«Сексуальне насильство під час війни довгий час було поховано у мовчанні» — Аліса Коваленко

Привіт! Я знаю, що зараз, після національної прем’єри документальної стрічки «Сліди», у вас неймовірно напружений графік. Та й загалом ти завжди завантажена роботою, адже цей фільм у твоєму доробку далеко не єдиний. Тому я дуже вдячна тобі, що ти завітала до нас. Розпочну, напевно, з дещо банального, але насправді надзвичайно важливого для мене запитання: як саме народився задум цього фільму і чому ти вирішила зняти його саме зараз?

Це дуже тривала історія, що бере свій початок ще з мого перебування в полоні у 2014 році. На самому початку російської агресії я поїхала на Донбас як документалістка, щоб фіксувати на камеру події, які там розгорталися. Проте на одному з блокпостів мене затримали й відвезли до тоді ще окупованого Краматорська. Там мене допитував російський офіцер, який відрекомендувався керівником контррозвідки. Мене завели до кімнати для допитів, де стояв величезний стіл, буквально завалений особистими речами інших полонених — людей, яких утримували «на підвалі». Допит тривав довго, а пізно вночі мене перевезли «на квартиру», де цей російський офіцер вчинив щодо мене сексуальне насильство. Через чотири дні, коли він мене врешті відпускав, то цинічно кинув фразу, що я ще буду йому вдячна за те, що мене не розстріляли. Після звільнення я майже два роки нікому про це не розповідала. Я просто не знала, як підступитися до цієї теми у розмовах із рідними. Ба більше, у мене була стійка внутрішня установка, що я повинна самотужки нести відповідальність за все, що сталося, аби не перекладати цей страшний психологічний тягар на плечі близьких. Згодом я потрапила до «Театру Переселенця» — прийшла туди з наміром бодай якось осмислити свій досвід полону. Проте насамперед я планувала фокусуватися на історіях інших людей, які пройшли через це руйнівне випробування: хотіла знайти їх, щоб дати їм голос. Тоді засновник театру Георг Жено запитав мене: «Чому ти прагнеш транслювати чужі переживання, але уникаєш розмови про власні?» Саме він став першою людиною, якій я детально розповіла про все, що пережила в Краматорську. Разом із Георгом ми розпочали роботу над документальною виставою. Для мене це був у певному сенсі терапевтичний процес — глибока й болісна робота з травмою, болем та пам’яттю. Ця постановка стала моїм першим публічним порушенням тиші. Світова прем’єра вистави відбулася на престижному німецькому театральному фестивалі, а згодом ми показували її в Києві на базі театру «Золоті ворота». Саме завдяки цьому проєкту мене знайшли представники Української Гельсінської спілки з прав людини й запросили дати офіційні свідчення. На той момент вони вже системно документували воєнні злочини РФ. Під час зустрічі я поцікавилася, чи багато жінок наважилися засвідчити факти сексуального насильства, пов’язаного з війною на Донбасі та перебуванням у полоні. Правозахисники відповіли, що знають про сотні таких випадків, але абсолютно всі постраждалі мовчать. Тоді я чітко усвідомила, наскільки це табуйована, закрита тема, оточена тотальним суспільним замовчуванням і стигмою. Я й сама тривалий час перебувала на роздоріжжі, не знаючи, як діяти далі. У 2019 році я отримала повідомлення від Ірини Довгань, яка свого часу теж пройшла через полон, катування та сексуальне насильство. Вона запросила мене на першу організаційну зустріч жінок, які зазнали аналогічних знущань в окупації на сході України. Зізнаюся, я довго вагалася, чи варто йти, адже побоювалася, що така зустріч стане для мене сильним тригером. Проте коли я прийшла й побачила цих жінок, коли ми почали ділитися пережитим болем, я відчула неймовірну емпатію та солідарність. Так я й залишилася в цій спільноті. Те, що починалося як закрита група психологічної взаємодопомоги, з часом переросло у велику й впливову громадську організацію, яка сьогодні здійснює масштабну адвокаційну роботу та активно бореться за справедливість на міжнародному рівні.

‍Ця організація називається «Sema Україна»?

Так. Слово «Sema» у перекладі з мови суахілі означає «не мовчи». Коли Ірина Довгань обирала назву для нашого осередку, вона прагнула підкреслити наш зв’язок із глобальною мережею. Річ у тім, що у світі існує потужна міжнародна платформа, яка об’єднує жінок із дев’ятнадцяти країн, постраждалих від сексуального насильства під час різних збройних конфліктів. На сьогодні я також є частиною цього великого світового руху. Нам було важливо продемонструвати співзвучність наших цілей і те, що українські жінки є частиною глобального процесу боротьби за права людини. На тій першій зустрічі ми намагалися намацати спільні точки дотику й окреслити вектори подальшої діяльності. Нас було п’ятнадцять абсолютно різних жінок — різного віку, з різним життєвим бекграундом, яких об’єднував лише пережитий травматичний досвід. Під час обговорень ми одразу визначили документальний кінематограф як один із найефективніших інструментів для адвокації, міжнародної боротьби за справедливість та посилення голосу постраждалих у публічному просторі. Попри це, я дуже довго боялася братися за режисерську роботу. Мені бракувало внутрішньої відваги. Я чітко розуміла, що це передбачає щоденне занурення в чужий і, головне, у власний біль, а це неминуче призведе до ретравматизації. Тому я постійно відкладала цей крок, заспокоюючи себе думками: «Зроблю це пізніше, коли знайду в собі більше сміливості, нехай мине ще трохи часу». Проте після початку повномасштабного вторгнення відтерміновувати створення стрічки стало просто неможливо. Ми на власні очі побачили жахливі масштаби та системність воєнних злочинів сексуального насильства на новоокупованих територіях. Коли з’явилася можливість отримати невелике грантове фінансування на документацію злочинів проти людяності, ми спільно з посестрами по організації одностайно вирішили: маємо зняти цей документальний фільм і зробити все від нас залежне, щоб він перетворився на дієву зброю у боротьбі за відновлення справедливості та покарання винних.

‍Варто наголосити, що з початком повномасштабного вторгнення ти пішла воювати добровольцем, продовживши захищати країну на війні вже зовсім інших масштабів. Сьогодні ти є ветеранкою. Мені насправді складно уявити, як тобі вдавалося все це поєднувати, адже ти ще й мама маленького хлопчика. Крім того, з 2014 року в тебе вийшло кілька чудових кіноробіт, і паралельно тривала робота над цією стрічкою. Це колосальна праця, за яку я тобі щиро вдячна. Проте мені хочеться детальніше зупинитися на постаті Ірини Довгань. Вона є однією з ключових, напевно, головною героїнею твого фільму. Ті наші слухачі та читачі, які уважно стежать за російсько-українською війною ще з 2014 року, безумовно, пам’ятають той страшний знімок із Донецька. На ньому зафіксована загорнута в український прапор жінка, яку прив’язали до стовпа ганьби з табличкою...

«Вона вбиває наших дітей».

‍

Так, саме так. «Агент карателів. Вона вбиває наших дітей». На тому фото також задокументовано, як Ірину б’є якась жінка, що просто проходила повз. І ось тепер виявляється, що Ірина знайшла в собі сили повернутися до нормального життя, свідчити про пережите й заснувати потужну громадську організацію. Це стало для мене справжнім відкриттям. У твоєму фільмі є історії кількох жінок, але немає твоєї власної. Згадка про те, що режисерка стрічки Аліса Коваленко також пережила сексуалізоване насильство в полоні, з’являється лише у фінальних титрах. Чому ти ухвалила саме таке режисерське рішення?

Мені насамперед хотілося підсилити голоси інших жінок. Я чітко усвідомлювала, що можу стати для них ретранслятором. Ця робота й без того була психологічно виснажливою, а якби я спробувала інтегрувати туди ще й власну історію, мені було б набагато складніше утримати необхідну професійну дистанцію. Це перша причина. Крім того, на етапі монтажу ми з командою справді намагалися ввести мою лінію пунктиром — можливо, через призму моїх тривалих взаємин з Іриною, адже ми вже сім років разом працюємо в організації «Sema Україна». Для мене цей фільм є логічним продовженням нашої спільної правозахисної діяльності. Проте під час спроб монтажу я відчула, що моя присутність у кадрі виглядає неорганічно — вона зміщувала акценти. Тому, зрештою, ми повністю відмовилися від ідеї робити мене однією з героїнь.

‍Скажи, а як тобі самій працювалося з таким складним і делікатним матеріалом? Стрічка зроблена надзвичайно тонко. Про страшне насильство не обов’язково говорити прямолінійно, з усіма натуралістичними подробицями, як це часом практикують у медіа. У вашому фільмі історії героїнь прописані дуже делікатно: вони говорять самі, і глядачеві стає абсолютно зрозуміло, через яке пекло їм довелося пройти. Тобі ж довелося слухати ці свідчення годинами, пропускаючи все крізь себе під час запису та монтажу. Що в роботі над цим проєктом виявилося для тебе найважчим?

Найскладнішим був саме перший етап — безпосередня фіксація та опрацювання свідчень. Це був неймовірно важкий досвід. Щойно ми з Іриною ухвалили рішення знімати фільм, ми одразу вирушили на деокуповану Херсонщину для документування воєнних злочинів. Ця робота велася не лише для кіно, адже Ірина паралельно фіксувала свідчення для Міжнародного інституту правосуддя та прав людини. Пам’ятаю, як за один день ми опитали п’ятьох людей, і кожен розповів жахливу історію про перебування в полоні. Останньою була розмова з Ольгою Черняк із Херсона. Російські військові забрали в полон усю її родину — чоловіка та дев’ятнадцятирічного сина, яких утримували в будівлі місцевого ізолятора тимчасового тримання. Сина катували в сусідній камері так, щоб мати чула його крики та плач. Ця історія мене просто підкосила. У мене самій росте дев’ятирічний син, і я мимоволі візуалізувала все почуте. Цей чужий біль ніби випалив мене зсередини. Згодом мені довелося протягом місяця щодня працювати з цими матеріалами, прослуховуючи багатогодинні записи по колу. У якийсь момент концентрація горя стала настільки високою, що всередині утворилася чорна порожнеча. Ти просто не встигаєш відрефлексувати цей потік — ти в ньому тонеш. Це був критичний момент, і я тривалий час не знала, як повернутися до нормального психологічного стану. Мені щоночі почали снитися жахіття — різні варіації мого власного полону. Ця травма завжди жила в моїй підсвідомості й періодично виривалася назовні, а під час щоденної роботи над фільмом вона загострилася до межі. Ти прокидаєшся, слухаєш свідчення про катування, засинаєш — і бачиш це уві сні. Я почала серйозно боятися, що просто не витримаю такого навантаження. Внутрішнє полегшення настало тоді, коли я зафіксувала перші етапи реабілітації та відновлення самих жінок — зокрема тих, які постраждали вже після початку повномасштабного вторгнення. Адже кістяк нашої організації до 2022 року складався з тих, хто пройшов через окупацію Донбасу. Спостереження за тим, як ці жінки крок за кроком долають травму, стало лікувальним і для мене. Я зрозуміла, що цей фільм не може бути лише ретранслятором жаху й болю. На початковому етапі я взагалі не уявляла фінальної структури стрічки. Мені було важливо просто задокументувати злочин, щоб фільм став беззаперечним свідченням цього брутального зла. Проте з часом прийшло усвідомлення, що наше кіно — про інше. Воно, безумовно, фіксує злочини, але передусім розповідає про людську гідність, жіночу солідарність, зцілення та дивовижне перетворення пережитої травми на рушійну силу — на те, що в психології називають посттравматичним зростанням. Саме це розуміння дало мені сили завершити роботу. З’явилося світло, яке зрештою прорізало цю суцільну темряву.

‍Ти знаєш, ми в Лабораторії журналістики суспільного інтересу також дуже багато працюємо зі свідками та людьми, які пережили воєнні злочини. Одне з найбільших внутрішніх відкриттів сталося зі мною під час зустрічі з громадою села Ягідне на Чернігівщині. Як відомо, російські окупанти майже місяць насильно утримували в тісному шкільному підвалі практично всіх мешканців села, і там через нелюдські умови гинули люди. Ми спілкувалися з ними понад п’ять годин про історичну пам’ять та правосуддя. У якийсь момент наш фасилітатор Максим Єлігулашвілі звернув мою увагу на характерну деталь: ці люди у своїх розповідях фокусувалися на собі, на своєму досвіді виживання, а не на постатях окупантів. І це фокусування на власній суб’єктності є найважливішим елементом подолання травми — воно дає їм змогу рухатися далі. Те, про що ти щойно сказала, чітко простежується у фільмі: він найменшою мірою фокусується на воєнних злочинцях. Так, опис їхніх дій присутній, але в центрі оповіді — самі жінки. І ми запам’ятаємо в цій історії не катів (їхнє виявлення та притягнення до кримінальної відповідальності — це технічне завдання правоохоронних органів), а те, як ці жінки знаходять у собі сили жити далі. Це, як на мене, найцінніший пласт стрічки.

Абсолютно. Ми й у правозахисній діяльності зараз активно адвокатуємо впровадження потерпілоцентрованого підходу, зокрема під час розслідування справ щодо сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК). Надзвичайно важливо, щоб у центрі будь-якого процесу — чи то правового, чи то художнього — завжди перебувала особистість постраждалої людини. Це має бути історія про людину, а не суто про кримінальне провадження чи про особу злочинця. На жаль, у класичній юридичній практиці розслідування таких справ усе зазвичай відбувається навпаки: на першому плані завжди фігурують правопорушник та сухі матеріали обвинувачення.

‍Так, правопорушник фактично стає центром історії.

А постраждала особа залишається десь на периферії, у тіні. Сьогодні у світі чітко простежується глобальна тенденція до подолання цієї диспропорції: важливо насамперед бачити людину та її потреби. Зараз усе поступово змінюється: постраждалі стають агентами змін. Це надзвичайно важливий еволюційний зсув. Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК), — це найбільш екстремальний, брутальний інструмент руйнування особистості та пригнічення людської гідності. Це спроба перетворити людину на безвольний об’єкт, на річ. Тому процес реабілітації та виходу з травми обов’язково пролягає через відновлення суб’єктності постраждалої особи. Найвищою точкою цього відновлення є момент, коли людина перетворюється на лідера й адвоката — починає системно захищати як власні права, так і права інших. Цей унікальний процес зараз активно розгортається в українському суспільстві. Ми впевнено долаємо класичний, пасивний образ жертви, яка десятиліттями перебувала в тіні трагедії, правопорушника чи судового процесу. Ми повертаємо собі суб’єктність і стаємо рушійною силою суспільних змін.

‍Скажи, що за роки правозахисної та творчої роботи ти зрозуміла про природу цього злочину та про те, як саме Росія використовує його як елемент своєї стратегії? Адже те, у чому ми остаточно пересвідчилися після початку повномасштабного вторгнення, — це те, що РФ веде відверту війну проти цивільного населення, використовуючи тактику залякування та терору. Ми розмовляємо з тобою якраз наступного дня після чергової масованої нічної атаки на цивільну інфраструктуру столиці, коли постраждала навіть територія Києво-Печерської лаври. СНПК — це особлива, глибоко травматична категорія злочинів, від якої страждають і військовополонені. Проте у своєму фільмі ти працювала саме з цивільними жінками. Яких висновків стосовно цієї системної російської практики ти дійшла?

Це був тривалий шлях осмислення. Працюючи в організації та занурюючись у правозахисну діяльність, я чітко усвідомила: СНПК — це історія взагалі не про секс. Це виключно інструмент придушення волі, зламу особистості та руйнування її соціального середовища. Людина, яка зазнала такого брутального насильства, тимчасово втрачає здатність до спротиву. Це один із найдавніших злочинів в історії людства, який тисячоліттями застосовувався у війнах та збройних конфліктах. Російська армія впроваджує його абсолютно прагматично й продумано — для того, щоб паралізувати будь-який потенційний суспільний рух опору на окупованих територіях. Тому, аналізуючи факти СНПК, ми постійно наголошуємо на міжнародних майданчиках: це не можна розглядати як хаотичні сексуальні акти окремих солдатів — це повноцінна зброя війни. Існують чіткі, зафіксовані патерни: на всіх тимчасово окупованих територіях сексуальне насильство завжди застосовувалося паралельно з катуваннями та іншими важкими воєнними злочинами. Це комплексний пакет тиску, що лише підтверджує його інституційну роль як інструменту зламу. Варто згадати промовистий історичний факт: під час Нюрнберзького трибуналу злочини сексуального насильства взагалі не розглядалися як окрема категорія. Їх тоді сприймали як супутній, неминучий побічний ефект війни. Те, що сьогодні Україна спільно із закордонними партнерами спромоглася вивести цю тему на рівень публічного дискурсу, — це колосальний прогрес для міжнародного кримінального права та правозахисного сектору. Постраждалі нарешті заговорили, хоча довгі століття цей пласт злочинів був надійно похований під плитою тотального мовчання.

‍Ми чудово розуміємо, чому сьогодні, на п’ятому році великої війни, частина людей відмовляється давати офіційні свідчення. Хтось зневірився і не бачить реальних перспектив відновлення справедливості, у когось просто бракує внутрішнього ресурсу. У суспільстві відчувається певна психологічна втома від щоденного масиву інформації про воєнні злочини, попри те, що українська правоохоронна система зараз працює на межі своїх можливостей, стикаючись із безпрецедентними викликами. Проте якщо говорити конкретно про СНПК, які першопричини того, що люди — як у 2014 році, так і тепер — здебільшого уникають процесу свідчення?

Головна причина — глибока суспільна стигма. Саме тому СНПК об’єктивно залишається найбільш замовчуваним і найбільш латентним видом злочину у світі.

‍Поясни, будь ласка, детальніше. Це пов’язано з тим, що постраждалі схильні підсвідомо звинувачувати у вчиненому самих себе?

Так, це специфічна захисна реакція людської психіки, яка пережила надважку травму. У психології чітко описані стадії подолання травматичного досвіду: на етапі перебування в позиції жертви самозвинувачення є типовим процесом. Людину невідступно супроводжує почуття вини та всеосяжного сорому. Саме тому навколо постраждалих життєво необхідно вибудовувати максимально безпечне, емпатичне середовище та системно руйнувати укорінені суспільні упередження. Ми знаємо жахливий випадок, який стався в одному з деокупованих сіл Херсонщини. Там жінка вкоротила собі віку через нестерпне почуття провини та страшний осуд з боку односельців. Вона під час окупації просто пішла просити хліба у російських військових, а натомість зазнала групового зґвалтування. Щоб запобігати таким трагедіям, необхідно працювати безпосередньо з громадами. У маленьких населених пунктах, де всі знають одне одного, рівень стигматизації значно вищий, ніж у великих містах. Ми з командою правозахисників здійснювали масштабні поїздки звільненими районами Херсонської та Харківської областей, проводили інформаційно-просвітницькі лекції. Нам було важливо виявити постраждалих осіб, які досі мовчать, і детально пояснити суспільству, через які психологічні та фізичні випробування пройшли ці жінки та чоловіки, щоб змінити вектор суспільного сприйняття з осуду на підтримку.

‍І що ви побачили під час цих візитів до громад? Яким є реальний рівень розуміння специфіки цього злочину та чи готові люди на місцях із цим працювати? Яких висновків ти дійшла на основі цих спостережень?

Початковий рівень усвідомлення проблеми був фактично нульовим. Більшість людей навіть не здогадується, що поняття СНПК не обмежується лише безпосереднім зґвалтуванням. Це поширена помилка, коли термін «сексуальне насильство» ототожнюють виключно з цим актом. Насправді воєнні злочини такого характеру мають безліч проявів, серед яких надзвичайно поширеними є сексуалізовані катування.

Російські військові масово застосовують ці брутальні методи катувань як до жінок, так і до чоловіків. Під час наших лекцій нам вдалося верифікувати десять жінок, які постраждали від СНПК, але вони навіть не кваліфікували свій досвід у такий спосіб. Вони щиро вважали, що пройшли через звичайні фізичні тортури. Це ж стосується і багатьох чоловіків, які тривалий час відмовлялися свідчити, сприймаючи знущання над собою виключно як загальну практику катувань у полоні. Коли ж правозахисники пояснили їм, що це окремий, самостійний воєнний злочин, ситуація з наданням свідчень з боку чоловіків кардинально змінилася. Зараз ми фіксуємо трикратне зростання кількості офіційних звернень від чоловіків щодо пережитого СНПК у полоні.

‍Це якщо порівнювати з початком повномасштабного вторгнення чи з періодом проведення АТО/ООС, починаючи з 2014 року?

Якщо порівнювати з 2014 роком, то різниця колосальна, адже тоді чоловіки взагалі не свідчили про такі факти. Жінки з часом почали потроху відкриватися, а чоловіки повністю мовчали. Проте навіть якщо брати до уваги початок повномасштабної війни, ми пройшли серйозний шлях. Спочатку постраждалі чоловіки не розуміли юридичної кваліфікації цього злочину. Згодом стартувала потужна координована робота за участю Офісу Генерального прокурора, міжнародних інституцій, зокрема Глобального фонду допомоги постраждалим від насильства (Global Survivors Fund) та Фонду доктора Дені Муквеге. Це дало змогу вивести проблему в публічну площину й суттєво підвищити обізнаність громадян. Як наслідок, усе більше людей знаходять у собі сили говорити про пережите. Водночас відсоток тих, хто наважується на офіційні свідчення, все ще залишається критично малим. На сьогодні Офіс Генерального прокурора зафіксував трохи більше чотирьохсот кримінальних проваджень цієї категорії. Якщо ж аналізувати дані в межах урядового пілотного проєкту з невідкладних проміжних репарацій, де постраждалі подавали заявки на верифікацію, то там налічується близько 1025 підтверджених випадків. Проте за аналітичними підрахунками провідних правозахисних організацій реальна кількість осіб, які пройшли через СНПК в Україні, наразі перевищує сто тисяч. Як бачимо, порівняно з цією цифрою, офіційно свідчити наважується дуже незначна частка людей.

‍Це колосальні цифри, за якими стоять понівечені долі конкретних людей. Скажи, будь ласка, чи вдалося тобі за роки цієї роботи знайти для себе відповідь на запитання, як твої героїні розуміють справедливість? Чи є вона для них якимось одноразовим актом, фінальною точкою, чи це передусім тривалий процес? Що вони кажуть про це і якого висновку дійшла ти сама?

У моєму власному сприйнятті цієї теми відбулися кардинальні зміни. Раніше я керувалася класичним, дещо лінійним уявленням, що справедливість — це виключно судове покарання злочинців: такий собі прямий шлях із точки А в точку Б. Проте реальність виявилася значно складнішою, адже між цими двома точками розгортається безліч інших важливих процесів. Наприклад, саме публічне порушення тиші — це вже фундаментальний етап відновлення справедливості. Коли постраждалі наважуються давати свідчення, вони запускають увесь механізм правосуддя. Навіть якщо на національному рівні ми наразі не маємо можливості фізично посадити на лаву підсудних конкретних російських військових, без формування цієї доказової бази ми просто не зможемо рухатися далі. Тому усвідомлення покроковості й тривалості цього шляху до правосуддя приходило до мене поступово. Сьогодні вкрай важливо говорити також про інституційне визнання злочинів на найвищому рівні — це теж вагома форма відновлення справедливості. Для постраждалих критично важливо, щоб міжнародна спільнота офіційно визнала: Росія вчиняє сексуальне насильство в умовах війни в Україні системно, на рівні державної стратегії.

Важливо, що країну-агресорку врешті внесли до так званого «списку ганьби» ООН саме за правопорушення категорії СНПК. Цьому передувала наша виснажлива півторарічна адвокаційна кампанія. Ми, коаліція постраждалих, за активної участі чоловіків, які пройшли через ці катування, підготували та спрямували спільне звернення. Спочатку ми отримали формальну відмову, проте згодом Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш виступив із жорсткою заявою-попередженням на адресу РФ. Він наголосив: якщо Росія не припинить системно використовувати сексуальне насильство як зброю війни, її буде внесено до цього переліку. Оскільки російська армія проігнорувала застереження, РФ офіційно опинилася в цьому списку. Ми можемо по-різному оцінювати ефективність ООН, але нещодавня доповідь Генерального секретаря — це факт беззаперечного міжнародного визнання масштабів російських злочинів. І для наших жінок та чоловіків це визнання є дуже значущим. Справедливість у нашому контексті — це дуже повільна конячка, і ми об’єктивно не знаємо, за яким саме горизонтом і в який момент вона дійде до фінішу.

‍Але її обов’язково потрібно запрягти.

Так, і не просто запрягти, а щодня дбати про неї, годувати й поїти, щоб вона банально не впала посеред дороги, адже цей шлях буде надзвичайно довгим. Якщо проаналізувати досвід Боснії та Герцеговини, то там системні судові процеси та масове надання свідчень жінками розпочалися лише через п’ятнадцять років після завершення збройного конфлікту. Окремі суди тривають і досі. Це колосально складний процес, який у Боснії гальмується саме через те, що правоохоронні органи стартували надто пізно. В Україні ж ми зараз робимо безпрецедентні для світової практики речі: фіксуємо злочини в реальному часі й паралельно прямо впливаємо на законотворчі процеси. Буквально сьогодні Верховна Рада ухвалила законопроєкт авторства Марини Бардіної про невідкладні проміжні репарації та спеціальний правовий статус осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з агресією РФ проти України. Це унікальний прецедент, коли держава приймає подібний закон безпосередньо під час масштабних бойових дій. Такого досвіду світова юриспруденція ще не знала. Прикро, що нам доводиться здобувати цей досвід у такій страшній темі, проте ми маємо право пишатися цими напрацюваннями, адже саме постраждалі виступили ключовими драйверами змін: вони беруть активну участь у міжнародній дипломатії, адвокації та розробці законодавства.

‍Зокрема, і в законотворчості. Скажи, будь ласка, в одному зі своїх інтерв’ю ти згадувала, що у власній справі також взаємодіяла з правоохоронними органами. Чи відкрито офіційне кримінальне провадження, як просувається розслідування і чи відомо тобі бодай щось про долю того воєнного злочинця, який причетний до насильства над тобою?

Насправді ми свого часу самотужки форсували цей процес, щоб правоохоронці взагалі зафіксували наші свідчення. У 2020 році ми в громадській організації «Sema Україна» ініціювали масштабний круглий стіл, на який запросили представників різних силових і правових відомств, зокрема й представників тодішньої Генеральної прокуратури. Одна з керівниць профільного департаменту Офісу Генпрокурора глибоко перейнялася цією проблемою, адже на той момент у країні не було задокументовано практично жодного свідчення щодо СНПК. У результаті нас запросили на офіційні процесуальні допити, і одинадцять жінок із нашої організації погодилися дати свідчення. З того моменту й розпочалося слідство у моїй справі. Російського офіцера, який фігурував під псевдонімом «Гром», досі офіційно не ідентифікували. Було чимало епізодів, коли слідчі надсилали мені для розпізнавання фотокартки місцевих бойовиків так званої «ДНР». Проте я вже вдесяте повторюю: ця людина не була місцевим колаборантом — він був кадровим російським військовим. Він показував мені свій російський військовий квиток, а його характерний акцент та специфічна поведінка чітко вказували на приналежність до спецслужб, найімовірніше, до ФСБ РФ.

‍Процес розслідування дуже затягнувся…

Так, проте я наразі не маю права розголошувати деталі слідства.

‍Але кримінальне провадження залишається активним? Поки що немає офіційної підозри чи, тим більше, судового вироку, але досудове розслідування триває?

Так, розслідування триває.

‍Я дещо узагальнено висловилася, сказавши «причетний до твоєї справи», але правильніше буде сказати — воєнний злочинець, винний у насильстві над тобою. А чи є якісь зрушення у розслідуваннях справ твоїх героїнь? Чи встановлено особи тих окупантів, які знущалися з них?

У тих кейсах, де йдеться про системні місця несвободи та катувань — як-от будівля ізолятора тимчасового тримання в Херсоні — правоохоронцям вдалося ідентифікувати дуже велику кількість російських військових та наглядачів, які катували полонених. Там робота просувається успішно. Одна з героїнь нашого фільму, Ольга Черняк, навіть показувала мені сформовану базу з фотографіями цих катів — слідство знайшло практично всіх. Тобто у справах, пов’язаних із офіційними центрами утримання заручників, встановити поіменний склад злочинців значно легше. Набагато складніше розслідувати індивідуальні випадки на окупованих територіях: коли російський солдат вдирався до будинку жінки в глухому селі, де не було жодних свідків. Такі процеси просуваються вкрай важко.

‍Ваш фільм отримав надзвичайно престижну нагороду — Приз глядацьких симпатій на Берлінському міжнародному кінофестивалі «Берлінале». Це історична подія для українського кінематографа. Розкажи, як європейська публіка приймала стрічку і які ключові спостереження ти для себе винесла з цієї поїздки?

Це була неймовірна прем’єра, емоції від якої складно описати кількома словами. Ми відчули від глядачів колосальну, я б сказала, активну емпатію. Було чітке розуміння, що люди в залі не просто формально співчувають чужому горю, а щиро й свідомо підтримують нашу боротьбу за справедливість. Особливо цінним було те, що на прем’єрі в Берліні була присутня вся наша делегація постраждалих жінок. Цей показ став реальним проривом стіни мовчання, стигми й сорому. Замість осуду жінки відчули безмежну повагу та захоплення з боку міжнародної спільноти. Робота над цим фільмом переросла рамки суто кінематографа: це масштабна адвокація, руйнування суспільних табу та повернення суб’єктності українських жінок на глобальному рівні. І нам це справді вдалося.

‍Якщо коротко, коли українські глядачі зможуть побачити стрічку в широкому прокаті?

Коли ми говоримо про цей фільм, планувати класичний масштабний кінопрокат доволі складно, адже в суспільстві все ще існує підсвідомий страх перед цією важкою темою. Від цього нікуди не подітися.

‍Але де саме можна буде подивитися фільм? Чи працюєте ви над організацією показів в Україні? Подаруй нам надію.

Ми активно над цим працюємо. Плануємо організувати точковий, обмежений прокат у кінотеатрах. Дуже сподіваюся, що це відбудеться вже цього року.

‍Щиро дякую тобі за твою колосальну правозахисну й творчу роботу. Дякую за цю розмову.

Тобі дякую за глибоке інтерв’ю.

‍