«УПА для поляків має дуже конкретне значення. Це складно змінити» — Едвін Бендик

Едвіне, ми розмовляємо одразу після Конференції з питань відновлення України у Гданську. Вона відбулася на тлі чи не найгострішої від початку повномасштабного вторгнення дискусії між Україною та Польщею про історичне минуле. Як ви оцінюєте підсумки конференції, зокрема фінансові домовленості, стан українсько-польських відносин і відсутність президента Зеленського?

Ми побоювалися, що політична напруга між країнами ускладнить проведення конференції. Сталося навпаки: учасники намагалися показати, що історичні й політичні суперечки не повинні заважати співпраці. У промовах Дональда Туска, Фрідріха Мерца та Юлії Свириденко звучали історичні теми, але головний акцент був на майбутньому.

Це насамперед бізнесова конференція. Більшість учасників приїхали з конкретними цілями, і багато з них досягли результатів. Представники Польсько-української торговельної палати, Польської ради бізнесу та Європейського бізнес-форуму казали мені, що відсутність Зеленського навіть могла знизити градус політичних емоцій і дати бізнесу змогу зосередитися на робочих питаннях.

Водночас його відсутність, як і відсутність спікера Верховної Ради Руслана Стефанчука та міністра закордонних справ Андрія Сибіги, була помітною. Це була загальноєвропейська конференція, а її статус потребував відповідного представництва.

Цього разу дискусія відбувалася в новій парадигмі. Попередні конференції були зосереджені на допомозі Україні як отримувачці підтримки. У Гданську вже говорили про спільну архітектуру безпеки. Україну дедалі частіше сприймають як партнера, який може посилити Європу знаннями й досвідом, здобутими під час війни.

Саме тому відсутність президента Зеленського, на мою думку, була тактичною помилкою. Було б краще, якби він долучився до цієї розмови як рівноправний гравець. Утім, це не стало критичним провалом: за кількістю укладених угод конференція була успішною.

Якою зараз є реальна картина українсько-польських відносин? У Польщі існує внутрішньополітичне протистояння між урядом Дональда Туска, президентом Каролем Навроцьким і різними політичними таборами. Наскільки глибокий цей розкол і що може знизити напругу?

Наступний крок, думаю, має зробити президент Зеленський, адже рішення не їхати до Гданська було його особистим вибором. Конференція пройшла конструктивно й створила певні умови для зниження напруги, але швидкого «потепління» я не очікую.

Польська політика щодо України дуже фрагментована. Є праві радикали, президентське оточення, уряд, а всередині уряду також немає повної єдності. Дональд Туск налаштований поміркованіше, але не може ігнорувати суспільні настрої. Навіть серед його виборців є запит на жорсткі рішення.

Окрему позицію має Польська селянська партія та її лідер, міністр національної оборони Владислав Косіняк-Камиш. Його погляди на Україну в багатьох питаннях близькі до риторики «Права і справедливості».

Перші сигнали з Гданська були обнадійливими, але стосувалися передусім бізнесу. Історія все ще залишається «слоном у кімнаті». Як перетворити економічну енергію конференції на політичне порозуміння, я поки не знаю.

Для українців УПА — насамперед символ антиколоніальної боротьби проти СРСР і Росії. Для поляків — частина болісної пам’яті про Волинь і Галичину. Чого польське суспільство очікує від України в цій розмові?

Проблема полягає в асиметрії сприйняття, хоча незнання є з обох сторін. Я часто пояснюю українським друзям, що ставлення поляків до УПА та Волинської трагедії — не штучний продукт російської пропаганди чи діяльності радикалів, а справжня національна травма.

У Польщі УПА майже винятково пов’язують із Волинню та Галичиною. Про її боротьбу проти Радянського Союзу знають дуже мало. В Україні все навпаки: після Революції гідності УПА стала символом антирадянського й антиросійського спротиву, без виразного антипольського підтексту.

Я намагаюся пояснювати польським читачам цю різницю. Те, що українці героїзують УПА, не означає, що вони є антипольськими. Але в польській свідомості УПА — глибоко вкорінений архетип, і змінити його складно.

Так само полякам непросто говорити про політику Другої Речі Посполитої, колонізацію та радикалізацію української молоді як відповідь на цю політику. На жаль, історичні теми дедалі частіше стають інструментом у руках політиків.

Як це поєднується із загальними антиіммігрантськими настроями в Польщі? Чи відчувають українці реальну загрозу?

Українці стали найбільшою групою іммігрантів у Польщі, а польське суспільство загалом насторожено ставиться до імміграції. Це нагадує становище поляків у Великій Британії двадцять років тому: спочатку їх вітали як потрібну робочу силу, а згодом політики почали представляти як джерело проблем.

Після 2022 року велика кількість біженців прибула дуже швидко. Коли українська мова стала постійно звучати в публічному просторі, у частини поляків виникло відчуття загрози «українізації». Політики також почали розігрувати тему витрат на біженців, хоча рівень зайнятості українців у Польщі становить близько 70%, вони сплачують податки й внески.

Водночас важливо розрізняти ставлення до абстрактної «групи» і до конкретних людей. У повсякденному житті ксенофобії менше, ніж може здаватися з опитувань. Але небезпека є: ми бачимо цькування українських дітей у школах та інші прояви ненависті. Громадські організації співпрацюють із поліцією, щоб такі випадки кваліфікували як насильство на ґрунті етнічної ненависті, а не як звичайні вуличні інциденти.

Я часто відчуваю близькість між нашими країнами: Варшава стала для багатьох українців «домашнім» аеропортом, а в польських містах постійно зустрічаєш українців. Офіс «Укрзалізниці» в Києві розташований на вулиці Єжи Ґедройця, і його ім’я щоразу з’являється на квитку Київ — Хелм. Де ми зараз перебуваємо щодо того, чого прагнув Ґедройць? Чи справді просунулися в польсько-українському діалозі?

Нам потрібно повернутися до 1989 року, виходу Польщі з комунізму та проголошення незалежності України у 1991-му. Польща першою визнала українську незалежність, і ми цим пишаємося. Але це було рішення еліт, які мислили в категоріях Єжи Ґедройця: партнерство з Україною було частиною польської безпекової стратегії перед загрозою з боку Росії.

Суспільні настрої тоді були іншими. На початку 1990-х лише невелика частина поляків позитивно ставилася до українців, а більшість — негативно. Це було наслідком антиукраїнської пропаганди комуністичної Польщі. Вона концентрувалася навколо УПА, Бандери, Бещадів та операції «Вісла», бо про саму Волинь у радянські часи відкрито говорити було неможливо.

Згодом ставлення поступово покращувалося. Особливо це було помітно під час Помаранчевої революції та Революції гідності. Водночас вступ Польщі до НАТО і Європейського Союзу змінив мислення польських еліт. Безпеку почали пов’язувати передусім із західними союзами, а Україну — сприймати радше як буфер між Польщею та Росією, ніж як активну частину спільної архітектури безпеки.

Економічні зв’язки довго залишалися слабкими, рух людей між країнами був значно меншим, а польське суспільство дедалі гірше розуміло, що відбувається в Україні. Її часто сприймали як слабку країну, що перебуває в постійній кризі.

У 2022 році сталося велике відкриття: Україна виявилася зовсім іншою країною. Лише тепер, хоча процес іде повільно, польські еліти знову починають визнавати її важливим стратегічним партнером.

Саме це може створити простір для спокійнішої розмови про історію. Коли Україну не сприймають як стратегічно важливу, у відносинах залишається майже винятково минуле. Коли ж спільне майбутнє стає реальною політикою, історичні суперечки можна обговорювати інакше.

Україна роками переконує партнерів, що бореться за безпеку всього континенту. Чи польські військові та політичні еліти починають краще розуміти сучасну війну й залежність польської безпеки від України?

Цей процес рухається, хоча військові структури доволі консервативні. Переломним став інцидент із російським дроном у польському повітряному просторі. Польща швидко відреагувала, але усвідомила: у разі масованої атаки сотнями дронів її система захисту могла б не впоратися.

Поступово приходить і розуміння того, що Польща вже є об’єктом російських гібридних атак. Водночас частина правих еліт досі вірить в «особливі відносини» зі США й сподівається, що американські війська на польській території гарантуватимуть безпеку навіть у разі відходу Сполучених Штатів від Європи.

Суспільству важко прийняти, що світ змінився і Європі потрібно будувати власну архітектуру безпеки. До цього додається необхідність переосмислити відносини з Німеччиною, що через історичну пам’ять також психологічно непросто.

Як із цим працювати далі?

Потрібно поєднувати різні рівні дискусії. Визнання України «частиною рішення», а не проблемою, має бути закріплене інституційно. Потрібно готуватися до її вступу в ЄС через практичну інтеграцію законодавства, економіки та механізмів безпеки.

Цей процес буде складним, але саме складність створює шанс. Можна паралельно працювати на кількох напрямах: знижувати емоції довкола історії чи аграрних суперечок і водночас укладати конкретні домовленості, наприклад про спільне виробництво дронів.

Ми можемо визнавати історичні розбіжності й одночасно діяти як союзники, які разом працюють над безпекою.

Наскільки серйозно польське суспільство сприймає загрозу з боку Росії? Чи може безпековий вимір змінити тональність українсько-польських відносин?

Загрозу сприймають дуже серйозно. Відчуття війни в польському суспільстві сильніше, ніж у багатьох інших європейських країнах. Уперше за десятиліття велика частина поляків говорить, що боїться втрати незалежності.

Це страх, який паралізує, чи страх, який мобілізує?

Він діє парадоксально. З одного боку, існує широкий консенсус щодо збільшення витрат на оборону: багато людей готові пожертвувати іншими бюджетними видатками заради зміцнення армії.

З іншого боку, надмірний страх породжує бажання уникнути війни будь-якою ціною. Це підживлює так звані «партії миру», які переконують, що «це не наша війна» і з Росією можна домовитися.

Коли українці наполегливо закликають підтримувати їх, частина польського суспільства сприймає це як спробу «втягнути Польщу у війну». Особливо помітний цей зсув серед молоді: наймолодше покоління стає менш схильним підтримувати Україну й частіше демонструє антиукраїнські настрої.

Сергій Лебедєв, досліджуючи радянські архіви й кіно, помітив, що образи Бандери та УПА демонізували навіть у другорядних радянських фільмах. У результаті російська пропаганда сама перетворила Бандеру на символ протесту. Водночас в Україні бракує якісних, неапологетичних і недемонізуючих досліджень цієї постаті. Чому саме Волинь стала для поляків настільки центральною травмою?

Антиукраїнськість була одним із підмурків польського комунізму. Після війни комуністична влада, попри інтернаціоналістську риторику, будувала етнічно однорідну державу й використовувала антиукраїнські настрої для консолідації суспільства.

Пам’ять про Волинь жила серед людей, переселених із територій, що опинилися в складі Радянської України, але публічно говорити про неї було заборонено. Натомість пропаганда постійно відтворювала образ УПА як головного ворога — через кіно, літературу та культ генерала Кароля Свєрчевського, якого вбили в засідці УПА.

Після 1989 року почався діалог, у якому багато зробили президенти Александр Квасневський і Леонід Кучма. Але в польській суспільній пам’яті Волинь залишається не «однією з багатьох трагедій», а фундаментальним досвідом. Тому будь-яке порівняння з іншими злочинами часто сприймають як релятивізацію.

Польський парламент використовує щодо Волинської трагедії формулювання «геноцид». Наскільки виправданою є така політизація? І чи реалістична заборона символіки УПА на рівні з нацистською?

Це питання надмірно політизоване, як і реакція польського парламенту. У юридичному сенсі застосування терміна «геноцид» до дій недержавного утворення викликає складні питання. Польські історики наголошують, що масові вбивства були організованими й здійснювалися за рішеннями командування, але УПА та ОУН не були міжнародно визнаною державою.

У масовій свідомості поляків важливішою за юридичні тонкощі є проблема релятивізації. Коли Волинь ставлять в один ряд з операцією «Вісла», багато поляків сприймають це як применшення трагедії, хоча сама операція «Вісла» була брутальною етнічною чисткою.

Окремою помилкою було перетворення ексгумацій польських жертв на предмет політичного торгу. Це гуманітарне питання, яке мало вирішуватися поза політикою. Ситуація почала змінюватися після домовленостей між Радославом Сікорським та Андрієм Сибігою. Для поляків право поховати загиблих є частиною фундаментальної пам’яті — так само як для українців принциповим є визнання російських злочинів.

На завершення хочу запитати про українську громаду в Польщі. Це мільйони людей із різним досвідом і статусом. Чи можуть вони сформувати власний політичний голос?

Єдиної «української меншини» в Польщі не існує. Є громадяни Польщі українського походження, які жили тут поколіннями; мігранти, що приїхали після 2014 року; і біженці після 2022-го. Вони мають різний юридичний статус, походження, мовний досвід і спосіб самоідентифікації.

Між цими групами іноді виникає напруга. Польські українці можуть відчувати, що нові мігранти не сприймають їх як «справжніх» українців. Серед тих, хто приїхав після 2022 року, багато людей зі сходу України, для яких російська мова є повсякденною.

Наразі я не бачу прагнення створити єдину політичну репрезентацію. Але в майбутньому вона може виникнути — зокрема як форма самозахисту у відповідь на посилення антиукраїнських настроїв.

Вже зараз українці дуже активні в громадянському суспільстві, бізнесі та ІТ. У Польщі працюють десятки тисяч українських компаній і понад сто тисяч підприємців. З часом люди, які живуть тут багато років, отримуватимуть польське громадянство й повні політичні права.

Це тривалий процес адаптації, який поступово може перетворити нас із сусідів, що мають взаємні претензії, на партнерів у спільному політичному просторі.

Дякую.