«Росіяни казали, мене можна бити всюди, крім обличчя. Бо я політик – воно має виглядати нормальним» - ексмер Херсона Миколаєнко про полон, окупацію та повернення

Ви вже декілька тижнів на волі, буваєте на різних заходах у Києві. З того, що встигли помітити за цей час – наскільки змінились українці з початку великої війни? 

Мабуть, оцінку мені давати все-таки зарано. Я знаходжусь у лікарні і неупереджено оцінити зміни в нашому суспільстві мені важко. Але будучи в полоні я зрозумів, що в Україні створилась нація – нація українців. У першу чергу, це люди, які виборюють нашу свободу. І виборюють її як на передку, так і тут, у тилу. Мені приємно було почути про підтримку наших військовополонених і про людей, які долучилися до боротьби, до визволення наших хлопців і дівчат з полону. 

Я сподіваюсь, що українці єдині. Є певні питання до людей, які кажуть, що їм байдуже до того, яка у нас влада, аби лише в холодильнику був шмат ковбаси. Я завжди казав: якщо у тебе заберуть свободу, то ковбасу теж заберуть, і хліб заберуть, у тебе нічого не буде. Це й підтвердили ті події, які сталися зі мною та іншими людьми, які були в полоні.

Ще мені не дуже подобаються ті люди, які тимчасово емігрували на територію інших країн. Я не кажу про жінок і дітей. Я про чоловіків призовного віку, які поїхали і десь з-за кордону розповідають як треба захищати і любити Батьківщину. На мою думку, вони мали б залишатися там, повернути українське громадянство. Подобається вам Німеччина чи Польща – залишайтесь там, не треба лізти в справи України. Я розумію, що не кожен може піти і зі зброєю в руках боронити державу. Я сам коли отримав зброю, розумів, що в разі бою він буде для мене останнім. Бо я – людина абсолютно не військова. Але іншого виходу тоді не було.

У вас не було військового досвіду?

У морехідному училищі у мене були тільки збори на 45 діб, я прийняв тоді присягу. Це було в далекому 1979 році. У строковій армії я не служив. Тож коли отримав зброю, то не знав, з якого боку до автомату підходити. Мені хлопці розповідали як це робити. Тому у мене абсолютно не було сумнівів, що я буду однією з перших втрат. Але ми розуміли, що у нас за спиною наші родини. Хто як не я повинен захищати свою матусю, дружину, донечку, онуків? Так само всі інші чоловіки не повинні розраховувати, що прийде якийсь  Миколаєнко і захищатиме родину Петренко. 

Якщо не здатен захищати – маєш допомагати військовим. Мене питали знайомі, які були готові волонтерити або фінансово допомогти. Телефонували навіть друзі з-за кордону і питали, куди можна перерахувати гроші. Я казав, що не знаю. Бо дуже боявся, що з’явиться дуже багато «заробітчан», які зароблятимуть на війні. Коли вийшов з полону, хтось створив мою сторінку у Фейсбуці. Приятелі-журналісти розповіли, що з цієї сторінки нібито я прошу грошей. Чесно кажучи, я придавив би таких «заробітчан». Але такі люди теж є, вони теж частина нашого суспільства.

В перші дні великої війни у вас не було думки кудись виїхати з Херсона?

Ні. Ми ж нікого не запрошували до себе, жили собі мирним життям, будували свою країну. Так, ми мріяли про набагато кращу країну, але ми нормально жили. Коли ж до нас прийшли люди зі зброєю в руках, я вважав, що треба теж брати в руки зброю і чинити опір. 

Коли ви записалися до територіальної оборони?

24  лютого 2022 року. Вранці дружина сказала, що почалася війна. Був стовп диму в районі аеропорту: ворожі гелікоптери підпалили склади з пальним. Я сказав, що збираю речі, попросив дружину дати мені щось поїсти і пішов до військкомату. 

Напередодні, 23 лютого, я спілкувався з нашим обласним військовим комісаром і казав, що є відчуття війни. Питав його: якщо завтра війна, що нам робити? «Не нагнітайте, ніякої війни не буде, ви тільки провокуєте конфліктні ситуації». Я наполягав: якщо все-таки припустити, що велика війна почнеться, що тоді? Ми ж повинні бути до цього готовими, а не просто відмахуватися. Він відповів: «Ну, якщо таки щось станеться, то приходьте до нас у військкомат, я дам вам зброю і підете боронити Херсон». Коли я 24 лютого пішов до того ж військкомату, на жаль, ця людина мене не прийняла. Там проходили якісь постійні наради. Потім черговий мені сказав, що військовий комісар від мене просто ховається. Я спитав його, що тоді робити? Він відповів, що в міському ТЦК збираються люди, формуються загони тероборони. Я й пішов. 

У міському ТЦК спитав, що мені робити. Відповіли: «Йдіть додому, збирайте речі і на 12 годину приходьте. Ми формуватимемо всі загони і тоді відправлятимемо їх на війну». Це було вранці. Коли ж я прийшов на 12 годину дня, людей там було дуже багато. Я довго пробув там, усі, мабуть, чекали на якусь команду. Десь о п’ятій під’їхали автобуси, мені підказали, щоб я сідав, бо нас повезуть туди, де знаходиться тероборона. 

Відвезли нас до селища Наддніпрянське. Там я здав свій військовий квиток, мене зарахували і видали зброю. Поки ми розташувались, стало темно. Знову підійшли автобуси, завантажили до них людей і сказали, що будуть їхати боронити Антонівський міст.  Один автобус поїхав, двоє залишились, сказали – чекайте. За деякий час приїхали перші поранені. Росіяни обстрілювали мінометами, трохи згодом з’явилась наша артилерія, вона стала давати відповідь. Так тривало цілу ніч. 

Ми переночували в Наддніпрянському, на ранок нас перевезли до Молодіжного, бо через Антонівський міст уже пішла ворожа техніка. Не знаю, чому його не підірвали, для мене це величезне питання. Якби його підірвали, ворожа техніка не змогла б форсувати Дніпро. Найближча до Херсона переправа – у Новій Каховці. Але там дуже вузька дорога через Каховську ГЕС і високий берег. А далі лише Запоріжжя. Антонівський міст стояв цілим і великі ворожі колони пішли через нього в бік Миколаєва і Одеси. Там уже, кажуть, росіян зупинили і дуже багатьох їх поклали. 

Що було в перші тижня березня, коли росіяни вже зайшли в Херсон?

В першу чергу, вся країна бачила як Херсон зустрів цих людей. Чи нелюдів. Зустрів величезними акціями спротиву, показав своє відношення до «братської допомоги», як росіяни її позиціонували, коли прийшли нас «звільняти». Від кого? Від чого? Від нас самих, мабуть. У росіян був певний розпач, вони не очікували такої реакції людей. Бо дійсно тисячі і тисячі людей виходили на демонстрації. Спочатку росіяни стояли перелякані, потім почали кидати димові шашки. Стріляли в повітря, забирали і кидали до в’язниць людей, били їх. 

Потім прийшла і моя черга. 18 квітня 2022 року я пішов на зустріч з людиною, а там на мене чекала засідка. Це було в центрі міста десь о третій чи четвертій годині дня. Людина сказала, що їй треба порадитись і передати мені важливу інформацію. Я пішов. І опинився у полоні майже на три з половиною роки.

Ця людина була причетна до вашого захоплення росіянами? Хто вона така?

Я переконаний – була причетна. Він теж член тероборони. Я знаю лише його ім’я і позивний.

До мене на великій швидкості під’їхала автівка, з якої вискочила людина і схопила мене. Спитала прізвище. Я назвався, мене повернули обличчям  до машини. «Він? Він!» Кинули до багажника і повезли до обласного главку Нацполіції. Я одразу зателефонував дружині, бо мій мобільний вони не встигли забрати. Я подзвонив, вони помітили і одразу наказали віддати телефон. Дружина почула, що щось відбувається, що у мене проблеми, що я в полоні. Потім росіяни мені казали, що всі місцеві і центральні медіа за годину написали про мій полон. Я був дуже цим задоволений: люди вже знали, що я в полоні, і що моїм телефоном уже не зможуть скористатися, аби теж когось заманити на “зустріч” і схопити. Окупанти від мене потім вимагали викликати волонтерів, журналістів, називали їхні прізвища, наказували запрошувати їх на зустріч. Зрозуміло, що я відмовився від цього.

Яким був перший допит?

Вони мені казали, що я залишився в Херсоні як керівник підпілля, тож розпитували, хто зі мною співпрацює, де захована зброя. Питали «з пристрастю». За декілька днів, мабуть, вони зрозуміли, що до керівництва підпілля я не маю жодного відношення. Напевно їм це підтвердили й хлопці з тероборони, які теж потрапили в полон. Я ж дійсно був рядовим членом тероборони, не більше того. 

Окупанти тим часом вирішили «переконувати» мене до співпраці з ними. Спочатку це були «мирні» пропозиції: мовляв, вони прийшли сюди назавжди і нікуди не підуть, їм потрібна підтримка мирного населення, давайте, долучайтесь. Я сказав: якщо вам потрібна моя порада, як готувати місто до зими, то я підкажу, де треба труби які замінити. Нехай робили б це за свій рахунок. А на решту я був не згоден, та й застарий я для того всього. 

Допити були постійно, в тому числі з залученням фізичного впливу.

Вас били?

Як і всіх. Це були три-чотири людини, як мені здається, з ФСБ. Один був майже завжди присутній на допитах – мабуть, місцевий. Він був дуже обізнаний в питаннях міста, управоохоронних органах, громадському житті. Але облич їх всіх я не бачив. 

Скільки вас тримали в Херсоні?

16 днів. 2 травня 2022 року рано вранці, десь о четвертій чи п’ятій годині нас відправили до Севастополя. Сказали, що там будуть гарні умови, і годуватимуть, і телебачення буде, і, можливо, дозволять зв’язок із рідними. Мовляв, посидите там місяць-другий, визнаєте «нову владу», а ми за тиждень-два ваші війська всі розіб’ємо, всю Україну захопимо і буде всім щастя. А я собі думав: аякже, розіб’єте. Вони й не розбили. Проте я теж не місяць-два, а майже три з половиною років просидів.

Чи був у полоні хтось із ваших знайомих?

Нас до Севастополя відправили вп’ятьох, якщо я не помиляюсь. Один був раніше наче лейтенантом патрульної поліції. Коли його затримували, він вистрибнув чи то з третього, чи з четвертого поверху, зламав собі руку і ногу, тікав півкварталу, поки росіяни його наздогнали. Потім росіяни його «Бетменом» прозвали. Ще потім привели чоловіка, який у теробороні був керівником моєї роти. Привели сильно побитого, синього від жорстоких побоїв. Згодом ще двох тероборонівців до нас підкинули. 

Виявилося, що з нами в сусідній камері тоді сидів Андрій Путілов, колишній нардеп і ексголова Херсонської  облдержадміністрації. Але я його не чув. 

Коли окупанти виводили вас на інтерв’ю для пропагандистських телеканалів навесні 2022 року, вони попереджали вас, що там буде, що вам треба їм казати?

Мене про це не попереджали. Одного дня мені дали бритву і наказали поголитися. До речі, вони завжди казали: «Тебе можна бити всюди і тільки по морді не можна. Бо ти політик, твоє обличчя повинно виглядати більш-менш нормальним». Вони так і робили, по обличчю не били. А от ребра зламати для них було нормальним ділом. Мені за весь полон тричі ламали ребра, один раз у Херсоні. 

Потім наказали – на вихід. Привели до якогось дворика, посадили за стіл, поставили на нього два мікрофони, один, якщо не помиляюсь, «Рен ТВ», інший – «Известия». І з’явився Ванєчка (пропагандист з Архангельська Іван Літомін, - ред.). Він влаштувався навпроти мене, а за спиною Ванєчки мордоворот стояв з гумовою палицею. Він знаками і обличчям показував: «Давай, працюй. А далі - в залежності від того, що ти наговориш». Єдине, що мені сказали, але не зробили – що повезуть до Соловйова в Москву на передачу. Я їм так і відповів: ага, давайте, одразу на прямий ефір.

Скільки тривав запис я вже не пам’ятаю. Пригадую, що до того дворика мене виводили декілька разів. Одного разу поставили до стінки і сказали, що будуть мене зараз розстрілювати. Ще й спитали: «Боишься?» Але я чогось не боявся, якось і страху не було особливо. Двох онуків народив, вже було на кого залишити майбутнє своєї родини. Тоді найбільше все той же херсонець провокував, кричав, аж зі штанів вискакував. Навіть працівники ФСБ якісь спокійніші були. 

Під час зйомок росіяни чекали від мене закликів до Збройних сил України не чинити опору, знайти порозуміння з росіянами і разом перебудовувати країну. Щось таке вони хотіли почути. Але так і не почули. Якось язик не повернувся казати такі речі. Мабуть, я б, скоріше, відкусив би його собі.

Потім вивезли мене до вічного вогню напередодні 9 травня 2022 року. Показали на табличку зі словами подяки російським солдатам за визволення міста під час Другої світової війни. Я їм на це: ну, дякуємо. А що, не треба дякувати українським, вірменським, татарським або азербайджанським солдатам теж? «В такие негодяи, вы не празднуете 9 мая!» А я: як не святкуємо, якщо 9 травня в Україні офіційне державне свято? Люди всі приходили в цей день сюди, вшановували пам’ять загиблих. «Как они чтили память, если у вас даже вечный огонь не горит?» Я: так це ж не наша провина, це ж ви самі встановили такі ціни на газ, що нам треба було півмільйона витратити на рік, щоб просто одна конфорка тут постійно горіла. Я б краще ці гроші витратив на якусь дорогу. 

Ви з ними російською спілкувались?

Так. За українську вони постійно били. Якщо ти, не дай Бог, скажеш якесь українське слово, навіть випадково,  отримував за це. Для них це був страшенний подразник. 

Що було в Севастополі? Де вас тримали потім?

У Криму це був «показовий» заклад, куди приїздила Татьяна Москалькова (уповноважена з прав людини в РФ, - ред.) десь за тиждень чи два до того мене туди привезли. Туди ж запрошували російських журналістів показати як тримають українських військовополонених. У закладі дійсно було комфортно, не били, годували нормально, шашки були, шахи, доміно, телевізор з російськими новинами. Але ми побули в тому «санаторії» лише два дні. Після того нас, 48 людей, посадили в літак і відправили до Воронезької області, до Борисоглєбська. А там уже було все за класикою. Гарно нас «прийняли».

Били?

Ще й як! Показали нам, хто тут “господар”, а далі привезли до СІЗО і там ще лупили кожного, поки «приймали». Мені ніс розквасили і ногу ламали. А потім ще стояли люди і охоронці чи оперативники – зо два десятки. І кожен має тебе вдарити. Мені пощастило. Я півдороги пройшов і мене припинили бити. Це було боляче.

Я вас слухаю і згадую як інші бранці розповідали, що тих, хто старше 60 років росіяни, як правило, не чіпали в полоні. Судячи з ваших слів, жодних «знижок» щодо віку вони не робили.

Можливо, були інші заклади, де не чіпали. У нас у першій же камері сиділи всі чоловіки, починаючи від 50 років,  мені 62 було на той момент. Росіяни били всіх і не питали про вік. У Воронежі у мене був «приятель», який дуже сильно мене «полюбив» з перших  же днів. Вимагав класти руки на стіл і палицею по них бив. Руки розпухали так, що ти навіть їсти не можеш. Бив і по голові системно. Він ще любив лупасити мене шокером.

У мене з цим шокером була історія. Вона зараз смішна, для мене. Нас викликали на перевірку і вперше так вдарили цим шокером, що я аж із черевиків вискочив. Вони залишились на землі, а я полетів – так було неочікувано і боляче. Потім я якось звик до цього шокера. А той росіянин бив і кричав. У мене було враження, що він отримував сексуальне задоволення від цього. А ви кажете – не чіпали…

У мене й справжні друзі в полоні з’явились. Я думав, що в такому віці їх не надбаєш. Сиділи з Андрієм, йому було тоді років 50. Коли ми вибігали і росіяни запитували: «С кого начнём сегодня бить?» Андрій завжди казав: «З мене, я наймолодший і самий великий». А були інші хлопці, більш молоді, які ховалися за моєю спиною. Нас було троє в камері. Коли виходиш на прогулянку або повертаєшся, зазвичай від росіян отримували перший і останній. Середнього ж могли зачепити або ні. Так от, він постійно залазив між нами всередину. А бувало, ведуть нас до лазні. Чуємо: «Что—то наши старички посветлели». І знову били.

Чи були у Воронезькій області періоди, коли вас лишали в спокої?

Так. Десь наприкінці липня 2022 року нам пом’якшили режим і вже не так сильно били. Втім, мені діставалось постійно. У них же вимога була на перевірці ставати майже на шпагат, руки – на стіну. Я людина не спортивна, на шпагат сісти не можу. Досі від цього у мене синці на ногах. Мене тоді збивали, я падав на коліна. Били за те, що погано стою. 

Попервах росіяни були дуже злі. Їм же розповідали, які ми негідники–  всі українці. Що ми і знущаємося над їхніми військовими, і каструємо їх, і в дупу піну заливаємо. Нас били, ще й собаками травили. Проте ми дійсно згодом відчули деяке пом’якшення. В плані ж болю росіяни великі фахівці, у них це сильно відпрацьовано. В певний момент я до цього звик і був морально вже готовим до тортур. Було страшно, коли молоді хлопці не витримували і ламались. А росіяни раділи. Як тепер відновити тих хлопців? Як повернути їм впевненість у собі після всього пережитого? Я не знаю і це дуже страшно. 

Коли вас перевезли з Воронезької області?

Там нас тримали до 1 жовтня 2022 року і потім перевезли у Пакіно (колонія у Володимирській області РФ – ред.). Там я вже був практично до самого обміну. Періодично росіяни привозили нові «партії» бранців. Нам тоді ставало трохи легше, бо росіяни всю свою фізичну силу витрачали на побиття «свіженьких». Їм завжди треба було показати, що вони тут господарі і що вони можуть зробити з людиною все, що завгодно.

Коли я повернувся з полону, згадував тих, з ким сидів разом. Згадав десь до сорока людей. Склав список, намагався знайти контакти їхніх рідних, обдзвонити їх, щоб передати: ваші рідні живі, тримаються. Я не знайшов контакти рідних лише трьох бранців і з цього приводу дуже переживаю. Буду далі шукати.

Чи надавали росіяни вам та іншим бранцям медичну допомогу?

Розповім як вони надали допомогу моєму співкамернику Андрію. Він астматик, має проблеми з диханням. Якось його повели до лікаря і приводять назад, всього побитого. Закинули і сказали відкачувати. Ми йому холодні рушники прикладали. Він прийшов до тями, питаємо, що сталось? Розповів, що лікар дав йому якийсь препарат, а коли вийшов з кабінету, охоронець спитав: «Сколько тебе лет?» – 51. «Ну, тогда считай до 51». Він каже: один. Той йому по фізіономії кулаком. Два. Знову удар. Десь на цифрі сім Андрій збився і охоронець наказав рахувати спочатку і бив на кожній цифрі. Ось така була «медична допомога».

Чи були бранці, яких росіяни випускали за обміном?

Ще у Воронежі десь наприкінці липня 2022 року росіяни вивезли три десятки бранців, як ми вважали, на обмін. А тепер я з’ясував, що їх повезли до інших таборів. Вже в Пакіно почалися обміни. Пам’ятаю один величезний обмін. До нас привезли полонених нацгвардійців, які охороняли Чорнобильську АЕС. Десь наприкінці травня – на початку червня 2023 року їх обміняли. Тоді десь з сотню людей відправили на обмін. Зазвичай же з табору виїжджали невеликі групи людей і ми не знали, куди. 

Коли ви дізналися, що Херсон звільнений?

Ми практично не знали жодноїінформації. Намагалися спитати щось про стан війни, чи відбуваються якісь перемовини, чи є хоча б примарні надії, що війна закінчиться. Ніхто нічого нам не повідомляв. Після нового року я навіть питав охоронців, що там їхній цар наобіцяв їм під ялинку? Вони відмахувались: «Что он может нам сказать?» Ось таке у них було ставлення до свого ж президента.

Коли я дізнався про Херсон, це було свято. Десь в кінці травня 2023 року. На допиті слідчий мені сказав, що Херсон український, а область – «російська». Я на той час не сумнівався, що Херсон уже український. Просто не мав підтвердження цього. А ось почути про підрив Каховської ГЕС було страшно. На якомусь із допитів росіяни мене все мене питали: «Украинские войска не подорвут Каховскую ГЭС? Не подорвут?» Не розумію, чому їх це так цікавило. Таке враження було, що весь той допит був побудований таким чином, щоб я їм підтвердив: так, підірвуть. 

Коли росіяни вас тримали всі ці роки, чи не влаштовували вони над вами якогось «суду», чи висували вам якісь офіційні обвинувачення?

Ні. Мене ні в чому не звинувачували. На одному з допитів мене спитали, чи не хочу я визнати нову «владу». І додали, що я не порушив жодних законів і що вони до мене не мають жодних претензій. 

Деяких інших бранців звинувачували, навіть вивозили на суди. Наприклад, керівника бригади, який боронив Маріуполь. Або мого співкамерника похилого віку, на якого росіяни хотіли “повісити” чи то зберігання, чи то торгівлю зброєю. Його жорстоко били і казали: «Подпиши признание. Нам звёздочку на погоны новую за это повесят». На цього чоловіка наклеп зробив українець, який вирішив російське громадянство отримати. Інших хлопців так сильно били, що вони готові були підписати все, що завгодно, аби припинили тортури над ними.

Чи попереджали вас росіяни про обмін?

Ні. 20 серпня 2025 року мене вивели і повели до четвертої камери. Хлопці називали її «портал», бо з неї відправляють додому. Мене перевдягли у військову форму, сфотографували, змусили написати заяву, що я не маю до росіян ніяких претензій. Ми зрозуміли, що нас готують на обмін. Хоча раніше були випадки, коли хлопців виводили в «портал», а за деякий час повертали назад у камери.

Наступного дня мене повернули до камери. То був день надії. Росіяни сказали, що Україна не хоче нас приймати, тому ми будемо сидіти далі. Ну, сидіти так сидіти. Я ще не встиг налаштуватись на волю. А вже 23 серпня: «Бегом – на выход!» Тут же перевдягли, вивели на вулицю і відправили. Мене і Дмитра Хилюка, кореспондента «УНІАН». Інших двох співкамерників залишили там. Найстрашніше, що один із них, на моє переконання, збожеволів. Йому десь 26-28 років – молодий. Він ще має шанс відновитися, але коли його звідти витягнуть – невідомо. Я кажу відверто – якби я мав вибір, то попросив би відправити замість мене Діму, бо він потребує оперативного втручання медиків, щоб зберегти його майбутнє. 

Зараз я намагаюсь максимально доносити до тих людей, від яких це залежить з українського боку, що потрібно звільняти таких пацанів, які морально зломлені. Їхній стан дуже поганий.

Повертаючись до періоду окупації Херсона – чи були серед зрадників і колаборантів такі люди, які вас здивували?

Ні. Серед херсонських мене жоден не здивував, бо я приблизно розумів ціну цим людям. Але в полоні мене неприємно вразив один молодик, який сказав: «Скоріше б росіяни захопили Київ і нас би відпустили додому». Я йому на те: ти хто такий таке казати? Невже інші люди хочуть, щоб їх окупували і захопили в полон тільки заради того, щоб випустити тебе одного? Хоча я розумію, що йому було важко, він не звик до таких надзвичайних ситуацій. 

Чи правда, що росіяни пропонували вам очолити окупаційну адміністрацію? 

Так. Переді мною поклали великий лист, де були прописані всі вакансії, в тому числі голови окупаційної адміністрації. Мені запропонували вписати своє прізвище, де я хотів би працювати. 

Вакансій було багато?

Повно. Порожній аркуш. Тоді ще не було Сальда, Кобця – всі вони з’явилися лише потім. 

Чи намагався хтось із колаборантів з вами зв’язатися або зустрітися? 

Кирило Стремоусов (блогер-пропагандист, представник російської окупаційної влади, за інформацією російських пропагандистських ЗМІ загинув у ДТП в окупованому Херсоні у 2022-му – ред.). Він зателефонував мені в перші дні квітня 2022 року і сказав, що зі мною хочуть зустрітися, що він буде гарантом того, що мене не чіпатимуть. Я зрозумів, з приводу чого буде це «спілкування» і відмовився. Тоді вже Сашка Бабича (міського голову Голої Пристані, -ред.) затримали. Мені сказали: «Ти підеш на яму». Я відповів: краще з Бабичем на ямі, ніж з вами в цих кабінетах, в «адміністрації».

Ви згадували, що зв’язувалися з рідними інших бранців. Яким це було спілкування?

Найбільш емоційним був випадок, коли я дуже довго шукав номер телефону дружини одного з бранців. Потім намагався з нею зв’язатися, а вона все не відповідала. Зрештою, написав їй, що сидів з її чоловіком у полоні, хотів повідомити їй про нього. А вона у відповідь: «Брехня!» Мабуть, з недовірою поставилася. Я їй відповів на це: «Брехня так брехня. Але коли Микола вийде з полону, ви хоч скажіть йому, що я телефонував вам. Бо ще скажуть – вийшов з полону і навіть дружині не передзвонив». Потім я з батьками його зв’язався.

Бувало й так – телефоную рідним, прошу дати номер телефону дружини. А вони: «Ні, не треба їй дзвонити. Вона вже пішла від нього». Намагався зв’язатися й з рідними одного бранця з Маріуполя. Щоб потрапити дійсно на тих людей, а не на однофамільця, уточнюю, що його дружина від ковіду померла. А мені: «Донька його теж померла. Ще в Маріуполі. Ракета влучила і всіх повбивала. Її теж». Ось так - чоловік сидить і не знає, що у нього не тільки дружини вже немає, а й доньки. Це жахливо.