Іран у війні. Що відбувається всередині країни?

Каталіно, уже доволі давно ми хотіли поговорити з тобою про Іран. Ти — одна з дуже небагатьох журналісток, якщо не єдина, хто працює там на місці й може на власні очі бачити, що відбувається. Звісно, перше, про що я хочу запитати, — як усе виглядає для людей на місці, на рівні звичайного життя? 

Я не єдина, але справді одна з небагатьох. Там досі залишаються репортери із Заходу, Туреччини, арабських країн та Китаю, проте їхні голоси поодинокі. Мені здається, ніхто не відчує біль іранців глибше за українців, особливо тих, хто живе у великих містах, на кшталт Києва чи Одеси. Це теж були удари з повітря, але з певною відмінністю: над Тегераном безупинно кружляли літаки. Саме цей гул найвідчутніше лякав людей, адже в місті не було ні сирен, ні укриттів. Фактично майже все населення опинилося у цілковитій ізоляції, відрізане від глобального інтернету. Ми, журналісти, мали спеціальні SIM-картки для зв’язку та репортажів, а от іранцям залишили лише внутрішню мережу. Завдяки їй люди з прикордонних районів країни повідомляли, що літаки наближаються. Тоді кожна родина самостійно вирішувала, чи залишатися спати, чи бути напоготові. Люди були дуже налякані. Бо навіть коли офіційно цілили у військові бази, поліцію чи ядерні об’єкти, масштаб ударів був таким великим, що зачіпав і житлові квартали. Тривога гнітила ще й тому, що під прицілом опинялися люди, пов’язані з режимом, а ти ніколи наперед не знаєш, хто твої сусіди за стіною і чи безпечно залишатися в будинку поруч.

‍

Через шалену швидкість світових подій це вже ніби залишилося позаду, та все ж хочу повернутися до дня, коли вбили верховного лідера Ірану Хаменеї. Для світу це був карколомний шок. Ти тоді перебувала в Ірані?

Насправді в той момент я саме виїжджала з України. Коли почався напад на Іран, я була в Польщі, де отримувала паспорт. До самого Ірану мені вдалося дістатися лише на третій день війни: спершу летіла до Туреччини, а далі перетинала кордон автівкою. Тож лише на третю добу я дісталася Тегерана.

Якщо я нічого не плутаю, то Іран підтвердив смерть Хаменеї лише майже через добу чи навіть півтори?

Так, офіційно про його загибель оголосили того ж вечора. Та ніч була надзвичайно травматичною, і емоції в людей були дуже різні. Напевно, це був найкритичніший момент за всю війну, адже саме тоді все й почалося — з удару по комплексу, де розташовані резиденція та офіс верховного лідера, а це фактично саме серце Тегерана. Треба розуміти, що атака сталася в суботу вранці, а в Ірані це перший робочий день тижня. У центрі міста вирували тисячі людей, які на власні очі бачили літаки та величезні бомби, що летіли на комплекс. Українцям легко це уявити — це були не звичайні ракетні удари, тому для містян усе стало глибоким потрясінням. Миттєво ожили спогади про січневі протести, жорстокі репресії та тисячі загиблих, через що й реакція суспільства була вкрай суперечливою. Хтось плекав надію, що цей удар змінить долю країни й принесе омріяну свободу. Інші виступали категорично проти війни, навіть попри неприйняття режиму. Чимало людей зізнавалися, що потай раділи звістці про смерть Хаменеї, тоді як інші — щиро плакали. Суспільство тоді розкололося навпіл, хоча згодом, у міру того як розгорталася війна, ці настрої почали змінюватися.

Якщо тут узагалі доречне слово «дивний», то вся ця війна — і те, як її ведуть — справді здається химерною. Часом просто неможливо осягнути, що насправді відбувається: трапляються цілі тижні, коли все довкола оповите суцільним туманом невідомості. Але повернімося до того, чим тоді жив Іран зсередини. Пам’ятаю, після загибелі верхівки режиму багато хто відчув проблиск надії — надію на те, що крига нарешті скресла і в країні почнуться незворотні зміни. Тим паче, що в іранському керівництві завжди змагалися різні групи впливу. Озираючись тепер на ті дні, як ти гадаєш: чому режим тоді не посипався? Завдяки чому він тримається досі й що насправді береже його від краху?

Думаю, режим заздалегідь готувався до цього фатального моменту. Зрештою, усе, що відбувалося в іранській політиці протягом останнього десятиліття, було прихованою підготовкою до дня, коли верховного лідера не стане. Паралельно вони прораховували й сценарій великої війни. Ця система ніколи не трималася на одній постаті чи єдиному авторитарному вождеві. Це надскладна архітектура, де різні центри влади прискіпливо контролюють один одного, балансуючи на різних рівнях управління. Важливим загартовуванням перед нинішнім протистоянням стала також дванадцятиденна червнева війна з Ізраїлем у 2025 році. Тоді влада виявилася значно менш готовою, її заскочили зненацька. Проте після тих подій і керівництво країни, і саме суспільство вже жили з чітким передчуттям, що все це лише затишшя перед бурею. Тож вони мали час зміцнити вертикаль влади й вибудувати такий ланцюг командування, щоб у разі загибелі однієї ланки її миттєво заступала інша. У них існував чіткий план, як керувати державою без верховного лідера. Зараз країною тимчасово править тріумвірат — парламент, Рада національної безпеки та ще одна ключова фігура. До того ж останніми роками Корпус вартових ісламської революції монополізував контроль над країною. Тому навіть якщо люди дезорієнтовані й гадки не мають, хто їхні нові лідери, навіть якщо вони ніколи не бачили Моджтабу Хаменеї й не чули його голосу, вони чітко усвідомлюють: кермо влади в надійних руках КВІР. Люди розгублені, довкола повно чуток, але очевидно одне — країна лишається керованою, а влада досі тримає удар. При цьому я майже не згадую про президента. Річ у тім, що за 47 років існування Ісламської Республіки виборні посади трансформувалися. Сьогодні президент — це радше прем’єр-міністр, який опікується повсякденною рутиною: економікою, дорогами, медициною. Але він не керує обороною і не ухвалює стратегічних рішень. Навіть міністр закордонних справ, хоч і призначається президентом, фактично підпорядкований Вищій раді національної безпеки. Президент є лише одним із її членів, але не тим, за ким останнє слово. Саме ця багаторівнева, гнучка система й дозволяє режиму так стійко переживати навіть найважчі часи.

Мені здається, багатьом українцям складно до кінця осягнути, що означає бути настільки величезною країною. Іран — це колосальна за територією та кількістю населення держава, тому будь-які тектонічні зміни там не відбуваються миттєво.

Думаю, іранці теж могли б це відчути, адже за масштабами вони значно випереджають нас. До речі, коли почалася ця війна, в Україні було десь 42–43 мільйони населення?

Ну, радше 38 мільйонів, близько того.

А в Ірані проживає понад 90–92 мільйони людей — це справді неймовірна кількість. Якщо Україна вважається великою за європейськими мірками, то Іран щонайменше втричі більший за площею. До того ж країна має надзвичайно складну географію: величні гірські масиви та кам’янистий рельєф, які здавна слугують природним захистом. Саме в цих неприступних скелях роками розбудовували засекречені підземні комплекси — справжні мікроміста, де приховано ракетні арсенали та об’єкти ядерної програми. Ісламська Республіка, особливо після падіння режиму Саддама Хусейна у 2003 році, цілком серйозно й послідовно готувалася саме до такого сценарію розвитку подій.

Вони засвоїли урок Іраку. Тут цікаво інше: яку роль у всьому цьому відіграє соціум? Хоча ми розуміємо, що термін «громадянське суспільство» щодо Ірану потребує переосмислення, зважаючи на те, як жорстко там придушують будь-яку громадську активність. Водночас іранці — неймовірно палкі та сміливі люди. Вони доводять це повсякчас: кожні кілька років знов і знов виходять на протести, відчайдушно борючись за власні права. Але я навмисно роблю це уточнення, щоб ми в Україні чітко уявляли, чим є суспільний рух в іранських реаліях.

Сама ідея громадянського суспільства — це якраз те, з чим Ісламська Республіка нещадно бореться десятиліттями. Будь-які незалежні об’єднання, що здатні згуртуватися й вимагати реформ, опиняються під ударом. Пам’ятаю, ще років двадцять тому в країні діяли жіночі рухи: вони відстоювали свої права, намагалися створювати платформи для захисту, але влада послідовно випалювала ці паростки демократії через арешти, переслідування та тюрми. І все ж люди знаходять способи єднатися. Існують невидимі спільноти однодумців — навіть без прямої взаємодії їх тримає спільна мета, за яку вони продовжують тиху боротьбу. Але з самим визначенням громадського сектору в Ірані все дуже неоднозначно, адже він фактично розколотий на два табори. Якщо якась структура діє всередині системи й погоджується на компроміси з нею, їй дозволяють існувати під цим ярликом. Але якщо ти опиняєшся поза ідеологічними рамками режиму, створити бодай якесь легальне об’єднання стає надзвичайно важко, а часто — просто неможливо.

Звісно, усе це здебільшого існує напівпідпільно. Але мені хочеться зазирнути глибше в систему внутрішніх противаг в Ірані — з’ясувати, хто насправді має реальний важіль впливу на події в країні. Ми знаємо, що однією з потужних сил є великий іранський бізнес, зокрема Базар — впливове середовище торговців. Саме він став одним із рушіїв зимових протестів. Яка їхня позиція сьогодні? Зрозуміло, що це не монолітна група, та все ж — де місце представників малого бізнесу й комерсантів у цій війні? Вони теж зайняли вичікувальну позицію, чи всередині спільноти визрівають інші процеси?

Те, що коїться зараз, не піддається простим описам. Січневий вибух значною мірою спровокував економічний колапс: шалена інфляція та стрибки курсу долара довели людей до межі. Тоді суспільство відкрито заявило, що втомилося від системи й політиків, які руйнують країну. Це відчуття нікуди не зникло, і хронічна недовіра до влади залишається. Проте тепер на перший план для багатьох вийшов інший пріоритет — виживання самого Ірану та його захист від зовнішньої загрози. Під час запеклих боїв Базар тривалий час був закритий. Зараз, коли крамарі поступово повертаються до роботи, над усім панує тваринний страх перед фінансовою прірвою. Адже саме руйнація господарства, як на мене, стане найболючішою проблемою найближчих місяців, коли масштаб втрат проявиться на повну. Утім, Базар — як доволі традиційне й консервативне середовище — мислить дещо іншими категоріями. В Ірані надзвичайно глибоке коріння має національна гордість і повага до власної державності. Тому нині в кулуарних розмовах чи зовнішніх проявах не відчувається готовності знову виходити на барикади. Складається враження, що навіть за повної непідтримки Ісламської Республіки в її нинішньому вигляді, торговці беззастережно стоять за сам Іран як за свою батьківщину.

‍Це цікаво. Звісно, прямого порівняння тут бути не може, та все ж для багатьох українців така логіка буде цілком зрозумілою, якщо поглянути, наприклад, на рівень підтримки Зеленського. Навіть серед його найсуворіших критиків — зокрема в контексті майбутніх мирних переговорів — чимало людей усе одно підтримують інституцію президента як уособлення самої держави.

Повних паралелей тут проводити не варто, але певна схожість таки є. Ви захищаєте свій дім, і лідер для вас у цей момент представляє країну, бореться за її єдність. У певному сенсі це схожа ситуація. Люди в Ірані теж розуміють, що в країні багато проблем, і багатьом не подобаються їхні лідери. Але зараз для багатьох головне — захистити сам Іран як державу.

Тобто можна припустити, що момент, обраний США та Ізраїлем для удару — коли вони, ймовірно, розраховували на блискавичний крах режиму, — виявився хибним? Попри нещодавні жорстокі протести й таку масштабну внутрішню опозицію в країні.

Важко сказати напевно, якими були їхні розрахунки. Звісно, після січневих потрясінь було очевидно, що система дала тріщину. Навіть частина колишніх прихильників тоді похитнулася, вимагаючи від влади відповідей за свої дії. Тут варто зробити суттєве уточнення. Навіть якщо не брати за основу дані правозахисників із HRANA про 7 тисяч жертв чи заяви Трампа про 42 тисячі, а покластися виключно на офіційні зведення самої Ісламської Республіки — йдеться про 3117 загиблих. Це колосальна, моторошна цифра для такого стислого проміжку часу. І всі ці люди загинули під час протестів. Тобто масштаби були колосальні, і суспільство справді було дуже розлючене. Ми бачили протести на всіх рівнях суспільства й буквально в кожному маленькому місті Ірану. Йшлося не лише про великі міста чи про привілейовані або середні класи. Протести охопили дуже бідні райони й маленькі містечка, де люди раніше ніколи навіть не думали виступати проти Ісламської Республіки. Ці люди також бачили, як влада вбиває протестувальників або кидає їх до в’язниць.

 Мабуть, саме тому у Вашингтоні й Тель-Авіві вирішили, що слушний час настав. Проте там не врахували двох фундаментальних чинників: потужний іранський націоналізм та високий ступінь готовності самої системи до оборони. Особливо, якщо проаналізувати кроки, якими Тегеран відповів на виклик від США та Ізраїлю. У його діях не було імпровізації — іранське керівництво роками озвучувало саме цей сценарій: перекриття Ормузької протоки та удари по той бік Перської затоки, зокрема по Дубаю та Саудівській Аравії. Саме ця заздалегідь виплекана стратегія й була втілена в життя. Думаю, коли з першими залпами війни режим переконався, що його спроможність завдати удару у відповідь є реальною, він знову відчув колишню впевненість і силу.

У мене тоді два запитання. Перше з них — яке зараз ставлення до Трампа й яка в нього репутація в Ірані? Зрозуміло, що є дуже різні групи всередині суспільства, і ми знаємо про всі ці величезні білборди та графіті в Тегерані зі словами «Смерть Америці» чи «Смерть Ізраїлю». Але як сприймають Трампа як окрему політичну фігуру, особливо ті іранці, які виступають проти режиму та виходять на протести?

Серед протестної спільноти розкол виявився настільки глибоким, що навіть близькі друзі, які однаково прагнуть падіння Ісламської Республіки, припиняли спілкування через різне бачення ролі США. Під час війни це стало особливо відчутним і, чесно кажучи, дуже вражало. Одні переконували, що він єдиний, хто нарешті наважився втрутитися, аби врятувати країну й принести довгоочікувані зміни. Інші ж заперечували: «Цей чоловік божевільний. Вони руйнують наш дім без жодної стратегії, атакують, самі не розуміючи, якої мети хочуть досягти». Люди бачили, як руйнується країна. Коли під ударом опинилася поліція, яка хоч і асоціюється з репресіями, але водночас забезпечує базовий правопорядок, люди почали запитувати: «А якщо щось станеться — кому ми будемо дзвонити? Якщо буде пограбування чи щось інше?» Йшлося вже про елементарне виживання та функції держави. Особливо різко настрої хитнулися після гучних погроз Трампа в дусі «ми повернемо вас у кам’яний вік» чи обіцянок знищити енергетику й дамби. Дедалі більше людей починали розуміти, що йдеться не про свободу, права чи захист іранців, а про власні інтереси США та інтереси Ізраїлю. Люди це дуже чітко побачили. Звісно, я й досі зустрічаю людей, яким Трамп подобається. Але таких стає дедалі менше. Для прихильників режиму він очікувано став абсолютним уособленням того самого «зла», з яким вони традиційно пов’язують Захід. До того ж в Ірані зараз дуже поширена думка про те, що Трамп діє не самостійно, а фактично потрапив під вплив Нетаньягу.

Тобто Ізраїль сприймається як більше зло?

Ні, не зовсім так. Для іранської владної вертикалі Ізраїль, безперечно, є головним ворогом. Але водночас серед людей побутує й інша думка: багатьох дивує, наскільки наївним виявився Трамп, довірившись Нетаньягу. Ізраїль має одну з найпотужніших армій у світі, і там не могли не усвідомлювати, що Тегеран відповість саме так, як і відповів — що підземні цитаделі в горах не так просто знищити, і країна вистоїть. Тож у чималої кількості іранців склалося враження, що Трамп просто необачно піддався чужому впливу.

Щодо ударів по сусідніх державах — кадри з дронами над Дубаєм заворожували своїм сюрреалізмом. Але якщо пояснювати це для українського читача: чому Іран узагалі атакував Дубай? Чому Емірати чи Катар? 

Головна причина — американські військові бази, які розгорнуті там. Принаймні, саме цю тезу озвучують на вулицях прихильники режиму і її ж невтомно повторюють на щовечірніх масових мобілізаціях, які не вщухають від самого початку війни. Влада щодня збирає людей на центральних площах Тегерана та інших міст: прапори, гасла проти Ізраїлю й Америки — усе це стало щоденним ритуалом. На спеціально облаштованих сценах щовечора виступають промовці, які просувають ключовий наратив: Америка повинна повністю й безповоротно піти з регіону. Тегеран і раніше погрожував ударами по об’єктах у Бахрейні чи Кувейті, але справжнім потрясінням стало те, що під прицілом опинилася цивільна інфраструктура мегаполісів — у Дубаї, Досі та інших містах Катару. Це викликало особливий подив, адже Катар і Оман, який також опинився під ударом, традиційно вважалися найближчими партнерами Ірану. З Еміратами стосунки завжди були дещо напруженішими, але водночас через них проходить значна частина іранської економіки. Перебуваючи під жорстокими світовими санкціями, країна позбавлена можливості імпортувати товари напряму. Уся схема виживання така: багато товарів спочатку завозять у Дубай, а вже звідти реекспортують до Ірану.

Так, в Ірані на офіційному ринку часом складно щось знайти, і чимало людей звикли постійно їздити до Еміратів.

Економіка самого Дубая також тісно переплетена з Іраном. Там акумульовані не лише статки найбагатших іранців, а й капітали людей, інтегрованих у владну систему. Усе фінансове життя республіки так чи інакше проходить через Емірати, тому для місцевого бізнесу вони мають сакральне значення. Тож іранці й дивувалися: навіщо ж бити по Дубаю? Наслідки не забарилися — Емірати почали масово скасовувати або просто не видавати візи іранським громадянам, і зараз у багатьох іранців там серйозні проблеми. У Дубаї живуть тисячі іранців. Майже кожен заможний іранець має там квартиру. Тому ніхто до кінця не розуміє цю стратегію. Можливо, ідея була в тому, щоб натиснути на ці країни й змусити їх витіснити американців із регіону. Але наслідки ударів по Катару та Еміратах виявилися дуже серйозними саме для звичайних іранців — для людей, які мають бізнес і фактично рухають економіку. Наприклад, в Ірані є крамниці, де продають дефіцитні імпортні товари: європейську гірчицю, якісну оливкову олію чи інші закордонні продукти, які напряму в країну не потрапляють. І зараз людям кажуть: забудьте про це на певний час, бо з Дубая більше нічого не надходить. Це досі залишається відкритим і болючим питанням. Хоча, знову ж таки, в Ірані все одно можна знайти майже все. Йдеться радше про певні більш «люксові» чи незвичні для місцевої культури продукти. Якщо в Україні раптом зникне гірчиця, це помітять усі, бо вона є на кожному столі. В Ірані ж такі продукти важливі хіба що для експатів або тих, хто тривалий час жив чи навчався на Заході.

Але якщо говорити глобально, то всередині соціуму лунає дуже багато критики щодо воєнних рішень влади. Причому не лише від опозиційно налаштованих громадян — навіть у кулуарах самої системи точилися запеклі суперечки про те, як саме країна мала реагувати на виклики. І тут важливо розуміти, що відповідь на атаки повністю контролював Корпус вартових ісламської революції. Саме вони вирішували, що робити й по яких цілях бити. В той момент усередині системи теж існували серйозні розбіжності.

Ти щойно згадала, що ніхто до кінця не розуміє логіки подій та задумів Трампа. Можливо, ти бачила статтю в New York Times про Махмуда Ахмадінежада й нібито план повернути його як лідера Ірану? Для тих, хто пам’ятає ті часи й розуміється на Ірані, це звучить божевільно. Що ти про це думаєш? Чому саме він, наскільки це може бути правдою і чи була реакція? Чи можна уявити, що іранці знову його приймуть, надто тепер, коли він перебуває під домашнім арештом і позиціонує себе як опонент режиму?

Навіть системні аналітики та коментатори ще до січневих подій визнавали: подобається це комусь чи ні, найпопулярнішим політиком Ісламської Республіки залишається Ахмадінежад. Звісно, не серед освічених еліт, а серед робітничого класу та у провінції. Він був класичним популістом: говорив про допомогу людям, про нафтові гроші для народу та покращення життя. Простим іранцям здавалося, що він ближчий до них, ніж духовна чи політична верхівка Тегерана. Він був «своїм». Навіть зараз він іноді зустрічається з людьми. Хоча після двох президентських термінів — а він був президентом з 2005 до 2013 року — йому довелося піти. А у 2017-му знову йому балотуватися не дозволили — система його не допускає. Водночас його ніколи по-справжньому не ув’язнювали.

Але ж він був під домашнім арештом?

Так, певною мірою. Проте він досі може зустрічатися з людьми й давати інтерв’ю. Наприклад, реформістський президент Мохаммад Хатамі, який керував до нього й вважався лідером, здатним принести більше свобод, узагалі позбавлений права говорити з пресою. А от до Ахмадінежада ще рік тому можна було приїхати в Тегеран і спокійно отримати інтерв’ю. Але все одно сама ідея, що Ахмадінежада могли розглядати як можливу заміну, звучить дуже дивно. Він давно втратив зв’язок із Корпусом вартових ісламської революції, і генерали, які колись підтримали його прихід до влади, більше не на його боці. Реальної сили всередині системи в нього немає, тому в це важко повірити. Можливо, єдине пояснення — це те, що він добре знає систему, є популістом і все ще має підтримку в маленьких містах. Але що саме було в головах авторів плану — я не знаю. Для більшості іранців Махмуд Ахмадінежад — це політично вже мертва фігура.

Тим паче, що саме проти його політики були спрямовані попередні хвилі протестів. Для теперішніх демонстрантів — якщо вони взагалі пам’ятають ті часи, адже серед них повно молоді, яка тоді була дітьми, — його повернення виглядало б абсолютно неприйнятним.

Звісно. І сьогодні все це здається ще сюрреалістичнішим, бо сам Махмуд Ахмадінежад дуже змінився. Тепер він фактично підтримує жінок без хіджабів.

Він про це заявив відкрито?

Не зовсім відкрито, але він явно не виступає проти й загалом допускає таку можливість. Більше того, він уже підтримує ідею діалогу із Заходом — хоча колись говорив про знищення Ізраїлю й закликав стерти його з мапи. Я не знаю, наскільки щирою є ця еволюція поглядів, а наскільки це просто політична гра. Змінилося й усе його найближче оточення, яке колись було його правою рукою. Вони перетворилися на таких собі месіанських фігур, заговорили про свободу й дедалі більше віддалялися не лише від ідеології республіки, а й від традиційного ісламу. Тому дивно, що ставку робили саме на нього. Якби зовнішні сили шукали помірковану фігуру, логічніше було б згадати про Рухані чи Хатамі. Але ні — обрали Ахмадінежада. І тут є ще один загадковий момент. Коли в перший день війни стався удар у районі його перебування, ми спершу подумали, що атакували його будинок. Тепер відомо, що цілили по сусідніх об’єктах КВІР та охороні. Ми одразу почали телефонувати його оточенню, щоб перевірити чутки про його загибель. Нам відповіли, що він живий. Але дивно інше: відтоді його ніхто не бачив. Не було жодної заяви, допису чи бодай слова. У статті йшлося, що він був поранений, але ми не маємо такого підтвердження. Водночас публічно він так і не з’явився — жодних інтерв’ю чи активності в соцмережах. Повний вакуум.

Думаєш, він таки постраждав?

Або ж йому просто наказали мовчати, повністю заборонили щось говорити — і йому самому, і людям із його оточення. Ми не знаємо — у нас немає доступу до такої інформації.

Якщо згадати про права жінок і масштабний рух проти обов’язкового хіджабу — чи змінилося щось у самій культурі після всіх цих хвиль протестів, які то спалахують, то затихають? Чи можна сьогодні зустріти в Тегерані жінок без хусток, чи їх і далі за це ув’язнюють?

Вражає, наскільки трансформувався соціум. Після загибелі Махси Аміні у вересні 2022 року Іран став зовсім іншою країною. Цю курдську дівчину, яка приїхала до Тегерана, «поліція моралі» затримала біля метро в Тегерані. Разом із тисячами інших дівчат її забрали до відділку, і там у неї стався крововилив у мозок — вона померла. Її вбили. Влада це заперечувала, але, ймовірно, її побили. Ми не знаємо всіх деталей, але факт у тому, що вона померла після затримання. Ця трагедія збурила колосальну хвилю протестів, які очолили зовсім молоді дівчата й хлопці. Вони сміливо виходили на вулиці й скидали хіджаби. Силовики діяли жорстоко: понад 500 людей загинуло, багатьом стріляли просто в обличчя, через що протестувальники втрачали очі. Але навіть після того, як протести стихли, суспільство вже незворотно змінилося. Дівчата масово відмовилися не лише від хіджабів, а й від манто — довгого верхнього одягу. Його тепер носять хіба що в дуже традиційних родинах. Тепер жінки просто носять звичайний одяг — футболки, сорочки, часто навіть без хустки. Деякі ще залишають маленький шарф на голові, але радше символічно.

І якщо цей злам відбувся в період між смертю Махси Аміні та торішніми бойовими діями, то остання війна, яка зараз перейшла в режим перемир’я, принесла остаточну трансформацію. Жінки просто перестали зважати на заборони. І це стосується не лише столиці. Усі, хто знає Іран, чули про Ісфахан — фантастичне історичне місто, яке завжди вважалося дуже консервативним і релігійним. Я була там три тижні тому, перед виїздом із країни. Я на власні очі бачила дівчат у легінсах і коротких футболках: бігають уздовж річки, катаються на велосипедах, грають із чоловіками у волейбол. Ще кілька років тому таке, особливо в Ісфахані, було просто неможливо уявити.

Я сама була в Ісфахані десь у 2009 чи 2010 році й добре пам’ятаю, як ретельно доводилося стежити за своїм виглядом. Хоча до іноземців там ставляться поблажливіше, однак я все одно носила і хіджаб, і манто — особливо в Ісфахані. А ти сама покриваєш голову, коли перебуваєш у Тегерані?

Якщо працюю на телебаченні — так. Але якщо просто йду, наприклад, по магазинах — ні. Я його зняла. В Ісфахані теж ходила без нього. Для мене це було великим здивуванням.

І ніхто — ні басіджі, ні поліція, ні інші силовики — за це не затримує?

Ні, зараз такого вже немає. Хоча режим усе ще намагається пручатися, адже всередині системи триває боротьба різних груп. Радикальне крило прагне закручувати гайки, а прагматики переконують: якщо ми хочемо згуртувати країну перед обличчям війни з Ізраїлем та США, не можна випускати поліцію проти власних жінок — це просто підірве суспільство зсередини. Тому консерватори змінили свою тактику. Вони більше не затримують дівчат на вулицях, а тиснуть на бізнес. Можуть прийти в кав’ярню й погрожувати закриттям, якщо офіціантки ходитимуть з непокритою головою. Тоді персонал одягає хустки на день-два, а потім знову знімає. Іншими словами, цю війну на витривалість система фактично вже програла. Влада намагається робити вигляд, що контролює ситуацію, але реальність на вулицях зовсім інша.

А чи змінило це стосунки в суспільстві? Іранські жінки й раніше були доволі емансипованими порівняно з іншими мусульманськими країнами регіону — вони водили авто, працювали, мали значно більше прав. Чи поглибився цей процес зараз і як чоловіки реагують на такі зміни?

Безумовно. Не на рівні законів, але на ментальному рівні іранські чоловіки визнають, що саме жінки стали головним рушієм змін у країні. Про це говорять відкрито: якби не жіноча сміливість і боротьба за право жити й одягатися вільно, соціум ніколи б так стрімко не трансформувався. В Ірані зараз існують дві паралельні реальності. Одна — це патріархальний фасад влади: духовенство, політики й уряд, де є лише одна жінка-міністерка. Інша — це живі вулиці, де жінки керують бізнесами, магазинами й фактично рухають економіку. З часів протестів 2009 року, які ми згадували, минуло понад п’ятнадцять років. Ті, кому тоді було по вісімнадцять, сьогодні вже мають власних дітей. І це нове покоління чоловіків чудово розуміє та поважає силу жінок, тому вони активно підтримують їх у цій боротьбі.

Повернімося до ірано-українських відносин. В Україні слово «Шахед» через іранські дрони знає кожен. А як ця мілітарна індустрія сприймається всередині самого Ірану? Чи відчувається вона як потужна частина технологічної та економічної реальності для пересічних громадян? 

Для звичайних іранців — абсолютно ні. Це зовсім не так, як в Україні, де безпілотники стали частиною повсякдення, а типи дронів розрізняють навіть діти. В Ірані ця сфера повністю закрита. Пригадую навіть анекдотичний випадок. На початку війни американці випустили свій дрон-камікадзе Lukas, візуально дуже схожий на «Шахед». Я якраз була в центрі Тегерана, коли він з’явився в небі. Перехожі з подивом задирали голови, питали: «Це що, Шахед?» — і розгублено дивилися на мене, не розуміючи, що відбувається. Насправді тоді лише я чітко усвідомлювала суть подій. Коли в Ірані починала працювати ППО — точно так само, як українці щоночі переживають це під час повітряних атак у Києві, — місцеві жителі просто губилися. Мені доводилося буквально на пальцях пояснювати знайомим, як поводитися під час таких ударів, що це за специфічний звук і чим він небезпечний. Я тоді навіть написала допис про те, що іранці нарешті на власні очі побачили той кошмар, у якому українці через ці самі «Шахеди» живуть роками. До того моменту суспільство в Ірані взагалі цього не усвідомлювало.

‍Ми знаємо, що технічна освіта в Ірані традиційно дуже сильна, а фах інженера — річ престижна й водночас звична. Освіта доступна, а рівень підготовки фахівців високий. Для країни це норма. Проте інженер у царині безпілотних технологій — це вже зовсім інша, значно закритіша історія, чи не так?

Так, майже кожна іранська родина мріє, аби їхня дитина стала або лікарем, або інженером. Але щодо виробництва дронів — про це не прийнято говорити вголос, і для широкого загалу ця сфера невидима. Уся дронова індустрія монополізована Корпусом вартових ісламської революції, це суто державна, а не приватна чи ринкова структура, хоча масштаби там колосальні. Під час цієї війни викрилася ще одна важлива деталь: під ударом опинилися технологічні лабораторії провідних університетів країни — саме ті центри, де досліджували штучний інтелект та проєктували безпілотники. Тобто вища освіта є інтелектуальним ядром цієї програми. Крім того, атакували й безпосередньо виробничі лінії компаній-постачальників — принаймні про це звітував Ізраїль, адже Тегеран офіційно таких втрат ніколи не визнає. Сьогодні ця індустрія є наріжним каменем мілітарних структур КВІР, хоча пересічні іранці всього цього до кінця не усвідомлюють. До початку цієї війни вони не усвідомлювали й того, який потужний психологічний ефект мають безпілотники. Адже американські дрони Lukas — фактично аналоги «Шахедів» — почали впевнено полювати на блокпости просто посеред міських вулиць.

На вулицях були блокпости?

Так, із першими залпами війни в Тегерані розгорнули тисячі блокпостів, де чергували воєнізовані формування. Офіційно заявляли про пошук колаборантів, та люди чудово розуміли: це банальне залякування, аби запобігти внутрішнім протестам. І було неймовірно показово спостерігати, як трансформувалася поведінка самих силовиків. У перші дні вони демонстративно стояли на перехрестях з автоматами Калашникова. Проте вже за тиждень, після кількох точкових нальотів Lukas, бравура зникла. Вартові почали ховати свої мотоцикли, ховатися під навіси й дахи будівель, залишаючи біля автівок лише одну людину для перевірки документів. Усі панічно боялися стати живою мішенню. Можливо, вони й не відчули сповна повсякденний досвід українців, але на власному полі збагнули, як сильно цей майже беззвучний терор із неба тисне на психіку.

А держава взагалі не намагається проводити публічні рекрутингові кампанії, закликаючи молодих фахівців ставати до лав розробників дронів?

Ні, влада намагається тримати цю тему в абсолютній тиші. Натомість вони роблять дещо інше, і для українців це прозвучить як цілковитий абсурд. У вас ворог стоїть безпосередньо на кордоні, триває виснажлива окопна війна на величезній лінії фронту. В Ірані ж ситуація геть інша: американських баз під боком немає, а Ізраїль — за тисячі кілометрів. І попри це цивільних прихильників режиму на масових зборах зараз активно вчать збирати й розбирати автомати Калашникова. Це суто психологічна маніпуляція. Влада відчайдушно намагається воскресити мілітарний пафос часів ірано-іракської війни — цей культ мучеництва, жертовності та ідеалів революції. Виглядає дико: замість того, аби вчити населення елементарної цивільної оборони в умовах сучасного технологічного конфлікту — як діяти під час ракетних ударів чи розпізнавати безпілотники, — людей змушують стріляти з автоматів, що в реаліях нинішньої війни вже майже позбавлено сенсу.

Особливо іронічно це виглядає для країни, яка сама й породила концепцію масового дронового терору. 

Більше того, за нашою інформацією, у певний момент ізраїльтяни або американці згодом перейняли тактику, яку активно використовують на українському фронті: великий безпілотник-носій закидає вглиб території рої FPV-дронів, які потім відокремлюються і б’ють по конкретних цілях. Протидіяти цьому влада не вчила нікого.

А як вони їх збивали? 

Зараз на багатьох машинах стоять великокаліберні кулемети, але, чесно кажучи, вони працюють не надто ефективно. Є й системи ППО, але на початку протиповітряна оборона міст була відверто слабкою — переважно великокаліберні кулемети на пікапах, подібні до тих, що захищають небо над Києвом, хоч і більшого калібру. Значну частину стаціонарних систем Ізраїль вибив іще в червні 2025 року, а решту донищив на початку цієї кампанії. Проте згодом у мене з’явилося дуже дивне відчуття, про яке майже ніхто не писав: у небі раптом зазвучало щось значно потужніше. ППО почала працювати зовсім в іншому ритмі й за іншими алгоритмами. Склалося стійке враження, що режим терміново отримав підсилення ззовні — саме для боротьби з низьколітаючими цілями. Після цього страх перед дронами став ще сильнішим. Але навіть попри це ти все одно майже не бачиш, щоб дрони вибухали в небі так, як ми інколи бачимо це тут, в Україні.

А як щодо ядерної програми? Наскільки зараз є розуміння — хоча, звісно, ніхто не може стверджувати напевно, — що американці та ізраїльтяни таки досягли своєї мети й Тегеран наразі позбавлений можливості створити ядерну зброю?

Насправді ситуація досі незрозуміла. Так, під ударом опинився Натанз — колосальний за масштабами комплекс на шляху між Тегераном та Ісфаханом. Проте його структура складна: частина об’єктів розташована на поверхні, частина — під землею, частина — по інший бік гір. Якщо дивитися з траси, помітно лише кілька зруйнованих будівель та окремі пошкоджені корпуси. Але наскільки серйозних збитків завдано саме підземним бункерам — достеменно невідомо. Чи існують у них інші, засекречені локації — теж загадка. Ці гірські масиви неосяжні, тому робити остаточні висновки зарано. Цілком імовірно, що союзники поцілили в частину інфраструктури, але Іран десятиліттями прораховував саме такий розвиток подій, створюючи дублюючі потужності та резервні варіанти. Тому не виключено, що ядерний потенціал країни зберігся.

‍Моє останнє запитання — від безпеки та геополітики знову до земного життя. Спілкуючись з іранськими друзями про побут, я чую спільну думку: жити в країні стало неймовірно скрутно, ціни стрімко повзуть угору, а звичні товари зникають. Як сьогодні виглядає повсякденність звичайного іранського середнього класу? Що відбувається із заробітками, інфляцією та доступністю елементарних речей?

Інфляція просто вбиває людей, справді вбиває. Я зазвичай наводжу один простий, але промовистий приклад: порція салату в кав’ярні, яка раніше коштувала триста тисяч ріалів, зараз обійдеться у вісімсот тисяч. Курячі яйця подорожчали вп’ятеро чи вшестеро. Навіть паливо, яке тут завжди було за безцінь, суттєво підскочило в ціні. Стрімко подорожчало все, що пов’язане з пластиком, а іранці через розвинену нафтохімічну промисловість споживають його у величезних обсягах. Саме цей сектор виробництва найбільше постраждав від авіаударів під час війни. Це лише верхівка айсберга — пересічній родині стає дедалі важче просто втриматися на плаву. Коли майже двадцять років тому я переїхала до Ірану, то попри своє латиноамериканське походження і глибоке розуміння того, що таке соціальна нерівність та злидні, була вражена. Тоді в країні існував міцний базовий стандарт: навіть незаможні верстви могли дозволити собі якісні продукти, необхідні покупки й гідне повсякденне життя. Без розкоші, звісно, але голодних на вулицях не було. Тепер, на жаль, ця стабільність остаточно відходить у минуле.

Їжа завжди була доступною, навіть м’ясо.

М’ясо, і навіть курятина, сьогодні перетворилися на розкіш. Чимало родин узагалі викреслили цей продукт зі свого раціону, купуючи його хіба що раз на місяць. Життя стає дедалі безкомпроміснішим. В Ірані традиційно існував потужний середній клас, який нині на очах втрачає купівельну спроможність. Громадяни гостро відчувають, як стрімко біднішають. Звісно, у дев’яностомільйонній країні досі залишається прошарок забезпечених та надзвичайно багатих людей, проте в повсякденному житті загальне зубожіння надто впадає у вічі. Наприклад, власник маленької крамнички в моєму кварталі — а в Ірані, як і в Україні, культура торгівлі біля дому дуже розвинена — зізнався, що зараз продає заледве тридцять відсотків від торішніх обсягів. Споживачі просто відмовилися від багатьох звичних раніше речей. І найближчими місяцями криза лише поглибиться. Країною котиться хвиля безробіття, адже під ударом опинилися стратегічні промислові гіганти — нафтохімія, металургія, газова та нафтова галузі. Руйнівні наслідки відчуває й малий бізнес. Комерсанти, які раніше утримували кількох найманих працівників, тепер залишають одного. Невеликі мануфактури скорочують штат удвічі. Для роботодавців це теж особиста драма, бо вони змушені вказувати на двері своїм людям. Масштаб цієї соціальної катастрофи ми повною мірою побачимо трохи згодом. Іранська влада це розуміє — всередині самої владної вертикалі немає єдності. Цивільний уряд Масуда Пезешкіяна та його міністри відчайдушно шукають альтернативні шляхи для порятунку економіки. Натомість мілітарне крило, яке контролює автономні фінансові потоки та ресурси, переймається виключно виживанням режиму й утриманням контролю в умовах воєнного стану. Тому попереду — період важкої турбулентності. Для пересічних іранців ця битва не закінчилася із затишшям на фронті: фінансове виснаження попереду буде не менш жорстоким. 

Але поки що ця війна, як не дивно, радше згуртувала іранське суспільство, ніж розділила його у тому сенсі, що люди відчули потребу вижити перед зовнішньою загрозою. Принаймні на цьому етапі. Проте ніхто не знає, як ситуація розвиватиметься далі.

Так, мабуть, у цьому й полягає парадокс. Наразі суспільство мобілізувалося навколо самої ідеї виживання. Сама владна конструкція зараз теж намагається демонструвати монолітність. Попри ліквідацію ключових командувачів, знакових політиків і самого Верховного лідера… Навіть попри те, що Моджтаба Хаменеї досі не з’явився на публіці й країна не чула його голосу, у суспільстві все одно живе відчуття, що режим зберігає залізне осердя. Але конфлікт триває. Формальне припинення вогню — це лише хитка пауза. Тож час покаже, чи здатна верхівка втримати цю вимушену єдність. Це колосальний виклик і для ідеологів, і для уряду, і для кожної іранської родини. Чесно кажучи, заглядати в майбутнє зараз не береться ніхто.