В Грузії зараз 1937 рік

Я — мама Андро Чінадзе. Я вважаю, що він політичний в’язень.За професією я актриса й балерина, у мене є власна студія, де я викладаю балет і драму. Зараз у нас складний період у країні. Навіть у найстрашнішому сні мені не могло наснитися, що ми опинимося в такій ситуації. Зараз у Грузії — 1937 рік: людей затримують за публікації у Facebook. Усе виглядає як копія — наче Грузія стала Білоруссю чи Росією.

Мій син вийшов на протести проти політичного курсу влади та за євроінтеграцію. 5 грудня за Андро прийшли. Мене не було вдома. Коли я повернулася з роботи, у нашому дворі було повно спецназу. Здавалося, що вони приїхали по небезпечного злочинця. Я побачила, як Андро виводять у наручниках. Його останні слова до мене були: «Мамо, не хвилюйся, все буде добре». Сім місяців я його не бачила. Того ж дня заарештували ще 60 людей — лікарів, студентів, режисерів.

Чим він займався?

30 липня Андро виповнюється 29 років. Він уже відомий актор. Грав у театрі імені Башидзе. Їхній художній керівник також вийшов на протест, заявивши, що трупа не повернеться до театру, поки Андро не звільнять.

Що йому інкримінують?

Його звинувачують в організації злочинного угруповання. Найабсурдніше, що своїх «спільників» він уперше побачив у суді — він не знає цих людей, з якими нібито створив угруповання. Йому загрожує від 4 до 6 років ув’язнення.

Андро каже, що це не суд, а «Процес» Кафки. Я не ходжу на засідання. Не можу. Захищаю себе. Також не ходжу на побачення з ним. Нас прослуховують. Про що говорити? Ми розмовляємо телефоном — буквально хвилину. Я пишу листи — єдине місце, де можу сказати, що хочу.

Що ви йому пишете?

Звісно, починаю з того, як я його люблю і як сумую. Пишу останні новини. Він відповідає, що треба триматися, дякує всім за підтримку. Каже: якщо правда на твоєму боці — у тебе є сила. Багато читає, пише, працює над власним проєктом. Так і тримається.

У Тбілісі вже понад 200 днів люди щодня виходять на вулиці. Чого вони хочуть?

Якщо ми припинимо боротьбу — ми нікуди не дійдемо. Грузія маленька країна, і ми знову опинимося під російським чоботом. Люди це розуміють. Наша країна просто помре. Тому ми не зупиняємося. Нам потрібна допомога — США, Європа. Чекаємо на санкції. Не зупинимось. Як можна зупинитися, коли невинні люди сидять за ґратами?

Ви спілкуєтесь з іншими матерями?

Так. Нас приблизно 20. Ми стали як одна сім’я. Щодня спілкуємося, у нас є група в Signal. Тримаємося одне за одного. Коли я зустрічаюся з ними, в мене відходить тягар. Ми разом, маємо спільну біль.

Ви казали, що не можете навіть заплакати — ніби арматура на грудях.

Так. Я мрію поплакати. Сьогодні прокинулась, і мені було дуже важко. Є дні, коли просто немає сил. Але не можу заплакати. Хоч би змогла — було б легше. У мене важкий камінь на душі, в животі.

Хто така Лілі Іоселіані і чому вона для вас важлива?

Лілі — моя викладачка акторської майстерності. Я дуже вдячна, що потрапила до її групи. Вона сформувала мене як людину. Свобода — це не бути обмеженим, але й не уникати відповідальності. Це — відчуття міри, здатність діяти.

Ви пережили багато — СРСР, війну, революцію. Як пояснити українцям, що сталося в Грузії зараз?

Ми, мабуть, так і не вийшли з радянського менталітету. Була демократія, але тепер інша картина. Іванішвілі — це справжній удав. Розбагатів у Росії, почав скуповувати інтелігенцію. Це російський проєкт. Ми дійшли до авторитарного режиму. Він думає лише про гроші та служить Росії.

Ви сказали, що голосували за "Грузинську мрію" — і шкодуєте.

Так, це була помилка. Але я завжди була проти уряду. Я вважала, що зміни потрібні. Через два місяці після виборів я зрозуміла, що помилилася. І не можу собі пробачити. Почула Іванішвілі — і зрозуміла, що все погано.

Чому частина людей підтримує владу?

Режим тримається на силовиках і бізнесі. Люди, яким комфортно, ще не усвідомили, що це їх теж торкнеться. Так було й у 30-ті роки — стріляли всіх, навіть своїх.

У вас є знайомі, що підтримують "Грузинську мрію"?

Були. Але я з ними не спілкуюсь. Деякі зникли з мого життя. Я їх не згадую і не вітаюся.

Ви казали, що Андро не злякався.

Ні. Коли його затримували, мій чоловік сказав, що Андро подивився сумно, але без страху. І досі не боїться. Каже: боротьба триває. У нас ще місяць до вироку. Потрібно підготуватися.

Ви працюєте з дітьми. Вони вас підтримують?

Зараз мені дуже важко. Але я не могла кинути дітей. Коли я вперше після арешту Андро прийшла в студію, була тиша. Я відчула це. Відвернулася — й усі підійшли та обійняли мене. Це було безцінно.

Чи стирали в Грузії пам’ять про війну з Росією?

Це була війна. Забрали території, окупація, стрілянина, бомби. Іванішвілі навіть казав, що ми маємо вибачитись перед Абхазією та Осетією. Як таке можна казати?

Як можна змінити пам'ять у людей?

Справа в конформістах, яким зараз комфортно. У них є гроші. Деякі хочуть повернення до Росії. Їм здається, що знову буде «як колись». Але таких мало. Я з ними не спілкуюсь.

Ви казали, що не спали три місяці після початку війни в Україні.

Ми з чоловіком були на дачі. Я не спала ночами, весь час стежила за новинами. Дуже переживаю за Україну. У нас один ворог. Те, що відбувалося в Бучі — це жахливо. Я поважаю Зеленського — він міг утекти, але залишився й бореться.

Звідки сили?

Протести й люди, які мене підтримують. Але я не маю права не вставати, коли мій син у в’язниці. Я маю бути сильною для нього. Ми пов’язані невидимою ниткою. Я писала йому: мабуть, я не змогла відрізати пуповину.

Як ви поясните протест нової генерації, яка не жила в СРСР?

Ці молоді люди не знають, що таке радянський режим. Але вони бачать, що у них це хочуть відібрати — Європу, освіту, лікарів, суд. І вони протестують. Андро постійно питав мене про 9 квітня — день, коли Грузія звільнилася. Я була тоді на мітингу, мене ледь вивели — я могла померти від рук російських солдатів.

‍