своє пристосуванство.
Зараз ми бачимо напруження між цими групами. Влада поступово переходить від політичних технологів до силовиків. ФСБ перебирає на себе функції, які раніше виконувала Адміністрація президента на чолі із Сергієм Кирієнком, і дедалі активніше займається політичними операціями.
Виникає конфлікт між так званими м'якими й жорсткими методами управління. Перші спираються на політичні технології та маніпуляції, другі — на ув'язнення, вимагання грошей і тотальну мобілізацію. І саме цю боротьбу ми спостерігаємо в Кремлі просто зараз.
Хочу розпитати про деяких конкретних російських персонажів. Раніше ми всі знали олігархів першого ешелону — рівня Дерипаски чи Абрамовича. Але зараз спливає дедалі більше нових імен. Нещодавно вийшло розслідування Financial Times про те, як син Дональда Трампа, Дон-молодший, полював у Монголії з Умаром Кремльовим — російським бізнесменом та спортивним функціонером. Ми бачимо, як періодично зринає той самий Дмитрієв, як вибудовуються сумнівні зв'язки Віткоффа та Кушнера з російськими грошима. Хто всі ці люди? Що це за середовище, яке так легко знаходить спільну мову з оточенням Трампа?
Це двостороння корупція. Те, що її вистачає в Росії, ми знали завжди, але те, що вони знайшли настільки ідеальних візаві в Америці, — виглядає вражаюче та відверто огидно.
У Росії Віткоффа й Кушнера навіть прозвали «Вітьок і зятьок». Це показова історія: корупція починає нормалізувати сама себе. Те, що ще недавно здавалося неприйнятним, поступово перетворюється на звичну практику.
Кілька років тому ми обговорювали ініціативи щодо об'єднання російських політичних мігрантів — проактивні заяви, колективні листи на підтримку України та проти війни. Але виявилося, що зібрати бодай якісь підписи надзвичайно складно. Що зараз із цими спробами? Чи є сьогодні спроби об'єднати російську політичну опозицію за кордоном?
Мені не дуже подобається слово «еміграція». Про цю «релоковану Росію» можна сказати дві речі. По-перше, їй вдалося створити потужну альтернативну публічну сферу — медіа, блогерів, експертів («Дождь», Плющев, Накі, Шульман). Це повноцінний інформаційний простір поза контролем Кремля, і його чують усередині Росії.
Що стосується саме політичного структурування опозиції за кордоном, то цей проєкт повністю провалився. Опозиція існує у вигляді розрізнених проєктів, які ревниво конкурують між собою за ресурси й перебувають у поганих стосунках.
Ситуація може змінитися, якщо всередині Росії відбудуться реальні суспільні зрушення. Ми бачили це у 2011–2012 роках: коли знизу виникла протестна хвиля, опозиційні лідери змогли об'єднатися. Але без такого імпульсу вони продовжують сперечатися між собою за увагу та фінансування.
Ти звертаєшся насамперед до української аудиторії. Що б ти хотів пояснити українській аудиторії про вашу роботу, проєкт Re:Russia і середовище, у якому ви працюєте?
Зараз безглуздо говорити українцям, що «не всі росіяни однакові». Україні, яка бореться за своє виживання, зараз просто не до напівтонів і відтінків.
Але в довгостроковій перспективі Європі й Україні важливо усвідомити: війна Путіна спрямована не лише проти України, а й проти «внутрішньої Росії», яку Кремль прагне знищити.
Путін намагається нав'язати свою темну, вирощену на нафтовій ренті й абсолютно аморальну Росію як єдино можливу. Але до війни, у 2010-х роках, усередині Росії існував конфлікт між цією темрявою і модернізованою, прогресивною міською Росією, яка розвивалася в діджиталі та громадянських ініціативах.
І розв'язавши війну, Путін хотів не лише підкорити Україну й розірвати зв'язки із Заходом, а й остаточно зачистити цей внутрішній альтернативний простір.
Здається, з усіх цих трьох суб'єктів — Заходу, «іншої Росії» та України — саме Україна чинить найпотужніший і найактивніший опір, попри всі колосальні втрати.
Безумовно. Дай Боже, щоб Україна вистояла. Якщо це станеться, війна може стати для неї поштовхом до великого стрибка вперед.
Показовим є те, що відбувається в Україні останнім часом і що багато хто на Заході помилково сприймає як ознаку слабкості, — а саме гучні корупційні скандали. Те, що спеціально створені антикорупційні органи висувають звинувачення людям із самої верхівки владної піраміди, — це не про занепад. Це, по суті, реальна антикорупційна революція всередині держави. Корупція велика й складна, але сам факт, що її системно розкривають власні ж інституції, свідчить про величезний модернізаційний потенціал України.
Головне зараз — вистояти й пройти цю війну.
