«Якщо головком буде із команди міністра оборони — конфлікт вичерпано» — Ярослав Гончар

Ярославе, привіт! Ти багато років займаєшся модернізацією війська. Сьогодні на протестах можна було почути різні оцінки, але в основі, здається, один запит: люди хочуть більш боєздатної та ефективної армії. Раніше ти говорив про напруження між двома підходами: модернізацією, яку просували Міноборони, Мінцифри та громадянське суспільство, і традиційною військовою системою. Михайло Федоров на брифінгу також говорив, що Україна перехопила ініціативу, але втратила темп через підходи «старої гвардії» у Генштабі. Чи був цей конфлікт неминучим? Як ти загалом бачиш протести: це окремий політичний жест чи закономірний етап розвитку ЗСУ? І чи справді йдеться про зіткнення «старої» та «нової» технологічної моделей армії?

Питання справді глибоке, тож назву кілька тез. Протиставлення «старої» і «нової» армії багато в чому сформоване медіа. Воно створює враження, ніби модернізація почалася лише з приходом конкретного міністра. Але процес реформ триває безперервно: десь швидше, десь повільніше. Не варто приписувати всі заслуги одній людині. Змінюватися ЗСУ змушують потреба вижити та прагнення перемогти — незалежно від прізвища в указі про призначення. Дрони й технологічні рішення розвивалися й раніше, хоча Михайлу Федорову, безумовно, можна зарахувати досвід цифрової трансформації, який він приніс у Міноборони. Запит людей на протестах ширший за ІТ-застосунки чи роботизовані системи. Люди хочуть безпеки й боєздатної армії — це нормальна вимога суспільства, яке сплачує податки. Але самі технології нічого не вирішують: навіть найкращий дрон не дає спроможності в руках непідготовленого оператора. Підготовка людей — лише один із напрямів, які потребують системної реформи. Ставка тільки на технології теж не гарантує успіху. Дрони дали нам змогу асиметрично відповісти ворогу у 2022 році, але згодом ситуація вирівнялася, а момент для розвитку цієї переваги ми частково втратили. Ми не повернули окуповані території, маємо довгу лінію зіткнення й щодня протистоїмо навалі. Тому варто бути самокритичними: не можна вважати, що достатньо закупити дрони — і це автоматично принесе перемогу. Вихід людей на вулиці — добра ознака, хоча час для протестів непростий. Він показує відмінність України від Росії: навіть у дванадцятий рік війни та п’ятий рік повномасштабного вторгнення громадяни можуть публічно вимагати від влади рішень щодо національної безпеки й не зазнавати за це репресій.

‍

Поясни, будь ласка, що стоїть за цифровою інфраструктурою сучасної війни. Учора я побачила плакат: «Хай воюють дрони, а не люди». Він мене зачепив, бо за кожним дроном стоять люди — оператори, аналітики, інженери. Дрони не діють самостійно. Цивільним часто важко побачити, як працюють DELTA, ISR — розвідка, спостереження та рекогносцирування — й інші процеси. Тож ідеться не лише про Федорова, який для частини людей став символом модернізації. За словом «дрон» стоїть ціла інфраструктура, яка визначає ефективність війська. Що Україна змінила в цій війні, окрім нарощування виробництва FPV? У чому полягає ця українська трансформація?

Це водночас революційна й природна зміна. Разом із технологічним укладом змінюються способи ведення війни. Нам випало воювати на переході від індустріальної ери до цифрової, а війна стала каталізатором цього процесу. Найшвидше вчиться той, по кому стріляють: коли почали стріляти по нас, ми були змушені вчитися дуже швидко. Будь-яка трансформація породжує напруження. Одні готові впроваджувати нове, інші намагаються зберегти систему й досвід, на якому виросли. Для військового, який усе життя віддав армії, природно триматися того, що він знає і вміє. Водночас покоління, яке виросло з інтернетом, не уявляє армії без дронів, Starlink і роботизованих систем. Чотири роки тому все виглядало інакше. Тому вимога, щоб система національної безпеки змінювалася разом зі світом, цілком закономірна. Але дрони не скасовують інші види озброєння. На початку ХХ століття поява торпед теж породила прогнози про кінець флоту — але флот нікуди не зник. Дрони посядуть важливе місце в бойових порядках і ще еволюціонуватимуть. Росія вже копіює український досвід, а світ уважно за нами спостерігає. Це не означає, що зникне, наприклад, бронетехніка. Щойно з’являться надійні системи активного захисту від FPV, роль танків знову може змінитися. Війна завжди лишається поєднанням різних спроможностей — і на кожну нову технологію з’являється відповідь.

‍

Є пісня гурту «СЗЧ» про третю світову, де піхота зрештою стоїть на землі й ріже дроти кіборгам. Під час нашої попередньої зустрічі ти сказав річ, яка мені запам’яталася; згодом схоже формулювання я почула на брифінгу Федорова. Зміни нібито відбулися на тактичному рівні й частково дійшли до оперативного, але стратегічний рівень їх досі не прийняв. В Україні зміни часто рухаються знизу вгору. Так було і з системою DELTA: над нею багато працювали, її не раз намагалися зупинити чи знищити, а тепер нею пишається країна. Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що стратегічний рівень цих змін досі не бачить?

Це продовження попередньої тези. Перехід до іншого технологічного укладу означає не просто появу нової зброї — він вимагає змінити всю систему. Дрони мають бути інтегровані в організаційно-штатні структури. Якщо в роті з’являється новий вид озброєння, треба переглядати її склад, посади, кількість людей і фінансування. Можна створити окремий підрозділ, як Сили безпілотних систем, або інтегрувати ці спроможності в лінійні підрозділи, роди й види військ. Україна пішла обома шляхами, а тепер має розв’язати наслідки цього рішення. Далі виникають питання підготовки. Хто такий оператор БпЛА? Де його навчають, що він має вміти, скільки таких фахівців потрібно? Навколо дрона працює не одна людина: хтось керує ним, хтось планує застосування, хтось відповідає за технічну частину. Закон про національну безпеку покладає на командувачів родів військ відповідальність за розвиток спроможностей. Тож якщо дрони використовують і Сухопутні війська, і ТРО, і флот, їхня підготовка не може бути справою лише Сил безпілотних систем. Є й питання закупівель. DELTA та подібні системи дають дані про те, як застосовують дрони та якими є результати. За словами Гончара, за один місяць Сили безпеки й оборони використовували понад пів тисячі різних типів дронів — без урахування розвідувальних і наземних платформ. Це наслідок того, що держава роками підтримувала виробників через Brave1 та інші програми. Тепер, коли закупівлі можуть зосередити на найрезультативніших виробниках, постає питання: що буде з іншими командами й виробництвами, які створили інфраструктуру та вже постачали дрони війську? Це не лише економічний, а й стратегічний виклик. Він спричиняє конфлікти у спільнотах виробників і серед зброярів. Технологічна реформа потребує лідерів, які розуміють і новий уклад війни, і те, як працюють Збройні сили. Неможливо прокинутися одного ранку й одразу мати іншу армію.

‍

Повернімося до закону про нацбезпеку і зокрема до відносин між головнокомандувачем та міністром оборони. У чому основа цього конфлікту? Це системна проблема чи щось інше?

Поясню, якою мала бути модель, а ти порівняєш її з реальністю. Закон «Про національну безпеку України» передбачив цивільного міністра оборони: це один із механізмів демократичного контролю над військом. Міністр має належати до політичної команди влади, обраної на виборах, формувати політичну волю, візію і стратегію розвитку сектору безпеки й оборони. Він подає кандидатуру головнокомандувача президенту, який призначає її указом. Головнокомандувач — військовий, якого армія сприймає як «свого». Міністр не віддає бойових наказів. Його відповідальність — політика, ресурси та розвиток спроможностей. Головнокомандувач має арбітрувати між трьома режимами життя армії: бойовим застосуванням, підготовкою і відновленням. Закон розділяє застосування військ і генерацію сил. За застосування в операціях має відповідати командувач Об’єднаних сил, а командувачі родів і видів військ — за генерацію: підготовку, оснащення, програми та розвиток. Така модель дозволяє розподілити відповідальність. Якщо командувач Об’єднаних сил не може виконати завдання через недостатньо підготовлених або забезпечених військових, головнокомандувач має з’ясувати проблему з тими, хто відповідає за генерацію. До цієї моделі ми маємо прийти, якщо хочемо бути повноправним членом НАТО.

‍Тобто зараз ця модель не працює так, як задумано?

Ні. Командувач Сухопутних військ може одночасно вести бойові дії, зокрема на Харківському напрямку, і відповідати за генерацію сил. Це фізично складно поєднати: коли ти в режимі боїв, у тебе немає часу займатися статутами, програмами підготовки й усіма управлінськими процесами. Через це документи підписують із затримками, а розвиток спроможностей потерпає. Ми ще не дійшли до моделі, закладеної в законі. Війна, швидкі зміни й інформаційний тиск підсилюють цю системну проблему, але вона не залежить від конкретних людей. Міністр оборони має бути політичним керівником, а головнокомандувач — працювати в системі, де він йому підпорядковується. Якщо головнокомандувача призначатимуть із команди міністра оборони за процедурою, визначеною законом, підстав для такого конфлікту стане значно менше. Ми давно маємо до цього прийти.

‍І водночас міністри змінюються дуже часто…

Жоден міністр оборони не приходив на посаду з можливістю призначити головнокомандувача: головком уже був. Формально міністр подає документи, але це не його кандидатура. Не варто робити вигляд, що ми цього не бачимо.

‍Сподіваюся, розмова допомогла слухачам краще зрозуміти ці фундаментальні питання. Можливо, універсального рішення немає, але одне очевидне: закон потрібно виконувати.

Закон і має бути орієнтиром.

‍Як там казали? «Тактика без стратегії — суєта перед поразкою». Не хотілося б, щоб так і було. Потрібні люди, здатні цю суєту припинити. Дуже дякую за розмову.

Дякую тобі!

‍