У Мексиці вбивають журналістів. Як зберегти пам’ять про них?

Алехандро, я дуже чекала на цю розмову. Твоя робота важлива для збереження пам’яті та розуміння справжніх загроз, з якими стикається журналістика. Почнімо із самого проєкту та його головних знахідок. Мексика, на жаль, відома як одна з найнебезпечніших країн для журналістів. Але твої знахідки не зводяться до стереотипного, майже голлівудського уявлення про наркокартелі, які вбивають журналістів-розслідувачів. Ти побачила геть іншу картину, знайому багатьом іншим країнам. Розкажи про ідею створення архіву та про те, на якому етапі він зараз.

Архів з’явився у 2018 році завдяки гранту Інституту Брауна з медіаінновацій при Колумбійському та Стенфордському університетах. Ідея на початку була простою — зберегти й подбати про те, щоб роботи журналістів, убитих у Мексиці, не зникли. Це було важливо, адже вбиті в Мексиці журналісти здебільшого публікувалися на платформах, які створювали самі: на своїх сайтах, соціальних мережах, у брошурах, які вони копіювали й роздавали сусідам. Ці матеріали були вразливими, адже не існувало жодних механізмів їх архівування. Після їхнього вбивства їхні матеріали дуже легко могли зникнути. А зараз в архіві понад 19 тисяч матеріалів — це роботи 84 журналістів. Коли ми почали ці матеріали архівувати, то виявили дуже цікаву річ: поширений наратив про насильство як справу рук картелів є досить поверхневим. Насправді ці журналісти висвітлювали повсякденні, гіперлокальні теми: неасфальтовані дороги, відсутність освітлення на вулицях чи проблеми з водопостачанням. Спочатку мене це здивувало — де ж тут докази великих злочинів? Але згодом стало зрозуміло: ці матеріали спрямовані проти місцевих політиків та їхніх звичних зловживань — очевидного розкрадання коштів, конфліктів інтересів, які бачили всі в громаді. Іноді журналістам навіть не потрібно було пред'являти багато доказів, бо всі в громаді знали, що відбувається. Але вони мали достатньо сміливості, щоб публічно говорити про несправедливість.

‍

Мене особливо зацікавило, як люди реагували на твої знахідки. В одній зі статей ти пишеш про Ла Нану Пелукас — це псевдонім сатиричної журналістки з Акапулько, яка вела YouTube-канал. Важко уявити, що саме така людина може опинитися в небезпеці. У чому небезпека упередження, ніби журналістам, які не є викривачами, загрожує менше? Мовляв, вони ж не зовсім журналісти-розслідувачі, не копають глибоко під картель Сіналоа чи інші картелі. Чи робить це суспільство байдужішим до їхніх убивств і як впливає на кримінальні розслідування, особливо коли справа не має загальнонаціонального масштабу?

Так, і це надзвичайно важливо. Історія Леслі Енн Памели Монтенегро дель Реаль, відомої як La Nana Pelucas («Бабуся в перуці»), яскраво це ілюструє. Вона переодягалася для свого сатиричного блогу: носила перуку з дуже кучерявим волоссям і халат, подібний до тих, які носять бабусі. Основна ідея була в тому, щоб висміювати місцевих політиків. Приміром, вона називала тодішнього мера Акапулько Хесуса Еводіо Веласкеса «шмаркачем». Вона робила такий тип репортажів, від якого не очікуєш, що він може бути смертельно небезпечним. Це було смішно і мало бути сатирою. Одного вечора вона прийшла на вечерю до ресторану зі своїм чоловіком. Двоє нападників зайшли до закладу й на очах у чоловіка вистрілили в неї впритул. У Мексиці образ журналіста-розслідувача сформований впливом Глобальної Півночі, тому ми маємо хибне уявлення про власну історію медіа. Але реальність не відповідає цьому стереотипному уявленню. Наша реальна журналістика — це люди в різних мексиканських містечках, які описують роботу та зловживання місцевих політиків у прямолінійний, смішний, сатиричний спосіб. І саме такі журналісти перебувають під загрозою в Мексиці вже десятиліттями. Є дуже хороша книжка Бенджаміна Сміта, яку я наполегливо рекомендую — «Мексиканська преса та громадянське суспільство, 1940–1976: Історії з редакції, історії з вулиці». У ній йдеться про те, як такі журналісти ставали мішенями ще з 1940-х років. Окрім того, влада відіграє в цьому жорстоку роль. Оскільки ці журналісти не отримували доходів від своїх медіа, і часто мали іншу роботу — хтось тримав кіоск із тако, хтось працював таксистом — після їхньої смерті влада миттєво відмежовується й заявляє: «Його вбили не тому, що він був журналістом, а тому, що працював таксистом» або «Її вбили через ресторан». Вони шукають інші причини, щоб не розслідувати професійну журналістську діяльність загиблих. Хоча за всіма міжнародними стандартами перше, що мають розслідувати, — це їхня журналістська робота.

‍Ти маєш журналістську освіту в США і писала для великих міжнародних видань — від The Washington Post до Slate. Я часто чую певний скепсис щодо загиблих журналістів: мовляв, їхні матеріали не були досконалими, вони мали упередження або те, що вони робили — просто «блогерство». У нас також подібні приклади: в ДНК української журналістики закарбована історія Георгія Ґонґадзе, засновника «Української правди». Його обезголовили за наказом тодішнього міністра внутрішніх справ, а причетність президента Кучми до цього вбивства сьогодні вважається доведеним фактом. На думку деяких моїх колег, Гії був дуже суб’єктивним, і в наш час я легко можу уявити його дуже різким, популярним ютубером. Тоді, у 2000-х, йому доводилося шукати майданчики на радіо та телебаченні, бо його стиль виходив за межі стандартів. Певний час він навіть працював прессекретарем політичної партії. Але чи можна сказати, що часто журналістські організації встановлюють надто високу планку? Чи не призводить це до того, що слабку або «неправильну» журналістику взагалі не розглядають як можливий мотив убивства? Що ти побачила у своєму дослідженні, працюючи з тисячами подібних матеріалів?

Абсолютно. Це відбувається в усьому світі. Ти згадуєш випадок з України, а я одразу думаю про Дафну Каруану Галіцію на Мальті: вона теж була блогеркою і писала для власного сайту. Такі вбивства стають дедалі поширенішими. Щодо Мексики, то тут я спостерігаю дві проблеми. По-перше, людям складно прийняти загиблих як журналістів саме через їхню суб’єктивність, блогерський формат чи той факт, що в певні моменти життя вони могли працювати в системі державного управління. По-друге, є інша річ, з якою мені важко змиритися. Багато неурядових організацій, які роблять важливу роботу із захисту журналістів, намагаються подати їх як «ідеальних жертв». Вони наполягають: «Ні, вони були дуже професійними, справжніми журналістами-розслідувачами», підганяючи загиблих під стереотипний образ репортера-викривача. Але це не допомагає справі. Якщо ти намагаєшся показати їх ідеальними, тоді все, що не вписується в цю картину, ніби означає, що вони не заслуговували на справедливість. Нам потрібно дивитися на цих людей і на ці справи як на історії неідеальних людей, різних типів журналістів, складних репортерів. Доки ми цього не зробимо, ми й далі стикатимемося з опором у пошуку справедливості, бо будемо намагатися знайти ідеальних жертв. Ідеальних жертв не існує.

‍Щодо безкарності: мене зацікавила в одній із твоїх статей історія Ісраеля Ернандеса-Соси. Якщо я не помиляюся, він створив Державну комісію з питань допомоги та захисту журналістів. Можеш пояснити, що це за інституція? Розкажи більше про цю ініціативу і про те, на якому вона зараз етапі.

Дозволь спершу зробити крок назад. У Мексиці є справи, які вважаються «розкритими». Це означає, що прокуратура знайшла кілерів — безпосередніх виконавців, які стріляли. Їх відправляють до суду, їм виносять вирок і саджають до в’язниці. Уся статистика розкритих злочинів у Мексиці стосується саме цих виконавців. Проте замовників убивств ніколи не притягували до суду. Саме в цьому я бачу найбільшу безкарність: ми знаємо, хто натиснув на гачок, але відповіді на питання «Хто це замовив і чому?» так і не отримуємо. Щодо захисту, то в Мексиці діє федеральний механізм: журналісти, яким погрожували, яких побили чи викрали, можуть звернутися до урядової інституції за допомогою — отримати бронежилет, «тривожну кнопку» або навіть бути переселеними в інше місце. Крім федерального, існують й інші механізми в штатах. У Мексиці їх понад двадцять, і перший був створений у штаті Веракрус, де було вбито найбільше журналістів в історії країни — понад 30 осіб. Комісію у Веракрусі певний час очолював Ісраель Ернандес-Соса. Він створив програму, усвідомивши, що більшість убитих репортерів конфліктували з мерами. Як колишній журналіст, він мав довіру колег, а як держслужбовцю — йому довіряли мери. Він казав посадовцям: «Щоразу, коли у вас виникає проблема з репортером, перш ніж щось робити, зателефонуйте мені». Це працювало. Коли хтось із оточення мера телефонував йому: «Мер сказав, що втомився від цього репортера і хоче його позбутися», — Ісраель одразу втручався: «Я знаю, що ти втомився від його матеріалів, давай просто зустрінемося і поговоримо». Він медіював ці конфлікти. Упродовж чотирьох років, поки він керував комісією, у Веракрусі не було вбивств журналістів. Але потім його не переобрали. Буквально минулого місяця в цьому ж штаті викрали репортерку — вона транслювала наживо, як люди з автоматами Калашнікова вдираються до її дому. Її знайшли вбитою через місяць пошуків. Це сталося вже після того, як Ісраель пішов із програми.

‍У Мексиці використовують термін «феміцид» для опису вбивств жінок та різних форм домашнього насильства. Чи бачиш ти у своїх матеріалах специфічні злочини проти жінок-журналісток?

Це цікаве питання. Якщо подивитися на цифри, то близько 90% журналістів, убитих у Мексиці, — чоловіки. Репортерок вбивають значно рідше. У мене є своя гіпотеза: журналістів-чоловіків вбивають частіше, бо люди, яких вони зачепили своєю роботою, сприймають їх серйозніше. Вони вважають, що до чоловіків більше дослухаються, що вони мають ширшу аудиторію та більшу вагу. На мою думку, репортерок часто недооцінюють, і це вберегло частину з них.

‍Алехандро, я хочу нарешті перейти до теми пам’яті. Ти говорила про неймовірну кількість матеріалів, які потрібно відновити. Як працює архів і як ти забезпечуєш збереження матеріалів? Адже починала ти майже сама.

Я починала роботу над архівом із дещо наївною думкою, що зможу все зберегти самотужки, бо завдання здавалося простим. Проте вже за перший місяць я усвідомила масштаб виклику, який сама перед собою поставила, і зрозуміла, що реальність набагато складніша. Спочатку мене дуже тривожило те, як швидко зникають публікації. Я пригадую історію трьох журналістів із Плая-дель-Кармен, що у штаті Кінтана-Роо. Вони не мали редакцій чи власних сайтів — їхнім майданчиком був Facebook. Спершу вбили одного, за місяць — другого. Третій ще був живий, і я, вже маючи архіви двох перших, натрапила на відео цього третього журналіста. Я подумала: «Це дуже цінні матеріали про кримінальний світ Плая-дель-Кармен, але він ще живий, тому я не буду це архівувати». Минув місяць — його вбили, і коли я спробувала повернутися до його відео, вони вже були видалені або недоступні. Тоді я зрозуміла: якщо не діяти швидко й ефективно, спадщина зникне назавжди. Тому я розробила стратегію з трьома напрямками. Для друкованих матеріалів я зібрала команду, до якої приєдналася історикиня: вона особисто виїжджала до місць, де друкувалися газети, фотографувала їх, оцифровувала, а потім пропускала через програми розпізнавання символів, щоб текст став доступним для пошуку. До команди також долучився дослідник, який телефонував до редакцій та родин із поясненням: «Ми знаємо, що у вас є роботи вашої близької людини, і хочемо зберегти їх в архіві». Багато хто відгукнувся і надав нам матеріали. Нарешті, нам допомагав програміст, який писав код для збору даних із сайтів. Щойно ми знаходили вебресурс вбитого журналіста, він завантажував звідти все до останнього тексту, після чого ми зводили це в єдину базу. Так почався наш шлях. Згодом ми професіоналізували процес: для кожного журналіста ми створювали біографічне резюме, вивчали історію його медіаплатформ і зверталися до колишніх редакторів чи власників видань із проханням надати матеріали за конкретні роки. Ця робота не припиняється.

‍В одній зі статей, яку я читала кілька років тому, йшлося про те, що в твоєму архіві було 43 журналісти, а зараз їх уже 84. Важливо пам’ятати, що за кожною цифрою стоїть доля людини. Якщо це твоя приватна ініціатива, то як ти бачиш її місце у масштабі країни? Як перенести це в публічний простір? Це надзвичайно важлива тема, але як, на твою думку, вона має функціонувати системно? 

Це був один із моїх головних викликів. Я починала як дослідниця, але коли архів був готовий, постало питання: як забезпечити його виживання та доступність для всіх? Як інституціоналізувати цю пам’ять? Спершу я заснувала громадську організацію і намагалася розвивати її як інституцію, але через чотири роки роботи зрозуміла: це не той шлях. Це не було моїм покликанням, і мені бракувало часу, щоб надати архіву тієї структури та офіційного статусу, які необхідні для загальнонаціональної поваги та надійного зберігання. Тому я почала шукати способи зробити його «офіційним» і системним. Зараз процес наближається до завершення й, імовірно, триватиме ще близько місяця, тому я не хочу наврочити. Але найімовірніше, цей архів візьме до себе Національна газетна бібліотека Мексики, що працює при Національному автономному університеті. Вони візьмуть на себе обов’язок продовжувати наповнення архіву, і він стане доступним абсолютно кожному, хто захоче вивчити роботи цих людей.

‍

‍

 Саме про це я й питаю. Наразі в Україні зафіксовано 245 тисяч воєнних злочинів. Це колосальний масив даних, що включає все: від страт і вбивств до руйнувань будівель. Ми, журналісти, розуміємо важливість фіксації, але бачимо проблему: багато проєктів, що виникли на емоційному підйомі у 2022 році, з часом згасають. Заходиш на сайт — а останній матеріал датований 2023 роком. Як нам об’єднати ці розрізнені ініціативи в єдину інституцію, яка справді б стала системним архівом?

Це дуже складне питання. Я теж починала як дослідниця і з часом зрозуміла, що самостійні громадські ініціативи часто впираються в обмеженість ресурсів і часу. Для тривалого збереження пам’яті потрібна інституція, яка має офіційний статус і здатна захистити архів. Тому, доки ви шукаєте цей шлях, важливо не розпорошувати зусилля, а орієнтуватися на академічні чи національні установи, здатні перейняти естафету зберігання на десятиліття вперед.

‍До питання довіри: у твоєму архіві 84 журналісти. Це означає роботу з десятками родин, кожна з яких переживає глибоку травму. Як ти даєш раду з цим емоційним навантаженням і як вибудовуєш контакт із тими, хто закривається або боїться спілкування, але водночас потребує підтримки?

Це надзвичайно делікатна робота. Важливо розуміти, що я не була на зв’язку з усіма 84 родинами особисто — частину матеріалів ми збирали з мережі. Але ті, з ким вдалося налагодити контакт, часто знаходили в мені людину, якій не байдуже. Усе тримається на балансі: є родини, з якими в нас склалися близькі стосунки на роки, а є ті, хто роками закритий від болю. У мене був випадок у 2018 році, коли я звернулася до родини, і вони навідріз відмовилися співпрацювати, вважаючи це приватною справою. Лише через шість років вони самі вийшли на зв’язок, будучи готовими поділитися тим, що залишилося. Це показує, що вибудовування довіри — марафон. На початках мені допомагав статус дослідниці з Колумбійського університету — це як «знак якості». Коли ти незалежна організація, люди скептичні, і це цілком виправдано. Я сподіваюся, що після переходу архіву під опіку Національного автономного університету Мексики цей скепсис зникне, бо офіційний статус дасть родинам відчуття безпеки.

‍Повернімося до питання «ідеальної жертви». Часто родичі прагнуть, щоб їхні близькі виглядали як бездоганні герої-розслідувачі. Але життя складніше: іноді вбивство не мало «героїчного» контексту в класичному розумінні. Який у тебе підхід до цього наративу в меморіалізації?

Це принципове питання. Я переконана: журналістам не потрібно бути «ідеальними», щоб бути сміливими. Їм не потрібно бути «ідеальними жертвами», щоб викликати повагу. Коли я спілкуюся з родинами, я завжди чесна: «Я хочу зрозуміти цю людину, зрозуміти, з чим вона стикалася, як працювала, але я не буду намагатися її ідеалізувати». Більшість із них працювали в маленьких містах, де мер був пов’язаний із корупцією чи злочинністю, де їм постійно погрожували. Для мене той факт, що вони продовжували робити свою роботу в таких умовах, вже є достатнім для вшанування. Чи мали вони інший бізнес, чи була їхня журналістика не надто витонченою — це не має значення. Для мене цінне саме їхнє життя, і я намагаюся пояснити родинам, що правда про їхню справжню діяльність — це і є найкращий спосіб вибудувати довіру до нашого проєкту.

‍Чи траплялися випадки, коли родичі намагалися втрутитися в архів, наприклад, просили щось приховати або змінити? Ти зберігаєш сувору структуру, але питання інтерпретації особистості загиблого завжди залишається чутливим.

Це залежить від ситуації. У моїй роботі є дві частини. Архівна робота майже не стикається з такими проблемами: там немає інтерпретації чи сторітелінгу. Ми просто знаходимо матеріали журналіста й оцифровуємо їх. Тут немає простору для дискусії: це було опубліковано, і це має бути збережено. Проте коли ми переходимо до сторітелінгу та розслідувальних матеріалів про цих людей, ситуація змінюється. Родичі іноді просять прибрати певні деталі. Якщо йдеться про щось суто приватне — наприклад, один раз мене попросили не згадувати, що колега матері був її романтичним партнером, — я, звісно, можу піти назустріч і написати просто «її колега». Але якщо прохання стосується публічного життя, наприклад, приховати, що журналістка балотувалася на посаду мера, я відповідаю «ні». Це публічна інформація, яка є важливою для розуміння її ролі та контексту справи. Буває важко, бо я розумію біль цих людей, але правда публічної діяльності є фундаментальною для нашого проєкту.

‍Як твоя робота вписується в ширший мексиканський контекст? За президентства Лопеса Обрадора розслідувань було обмаль. Чи бачиш ти зміни за нової президентки Клаудії Шейнбаум? Чи Мексика все ще залишається тією ж смертельно небезпечною територією?

Я б сказала, що ситуація майже не змінилася, адже це переважно локальні злочини. Загальнодержавним програмам захисту дуже складно вплинути на місцеву динаміку. Якби федеральний уряд був зацікавлений у відтворенні локальних програм медіації, про які ми говорили, це могло б змінити правила гри. Але поки що все по-старому. Важливо розуміти одну річ, особливо на міжнародному рівні: рівень насильства в Мексиці часто пов’язаний зі змовою місцевої влади з організованою злочинністю, а не лише з діями самих картелів. У штаті Сіналоа зараз фактично триває локальна громадянська війна. Рівень небезпеки там критичний, але рівень насильства саме проти журналістів не такий високий, як у тому ж Веракрусі. Це показує, що ключ до проблеми — у корумпованості місцевої політики. Зараз у Мексиці багато говорять про «зони мовчання» — цілі штати, де незалежної журналістики просто більше не існує.

‍Ти згадувала про спроби звертатися до Meta, щоб відновити матеріали. Якою ти бачиш роль техногігантів у цьому процесі? Ми звикли думати, що інтернет зберігає все назавжди, але твій досвід доводить: матеріали можуть зникнути в одну мить.

Матеріали зникають двома основними шляхами. Перший — прозаїчний: після смерті автора ніхто не платить за домен, і сайт просто «помирає». Другий — це соцмережі. Матеріали часто видаляють, бо хтось анонімно позначає їх як «образливі» або такі, що «порушують правила» Meta. Ми не знаємо, хто це робить — вбивці чи їхні найманці — але це працює. Проблема в тому, що алгоритми Meta не розуміють специфіки журналістики в різних країнах. Іноді люди пишуть про корупцію, про те, як чиновники крадуть зарплати, і їхні дописи стають віральними. Meta навіть сама підказує таким авторам, що їм варто відкрити публічну сторінку, бо вони стають публічними особами. Але при цьому компанія не має жодних окремих політик для захисту таких журналістів. Якби Meta мала глибше розуміння того, що таке громадянська журналістика в Мексиці, вона могла б меморіалізувати ці сторінки автоматично або захищати їх від масових скарг. Поки цього немає, ми боремося і з убивцями, і з алгоритмами забуття, які стирають свідчення, щойно автор перестає платити за хостинг або отримує анонімну скаргу.

‍

‍Я багато думаю про роль платформ та онлайн-середовища. Чи можна вважати їх добросовісними гравцями? Мені здається, їм байдуже, особливо якщо йдеться про невеликі країни. Ти можеш стукати в їхні двері, але якщо це, скажімо, лише один випадок із Мальти чи будь-якої іншої країни, вони ніколи не зреагують. І на завершення: як зробити так, щоб цю пам’ять зберігали й водночас нею жили? Як зробити це цікавим для широкого загалу, а не лише для дослідників даних?

Це питання, над яким я постійно працюю. Для ширшої аудиторії я спробувала дві основні стратегії. Перша — це наративний подкаст. Ми створили розслідувальний сезон, де використали аудіозаписи самого журналіста, які він транслював у прямому ефірі у Facebook, включно з історією його власного вбивства. Ми не перетворювали її на true crime, а розповіли захопливу людську історію. Слухач занурювався в неї як у хороший серіал, а наприкінці розумів: він щойно вивчив важливий урок про свободу слова. Ми не повчали слухачів, а захоплювали їх історією. Друга стратегія — це воркшопи в університетах зі спільним прослуховуванням та дискусіями про демократію, безпеку й ризики. Це охопило сотні студентів. Також ми видали книжку усної історії, яку можна взяти в руки, гортати, відчути фізично. Але я маю ще мрії: музейні виставки, де архівні сторінки з Facebook проєктувалися б на стіни, даючи змогу побачити світ очима репортера, або ж навіть дитячі комікси. Вони могли б показати, що журналіст — це звичайна людина, яка, наприклад, працює таксистом і при цьому видає власну газету. Це певна деміфологізація героїзму.

‍Хочу побажати тобі втілити це без поспіху. Головне тут — не тиснути на себе відчуттям, що треба все встигнути негайно. Ти вже зробила неймовірну роботу, і вона створює фундамент для наступних кроків. Знаєш, я постійно згадую твій досвід на конференціях. В Україні ми зараз маємо аналогічну проблему: Росія утримує в полоні журналістів гіперлокальних видань із містечок, назви яких світ часто навіть не знає. Можливо, саме це і є найбільшим викликом. Існує небезпечна «ієрархія легітимності» журналіста, де життя репортера зі столичної медіакорпорації здається «важливішим» за життя людини з віддаленого села. Ми постійно стикаємося з цим бажанням суспільства знайти виправдання: «А чи точно він був журналістом? А чим ще він займався?». Коли я працювала з колегами в Газі та інших гарячих точках, я бачила ту саму реакцію — люди шукають причину, чому вбивство «могло статися». Твій досвід, як і мій, доводить: кожна історія має право бути збереженою, незалежно від того, чи була вона ідеальною. Ми не повинні чекати дозволу від Meta чи схвалення від світу, щоб пам’ятати своїх. Наше завдання — зробити ці людські історії настільки живими, щоб їх неможливо було «видалити» чи просто забути. Дякую тобі за цю розмову і за це відчуття солідарності з іншого континенту — це справді дає сили рухатися далі. 

‍

Цю публікацію підготовлено за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Лабораторії журналістики суспільного інтересу і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.

‍