«Історія “Північного потоку” не завершена» — Боян Панчевський

Бояне, вітаю! У Києві багато хто просить дати почитати твою книжку «Змова навколо “Північного потоку”: внутрішня історія вибухів, що сколихнули світ» — утворилася справжня черга. Я також дізналася з неї чимало нового. Поясни, будь ласка, чому історія підриву цього газопроводу настільки особлива?

Книжка написана передусім для західної аудиторії — глобального читача, який не знає Україну так добре, як самі українці. Відтоді війна дуже змінилася. Зараз Збройні сили України можуть атакувати цілі по всій території Росії, у Середземному й Балтійському морях та в інших куточках світу — і вони це роблять. На цьому тлі атака на «Північний потік» виглядає першою з багатьох спроб атакувати російські активи за кордоном, які вже відбуваються і відбуватимуться надалі. Для мене ця операція важлива насамперед тому, що вона унікальна в історії таємних розвідувальних операцій. Після Другої світової війни об’єкт критичної інфраструктури такого масштабу не знищували в такий спосіб. Надзвичайно складну операцію здійснили простими засобами й з мінімальними ресурсами. Це загалом характерно для того, як Україна веде цю війну. Я б виділив три основні риси «українського стилю» війни: асиметричність, здатність швидко вчитися та інноваційність. Українці роблять те, чого до них ніхто не пробував, маючи дуже обмежені людські, технічні та фінансові ресурси. Саме це дивує читачів у Великій Британії, США чи Німеччині, де люди звикли до величезних державних витрат, тривалих процедур і значного адміністративного апарату. Важливі й геополітичні наслідки операції, адже ця історія ще не завершена. Від моменту вибухів Путін намагається відновити й запустити трубопроводи. За моєю інформацією, Кремль дав зрозуміти Віткоффу та Джареду Кушнеру, що «Північний потік» — одне з ключових питань для досягнення домовленостей. Ця тема постійно виникає на переговорах із середини минулого року. Навіть Сергій Лавров публічно заявляв: «Ми знову запустимо “Північний потік” — ми це обговорюємо». Це справді головний геополітичний проєкт Путіна в Європі. Його будували 16 років, загальне планування тривало 20 років, а вартість становила 20 мільярдів доларів. Проєкт мав дві мети: обійти Східну Європу та Україну, постачаючи газ безпосередньо до Німеччини, і міцно прив’язати Західну Європу до Росії, створивши енергетичну залежність. Противники газогону від початку попереджали про цю пастку, і їхні побоювання справдилися. Це була найбільша у світі система морських газопроводів завдовжки близько 1200 кілометрів, а її знищення коштувало лише близько 250 тисяч доларів. Операцію здійснила група із семи людей — чотирьох водолазів і трьох військових. Головним поштовхом до написання книжки стали самі люди. Коли я зустрівся з виконавцями операції та німецькими слідчими, які на них полюють, я зрозумів, наскільки це яскраві особистості. Їхня історія не вмістилася б у звичайну статтю — потрібна була книжка.

‍Я якось була на одному заході, де один доволі дивний журналіст, коли ми говорили про російські воєнні злочини, постійно тримав руку піднятою і стверджував: «А тут, у Нідерландах, люди помирають від голоду й холоду, тому що ви, українці, підірвали “Північний потік”». Я пояснювала, що система на той момент не постачала газу і ситуація не була критичною. Як усе було насправді?

Це важливе питання, адже на Заході багато хто маніпулює цією темою. Наприклад, «Альтернатива для Німеччини» використовує підрив як один із головних аргументів у кампанії проти уряду канцлера Фрідріха Мерца, який активно підтримує Україну. Партія фактично закликає припинити допомогу Україні, відкрити газопровід і знову дружити з Путіним. Її представники навіть намагалися посилатися на мою книжку в Бундестазі, вириваючи цитати з контексту, хоча уряд одразу спростував ці маніпуляції. Факти такі: на момент атаки система взагалі не постачала газу. «Північний потік-1» ввели в експлуатацію у 2011 році, а «Північний потік-2» добудували у жовтні 2021-го, але через повномасштабне вторгнення так і не запустили. Обидві труби перебували під технічним тиском і були заповнені газом, проте постачання не відбувалося. «Північний потік-1» зупинив сам Путін, шантажуючи Німеччину й вигадуючи псевдотехнічні проблеми «Газпрому». Це був політичний тиск, покликаний змусити Берлін відмовитися від підтримки України. До вибухів у Європі сподівалися, що постачання відновиться, адже Ангела Меркель роками переконувала, що це суто комерційний проєкт і Росії потрібні гроші. Проте Путін мислить не бізнес-категоріями, а імперськими, бачачи себе продовжувачем справи Петра I чи Івана Грозного. Захід довго не міг цього зрозуміти, бо після Другої світової війни там не було лідерів такого типу. Розповіді про «замерзаючих європейців» — абсолютна брехня. Ніхто не замерз ані в Німеччині, ані в Нідерландах чи Франції. Європа швидко замінила російський газ закупівлями на спотовому ринку, скрапленим природним газом і збільшенням імпорту з Норвегії. Енергетична криза й високі ціни справді були, але їх спричинили війна та шантаж Путіна. До вторгнення Росія забезпечувала 50% газового імпорту ЄС і 55% — Німеччини. Нині пошкоджені труби технічно можна відновити — це підтверджують і російські експерти. Проте проєкт перебуває під жорсткими санкціями США та ЄС. Поки їх не знімуть, газопроводи залишатимуться мертвими. Тож звинувачення України в «холоді та високих цінах у Європі» безпідставні. Ціни зросли через війну ще до вибухів, а зараз на них додатково впливає конфлікт навколо Ірану.

Витік газу з пошкодженого «Північного потоку» поблизу острова Борнгольм. Фото: Danish Defence / Anadolu Agency via Getty Images.

Розкажи докладніше, як сформувалася залежність Німеччини від Росії та що нам варто про неї знати. Особливо з огляду на постать Ангели Меркель та її мемуари «Свобода», які я так і не змогла змусити себе прочитати. У Німеччині вже роблять цікаві проєкти, як-от виставка Гіто Штеєрл та Олексія Радинського «Витік. Інший бік трубопроводу», автори якої простежують цей газовий зв’язок від «Угоди століття» 1970-х років. У чому суть цих відносин?

Це складна й неоднозначна тема, яка зрештою стала проблемою для самої Німеччини. Я прожив у цій країні загалом десять років і досить добре її знаю. Щодо мемуарів Меркель: якщо не хочеш читати саму книжку, можеш переглянути мою вкрай критичну рецензію. Мене вразило, що вона не визнає майже жодних помилок за свої 16 років на посаді. Вона описує, як їздила до Путіна в Сибір, їла з ним стейк із ведмежатини, а її позицію можна звести до такого: «Усе було правильно. Газ був дешевим, економіка зростала, а те, що потім почалася війна, — прикра випадковість». Проблема в тому, що «Північний потік-2» будували вже після 2014 року — після анексії Криму та початку війни на Донбасі. У її власному уряді запитували, навіщо це робити, але логіка Меркель була суто економічною. Її радник із національної безпеки Ян Геккер прямо казав мені: «Це наше суверенне право, і ні Україна, ні Трамп не вказуватимуть Німеччині, що робити». В основі такого мислення лежить філософія, яка походить ще з часів канцлера Віллі Брандта й звучить як «зміни через торгівлю» (Wandel durch Handel). Німці вірили: якщо тісно пов’язати себе з потенційним ворогом, виникне взаємозалежність, яка унеможливить війну. Перед очима вони мали приклад Франції, з якою століттями ворогували, а після Другої світової війни стали близькими союзниками. Вони вирішили, що зможуть повторити це з Росією. «Північний потік» став утіленням цієї філософії у сталі й бетоні. Але розрахунок виявився хибним. Коли Путін побачив, що німці будують трубу навіть після подій 2014 року, він зрозумів: в Україні можна робити що завгодно, а нафту й газ у Росії все одно купуватимуть. Повного ембарго на російський газ у ЄС немає навіть сьогодні, майже через п’ять років після початку великої війни, адже Європа досі залежить від нього. Свого часу колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен особисто казав Меркель: «Це геополітична зброя і шлях до війни». Вона відповідала: «Ні, це суто приватний комерційний проєкт». Ситуацію погіршило й те, що Меркель прискорила відмову Німеччини від атомної енергетики. Замінити її вирішили газом. Відтоді німецька стратегія полягала в будівництві газових електростанцій, адже газ вважали «чистішим» за вугілля. Найдешевший газ завжди пропонувала Росія, посилюючи залежність Німеччини. Сьогодні більшість аналітиків і військових погоджується, що «Північний потік-2» став для Путіна додатковим стимулом до повномасштабного вторгнення в Україну. Ця історія має глибоке коріння. Битва за Сталінград точилася, зокрема, через прагнення Гітлера дістатися до бакинської нафти, а до того нацистський бліцкриг Європою забезпечувала радянська нафта за пактом Молотова — Ріббентропа. Зрештою «дешевий газ», про який пише Меркель, виявився найдорожчим в історії. За останні роки Німеччина витратила сотні мільярдів євро, щоб екстрено вирватися з цієї пастки. За уявну економію довелося заплатити з колосальними відсотками вже після її відставки.

Ангела Меркель, Дмитро Медведєв та інші європейські політики під час запуску «Північного потоку» в Любміні. Фото: Sean Gallup / Getty Images.

Ти казав, що поштовхом до написання книжки стали передусім її герої — українські цивільні та військові. У книжці вони описані докладно, але без персональних даних. Що тебе найбільше вразило в цих людях? Що в них особливого і що самим українцям варто про них знати?

Передусім наголошу: у книжці немає юридично чутливої інформації, якої ще не було в розпорядженні німецького слідства. Деталі про побут, звички чи дитинство цих людей цікаві для оповіді, але не мають значення для кримінального розслідування. Варто знати: це виняткові й водночас звичайні люди, яких надзвичайні обставини змусили вийти за межі можливого. Операцію почали розробляти приблизно за місяць після початку повномасштабного вторгнення, одразу після битви за Київ. Її організатори — досвідчені офіцери розвідки та контррозвідки — самі зі зброєю в руках обороняли столицю. Коли ворог відступив, вони почали думати, як завдати Росії найбільшої шкоди, і дійшли логічного висновку: треба бити по її головному джерелу доходів — нафтогазовому сектору. По суті, це та сама стратегія, яку Україна сьогодні успішно реалізує за допомогою дронів і далекобійних ударів по російських нафтопереробних заводах і терміналах. Найцікавіше почалося, коли з’ясувалося, що ЗСУ не мають бойових водолазів для роботи на глибині 70–80 метрів. Спецпризначенці зазвичай працюють біля поверхні, а для таких глибин потрібні навички цивільного технічного дайвінгу та спеціальні газові суміші, адже чистий кисень там стає токсичним. Тому військові залучили цивільних інструкторів із дайвінгу з двадцятирічним досвідом. Ці люди пішли на шалений ризик не заради грошей чи кар’єри, а з почуття патріотизму, коли доля країни висіла на волосині. Один із водолазів занурювався на 80 метрів із гострою формою COVID-19 — це межує з біологічним нонсенсом. У групі була й жінка, яка мала цивільний бізнес за кордоном, але повернулася в Україну й власноруч возила на фронт станки для кулеметів і гуманітарну допомогу. Човном керував чоловік, який залишив комфортне життя в ЄС, повернувся і мобілізувався. Більшість виконавців на борту були російськомовними — це важливий штрих для розуміння української політичної нації, якого бракує західним теоретикам на кшталт Джона Міршаймера. Ці люди уособлюють дух, завдяки якому Путін з усією своєю ядерною зброєю так і не зміг підкорити Україну. Навіть керівник німецького розслідування, який полює на цю групу, зізнався мені: якби канцлер дав Бундесверу подібний наказ, там узгоджували б операцію три-чотири роки, зібрали рибальський флот, підводні човни й окремий катер для інспекторів із техніки безпеки. А українці здійснили її з мінімальними ресурсами. Для німців вони злочинці, і слідство доведе справу до суду. Але в Польщі, країнах Балтії, Великій Британії чи США до цієї диверсії ставляться зі співчуттям або принаймні із прихованою вдячністю, адже вона позбавила європейських політиків необхідності ухвалювати болісні рішення.

Труби для «Північного потоку-2» у порту Мукран на острові Рюген. Фото: Pedant01 / Wikimedia Commons.

Ще одне складне питання — хто санкціонував операцію. Офіційно Офіс Президента України заперечував причетність, а Зеленський стверджує, що дізнався про все з новин. Водночас це була військова операція. Як ти це трактуєш?

Це була військова операція в межах одного з елітних підрозділів ЗСУ, до планування якої були залучені двоє чи троє генералів. Найвищим за званням офіцером, який на ранньому етапі дав згоду, був генерал Валерій Залужний. Німецьких прокурорів узагалі не цікавить, знав про це Зеленський чи ні. Для них юридично важливе інше: учасники мали паспорти, видані СБУ, а троє з них були чинними військовослужбовцями. Офіцери з передової не можуть без відома командування подорожувати Європою на приватному човні під час війни — для слідства це беззаперечно державна операція. Чи знав Зеленський? У книжці я наводжу позицію його офісу: там стверджують, що про вибухи дізналися з телевізора. Залужний від коментарів утримується, хоча під перекладом моєї статті у Facebook залишив доволі промовистий коментар: «Попереду цікаві дні, але нам ніколи не буде соромно». Суд у Гамбурзі неминуче виведе цю історію на новий медійний і юридичний рівень та змусить усіх розставити крапки над «і». Мені надзвичайно цікаво, чи висловиться з цього приводу генерал Залужний, особливо з огляду на його можливі політичні амбіції.

Перейдімо до самого судового процесу. Один із підозрюваних перебував у Польщі, але його не видали Німеччині: польський суд не визнав підрив «Північного потоку» злочином у контексті війни. Німеччина дотримується іншої позиції. Що саме намагається довести німецьке обвинувачення і що важливо знати про цей процес?

Судовий процес має розпочатися на початку жовтня цього року, і він надзвичайно важливий. Судитимуть українського ветерана Сергія Кузнєцова. У 2022 році він був капітаном Збройних сил України, брав участь в обороні Києва й командував підрозділом протиповітряної оборони, а раніше служив у СБУ. Після завершення військової служби він співпрацював із Міністерством оборони, допомагаючи країні, зокрема, із закупівлею озброєння. Йому висунули обвинувачення у воєнному злочині, і це дуже серйозно. Стежачи за розслідуванням від самого початку, я був здивований такою кваліфікацією. Спершу йшлося про суто кримінальні статті: незаконне спричинення вибуху, створення загрози конституційному ладу Німеччини та диверсію. Проте після арешту прокуратура кардинально змінила стратегію. Там зрозуміли, що захист наполягатиме на імунітеті комбатанта: Кузнєцов був військовим, діяв у межах війни проти Росії, а отже, його не можна судити у звичайному кримінальному порядку. У міжнародному праві це дуже сильний аргумент. Саме тому німецька прокуратура фактично заявила: «Ми визнаємо, що це була війна і що він був військовослужбовцем. Але не погоджуємося, що в межах цієї війни можна було знищувати “Північний потік”, адже вважаємо газопровід німецьким, а не російським. Росіяни були лише акціонерами, але газ ішов до нас. Ви атакували нашу інфраструктуру, а це не законна військова ціль». Через таку логіку підрив кваліфікували як воєнний злочин, щоб позбавити обвинуваченого імунітету комбатанта. Обвинувачення вже подано — це складний юридичний документ на понад 100 сторінок. Тут є величезна іронія. У цій жахливій війні, яка сама є суцільним воєнним злочином Росії проти України, першою людиною, яку судитимуть у Європі за пов’язаний із нею «воєнний злочин», стане український захисник. Це спричинить значний резонанс навіть у німецьких медіа. Судді постануть перед складним питанням: якщо під час атаки ніхто не загинув і не постраждав, а самі труби частково або повністю належали Росії чи консорціумам за її участю, чи є це справді воєнним злочином? Захист доводитиме, що «Північний потік» був законною військовою ціллю: це не звичайний газопровід, а геополітична зброя. Крім того, сам «Газпром» є безпосереднім учасником війни: він мав власні збройні формування, які воювали на Донбасі, а Європейський Союз запроваджував проти нього санкції саме через участь у війні проти України. Виникає дивна юридична колізія. Німеччина часто застосовує універсальну юрисдикцію, коли її суди розглядають справи громадян інших країн, обвинувачених у злочинах проти людяності, — членів ІДІЛ за геноцид єзидів, представників режиму Асада чи «Талібану». Водночас вона жодного разу не застосувала універсальну юрисдикцію проти російських військових за масові злочини в Україні, але скористалася звичайною юрисдикцією, щоб обвинуватити українського офіцера у воєнному злочині. Це буде унікальний процес, у якому перетнулися німецьке кримінальне й міжнародне право, морське право та право війни. Про серйозність справи свідчить те, що у Вищому земельному суді Гамбурга її розглядатиме спеціальний сенат у складі п’яти суддів. Уряд України та військове керівництво не зможуть довго вдавати, що цього процесу не існує. Сергій Кузнєцов — ветеран, який захищав Київ, і батько чотирьох дітей. Коли його судитимуть під прицілом світових камер, мовчати буде неможливо, адже держава має зобов’язання перед своїми військовими.

Сергій Кузнєцов після засідання Апеляційного суду Болоньї. Фото: Massimiliano Donati / Getty Images.

Тут є дещо тривожне. В Україні відкрили кримінальне провадження щодо підриву «Північного потоку». Офіційні заяви Офісу Генерального прокурора розмиті, але сам факт існування справи викликає запитання. Як це можна трактувати?

Я не хотів би коментувати це надто докладно, адже питання дуже політизоване, а я не був в Україні із жовтня 2025 року і не знаю всіх деталей. Проте сам факт відкриття справи надзвичайно серйозний, оскільки потенційно може означати співпрацю з німецьким слідством. Тут виникає парадокс. За Конституцією Україна не видає своїх громадян. У Польщі суддя звільнив підозрюваного, затриманого за німецьким ордером, фактично заявивши: у контексті відсічі російській агресії підрив труби не є злочином, бо Україна веде справедливу війну. І от у Польщі суддя каже, що це не злочин, а СБУ веде розслідування в Україні. Чи означає це, що українська правоохоронна система все ж розглядає дії власних військових як злочин? Якщо так, пояснити це українському суспільству буде вкрай складно. Переважна більшість українців не вважає підрив «Північного потоку» чимось поганим. Володимир Зеленський відкрито виступав проти цього газопроводу. Я був у Берліні під час його зустрічі з Меркель, коли він відчайдушно переконував її зупинити «Північний потік-2», а вона просто відмахнулася. Мені цікаво, чи вважає він його знищення злочином сьогодні. Утім, можливо, це розслідування — лише тактичний або стратегічний хід. Наприклад, якщо українця засудять у Німеччині, двостороння угода дає змогу перевести його для відбування покарання в Україну. Але якщо це реальна кримінальна справа з метою покарання, то йдеться про небезпечний прецедент. Україна ризикує сама визнати злочином те, що деякі її європейські союзники злочином не вважають. Я спілкувався з високопосадовцями у Фінляндії, Естонії та Франції. Один із колишніх близьких радників Макрона ще три роки тому сказав мені, що це було блискуче рішення українців, яке зняло тиск з усієї Європи. Тому українській стороні варто добре подумати, перш ніж робити такі правові кроки.

Володимир Зеленський та Ангела Меркель під час зустрічі в Берліні, на якій обговорювали завершення «Північного потоку-2». Фото: Bundesregierung / Bergmann.

Готуючись до розмови, я бачила у Facebook рецензію на твою книжку від російського дисидента, який живе в Німеччині. Він хвалив книжку, але далі відкидав український слід і перекладав усе на ЦРУ. Чому багатьом так важко повірити, що це зробили українці?

Людям важко змінювати думку, коли вони вже повірили в одну з версій, тим паче що офіційні матеріали обвинувачення досі не оприлюднені. Але сліпа віра у «всемогутнє ЦРУ» і в нездатність українців розробити таку операцію викликає в мене усмішку. Зануритися на дно й підірвати трубу технічно значно простіше, ніж створити дрони, які пробивають найщільнішу у світі російську протиповітряну оборону й знищують нафтопереробні заводи під Москвою. Водночас наратив про «всемогутнє НАТО» дуже вигідний Кремлю: Путіну зручніше пояснювати росіянам свої поразки війною із Заходом, ніж визнати, що йому «намилила дупу» маленька Україна. У диктатурах не люблять правди, тому російські спецслужби, які мали докази українського сліду, просто боялися доповідати про це Путіну.

‍Як німецьким слідчим удалося вийти на людей, які зрештою стали фігурантами судового процесу?

Німецькі слідчі провели справді блискучу роботу. Коли я вперше з ними зустрівся, то не вірив, що вони чогось досягнуть, але зрештою вони зробили неймовірно багато. Це було класичне розслідування, у якому традиційні методи поєднали із сучасними технологіями та роботою безпосередньо на місці. Звісно, слідчим також трохи пощастило. Однією з ключових зачіпок стала світлина з камери контролю швидкості. Човен, який використовували для диверсії, вирушив із німецького порту на острові Рюген. Одна з камер зафіксувала автомобіль, за кермом якого був один із підозрюваних. У Німеччині такі камери роблять якісні фотографії, на яких чітко видно обличчя водія. На той момент у слідчих не було жодних зачіпок, а люди з борту були для них справжніми привидами. Тоді одному зі слідчих спала на думку вдала ідея: до порту вели лише дві дороги, тож він доручив переглянути всі записи з камер контролю швидкості в цьому регіоні. Вони перебрали близько шести тисяч знімків, перш ніж натрапили на автомобіль з українськими номерами. Це стало проривом. Знімок завантажили в програму розпізнавання облич і знайшли інші фотографії цієї людини в інтернеті. З’ясувалося, що це український інструктор із дайвінгу. Далі ланцюжок розростався: слідчі виявили сліди ДНК, відбитки пальців та інші докази. Вони зібрали списки всіх мешканців місцевих готелів і помешкань Airbnb, які зупинялися там у той період, і тижнями опитували туристів, переглядаючи фотографії та відео з їхніх телефонів. Човен був красивим, а капітан пришвартував його майстерно й незвично, тож один із відпочивальників зняв цей момент на відео, яке згодом опинилося в поліції. Сліди залишилися ще й тому, що операція була далеко не ідеальною. До половини групи входили цивільні, а військові учасники також не мали спеціальної підготовки для таємних операцій за кордоном. Під тиском і в умовах війни люди неминуче роблять дрібні помилки. Якби не світлина з камери, справу, можливо, взагалі ніколи б не розкрили. Однак будь-яка операція залишає сліди — це трапляється навіть із найкращими спецслужбами світу. Свого часу агентів «Моссаду» так само зафіксували камери спостереження під час ліквідації в Дубаї.

Яхта «Андромеда», яку німецькі слідчі пов’язують із підривом «Північного потоку», у сухому доці на острові Рюген. Фото: Oliver Denzer / Reuters.

Якщо повернутися до героїв книжки: чи спілкувався ти з ними пізніше? Як вони зараз сприймають зроблене, його наслідки й те, як із ними поводиться українська держава?

Так, я спілкувався з ними після операції й донедавна продовжував говорити з деякими з них. Звісно, я не можу говорити від імені всіх, адже до справи було залучено багато людей. Але принаймні частина з них дуже озлоблена й розчарована. Вони почуваються покинутими. Ці люди вважають, що виконали свій обов’язок: добровільно погодилися ризикувати життям і справді ризикували. Їм казали, що це допоможе Україні та Європі вирватися з токсичної залежності від путінського газу. А зараз на них полюють: видано ордери на арешт, вони не можуть виїхати за кордон зі своїми паспортами, бо там на них чекає затримання. Вони опинилися в пастці цієї історії. Найбільше їх обурює, що військово-політичне керівництво не стає на їхній захист. Вони вважають, що хтось — генерал чи навіть президент України — мав би вийти на телебачення й сказати: «Це зробили ми, ми цим пишаємося, і ці люди не злочинці». Незалежно від того, хто й коли знав про операцію, її наслідки були очевидно позитивними для країни. Водночас виник болісний контраст. Військові учасники отримали хоча б певне внутрішнє визнання — документ із подякою від генерала, який ними керував. Цивільні не отримали нічого, крім міжнародного розшуку. При цьому і в українських безпекових структурах, і в політикумі є майже повний консенсус, що «Північний потік» був шкідливим для України, а Зеленський завжди відкрито виступав проти цього проєкту. Тож ці люди не розуміють, чому їх залишили сам на сам. Треба пам’ятати, що це звичайні люди зі своїми сім’ями, роботою та обов’язками. Чоловік, якого мають судити в Гамбурзі, — батько чотирьох дітей, наймолодшій дитині близько п’яти років, і родина повністю від нього залежить. Для них це дуже гірка реальність. Чи зміниться щось із часом — важко сказати. Я говорив із високопосадовцями в українській розвідці, й один із них сказав мені — я цитую це в книжці, — що рано чи пізно ці люди обов’язково отримають медалі, адже ця історія не залишатиметься таємницею назавжди. Якщо дивитися з погляду національних інтересів, важко стверджувати, що вони діяли всупереч інтересам України.

‍