«Це робота на десятиліття» — Катерина Ротаренко про свою місію пошуковиці загиблих військових.

Катю, дякую за час і за твою працю. Насамперед поясни, будь ласка, у чому полягає робота пошуковиці та як вона змінилася за цей час? Ти вже сама плануєш місії — як вони відбуваються?

Робота пошуковця складається з багатьох етапів. Насамперед ми заходимо на території, де відбувалися бойові дії. Особисто я працювала на деокупованих землях. Після того як наші війська відходять, ми шукаємо тіла й останки тих, кого не змогли евакуювати одразу. Прочісуємо лісосмуги, робимо обльоти дронами, спілкуємося з підрозділами, а іноді й із рідними, щоб з’ясувати всі деталі, необхідні для пошуку людини, яка зникла на полі бою і яку треба повернути додому. Коли останки знайдено, починається їх вилучення або ексгумація — залежно від ситуації. Це можуть бути останки на поверхні або тіла загиблих, яких прикопали в окопах чи засипало після прильотів. Специфіка роботи дуже залежить від часу. Потрібно зважати на мінну небезпеку й на те, що з кожним днем шукати стає складніше. Але це можливо: навіть через два, три чи чотири роки можна повертатися, шукати й знаходити.

Катерина Ротаренко під час роботи пошукової групи на деокупованій території. Фото: приватний архів Катерини Ротаренко / Новинарня.

Ти працювала в полі, а зараз долучаєшся до організації таких місій. З огляду на інтенсивність боїв, загрозу дронів і величезну «кіл-зону», наскільки реально забрати тіло в умовах сучасного фронту?

Надзвичайно складно. За статутом ЗСУ це насамперед відповідальність командира: він має організувати евакуаційну групу. Зазвичай це роблять побратими, але нині, коли все контролюється з неба, така робота стала надто ризикованою. Є чимало випадків, коли група вирушає евакуювати тіла, потрапляє під обстріл і гине. Тому кількість зниклих безвісти зростає. Ми розуміємо, що багато хто з них загинув, але одразу забрати тіла неможливо. У 2022 році, коли я долучилася до цієї справи, таких місій і пошуковців ставало більше. Ми зрозуміли, що потрібні спеціалізовані групи й навчання фахівців. Першою складністю був брак інформації. Ми мали мінімальні вихідні дані: виходили в поля й не знали, кого шукаємо — штурмовиків, екіпаж танка чи БМП — і що саме сталося з людьми під час бою. Часто все, що ми знали, звучало так: «зник під час штурму» або «зник під час бойових дій». Але за щільних обстрілів та авіаударів важливо розуміти, що саме відбулося. Коли внаслідок вибуху від тіла залишаються дрібні фрагменти, уже на місці потрібно спланувати пошукову операцію: визначити, де шукати, кого залучити, чи потрібні кінологи, бо візуального пошуку може бути недостатньо.

Я прочитала чимало твоїх інтерв’ю та текстів. У них ти часто говориш, що цінуєш і навіть любиш свою роботу. Це надзвичайно тяжка справа, пов’язана зі страхом смерті. Навіть одного разу відчувши запах загиблого тіла, розумієш, що цей спогад залишиться з тобою назавжди. Чому тобі важливо цим займатися? Які риси потрібні, щоб продовжувати таку роботу?

Мій перший досвід — місія з тілами на деокупованій Харківщині, в Ізюмському районі — був надзвичайно важким. Перший запах, танки, хаос… Пам’ятаю дощ: волога посилювала трупний запах. Увечері, після всього пережитого, мені було дуже страшно. Я перебувала в шоковому стані й запитувала себе: чи зможу робити це далі? Чи готові моя психіка, серце й душа? Усередині визріла відповідь: так, зможеш. І я продовжила. Я зрозуміла: якщо не полюбиш те, що робиш, — і це стосується будь-якої справи, — результату не буде. Ти вигориш і відмовишся. Я пережила цю трансформацію. Коли знаходиш перше тіло, перші останки, то буквально доторкаєшся до світу людини й розумієш, наскільки цей момент важливий для неї та її рідних. Поки людина вважається зниклою безвісти, її смерть залишається непідтвердженою, а життя близьких ніби завмирає. Очікування виїдає душу тих, хто чекає, і, напевно, не дає спокою тому, кого досі не поховали. Ти розумієш, що наближаєш загиблого до гідного поховання — даєш йому можливість бути гідно похованим, а родині — пройти через горювання і прощання. Це щось неосяжно велике. Коли розумієш, що здатен це витримати — увечері лягти спати, а вранці прокинутися й продовжити, — то знаєш: на тебе і твою роботу чекає ще багато людей.

За різними даними — можливо, ти мене виправиш, — йдеться про десятки тисяч зниклих безвісти українських захисників і захисниць. Ми розуміємо, що чимало з них загинули. Ці масштаби лякають: здається, що пошуки триватимуть століттями. Як має бути організована ця робота з огляду на сучасні технології та прагнення повернути кожного? Наскільки реально знайти більшість зниклих, поки тривають бойові дії, і як давати раду таким масштабам — професійно й на рівні суспільства?

Цифра справді приголомшує. Підрозділи роблять усе можливе, щоб евакуювати загиблих. Навіть у розпал інтенсивних боїв відбуваються обміни тілами, і чимало наших воїнів повертаються додому. Це надзвичайно важливо. За останні роки державну систему, яка опрацьовує такі обсяги, вдалося суттєво розбудувати. Кількість лабораторій зростає, і хоча ДНК-експертиза залишається тривалим процесом, жодна країна світу не демонструвала такої ефективності, як Україна. Ми зробили колосальний крок уперед у швидкості та масштабах ідентифікації тіл. Але обсяги надто великі, щоб цей процес відбувався ще швидше. Другий критичний аспект — безпосередній пошук. Потрібно системно навчати фахівців. Навіть зараз, коли доступ до багатьох територій обмежений, а «кіл-зона» простягається на кілометри, готувати людей цілком реально. Варто запровадити штатну посаду пошуковця в бойових підрозділах ЗСУ, а не обмежуватися кількома окремими групами. Цей напрям потрібно розширювати, адже роботи попереду дуже багато. Постає й інше питання: коли активні бойові дії вщухнуть, хто відповідатиме за пошук і повернення загиблих — Збройні сили, Міністерство оборони, МВС чи нова міжвідомча структура? Держава має визначити, як працюватиме ця система надалі й хто її розбудовуватиме. Логічно, щоб цим опікувалося оборонне відомство. Світовий досвід показує, що після завершення конфліктів до вилучення тіл та ідентифікації долучаються гуманітарні місії, зокрема Червоний Хрест. Однак через масштаби нашої війни й тотальне замінування територій навряд чи цивільні іноземні фахівці одразу вирушать на деокуповані землі. Спершу знадобляться роки на розмінування. Універсального рішення поки немає. Треба готувати кадри й активно впроваджувати технології, зокрема наземні роботизовані комплекси, які підрозділи вже використовують для евакуації. Цей досвід слід масштабувати. Але й тут ми впираємося в кадровий голод, адже головне завдання держави зараз — вистояти й стримати ворога.

Головна судова експертка Наталія працює зі зразком кісткової тканини для молекулярно-генетичного дослідження. Фото: Pat Griffiths / ICRC.

Я ставлю ці запитання для тих, хто розмірковує, чи долучитися до цієї справи, і хоче зрозуміти її глибше. Ти казала, що спонтанні виїзди давно перетворилися на повноцінні операції з ретельним аналізом даних. Як організовують і супроводжують пошукові місії? Пересічній людині це може здаватися суто фізичним транспортуванням останків, хоча за ним стоїть значно складніший процес.

Уточню: зараз я не очолюю пошукову групу й не керую цими процесами безпосередньо. Організація місії починається з аналітики: ми збираємо відомості, вивчаємо карти й оцінюємо, яку ділянку можемо охопити за день. Обов’язкові умови — аеророзвідка й супровід саперів. Коли приїжджаєш у громаду, насамперед спілкуєшся з місцевою владою та жителями, які залишилися в селищах. Свідчення цивільних або неформальних лідерів часто стають вирішальними. Дані збираєш по крихтах, іноді повертаючись до людей удруге й утретє. Якщо поруч працюють підрозділи розмінування, ми знайомимося й налагоджуємо зв’язок. У них є власні інструкції, але коли виявляють останки, прямий контакт інколи дозволяє вирішити критичне питання одним телефонним дзвінком. Далі починається юридична процедура: потрібно повідомити поліцію й залучити слідчого, який за правилами має бути присутнім під час вилучення. Однак це можливо не завжди: правоохоронці фізично не можуть дістатися туди, куди ми самі ледве пробиваємося на пікапах.

Ти згадала про значний прогрес у цій роботі. Один із фахівців із ДНК-експертизи казав, що через безпрецедентну кількість досліджень рівень українських спеціалістів став унікальним для світу: колосальний обсяг практики переріс у якість. Чи можна сказати хоча б приблизно, скільки тіл уже знайдено й ідентифіковано в Україні?

Я не назву точної цифри, хоча офіційні структури її оприлюднювали. Якщо не помиляюся, йдеться про сім-вісім тисяч ідентифікацій, можливо, більше. Але не скажу, станом на який рік. Це багато. Та якщо відштовхуватися від цифри у сто тисяч зниклих безвісти… Після перших пошукових відряджень я фізично пройшла населені пункти, посадки й поля, а потім відкрила карту й подивилася на лінію фронту. Для мене це був шок. Я не усвідомлювала масштабу завдання й того, скільки треба пройти ногами, щоб знайти та повернути всіх загиблих. Коли я чую, що кількість зниклих безвісти наближається до ста тисяч, то як пошуковиця сприймаю їх як потенційно загиблих. Розумію, що значна частина перебуває в полоні, але ми знаємо, в яких умовах їх утримують і якими вони повертаються. Бувало, що полонених віддавали вже мертвими. Час іде, а їх не повертають за обмінами. Треба дивитися правді в очі: це робота на десятиліття. Олексій Юков, який загинув під час пошукової місії, сказав: «Мого життя не вистачить». Коли я вперше почула цю фразу в його інтерв’ю близько двох років тому, мені стало моторошно. Я усвідомила, що мого життя теж не вистачить. Хоча я молодша, маю запал, сили й ресурс, щоб віддаватися цій справі. Я внутрішньо пообіцяла собі залишатися тут стільки, скільки зможу. Та розумію: мого життя не вистачить, щоб повернути кожного, хто поліг на цій війні. А війна триває. Наш головний ворог зараз — час. Ми не маємо доступу до багатьох територій, тому все, що можемо, — якомога точніше фіксувати події та знати, де залишилися люди, по яких маємо повернутися або яких має забрати група ворога для репатріації.

Ти згадала Олексія Юкова. Готуючись до розмови, я переглянула багато його інтерв’ю та фільм Мар’яна Кощія «Поверніть мені ім’я». Автор стрічки розповідав, як складно знімати фільм про людину, яка згодом загинула. Особливо боляче чути слова Олексія про те, що його життя не вистачить, знаючи, що так і сталося. Ким він був для пошукової спільноти, що означає ця втрата і як зберігати пам’ять про нього?

Він один із «батьків» українського пошукового руху. Усе почалося з його команди у 2013 році. Олексій присвятив цій справі весь свій час і життя. Я не була знайома з ним особисто й не працювала разом. Я переважно працювала на Херсонщині, він — на сході, тому наші шляхи не перетиналися. Але була впевнена: коли бойові дії припиняться, ми неодмінно попрацюємо разом. Мені дуже хотілося навчитися в нього цього чуття. Він відчував зовсім інші матерії — це було помітно з його інтерв’ю та розповідей колег. Я хотіла побути поруч і перейняти його внутрішній компас, уміння помічати знаки під час пошуку людей — опанувати цей досвід на технічному й глибинному рівнях. Про його загибель я дізналася в археологічному музеї. Дивилася на стенд із розкопом загиблого воїна — чи то Першої, чи то Другої світової війни, — і раптом отримала сповіщення: «Юков загинув». Підвела очі на цей розкоп і не могла повірити. Вийшла з музею і ще годину сиділа на лавці, намагаючись оговтатися. Потім була на його похороні. Подумала: якщо ми не встигли познайомитися за життя, я мушу хоча б провести його в останню путь і подякувати. Я щиро вдячна всій його команді. Вони могли показувати свою роботу публічно, тоді як ми у Збройних силах маємо певні обмеження. Вони професійно розповідали про те, що бачили й робили, про місця, куди заходили. Сьогодні ми бачимо, якою ціною це дається.

Олексій Юков досліджує тіло російського військового, знайдене поблизу лінії фронту на Слов’янському напрямку, жовтень 2023 року. Фото: Bram Janssen / AP Photo.

Ти говориш про його чуття як про щось метафізичне. А в тебе під час пошуку буває відчуття, що треба піти саме туди, бо там ви, найімовірніше, когось знайдете?

У мене навпаки: іноді виникало відчуття, що ми тут нікого не знайдемо. Я йшла й думала: сьогодні нікого не знайдемо. І так ставалося. Але все одно продовжувала, бо мала пройти ділянку й переконатися, що там нікого немає. Найгірше — це сумніви. Якщо не перевірив усе до кінця, думка про це може довго гризти: захочеться повернутися і перевірити. Такі випадки були. Я могла наполягти, щоб команда повернулася й упевнилася на сто відсотків, що там нічого немає. Слава Богу, нічого не залишалося. Відтоді я чітко знаю: важливо перевіряти все до кінця.

Нещодавно я говорила з матір’ю Кеплера про збереження пам’яті, меморіал і цвинтар для полеглих захисників та захисниць. Ми згадали, що подекуди досі встановлюють пам’ятники безіменним солдатам. Вона була обурена: у 2026 році на табличці не може бути написано «Безіменний солдат». Має бути зазначено, що тут похований захисник чи захисниця, ім’я якого чи якої ми ще маємо встановити. Ці символічні речі дуже важливі. Близькі зниклих кажуть: «Я заздрю, що їй є куди прийти, а мені — немає». Мені розповідали про жінку, яка роздрукувала фотографію чоловіка в повний зріст і говорить із нею на кухні. На Софійській площі я бачила, як жінка ставала біля портрета азовця в центрі Києва й плакала — їй це було потрібно. Виставка портретів у Музеї історії в Києві перетворилася на своєрідний цвинтар чи колумбарій посеред міста, куди родичі приносять квіти. Люди шукають спосіб пам’ятати. Як, на твою думку, ми маємо зберігати пам’ять про зниклих безвісти? Якими можуть бути написи й місця, куди близькі могли б приходити, поки доля людини невідома?

Потрібно усвідомити: частину людей ми не зможемо повернути й ідентифікувати, бо сучасна зброя здатна буквально розчинити людину в повітрі. Причина — специфіка цієї війни, а не обмеження технологій ідентифікації. Водночас такі прояви свідчать про величезний запит суспільства на культуру пам’яті й вшанування. Треба чути прагнення людей, які живуть із невизначеною втратою, і випробовувати різні варіанти. Це може бути одне чи кілька місць. Люди саджають дерева, створюють пам’ятні об’єкти з жетонів — усім цим ініціативам потрібно давати простір. Головне, що я помітила: родини зниклих безвісти хочуть, щоб людину фізично бачили, тому найчастіше використовують портрети. Ми знаємо ім’я кожного, хто пішов на війну, але ще не знаємо, де ці люди й у якому вони статусі. Могили невідомого солдата справді бути не повинно. Колись у мене виникла ідея цифрового проєкту — карти пам’яті: загальний образ захисника України, складений із тисяч портретів конкретних зниклих безвісти. Її наповнювали б самі рідні, а потім карту можна було б показувати на Майдані, в установах і школах під час заходів. Вона допомогла б усвідомити масштаб і побачити: ці люди існують, вони пішли нас захищати. Це єдиний образ захисника, складений із конкретних імен і облич, доля яких поки невідома. Коли статус людини встановлять, колір її обличчя змінюватиметься. Суспільству важливо бачити обличчя. Подивіться, на що перетворився меморіал на Майдані: спочатку там були прапорці, а тепер — обличчя конкретних людей. Рідні хочуть, щоб суспільство бачило тих, хто пішов його захищати. Я вже надіслала офіційні пропозиції щодо цифрової карти пам’яті державним установам і отримала позитивні відповіді. Сподіваюся, співпраця продовжиться. Це великий загальнонаціональний проєкт, який має стати державною ініціативою. Звичайного сайту, який Катерина придумала на кухні, для нього недостатньо. Але й цього, боюся, недостатньо — це лише одна з форм. Уже існують сайти з даними, та хто туди заходить? Потрібна інша візуальна концепція, інтегрована в нашу буденність. Ми маємо давати рідним можливість бути почутими, а суспільству — бачити тих, хто пішов його захищати й досі не повернувся.

Як ти визначаєш цю межу? Колега наводив мені приклад Коломиї, де біля великого супермаркету зробили алею з портретами загиблих. Портретів дедалі більшає, але це центральне й дуже людне місце. Коли ми щодня наповнюємо простір хвилинами мовчання, портретами в потягах і на вулицях, є ризик, що вони стануть тлом і ми перестанемо вдивлятися. Для тебе робота із загиблими — буденність, до якої ти з командою змушена звикати. Де проходить межа між рутинізацією та можливістю зупинитися й усвідомити сенс усього цього?

З власного досвіду бачу іншу картину: люди, яких втрата не стосується безпосередньо, намагаються відштовхнути думки про смерть. Вони кажуть: «У нас і так забагато поганих новин — не будемо дивитися некрологи» — і швидко гортають стрічку, щоб знову не травмуватися. Але ця рана величезна, і ми нікуди від неї не дінемося. Ми вже певною мірою звикли до смертей у новинах. Це захисна реакція психіки: якщо втрата не стосується тебе особисто, ти продовжуєш жити, бо інакше можна збожеволіти від такої кількості смертей. Через небажання бачити й чути про смерть доводиться шукати нові форми вшанування. Банери на площах біля торгових центрів видаються мені неналежним рішенням. Від початку мені не подобалися ані сама ідея, ані її втілення. Але поки альтернативи немає. Спершу це було тимчасовим виходом, та місце закінчується, а банери за рік-два втрачають вигляд. Нам доведеться шукати інші форми для міст, громад і сіл. Готового рішення в мене немає, але думати й пропонувати ідеї треба вже зараз. Вирішальне слово має належати рідним загиблих: саме вони повинні казати, що хочуть бачити. Мені запам’яталася історія з книжки про Боснію. Там була величезна кількість зниклих безвісти. Коли почалися ексгумації та ідентифікація, спершу людей упізнавали за одягом: речі прали, позначали номерами, і родичі знаходили своїх близьких ще до результатів ДНК. Матері приводили туди дітей. Коли експертка запитала навіщо, вони відповіли: «Щоб діти знали, що сталося, і щоб це не повторилося. Щоб вони знали: батька вбили». Це колосальний рівень усвідомлення, хоча для дитини такий досвід надзвичайно травматичний. Але це було рішення родин у тих обставинах. Тому право визначати форми пам’яті, говорити про загиблих і показувати їх належить рідним. Наше завдання — підтримати їх, скерувати й допомогти.

Родичі зниклих безвісти українських військовослужбовців під час акції в центрі Києва, 24 серпня 2025 року. Фото: Alina Smutko / Reuters.

Людям часто бракує надивленості, тому й з’являються типові рішення: банер, хрест, фотографія. Ми не можемо вимагати креативності від тих, хто втратив близьких, — це має бути спільна робота з фахівцями. Чи доводиться тобі особисто спілкуватися з рідними зниклих безвісти?

Так, доводиться. Це відбувається не постійно — здебільшого в окремих ситуаціях через знайомих або коли в частині, де я служу, щось трапляється з побратимами. У розмовах із рідними я насамперед пояснюю загальну ситуацію й причини, через які евакуація зараз неможлива. Родичі зазвичай уже знають або принаймні здогадуються про загибель. Я розповідаю про масштаби: навантаження колосальне, дуже багато поранених, загиблих і зниклих безвісти. Це не означає, що у військовій частині байдужі чи не хочуть відповідати, — просто викликів надто багато. Зараз мені легше вести такі розмови, ніж раніше. Я знаю, що відповідати і як працює система. Це вже не 2022 рік, коли після телефонного дзвінка ти був готовий одразу сісти в машину й мчати в посадку на пошуки. Тепер підхід зовсім інший.

Чого ти навчилася з цих розмов? У фільмі про Олексія Юкова та пошуковців жінка, яка працює з ДНК і спілкується з близькими, каже: «Що я скажу? Немає слів, немає нічого, чим я можу потішити». Навички співпереживання й комунікації потрібні всім нам, адже в країні надто багато людей, які когось втратили. Що важливо в таких розмовах? Що варто говорити, а про що краще мовчати?

Найважливіше — слухати й бути уважним, ставити запитання, які не травмують, і показувати, що тобі не байдуже. Людина має бачити перед собою щиро залученого співрозмовника, а не працівника кол-центру, який сухо вислухає і дасть черговий номер чи посилання на заявку. Ключове — вислухати й спокійно пояснити, як усе влаштовано, що можна зробити, а що ні. Я керуюся одним правилом: родина має право знати правду, хоч би якою вона була. Якщо людина телефонує мені й я володію інформацією, треба говорити. Військова частина і слідчий також повинні говорити правду. У розмові зазвичай відчуваєш, чи готова людина почути деталі, чи їй насамперед важливо дізнатися про сам факт загибелі, повернення тіла та можливість попрощатися. Більшість дружин і матерів хочуть знати, що саме сталося і за яких обставин загинув чоловік чи син. Вони мають на це повне право, бо їм із цим жити. Ми мусимо говорити, якою б болючою не була правда: це був удар FPV-дрона, танковий обстріл чи бій, у якому людина зазнала несумісних із життям поранень. За загальним формулюванням «загинув під час бойових дій» стоїть конкретна ситуація. Багатьом родинам важливо знати й конкретне місце. На Херсонщині, де ми працювали, у посадках уже встановили пам’ятні знаки. Родини приїжджають і ставлять їх там, де загинули їхні близькі. Побратими також позначають місця загибелі — щоб ця земля пам’ятала. Щоб, коли поля оброблятимуть, люди знали, якою ціною повернуто ці території, хто саме тут загинув заради нашого хліба й посівів. Це також форма пам’яті. Чимало захисників із Західної України загинули за села Херсонщини, де раніше ніколи не бували. Тепер їхні дружини їдуть туди на роковини, щоб побути на цій землі. Бо це все Україна, це всі ми — із цього ми складаємося. Для багатьох фізичне місце має критичне значення. Простір і пам’ять тісно переплетені.

Нам доведеться працювати з цим ще дуже довго, й універсального шаблону не буде. Питання залишається відкритим, адже готових світових прикладів такого масштабу немає. У Боснії нам радили створити один великий загальний меморіал. Але вони не усвідомлюють масштабів нашої країни. Одного меморіалу під Києвом буде замало: навіть велике поле поховань не вмістить усіх. Я не уявляю, як один об’єкт може передати масштаб трагедії та скільки насправді потрібно меморіалів. Повторити досвід Сребрениці тут просто неможливо.

Нині ключова форма пам’яті — ім’я та обличчя. Саме це прагнуть бачити рідні. Їм важко прийняти остаточність втрати, адже людина живе, доки ми про неї пам’ятаємо, — просто в іншій формі. Мені здається, через таку кількість болю й втрат наше суспільство піднялося на інший рівень усвідомлення. Світ мертвих тепер поруч, хоча ми не бачимо його фізично. Багато дружин кажуть, що відчувають чоловіка, що він їх веде й дає знаки. Любов триває після смерті й перетворюється на конкретні дії: заснування фондів, освітніх проєктів пам’яті. Загиблі залишаються з нами й після поховання та прощання. Я переконана, що Олексій Юков після загибелі передав свою волю, любов і місію нам — тим, хто займається пошуком. Люди, які бодай раз пішли в поле, знайшли останки, пережили цей досвід і вирішили залишитися, уже не зможуть займатися чимось іншим. У мене було багато нагод піти, але я залишалася, бо розуміла: це мій шлях. Навіть якщо зараз я не виїжджаю в поле щодня, то фіксую свій досвід, адже мій час ще настане. Ми всі станемо очима, руками й ногами Олексія. Щоразу, заходячи в посадку, ми свідомо чи підсвідомо пам’ятатимемо про нього й ціну цієї роботи, проситимемо про захист. І, можливо, хтось із нас перейме те тонке чуття, яке мав він.

Портрети полеглих військових у народному меморіалі на Майдані Незалежності в Києві. Фото: Олена Кущенко / Texty.org.ua.

У березні ми вже говорили про джерела сил і майбутнє. Тоді ти сказала фразу, яку я згодом чула від тебе ще кілька разів: «Ми можемо й мусимо жити за мертвих». Що це означає особисто для тебе?

Це усвідомлення прийшло до мене в Південній Африці, на мисі Доброї Надії. Коли стоїш буквально на краю світу й відчуваєш стільки радості та щастя, хочеться передати їх усім загиблим на цій війні — усім, хто вже не зможе цього побачити. Тоді я зрозуміла: маю дивитися на світ за себе й за них, відчувати кожну мить настільки глибоко, щоб і вони могли її побачити. Буквально вчора я сама була на морі — я часто потребую такого усамітнення. Плавала з маскою й трубкою, спостерігала за рибами. Коли занурюєшся в цей інший світ, знову думаєш, як важливо побачити й відчути якомога більше, щоб передати це тим, у кого відібрали майбутнє. Ми залишилися жити. Життя коротке, тому треба поспішати все встигнути, увібрати в себе, щоб на могилі близької людини сказати: «Я роблю це і за тебе, бо ти не встиг». Ми не знаємо, чи повертаються душі на Землю, але я вірю, що так. Можливо, ми можемо якось компенсувати їм відібране, поділившись власними відчуттями. Можливо, так я дозволяю собі відчувати радість попри всі смерті й трагедії. Життя надто коротке, і хочеться пізнати всю його палітру — від глибини болю до найбільшої радості, яку можеш пропустити крізь себе й розділити з іншими. Найважливіше — мати змогу ділитися радістю. Я переконана, що дружини загиблих, відчуваючи щастя, діляться ним зі своїми чоловіками. Це спілкування душ, про яке багато говорив Олексій. Не кожен здатен його відчути, але велике горе й біль трансформують нас. Проживши біль, ти починаєш настільки глибоко відчувати власну душу й душу того, хто пішов, що зв’язок між вами зберігається. Ми приходимо в цей світ, щоб пізнати щастя й цю планету. Людина біологічно й духовно унікальна, і в багатьох речах є прояв божественного — його треба лише помічати.

Катю, ти говориш про духовний зв’язок, але водночас — про потребу доторкнутися до могили, тіла чи місця. Чому для тебе це так важливо?

Так я відчуваю, що жива, — це справді обмін енергією. Важливо відчути простір: повітря, запах, звук, дотик. Із цього складається все живе. Можливо, через те, що я багато торкалася мертвих тіл, я гостро відчуваю цю тонку межу. Ось ти є: у тобі стільки всього — і за секунду все втрачається, залишається лише пам’ять. Фізичний дотик дає усвідомлення живого й відчуття присутності тут і тепер.

Що б ти порадила нашим слухачам і слухачкам? Вони прагнуть розуміти ситуацію, але кожна людина має власну межу того, про що здатна чути й знати. Що ти сказала б їм із власного досвіду?

Не треба боятися. Треба прийняти це. Ми всі вже змінилися й продовжуємо змінюватися. Це справді історичний час для нашої держави й нашого усвідомлення себе як людей. Війна стирає людське, а ми намагаємося зберегти його навіть там, де його знищують ущент. Ми це вміємо — у цьому наша сила. Біль здатен перетворюватися на силу. Іноді варто торкнутися болю, прожити його й дати собі час. Поки ми живі — можемо все.

‍