Реальні межі української сили

Те, що саміт 15 серпня на Алясці між президентом Росії Володимиром Путіним і президентом США Дональдом Трампом не призвів до завершення війни Росії проти України, не мало бути несподіванкою. Уже давно було зрозуміло, що Путін не готовий запропонувати жодних умов, які дозволили б встановити переконливий і стійкий мир, і що зустріч за тисячі миль від зони бойових дій, без участі України, має мізерні шанси дати змістовний результат. Передусім, вона майже не мала жодного стосунку до того, що насправді відбувається в самій Україні.

Від кінця весни українці майже щодня живуть у реальності масованих ракетних і дронових атак на свої міста на тлі посилення російського наступу вздовж приблизно 1200 км фронту. На їхню думку, саміт Трампа й Путіна лише підтвердив відчуття, що воювати доведеться ще довго — і що на підтримку Сполучених Штатів більше не можна покладатися. Багато хто готовий до цієї боротьби, навіть якщо не сприймає її і навіть якщо це означає стикатися з дедалі більшими жахами — як-от жорстокий російський удар 28 серпня по п’ятиповерховому житловому будинку в Києві, який забрав життя 22 людей. Водночас є ще один чинник, який після трьох із половиною років безперервної війни став критично важливим для підтримання цієї боротьби: збереження суспільної згуртованості та демократичної підзвітності — того, що українці називають «довірою воєнного часу».

У липні українці вийшли на найбільші протести від початку повномасштабного вторгнення Росії — фактично найбільші з часу приходу до влади президента Володимира Зеленського у 2019 році. В один із днів  10 000 людей зібралися за кілька сотень метрів від його офісу в Києві.  Подібні акції відбувалися в десятках інших міст по всій країні. Протести очолила молодь, однак вони не були спрямовані проти війни і навіть не проти того, що дедалі більше з них — як чоловіків, так і жінок — доведеться воювати, якщо вона триватиме. Натомість протестувальники виступали проти поспіхом ухваленого закону, покликаного обмежити незалежність національних антикорупційних органів України — Національного антикорупційного бюро (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП).

На тлі послаблення західної підтримки ці протести стали поворотним моментом для української демократії. Попри те, що режим воєнного стану триває, головною причиною того, що українське суспільство здебільшого зберігає єдність під час війни, є тісна взаємодія між державою, приватним сектором, організаціями громадянського суспільства та самими громадянами. У політичній площині більшість опозиційних партій також згуртувалися навколо чинного керівництва.

Втім, цей єдиний фронт не зберігається сам по собі. У міру того, як українці замислюються над перспективою життя в умовах тривалої війни, здатність продовжувати боротьбу куди більше залежатиме від спроможності захищати й зміцнювати складні соціальні та політичні зв’язки, які досі забезпечували єдність суспільства і держави.

БЕЗ ОЗНАК ЗАВЕРШЕННЯ

Протягом більшої частини минулого року українці поступово усвідомлювали сувору реальність. Попри скоординовані зусилля європейських країн компенсувати відхід США, західна підтримка скоротилася,  але й майже зникли перспективи швидкого завершення війни. Обмеженість американської допомоги стала очевидною ще наприкінці 2023 року, коли в Конгресі було заблоковано новий пакет допомоги на 60 мільярдів доларів.

Втім, навесні та влітку 2024 року запізніле ухвалення цього пакета — разом із рішенням адміністрації Байдена дозволити українські удари вглиб території Росії — відродило надію на те, що Сполучені Штати зрештою нададуть Україні можливості, необхідні для того, щоб завдати Росії справді відчутних втрат. Напередодні президентських виборів у США Зеленський представив план, у якому окреслив, як Сполучені Штати та їхні європейські союзники можуть допомогти Україні перемогти у війні.

Після виборів — і особливо після повернення Трампа до влади в січні — ці надії зійшли нанівець. Замість того, щоб посилювати військову підтримку України та тиснути на Росію, Трамп пообіцяв швидко досягти мирної угоди і навіть провів зустріч із Путіним — крок, який в Україні здебільшого сприйняли як можливість для Росії спробувати нав’язати Україні капітуляцію. Водночас щодо ключових питань, необхідних для справжньої мирної угоди, практично не відбулося жодного реального прогресу.

Для цивільного населення України, так само, як і для військових на передовій, перспектива припинення вогню в найближчі місяці виглядає малоймовірною. Починаючи з весни, Росія спрямувала у війну ще більше ресурсів, незважаючи на одні з найвищих втрат від початку війни. Останніми тижнями російські війська здійснювали надзвичайно сильний тиск на район довколо Покровська в Донецькій області, де протягом 18 місяців майже не просувалися. У середині серпня їм вдалося здійснити помітний прорив лінії фронту на північ від Покровська, хоча в наступні дні українські сили відбили значну частину цих позицій. Росія також розгорнула нові наступальні дії в Запорізькій області та на інших ділянках фронту, зазнаючи значних втрат серед військових з обох сторін.

Водночас із кінця весни Росія посилила удари по Києву та інших українських містах, інколи застосовуючи понад 500 дронів і ракет за одну ніч — очевидно, намагаючись перевантажити українську систему протиповітряної оборони. (Під час нічної атаки 28 серпня українські військові збили 563 дрони та 26 ракет.) Хоча українські сили залишаються в обороні, вони загалом зберігають перевагу в інноваційному застосуванні дронів. Росія нині випереджає Україну у виробництві окремих типів безпілотників, однак Київ зберігає лідерство в багатьох інших категоріях. Україна також утримує значно нижчий рівень втрат — частку загиблих, поранених і зниклих безвісти серед своїх сил — порівняно з Росією, яка зазнала колосальних людських втрат.

Кремль все ж не відмовляється від своїх цілей. Російська армія й надалі спирається на значний і регулярно поповнюваний людський ресурс і, схоже, майже не надає значення життю своїх солдатів. За словами українських командирів, Путін, імовірно, налаштований продовжувати війну доти, доки Росія не встановить повний контроль над Донецькою областю. В офіційному дискурсі Москви цю війну й надалі називають «спеціальною військовою операцією», дедалі більше подаючи її як «визволення Донбасу» — східного українського регіону, важливою частиною якого є Донеччина.

Ця омріяна територія включає стратегічний «пояс фортець» України — систему ключових оборонних укріплень навколо великих міст Краматорська та Слов’янська на північ від Покровська. На саміті в Алясці Путін натякнув Трампу, що ці землі — які російські сили досі не змогли захопити чи окупувати — могли б просто бути передані Росії в межах майбутньої «угоди». Водночас Росія розгортає нові наступальні дії на інших ділянках фронту, зокрема поблизу Запоріжжя та Сум. Ці атаки, схоже, є частиною стратегії з розтягування української оборони та збереження довгострокових територіальних амбіцій Росії, і вони вже коштували значних втрат військовим з обох сторін.

З огляду на інтенсивні бойові дії та безперервні удари по цивільному населенню і містах, багато західних спостерігачів вважають, що підтримка війни серед українців слабшає. Наприклад, опитування Gallup у липні показало, що 69% українців вважають, що їхня країна має прагнути досягти переговорного завершення війни «якнайшвидше» — що є помітним зростанням порівняно з кінцем 2024 року — тоді як лише 24% підтримують продовження боротьби до перемоги України.

Втім, ці показники не означають, що українці готові до капітуляції або що вони менш готові воювати в короткостроковій перспективі. Опитування також не уточнювало конкретних умов, за яких респонденти погодилися б на таке переговорне завершення — деталі, які мають вирішальне значення для українців. Як показують інші дослідження, більшість із них рішуче відкидає запропонований Росією план і не готова погоджуватися на мир будь-якою ціною.

Показово, що те саме опитування Gallup також засвідчило: 68% українців — майже стільки ж, скільки підтримують завершення війни за результатами переговорів, — вважають малоймовірним, що «активні бойові дії припиняться на тривалий час» упродовж найближчих 12 місяців. Насправді рішучість українських збройних сил ніколи не викликала сумнівів. Значно важливішим чинником може бути виняткова суспільна згуртованість, яка забезпечує стійкість країни. 

ТЕ, ЩО СПРИЙМАЄТЬСЯ ЯК НАЛЕЖНЕ

Від самого початку повномасштабного вторгнення Росії стійкість України значною мірою ґрунтується на взаємній залежності, що існує між українською державою і суспільством. Громадяни роблять свій внесок і жертвують заради війни: багато хто добровільно пішов воювати, інші працюють у державному або приватному секторі, підтримуючи спільні ініціативи. У відповідь державні інституції, наскільки це можливо, забезпечують їм безпеку та продовжують надавати базові послуги. Поряд із цим неформальним суспільним договором воєнний стан надав державі законне право вводити обмеження, що стосуються багатьох аспектів громадського та політичного життя. Втім, на практиці застосовувалися переважно лише ті обмеження, які безпосередньо стосувалися національної безпеки. 

Коли ж держава намагалася запровадити ширші обмеження, їх зазвичай обґрунтовували міркуваннями безпеки.

Протягом більшої частини війни українська влада, схоже, усвідомлювала необхідність діяти в унісон із суспільством. Наприклад, коли на початку 2024 року парламентарі обговорювали новий закон про мобілізацію, Зеленський розумів, що такі правила не можна ухвалювати поспіхом і що вони мають враховувати настрої громадян. Натомість закон, який обмежує незалежність НАБУ та САП, було проведено через парламент у пришвидшеному порядку, причому суперечливі поправки внесли в останній момент — майже так, ніби намагалися їх приховати. Для багатьох українців антикорупційні органи — це не лише інструмент забезпечення міжнародної допомоги, кредитів і просування до членства в ЄС, а й символ демократичної трансформації країни. Попри це, Зеленський підписав закон того ж дня, коли його було ухвалено.

Масштабне суспільне обурення мало велике значення з кількох причин. Багато українців сприйняли дії влади як перетин «червоної лінії» у розширенні повноважень виконавчої гілки. Не менш важливим було й те, що ця ситуація  яскраво показала, що Зеленський, можливо, вперше настільки неправильно відчув настрої суспільства. Президента України часто описують як популіста. Він дійсно справді орієнтується на соціологічні опитування; у таких питаннях, як переговори з Росією чи відносини зі США та Європою, його позиція зазвичай збігалася з мейнстримною думкою українців. Для більшості громадян його лідерство під час війни вже не сприймається як героїчне чи виняткове — радше як те, що будь-який державний діяч на його місці мав би робити. Однак у цьому випадку, за словами багатьох джерел, близьких до уряду, президент був особисто залучений до просування, ініціювання та узгодження закону, який викликав значне суспільне несприйняття. 

Українці краще за керівництво держави усвідомлюють, що поставлено на карту.

Протести також виявили ще одну вразливість. Зеленського критикують політична опозиція, громадянське суспільство, а також окремі представники збройних сил за те, що він підтримує надто різке розмежування між фронтом і тилом. Важливою складовою його стратегії управління стало формування відчуття «нормальності» в цивільному житті: підтримка роботи бізнесу та активного публічного простору — з працюючими ресторанами, фестивалями, книгарнями — а також зменшення мотивації українців залишати країну. Втім, на тлі боїв, загибелі людей і руйнувань на сході, а також безперервних нічних атак на міста, ця атмосфера мирного часу може видаватися недоречною. До того ж вона може виявитися нестійкою. 

На думку критиків, Зеленський допустив те, що надто багато українців залишаються фізично й психологічно демобілізовані, перекладають ще більший тягар на тих, хто вже виснажений роками війни. Наприкінці серпня уряд оголосив суперечливе рішення дозволити чоловікам віком від 18 до 22 років вільно виїжджати за кордон. Хоча офіційний призовний вік починається з 25 років, дехто побоюється, що це може позбавити країну частини потенційних військових. Водночас навіть після більш ніж року дискусій українські військові досі не мають чітко визначених строків служби чи плану демобілізації. Не бажаючи відпускати найбільш досвідчених бійців, влада зробила лише мінімальні кроки для полегшення їхнього становища — зокрема, наприкінці липня було підписано закон, який передбачає 30 днів відпустки щороку. 

Питання комплектування армії й надалі залишається складним і чутливим. Влада переважно покладається на стимули, а не на жорсткий примус, щоб залучати людей до служби. Після ухвалення закону про мобілізацію у квітні 2024 року процес набору було децентралізовано: окремі бригади та дивізії тепер самостійно ведуть рекрутингову роботу і конкурують за новобранців. Це призвело до ситуації, коли найбільш авторитетні та ресурсно забезпечені підрозділи можуть залучати більше людей, і їхня спроможність це робити фактично стала показником успішності, тоді як інші частини відчувають гостру нестачу особового складу. Загалом у системі досі існує чимало прогалин, а нинішня чисельність військ далека від достатньої.

У тилу управління країною в умовах війни залишається хаотичним і нерівномірним. Деякі бізнеси зазнавали тиску з боку влади через податкові питання, повноваження правоохоронних органів було розширено, а свободу медіа — обмежено. Зберігаються й занепокоєння щодо корупції, хоча українців більше турбує розширення повноважень виконавчої влади. Українці часто використовують термін «корупція» для позначення будь-яких проявів поганого врядування, неефективного управління чи недолугої бюрократії. Проблемою залишається вибіркове правосуддя, і існують підозри, що звинувачення в корупції — як з боку правоохоронних органів, так і через мережу сумнівних медіа, телеграм-каналів і ботоферм — можуть використовуватися проти політичних опонентів як на місцевому, так і на національному рівні. За жорсткими правилами декларування в Україні навіть незазначення незначного активу в декларації може коштувати кар’єри. 

У цьому контексті українці, які протестували проти липневого закону, керувалися меншою мірою прагненням боротися з корупцією, а радше бажанням окреслити межі влади. У суспільстві дедалі більше поширювалося відчуття, що влада почала сприймати громадську підтримку як належне.

КОРИГУВАННЯ КУРСУ

Якщо масові протести, спричинені липневим законом, були чимось новим для України Зеленського, то вони разюче відрізнялися від Євромайдану — повстання 2014 року, що призвело до падіння корумпованого проросійського президента Віктора Януковича. Мирні молоді українці, які вийшли на вулиці в липні, вимагали від держави підзвітності, збереження демократичних норм, захисту цілісності державних інституцій — і передусім гарантій того, що обороноздатність збройних сил не буде підірвана. Водночас вони діяли вкрай дисципліновано. Коли невелика група активістів спробувала спрямувати протести безпосередньо проти українського керівництва, інші швидко втрутилися, щоб повернути фокус на вимоги щодо збереження цілісності державних інституцій. Багато учасників зазначали, що відчували не стільки обурення, скільки образу через те, як влада поставилася до суспільства.

На іншому рівні сам факт спокійної, масової вуличної активності на тлі щоденних ударів війни, що загрожує самому існуванню України, засвідчив, наскільки далеко просунувся розвиток її демократії. Коли почалися демонстрації, протестувальники не повідомили міську владу про свої плани й зібралися спонтанно; наступного дня 23-річна активістка подала офіційне повідомлення до Київської міської ради. Попри значну кількість учасників, присутність поліції була мінімальною: відтоді як у 2014 році Янукович наказав спецпризначенцям відкрити вогонь по протестувальниках, вбивши 78 людей, застосування сили проти демонстрантів стало політичним і моральним табу. 

Було залучено лише так звану «поліцію діалогу», підготовлену до деескалації, а не до протистояння; спостерігаючи збоку, очільники правоохоронних органів висловлювали здивування тим, наскільки добре деякі підлітки-протестувальники орієнтуються в технічних аспектах роботи антикорупційних інституцій.

Зеленський практично не мав іншого вибору, як відреагувати. На тлі масових протестів уже через два дні після підписання непродуманого закону він запропонував переглянутий варіант, що відновлював незалежність антикорупційних органів. Частина силовиків, зокрема в Службі безпеки України та Офісі генерального прокурора, сприйняли цей крок із занепокоєнням, вважаючи його поступкою під тиском. Утім, протести по всій країні тривали щодня, аж доки парламент не розглянув оновлений закон 31 липня. 

У ніч перед запланованим голосуванням Росія здійснила масований удар по Києву, застосувавши понад 300 дронів-камікадзе «Шахед» і вісім крилатих ракет «Іскандер-К». Із них 21 дрон і п’ять ракет влучили по столиці, вбивши чотирьох людей — серед них шестирічного хлопчика. Через кілька годин тисячі людей зібралися біля Верховної Ради, щоб стежити за прямою трансляцією парламентського засідання — її провели на вимогу одного з опозиційних депутатів, попри запроваджену після початку вторгнення заборону на такі трансляції. Оновлений закон було ухвалено переконливою більшістю: його підтримали 331 із 401 чинних депутатів парламенту.

ІЗ ЗАХОДОМ — І БЕЗ НЬОГО

Хоча політична криза в Україні, здавалося, пішла на спад, липнева ситуація висвітлила складність відносин уряду із західними партнерами. Багато українців розуміють, що ключові державні реформи – передусім створення незалежних антикорупційних органів – є не лише внутрішнім пріоритетом, а й фундаментальною умовою подальшої міжнародної підтримки. Ці реформи активно заохочувалися, а подекуди й фактично вимагалися Сполученими Штатами. Втім, після повернення Трампа до влади в січні розпочався новий етап: хоча ці реформи й далі мають значення для Європейського Союзу, тиск на Україну щодо їхнього дотримання послабився. І уряд, і значна частина суспільства бачать, що головним пріоритетом для нинішньої адміністрації США стали власні інтереси та економічні угоди, а не демократичні реформи чи політичні свободи.

У парламенті дедалі частіше лунає критика інституцій, створених за підтримки Заходу, зокрема антикорупційних органів. Хоча в Україні історично бракувало потужних антизахідних настроїв, нині чітко окреслився блок, скептичний до зовнішнього впливу — частково в межах партії Зеленського, але найгучніше його представляє колишня прем’єр-міністерка Юлія Тимошенко. (Колись одна з провідних проєвропейських політикинь і символ Помаранчевої революції 2004 року, нині Тимошенко очолює невелику консервативну партію з 26 депутатами в парламенті, яка робить акцент на релігії, сімейних цінностях і скепсисі щодо європейських інституцій.) На думку цієї групи, Україна поступилася надто великою часткою контролю над своїми внутрішніми справами Європі та Сполученим Штатам. Водночас значна частина українського суспільства — і особливо протестувальники — сприймає євроінтеграцію не як втрату суверенітету, а як приєднання до бажаного кола спільних цінностей і норм. За даними різних опитувань 2024–2025 років, до 90% українців нині підтримують вступ до Європейського Союзу.

Втім, напруження щодо західного впливу помітне і всередині влади. Коли Зеленський балотувався в президенти у 2019 році, він нерідко критикував, як він вважав, надмірне втручання Заходу у внутрішні справи України. І протягом усієї війни його адміністрація намагалася зберігати тонкий баланс між утвердженням власної суб’єктності у внутрішньому врядуванні та виконанням очікувань і стандартів США та Європи. Навіть попри значну залежність від фінансової та військової допомоги з боку Вашингтона і європейських союзників, Україна прагне взаємодіяти з ними як рівноправний партнер. Водночас за умов, коли адміністрацію Трампа Україна турбує мало, а  європейські уряди зосереджені на базових питаннях безпеки, українська влада може відчувати більше простору для маневру або для уповільнення темпів реформ.

Після початку повномасштабного вторгнення сам Європейський Союз іноді також не мав чіткої позиції щодо того, як реагувати на дії українського керівництва в умовах війни. За деякими показниками — зокрема у сфері державних закупівель, декларування активів, захисту викривачів і фінансового контролю за посадовцями — українські механізми прозорості та боротьби з корупцією вже перевершують аналогічні інструменти в багатьох усталених європейських демократіях. Водночас у межах плану дій щодо вступу до ЄС Україна має детальний перелік подальших реформ, і хоча частина з них уже впроваджується, дедалі частіше лунають побоювання, що влада може спробувати розмити цей порядок денний.

ПОЛІТИКА ВИЖИВАННЯ

Як добре розуміли учасники літніх протестів, Україна веде боротьбу не лише за своє майбутнє як національної держави. Вона бореться за виживання як демократія. Серед різних мотивів, що спонукали Путіна розв’язати цю війну, ключовим є загроза, яку відкрита політична система України становить для його власної автократії. Липнева криза показала, що українські громадяни, схоже, чіткіше, ніж їхнє керівництво, усвідомлюють, що поставлено на карту. 

Цього разу тиск ішов не з Брюсселя чи Вашингтона — він ішов з вулиць Києва. 

Зіштовхнувшись із реальністю, в якій на Сполучені Штати більше не можна покладатися, Україна опинилася перед викликом, що є водночас і політичним і військовим. Країна має навчитися самостійно забезпечувати значно більшу частину необхідного оборонно-промислового потенціалу, зокрема виробництво мільйонів дронів, які стали центральним елементом її воєнної стратегії. Хоча короткострокове полегшення можуть дати додаткові поставки американських боєприпасів, таких як ракети-перехоплювачі для систем Patriot, у довгостроковій перспективі Україна змушена буде розробляти власні рішення. Водночас війну потрібно втримувати і всередині країни. І влада, і суспільство мають продовжувати розбудовувати та захищати інституції, що становлять основу української демократії, і жодна зі сторін не може дозволити собі втратити іншу. Це вимагатиме збереження тієї спільної основи, яка утримує країну разом від темних днів лютого 2022 року.

Москва й досі зображує Україну як державу, що виживає лише завдяки західній допомозі, а не як самостійний суб’єкт. Проте з нагоди 34-ї річниці незалежності дедалі очевидніше, що саме її власна стійкість — як держави, суспільства та військової сили — дозволила їй вистояти. Адже головний урок останніх шести місяців полягає в тому, що цю війну ведуть передусім самі українці.