“Приречені на смерть” – Як виживають і вмирають у перетворених на зону смерті Олешках і Голій Пристані

Олешки розташовані на самій лінії фронту – по інший бік Дніпра навпроти Херсона.  Від звільненої території місто відділяють дніпровські плавні зі складною системою річок, рукавів і проток. Окуповане місто одразу після звільнення правобережжя від окупантів стало ареною для російських військових операцій на лівобережній частині області. Звідти ведуться обстріли по Херсону.   Відповідно, українські військові тримають територію під вогневим контролем і ведуть боротьбу проти російських позицій в Олешках, звідки армія РФ може переміститися далі на острови і впритул наблизитись до Дніпра, звідки до Херсона через Дніпро — кілька кілометрів. 

Особливістю Олешок й Голої Пристані стала де-факто тривала блокада населення. Із багатьох інших прифронтових міст на територіях, які контролюють ЗСУ, жителі мають змогу виїхати. Українська влада, навпаки, закликає до евакуації, адже жителі Олешок опинились по суті в ролі живого щита. 

За різними оцінками, у місті досі залишається від однієї до чотирьох тисяч людей. Ситуація категорично погіршується з кінця весни. Через блокаду й мінування до міста неможливо заїхати, що призвело до критичного браку продуктів. Окрім того, за словами жителів, саме росіяни обстрілюють дронами цивільний транспорт тих, хто намагається виїхати або завезти продукти.

За словами українського Омбудсмана Дмитра Лубінця, “російська сторона після проведених перемовин вже тривалий час не підтверджує свою готовність провести гуманітарну місію по евакуації людей.” 

У подібній блокаді перебуває Гола Пристань – містечко в двадцяти кілометрах на південь, через яке теж пролягає лінія фронту. 

“Ми молились, хрестились, просили не вбивати нас”

Людмила Березка зі своїм чоловіком залишалися в Олешках до останнього. Місто перебувало в окупації з перших днів повномасштабного вторгнення Росії.  Влітку 2023 року Людмила бачила затоплення Олешок після вибуху на контрольованій росіянами греблі Каховської ГЕС. Тоді, за даними місцевої військової адміністрації, що перебуває у вигнанні, під водою опинились 80 відсотків території міста. Кількість загиблих досі невідома. З того часу  Олешки залишились без електроенергії, газу і централізованого водопостачання. 

За словами Людмили, нестерпним життя ставало поступово. Певний час працювали декілька магазинів. Коли ті закрилися, довелося їздити за продуктами, ліками або ж пенсією від окупаційної влади, до Скадовська і Залізного Порта. Обидва розташовані на узбережжі Чорного моря, яке також контролює Росія. 

В грудні 2025-го російські військові, побоюючись українського наступу, замінували дороги до Олешок, Голої Пристані і сусідніх сіл та обмежили в’їзд і виїзд. На початку весни 2026 року блокада трохи послабла, але з 26 травня поновилась з новою силою. У червні була невдала спроба завезти в Олешки продукти –  тоді загинуло двоє людей - підірвались на мінах.  Місцеві назвали дорогу з  Олешок “трасою смерті” і боялися виїжджати. 

Родина Березок вижила завдяки запасам. Вогнище розпалювала на дровах, заготовлених на зиму.   Певний час їжу – молоко, овочі і деякі інші товари привозила на продаж знайома Людмили. То була мешканка села Новомиколаївка Скадовського району, розташованого в 60 кілометрах на південь. Під час однієї з подорожей зять знайомої підірвався на міні і загинув. Завозити продукти стало нікому. 

Людмила Березка так описує життя в Олешках: “Ще раніше у нас усюди стали літати ворожі дрони і полювати на людей, житлові будинки і нечисленні автівки, які дивом вціліли. Ми боялися і тих дронів, і росіян. Минулого року 9 травня на свій “Дєнь побєди” росіяни кричали, кидали на подвірʼя людей гранати”. 

Людмила розповіла, як одного разу чула крики жінки по сусідству. За її словами, російські військові її зґвалтували, чоловіка вбили, а будинок спалили. Людмила каже, що серед російських військових, розквартированих в Олешках було чимало в’язнів. “Вони геть неконтрольовані і дуже агресивні, могли робити з людьми все, що завгодно,” – описує їх жінка.  

Навесні подружжя Березок вирішило виїжджати з Олешок. Аби потрапити до підконтрольної уряду України територію треба подолати щонайменше 2600 кілометрів через тимчасово окуповані території Донецької області, Росію і Білорусь. Деякі перевізники беруть за проїзд з людини близько 450-500 доларів. Сума може значно більшою. Все ж деяких людей намагаються безоплатно вивезти волонтери. 

Березки не встигли на оголошену раніше евакуацію з волонтерами, бо в місті не працював мобільний зв’язок. Наважились їхати власним ходом. Зупинитися планували спочатку в селі Михайлівка Скадовського району. Там їм пообіцяли тимчасове житло. Зібрали в причеп речі і о восьмій годині ранку 9 травня 2026 року виїхали з рідної домівки. Сподівалися на оголошене росіянами перемир’я принаймні на час святкового параду у Москві. 

Не проїхавши й десяти кілометрів, побачили палаючий “Москвич” із обгорілим тілом загиблого чоловіка поруч. Автомобіль, найімовірніше, підірвався на міні, а водій намагався вибратися з нього. Василь Березка спробував акуратно обʼїхати перешкоду, однак праве колесо причепа зачепило міну на узбіччі.  

“Вона вибухнула, потім вибухнула друга, третя, четверта. Здетонувало десь шість мін. Машина з причепом загорілись, ми ледь вискочили. Все кинули. Жінка тільки сумку з документами встигла схопити і ми побігли звідти. Пройшли з двісті метрів, як налетіли на нас два дрони. А куди бігти, куди тікати? Ми очі підняли до дрона, молились, хрестились, просили не вбивати нас: “Бачте, тут самі старики”. Тут один із дронів із писком полетів прямо на жінку. Я встиг крикнути: “Людо, лягай!” А він в півметра від неї впав і вибухнув. Як вона залишилась живою – тільки одному Богу відомо. Вона отримала численні поранення, осколки. Була вся в крові”, - каже Василь Березка.

Чоловіку вдалося відтягнути дружину до розташованого неподалік озера, щоб трохи відмити від крові і бруду. Поруч було село Солонці. Василь допоміг дружині дійти до першого будинку, в якому були ознаки життя, і залишив її у місцевої жінки. Сам короткою дорогою – лісами і степами пішов до села Михайлівки, де вони мали зупинитися.  По асфальтованій трасі йому довелось би подолати до цього села майже 50 кілометрів. 

Там знайшов водія, який погодився вранці за 3000 доларів  забрати його дружину. Інших охочих їхати “трасою смерті” до розташованого майже впритул до Олешок села Солонці не знайшлось. Василь дуже переживав, чи не “кине” його водій. Дарма.  Вранці 10 травня Людмилу вдалося перевезти до Михайлівки.  Наступного дня  Василь домовився, аби дружину відвезли до найближчої лікарні в окупованому Скадовську. Там надавати допомогу і витягати осколки з тіла відмовились. Сказали “нічого її життю не загрожує”. Тож подружжя повернулось до Михайлівки. 

“Ми відлежались, у жінки трохи загоїлись рани”, – розповів Василь Березка. 

Подружжя зв’язалось з волонтеркою Ксенією Архіповою, яка сама родом з Олешок і останні роки допомагає людям з виїздом з окупації. Вдалося домовитися, що транспорт на підконтрольну Україні територію зможе забрати їх лише за сім тижнів – 30 червня зі Скадовська, розташованого в 30 км від Михайлівки. 

Василь детально розповідає про подальший маршрут: “Таксі з Михайлівки відвезло нас до автостанції в Скадовську, де ми пересіли до мікроавтобуса. В Мелітополі нас пересадили до іншого буса. Далі проїхали через Донецьк, Росію, Білорусь і 3 липня доїхали до Волинської області. Там нас зустріли волонтери, і ми одразу поїхали до онучки у Київ. А потім знайшли житло і перебралися до Миколаївської області. Тут і будемо з бабушкою тихенько жити, доживати свій вік”.

За спостереженням чоловіка, дрони, які полювали на подружжя, були російськими. Василь бачив, як безпілотники вилітали з лісу, де знаходяться позиції російських військових. Людмила розповідає і про інші випадки та згадує, що бачила на дорогах довкола Олешок багато розбитих машин із загиблими людьми. 

“Доця, у тебе не буде якоїсь крупинки для мене, хоч півкілограма?”

Востаннє волонтерам вдалося вивезти людей з заблокованих Олешок, ризикуючи своїм життям, 26 травня 2026 року. Відтоді немає інформації, чи хтось інший зміг вибратися з міста. 

Після невдалого заїзду до міста в червні була ще одна спроба завезти продукти, забрати людей і доставити їх до безпечного місця - вранці 1 вересня. Однак невелику колону з кількох машин розбили з дронів на підʼїзді до Олешок. 

За словами волонтерки Ксенії Архіпової, яка координує доставку продуктів до Олешок і допомагає людям з виїздом, одна з машин повністю вигоріла, частина була пошкоджені: дрони цілилися по радіаторах, щоб знерухомити транспорт. Вцілілим машинам довелося розвертатися і повертатися назад. З міркувань безпеки Архіпова не наводить більше деталей щодо маршруту і того, хто залучений  до виїзду. 

Ксенія – корінна жителька Олешок, залишалась в окупованому місті до липня 2022 року, а нині мешкає в Миколаївській області. За останні роки їй вдалося допомогти вивезти з рідного міста близько двох сотень людей. Приміром, 11 травня 2026 року звідти врятували одразу 32 людини. 

Проте відтоді ситуація суттєво погіршилась. Запаси продуктів і ліків закінчуються. “Мабуть, людям доведеться їсти кору з дерев”, - каже вона. Волонтерка привертає увагу до того, що вже в серпні багатьом людям в Олешках не було що їсти.  Закінчилось літо, і той мінімум городини, яку вдалося виростити на присадибних ділянках, майже вичерпався.

Кілограм цибулі і картоплі в Олешках зараз коштує 1 тисячу рублів (500 гривень), десяток яєць – 1,5 тисячі рублів (800 гривень). “Там реально голод. Люди просто благають вивезти їх, але вивезти їх неможливо”, - говорить Ксенія Архіпова.

Тетяна Гасаненко, начальниця Олешківської міської військової адміністрації, додає, що пластинка “Цитрамону” - найпростішого знеболювального препарату - коштує в заблокованому місті 1 тисячу рублів (500 гривень). Стільки ж коштує кілограм солі чи цукру.

“Насправді гроші там не мають жодної цінності, оскільки майже ніхто нічого не продає – люди виживають завдяки натуральному обміну. Наприклад, можуть обміняти 2,5 кг цукру на десяток яєць. Хто як домовиться. Розкопують підвали, затоплені після підриву Каховської ГЕС, шукають домашню консервацію. Нещодавно мені розповіли люди з Олешок, як зварили суп із кабачків, які влітку були одним із основних доступних там овочів, одного помідора і двох яєць. Дуже бракує картоплі, борошна і мʼяса. Люди шукають інформацію, що їм можна безпечно вживати в їжу з того, що там росте”, - каже Тетяна Гасаненко. 

Щось виміняти або купити мешканцям Олешок іноді вдається на імпровізованому “базарі”. Але дуже часто там нічого не знайдеш. 

Мешканка Олешок, імʼя якої не називаємо з міркувань безпеки, розповіла, як влітку її родичка зустріла в місті стареньку жінку, яка поверталась з “базара”: 

“Бабуся її покликала: “Доця, оце йду звідтіля, а там нічого немає. У тебе не буде якоїсь крупинки дати мені, хоч півкілограма?” Моя родичка дала їй картоплі, крупи і макаронів. Бабуся у відповідь дістала 50 рублів (25 гривень). Але та не погодилась брати ці гроші. Вдячна бабуся ще довго дякувала їй і благословляла”.

За словами Тетяни Гасаненко, їжі бракує і російським військовим. Тому вони крадуть запаси продуктів. Один із мешканців Олешок  розповідав їй, як з його будинку винесли їжу, коли він лише на 20 хвилин вийшов з хати. 

Суттєво погіршилася ситуація і в теж заблокованій сусідній Голій Пристані.  До великої війни у містечку мешкало близько 14 тисяч людей. Тепер залишилось менше двох тисяч. Єдина маршрутка з Голої Пристані до Залізного Порта перестала їздити в серпні, розповіла  Світлана Лінник – начальниця Голопристанської міської військової адміністрації. За її словами, серед тих, хто залишається в Голій Пристані - переважно літні люди і чоловіки призовного віку, які бояться проїжджати через окупаційні пункти пропуску. Відповідно, дружини і діти цих чоловіків нерідко теж залишаються в заблокованому місті.

Світлана Лінник каже, що теж постійно офіційними і неофіційними каналами закликає земляків за першої можливості виїхати з окупованої громади. Проте навіть своїх близьких переконати виїхати звідти їй вдалось лише в цьому році. Лінник додає: “В деяких родинах доходить до сварок: діти благають своїх батьків виїхати з Голої Пристані, готові все для цього організувати, а ті - ні в яку. “На кого ми кинемо двадцять собак і двадцять котів, які до нас прибилися?” - кажуть вони”. 

Репресії в окупації тривають

Попри стрімке погіршення гуманітарної ситуації упродовж літа представники окупаційної влади не припиняють репресії проти цивільних. Насамперед розшукують тих, хто має родичів у Збройних Силах України. Ксенія Архіпова, яка постійно спілкується з жителями Олешок, розповідає, що російські військові влаштовують рейди, викрадають і катують людей. В групі ризику - ті, хто має близьких рідних, які служать у Збройних Силах України. Архіпова згадує один із таких випадків, що стався з її знайомим, імʼя якого вона не називає з міркувань безпеки.

“Через шантаж росіян він застрелився. Співробітники ФСБ РФ вирахували його батьків на тимчасово окупованій Херсонщині, а потім надіслали сину повідомлення з погрозою зґвалтувати і застрелити матір, якщо він не здасть їм координати свого місцезнаходження. Він не витримав і покінчив з собою”, – розповідає Ксенія Архіпова. 

За словами волонтерки, з тимчасово окупованої Херсонщини намагаються втекти чоловіки призовного віку. Чимало з них отримали повістки з російських військкоматів. Поки - хай і з великими проблемами – їм вдається виїхати з окупації. Утім Архіпова остерігається, що от-от стане запізно:  “Я не знаю, як можна достукатися до людей в окупації, щоб вони виїжджали і не підставляли себе і своїх рідних. А в крайньому випадку щоб кудись переїхали, аби був шанс залишитися в живих”. 

“Навіть собаки, попри голод, багато чого не їдять – хочуть людського мʼяса”

Ксенія переживає, що люди в Олешках практично приречені на смерть – якщо не від голоду, міни або дрона, то від обстрілів і холоду взимку. Вона згадує, як деякі літні люди не пережили минулу зиму через брак опалення. Температура в квартирах була не вище +2- +5°C.  Випадки смерті від холоду і голоду вже були і в Голій Пристані – розповіли представники місцевої влади. Проте люди в заблокованих містах помирають і з інших причин.

“Чоловіки нерідко накладають на себе руки. Хтось повісився, хтось застрелився. Не витримують: роботи немає, життя немає, нічого немає. Всі трупи звозять до захопленої будівлі мерії Голої Пристані, яку перетворили на морг. Тіла там лежать місяцями, адже отримати свідоцтво про смерть і дозвіл на поховання дуже важко. Поховати ж когось на кладовищі взагалі неможливо – дорога до нього замінована, і на цивільних там полюють з дронів. Та й везти нема чим – росіяни знищили практично весь транспорт. Вони ще з початку 2025 року влаштовували сафарі за цивільними автомобілями і лупили по ним без кінця і краю”, – каже Світлана Лінник, начальниця Голопристанської військової адміністрації.

Про переповнений морг в Олешках розповідає і Тетяна Гасаненко, представниця  української місцевої влади. Хоча повноцінним моргом назвати це складно: під нього пристосували підвали міської лікарні. За непідтвердженими даними місцевої військової адміністрації, там можуть перебувати близько сотні тіл. Деякі лежать там ще з зими.

За словами співрозмовниць, якщо хтось помер не в лікарні, то від рідних вимагають самостійно відвезти тіло вбитого чи померлого до розташованого в майже 70 км від Олешок селища Каланчак  у сусідньому Скадовському районі. Там працює найближчий окупаційний медексперт. Без його висновку для померлих за межами лікарні дозволу на поховання росіяни не надають. Після експертизи представники окупаційної влади видають тіла у плівці, а рідні ховають їх без труни в ямах глибиною приблизно в один метр. 

“Собаки з легкістю розривають ці могили і тягають шматки тіл. Це жах. Людське життя тут нічого не варте. Трупи можуть лежати на вулицях тижнями і ніхто їх не забирає через постійні атаки дронів і постійні обстріли, які часто не припиняються ані на хвилину”, - сказала Людмила Березка, мешканка Олешок.

Це підтверджує і Тетяна Гасаненко, згадуючи випадок  жінки, яка  знайшла в селі Солонці залишки тіла померлого чоловіка. Дружина їх позбирала, поховала в яму і поїхала в Каланчак за довідкою про смерть. Там їй сказали відкопати тіло і самостійно привезти його до них для так званої експертизи. Інакше вона б не могла отримати довідку.

“Смерть в Олешках ходить за людьми буквально всюди. Ти можеш розмовляти з сусідом біля двору, а за 15 хвилин вийти і побачити, що його кишки висять на паркані. Навіть собаки в Олешках, попри голод, багато чого не їдять. Вони вже хочуть людського мʼяса, бо звикли до нього”, - розповіла Гасаненко.

За її даними, останні дні в Олешках допрацьовує окупаційна лікарня. Заклад планували закрити вже 11 вересня, але станом на 15 вересня він ще працював: “Медикаментів там уже практично не залишилось. Чи не єдине, що можуть лікарі – зупинити кровотечу”. 

Попри увесь жах в Олешках, де до вторгнення мешкало 24 000 жителів, досі залишається, за різними оцінками, від однієї до чотирьох тисяч людей. Найбільш наближеною до реальності Тетяна Гасаненко називає цифру приблизно в 2 тисячі осіб, з яких 47 дітей. Тоді як в усій Олешківській громаді, за її словами, може залишатися 6-7 тисяч людей з 40 тисяч зареєстрованих тут на початку повномасштабної війни, у тому числі щонайменше 180 дітей. 

Крім Олешок, немає життя в сусідніх селах –  Кринках, Піщанівці, Підстепному, Заплаві, Сагах. Всі вони знищені і фактично припинили своє існування. За даними української влади, на 80% знищені Козачі Лагері, Солонці, Підлісне. Схожа ситуація і в прилеглих до Голої Пристані селах. 

Волонтерка Ксенія Архіпова вважає, що так багато людей залишається в Олешках і Голій Пристані, бо на відміну від безпечних і тилових Генічеська, Скадовська або Новотроїцького окупаційної адміністрації там давно немає – вона виїхала звідти ще в 2023 році. Є лише солдати РФ. Тому мешканці Олешок кажуть Ксенії: “Ну, ще трохи почекаємо наших”. 

“Хоча ми їм кажемо давно, поки була можливість евакуювати - виїжджати” - стверджує Ксенія Архіпова.

Опитані представники місцевої влади окупованих громад і волонтери єдині в думці, що блокада штучно створена. Її мета – прикриватися цивільними.

“Цивільним місця на війні немає. Бо війна – це про захоплення території будь-якою ціною. Саме тому ми закликали і продовжуємо закликати всіх, хто залишається досі в окупації,  виїжджати за першої можливості”, - каже Тетяна Гасаненко.

Дмитро Лубінець, уповноважений Верховної Ради з прав людини заявив, що Україна погодила список людей для евакуації з заблокованих Олешок і провела необхідну роботу із Силами безпеки й оборони України для забезпечення режиму тиші під час гуманітарної місії. Крім того, він заручився підтримкою Міжнародного Комітету Червоного Хреста щодо їхньої готовності відповідно до свого мандату взяти участь в евакуації людей.

Організувати офіційну евакуацію людей з Олешок Дмитро Лубінець пропонував і раніше. 

Забезпечити доступ до Олешок і провести евакуацію звідти людей закликав міжнародну спільноту і Андрій Сибіга, міністр закордонних справ України. Про це він заявив днями на спільній з главою МЗС Монако Ізабель Берро-Амадей у Києві 

Проте російська сторона після проведених перемовин тривалий час не підтверджує готовність до організації “зеленого коридору” і евакуації людей.

За словами Анни Микитенко, юристки і фахівчині з міжнародного гуманітарного права, оскільки Олешки є окупованою територією, обовʼязок забезпечувати постачання продовольства і медичної допомоги, а також достатні стандарти гігієни та охорони здоров’я несе саме Росія як держава-окупант. Про це йдеться в статтях 55 і 56 Четвертої Женевської конвенції. 

“Коли достатнє забезпечення відсутнє, то держава-окупант повинна погодитися на проведення гуманітарних операцій неупередженими гуманітарними організаціями, згідно зі статтею 59 Четвертої Женевської конвенції. Як бачимо, Україна неодноразово пропонувала провести гуманітарну операцію з забезпечення виїзду цивільного населення з заблокованих Олешок. Російська сторона свого погодження не надала і жодним іншим чином не ініціювала поліпшення ситуації, діючи, як видається, у порушення відповідних норм міжнародного гуманітарного права”, - каже Анна Микитенко. 

Подружжя Василя і Людмили Березок теж шкодує, що не виїхало з рідних Олешок раніше. 

“Важко було взяти і кинути все. Дуже важко. Але треба було зробити це значно раніше, - говорить Василь Березка. - Так, дуже складно в моєму літньому віці починати життя з нуля. Але нас не залишили без допомоги. І головне - ми можемо на вільній частині України вільно дихати, вільно говорити. Та найголовніше - ми живі”.