Керрі Вігем — про місця пам’яті, стихійні меморіали та місце злочинців у музеях

Керрі, я давно шукала нагоди для цієї розмови. Але перш ніж ми почнемо, розкажіть коротко: на чому саме ви зосереджуєтеся у своїй дослідницькій роботі?

Це складніше, ніж здається, бо я досліджую дуже багато речей. Якщо стисло: як науковець я вивчаю різні способи, у які суспільства працюють зі спадщиною масштабних порушень прав людини та масових злочинів уже після завершення цього насильства. Зокрема, я аналізую вплив громадянського суспільства на політичні процеси, а також те, як держави долають наслідки минулого через механізми перехідного правосуддя. Велика частина моєї роботи також присвячена колективній пам’яті. І тут ідеться не лише про історію, а про те, як минуле формує теперішнє: як громадяни розуміють себе, свої стосунки з державою та взаємодію між різними групами в суспільстві.

Ваша робота «Поза межами пам’яті» базується на досвіді понад 250 інституцій із 56 країн. Ви бачили безліч меморіалів: від розкішних архітектурних шедеврів, що залишають пустку, до крихітних просторів, які приголомшують. Тож що робить простір пам’яті справді «хорошим», а що — невдалим? В українському контексті ми частіше говоримо про політичне насильство та війну. І я бувала в неймовірних меморіалах, спроєктованих найкращими архітекторами, які залишали дивне відчуття порожнечі. Водночас зовсім маленькі простори іноді справляли приголомшливе враження. Тож у чому секрет вдалого меморіалу?

Відповідь залежить від того, що ми взагалі хочемо від цього простору пам’яті. Моє дослідження фокусувалося на тому, яку роль пам’ять відіграє у запобіганні насильству. У цьому контексті часто цитують філософа Джорджа Сантаяну: «Ті, хто не пам’ятає минулого, приречені його повторити». І це звучить як імператив пам’яті. Однак ми знаємо, що минуле не завжди є інструментом добра. Сама по собі пам’ять — це лише нейтральний інструмент серед інших нейтральних інструментів. Її можна використати як для блага, так і для вчинення зла. На мою думку, «хороший» простір пам’яті насамперед утверджує цінності прав людини, її гідність та визнає шкоду, завдану постраждалим групам. Це передусім простір для закріплення базових гуманістичних орієнтирів. Проте ключовим у створенні справді успішного простору пам’яті є не лише його краса, а й те, наскільки він живий. Ми бачимо багато меморіалів-шедеврів, у які вкладено величезні кошти, але якщо туди ніхто не приходить — це не успіх. Мені подобається гарна архітектура, але значно важливіше створювати простори, де встановлюється зв’язок із людьми. Вдалий меморіал — це не фінальна точка, коли «збудували і забули», а початок тривалої взаємодії. Він має бути динамічним, залучати спільноти тих, хто вижив, і широке коло громадян, щоб закладені в ньому цінності справді «проростали» у відвідувачах і поширювалися далі в суспільство.

Я б попросила навести приклади, адже згадую власний досвід. Наприклад, Парк Свободи у Преторії: місце красиве й масштабне, але воно розташоване далеко від міста і не справляє того враження, на яке розраховуєш. Натомість Музей прав людини в Сантьяго (Чилі) розташований біля вузла метро, його неможливо оминути, він естетичний і живий. Чи можете ви навести приклади вдалих просторів, які справді працюють на благо спільнот?

Парк Свободи в ПАР — дуже влучний приклад. Його створили після апартеїду, щоб розповісти про хвилі колоніального та політичного насильства. На нього витратили величезні кошти, але він зазвичай порожній. Пересічні південноафриканці рідко туди приходять — багато хто з них навіть не знає, що такий меморіал існує. Разючий контраст створює Монумент фортреккерів, розташований на сусідньому пагорбі, зовсім поруч. Там завжди повно людей. Цей гранітний пам’ятник африканерам збудували африканерські націоналісти — білі південноафриканці нідерландського походження, які десятиліттями підтримували апартеїд. З погляду архітектури він величний, але з погляду цінностей — потворний, бо подає історію колоніалізму як проєкт, що нібито приніс «цивілізацію» темношкірим і корінним південноафриканцям. Це приклад популярного, але ідеологічно шкідливого простору.

Якщо говорити про успішні й відомі проєкти, варто згадати Меморіал убитим євреям Європи в Берліні, який зазвичай просто називають Меморіалом Голокосту. Його спроєктував американський єврейський архітектор Пітер Айзенман, а відкриття відбулося у 2005 році. Він докорінно змінив меморіальну архітектуру, і його символічне значення важко переоцінити. У столиці країни, яка організувала й здійснила насильство проти євреїв у Європі у 1930–40-х роках, стоїть меморіал жертвам Голокосту. Більшість людей відвідує його лише раз у житті, але цей досвід справляє на них дуже сильне враження.

Але існують меморіали з обмеженим бюджетом, які я вважаю найбільш вражаючими саме через їхню взаємодію з локальними спільнотами.

Наприклад, Музей трудової міграції у Лвандлі. Лвандл — це неформальне поселення, яке лише згодом стало офіційно визнаним місцем. Інфраструктури там дуже мало. У багатьох мешканців немає електрики, водопостачання, каналізації. Вони живуть у бідності. Багато хто не має постійних джерел доходу чи роботи. Водночас у самому центрі Лвандла є музей. Його створили, щоб розповісти історію небілих мігрантів-робітників, які приїжджали працювати на фабрики й заснували Лвандл. Таким чином у мешканців формується відчуття гордості за те, який вплив ці люди мали на їхнє життя. І цей музей розвинувся так, щоб відповідати на дуже конкретні теперішні потреби громади. Щодня туди приходить багато людей, щоб, наприклад, скористатися принтером, роздрукувати резюме й піти на співбесіду. Замість того щоб відмовляти їм або просто перетворити це на джерело заробітку, музейники побачили в цьому потребу громади й почали надавати мешканцям Лвандла можливості для кар’єрного розвитку: допомагати складати резюме, проводити воркшопи й тренінги про те, як шукати роботу, як створювати власний бізнес на основі місцевих ремесел. Вони надихаються пам’яттю про робітників минулого, щоб створювати економічні шанси сьогодні.

Ще одне місце, яке я дуже люблю, — AFAVIT у Колумбії. Це меморіальний парк, створений асоціацією родин і близьких жертв збройного конфлікту в Колумбії, зокрема в невеликому містечку Трухільйо, що в департаменті Вальє-дель-Каука. Родини жертв створили не просто меморіал із могилами та історіями загиблих, а справжній громадський центр — простір живого, насиченого спільнотного життя. Люди там щодня збираються, разом їдять і спілкуються. Особливо цей простір став важливим для молоді, яку раніше масово вербували до збройних банд. Місцеві організували позашкільні музичні програми та різні ініціативи, які дали дітям відчуття належності й відповідальності перед своєю спільнотою. Відповідно, кількість тих, хто йде в банди, помітно зменшилася. Люди залишаються, бо цей простір пам’яті створив для них спільноту. Це не «багатий» проєкт, але він прекрасний, бо дає життя й енергію теперішньому, зберігаючи пам’ять про трагедії минулого.

Ваші слова про локальні простори нагадали мені поїздку на Філіппіни. Я шукала музеї, присвячені злочинам диктатури Маркоса, а знайшла «музей взуття» з колекцією Імельди Маркос. Це був сюрреалістичний досвід: замість засудження корупції працівники з гордістю показували сотні пар туфель, куплених за вкрадені гроші, без жодного критичного контексту. Це фактично був «музей корупції», яким пишаються. Натомість у місті Кагаян-де-Оро я відвідала крихітний музей-вежу. Буквально чотири кімнати, але за 15 хвилин я зрозуміла про країну більше, ніж за весь час до того: там були і боротьба з колоніалізмом, і історія корінних народів, і рух жінок, які рятували жертв сексуального насильства під час війни. Це доводить: зміст і робота з громадою важать більше за масштаби. Але я хочу поставити практичне запитання. Я двічі була в Сирії — у в’язниці Седная, у зруйнованих кварталах Алеппо та Думи. Масштаб тамтешньої трагедії паралізує. З одного боку, є бажання зберегти пам’ять: наприклад, лікар хоче музеєфікувати руїни останньої лікарні у Східному Алеппо. З іншого — місто потребує лікарень, тому власники просто відбудовують зруйноване. У Думі занепадають тунелі, де відбулася одна з найстрашніших хімічних атак нашого століття, бо в людей немає ресурсів на консервацію. Ми бачимо схожі процеси в Бучі, де держава дуже швидко відбудувала вулиці Яблунську та Вокзальну. Як знайти межу між необхідністю відбудови та обов’язком зберегти пам’ять? Коли масштаб руйнувань величезний, а ресурси обмежені, з чого взагалі починати, щоб не втратити свідчення злочинів?

Це надзвичайно складне питання, єдиної відповіді на яке не існує. У суспільствах, що пережили масові злочини, особливо збройний конфлікт, часто майже не залишається місць, яких би в той чи інший спосіб не торкнулося насильство. Визначити, що зберегти як простір пам’яті, а що відбудувати для руху вперед, — це виклик, який потребує залучення багатьох груп впливу та чіткої системи пріоритетів, особливо в післявоєнний період. У такі моменти перед суспільством постає безліч нагальних завдань, які доводиться одночасно враховувати, співвідносити між собою та вибудовувати за ступенем важливості в процесі відновлення. Частина цих завдань пов’язана з тим, що ми називаємо перехідним правосуддям: як проходити процеси встановлення істини, кримінальної відповідальності, надання матеріальних і символічних репарацій, а також реформування інституцій, які були залучені до вчинення насильства. І пам’ять у різний спосіб вписується в цю рамку.

Але є й більш базові процеси: як забезпечити функціонування суспільства, як надати людям необхідні для життя ресурси — воду, електроенергію, їжу, медичну допомогу. Визначення пріоритетів завжди впирається в ресурси, яких у країнах після війни зазвичай немає.

Тому значна частина відповідальності переходить до зовнішніх акторів та до їхнього бажання долучитися. Сьогодні ми бачимо тривожну тенденцію: коло міжнародних донорів різко звузилося. Наприклад, США фактично припинили бути ключовим джерелом фінансування програм розвитку, і нищівні наслідки цього відчуватимуться десятиліттями. У випадку з Сирією світ зараз намагається зрозуміти, як будувати відносини з новим керівництвом. Очевидно, що попередній режим Асада був наповнений людьми, причетними до масових злочинів і звірств. Але й у складі нового уряду є особи, які також брали участь у вчиненні подібних злочинів. Постає непроста дилема: як забезпечити відповідальність за злочини, якщо ми водночас хочемо дати країні шанс на розвиток? Це масштабні питання, над якими зараз ламають голову і міжнародні донори, і самі суспільства. Тому простої відповіді тут немає.

У такому разі хотілося б повернутися до базових питань: що саме є настільки важливим, аби його зберігати? В Алеппо я годинами дискутувала про це з двома відомими активістами. Там існує болючий парадокс: східна частина міста в руїнах, а західна — неушкоджена. І цей розкол не лише політичний, а й етичний. На моє питання про те, що їм потрібно для відбудови, вони відповіли: «Визнання». Вони хочуть, щоб жителі західної частини визнали: доки східне місто не відбудовано, спокою не буде, бо мовчазна згода зі звірствами була формою співучасті. Цікаво, що вони не просять мільярдних проєктів. Їхні ініціативи — це, наприклад, іменні стільці в університеті на честь жертв режиму. Або те, що я називаю «раною на дорозі»: йдеться про те, що інколи достатньо просто зафіксувати — не замасковувати вирву, а засклити ділянку як пряме свідчення того, що тут сталося. На моє запитання, чи мають вони практичний план реалізації своїх ініціатив, одна сирійська активістка розповіла, що знає дванадцятьох людей, які вже захистили дисертації саме про відбудову Алеппо. І мені цікаво зрозуміти, наскільки подібний автентичний досвід постраждалих суспільств засвоюється західними інституціями? Ми звикли вчитися на прикладах великих музеїв Голокосту в Берліні чи Вашингтоні. Але всередині постраждалих спільнот люди шукають інші, менш конвенційні шляхи. Чи визнає «велика» музейна спільнота цю низову роботу? Чи ми й надалі будемо запрошувати експертів із Вашингтона, щоб вони розповідали локальним громадам, як їм пам’ятати власну трагедію?

Це надзвичайно влучне зауваження. Ви підсвітили одну з головних проблем міжнародного фінансування: донори часто приносять із собою готовий «рецептурник» — набір моделей, яких очікують від місцевих суспільств в обмін на кошти. Але ваша історія про Алеппо дає важливий урок: брак фінансування створює вакуум, який змушує локальних активістів бути креативними. Це відкриває простір для справжнього пошуку відповідей.

Оптимізм вашої історії в тому, що вона зміщує фокус із «речей» на «мету». Зазвичай ми зациклюємося на об’єкті: «треба зберегти цю будівлю» або «відновити цей простір». Але ми рідко питаємо себе: навіщо? Чого саме ми хочемо досягти цим збереженням? Ваша розмова з сирійцями вказує на суть: базовою потребою є визнання. Визнання завданої шкоди та самого факту того, що тут сталося. Якщо ми починаємо з цієї потреби, а не з форми її реалізації, відкриваються десятки альтернативних шляхів. Саме з цього моменту і починається розмова. У такому разі відкривається значно ширший простір для діалогу і консультацій із багатьма різними групами, щоб разом визначити, якими саме способами можна досягти цієї мети. Коли ми заздалегідь фіксуємо кінцевий результат, наприклад: «тут має бути музей», — ми закриваємо двері для інших варіантів. Але якщо починати з усвідомлення потреб — у визнанні, відновленні, у відшкодуванні, — з’являється простір для реального діалогу з громадою. Це значно продуктивніший шлях для роботи з пам’яттю, ніж нав’язування готових рішень згори.

Я хотіла б перейти до теми приналежності. Працюючи над нашою справою в універсальній юрисдикції в Аргентині, я бачила в ESMA (ісп. Escuela Superior de Mecánica de la Armada — колишня Вища школа механіків ВМС Аргентини у Буенос-Айресі, яка під час військової диктатури 1976–1983 років стала найбільшим секретним центром незаконного утримання, катувань та знищення людей — ред.) разючий контраст. Родич загиблих сказав: «Я не прийду сюди, це місце тепер належить політикам, воно не моє». Інший — колишній в’язень — навпаки, боровся за право говорити саме у «своїй» камері, де він колись перебував. Це змусило мене замислитися: кому насправді належать такі простори, особливо коли йдеться про місця, в яких люди провели час у неволі? Зазвичай під інклюзивністю розуміють представленість жінок, різних соціальних чи етнічних груп. Але є інший рівень — інклюзивність усередині самих потерпілих. В Україні ми бачимо це на прикладі Маріуполя: одна бригада активно створює меморіал своїм бійцям, а родичі загиблих з інших підрозділів чи цивільні відчувають себе виключеними. Це не конкуренція, це складність роботи з аудиторією, де кожен має власну глибоку травму та очікування. Ми ставимося до жертв із беззаперечною повагою, але як практично працювати з їхніми часто суперечливими поглядами та очікуваннями? Які існують найкращі практики в таких ситуаціях, щоб простір пам’яті не став місцем приватизації трагедії? Як із цим можна працювати?

Це справді багатовимірне питання. В його основі лежить фундаментальний вибір: для кого існує пам’ять і кому належить цей простір? Тут є два принципові моменти.

Перший: інклюзивність не означає, що кожна людина зрештою визнає меморіал ідеальним. У демократичному процесі не буває так, щоб наприкінці всі були щасливі. Головне, щоб самі стейкхолдери відчували: процес ухвалення рішень був чесним, їхні голоси почули, а позиції врахували. Тоді, навіть не будучи повністю задоволеним результатом, ти зберігаєш відчуття причетності до чогось більшого.

Другий момент: не варто складати всі яйця в один кошик. Неможливо звести складну трагедію до одного-єдиного меморіалу, який би задовольнив усіх. Ваше запитання підкреслює, що суспільству потрібні різні підходи та формати. Одній групі потрібен тихий простір для молитви, іншій — політична трибуна, третій — освітній центр. Тільки через множинність цих форм ми можемо реально відповісти на глибоку потребу у визнанні, яку відчувають такі різні групи жертв.

Чи могли б ви навести приклади того, як у різних країнах залучали жертв, тих, хто вижив, та членів їхніх родин до створення меморіалів чи просторів пам’яті? Як це працювало на практиці?

Наприклад, ESMA в Аргентині — це чи не найпотужніша ілюстрація цього болісного пошуку. Колишній центр катувань, де постраждали понад п’ять тисяч людей, роками залишався у власності армії. Коли у 2000-х держава нарешті вирішила перетворити його на простір пам’яті, виник розкол. Лише тоді національний уряд зрештою повернув його під цивільний контроль і ухвалив рішення перетворити це місце на простір пам’яті. При цьому не існувало жодного консенсусу щодо того, яким саме має бути цей простір.

Насправді цій темі присвячена ціла книжка. Відомий художник Марчелло Бродський написав книжку «Пам’ять у процесі формування», де зібрав десятки полярних бачень майбутнього цього місця. Я багато спілкувався з Алехандрою Нафталь, яка сама пройшла через жахи ESMA і стала першою директоркою меморіалу. Саме Алехандра була в авангарді формування офіційної концепції простору — в епіцентрі дискусії про те, яким він мав виглядати. Вона вела численні розмови з людьми, які пережили ув’язнення в ESMA, а також із родинами тих, хто втратив там близьких.

Основний конфлікт розгорнувся між двома позиціями. За її словами, існувала велика група людей, які наполягали на тому, що це має бути болісний простір — місце, куди люди заходять і відчувають себе ув’язненими, ніби сам простір їх катує. Водночас існувала й інша, не менш чисельна група, яка наполягала на тому, що простір не може бути побудований так, аби відтворювати ті самі форми насильства, які суспільство намагається осмислити, пам’ятати й подолати в процесі зцілення та відновлення. Зрештою перемогла друга позиція. Але навіть сьогодні, з приходом в Аргентині нового уряду, який критикує попередні підходи до минулого, це питання не закрите. Напруження зберігається — консенсусу досі немає. І це нормально. Адже єдино правильної чи остаточної відповіді просто не існує. Суть пам’яті не в тому, щоб один раз збудувати ідеальну стіну, а в тому, щоб підтримувати цю розмову живою, залучаючи якомога більше голосів. Пам’ять — це і є цей постійний процес переосмислення.

І це підводить нас до ще однієї теми, якої ви часто торкаєтеся у своїх текстах: як пам’ятати злочинців? Є відомі приклади, як-от «Топографія терору» в Берліні, де фокус зосереджений саме на виконавцях злочинів. Я згадую розмову з Марією Сепульведою, засновницею Музею прав людини в Чилі. Я запитала її, чи хотіли прибічники Піночета — зокрема родини тих, хто загинув від рук протестувальників, — бути представленими в експозиції. Її відповідь мене вразила: вона сказала, що ці родини самі не хотіли, аби про них згадували в цьому музеї. Це було несподівано. Тож як ми маємо розповідати історію злочинців? Адже розповідати про них — зовсім не означає їх вшановувати.

Це один із ключових принципів, за які я виступаю. Безумовно, такі простори мають вшановувати жертв. Але ми робимо їм ведмежу послугу, якщо не використовуємо музей як інструмент для осмислення самого механізму насильства. Ми маємо говорити про те, як суспільство допустило катастрофу. А це означає роботу з образом злочинців не як «монстрів», а як звичайних людей, які за певних умов почали сприймати інших як «недолюдей». Гуманізація і жертви, і злочинця ставить перед відвідувачем дзеркало: а ким би був я? Який вибір зробив би я в тих обставинах?

Минулого тижня я відвідав оновлений Музей Опору в Амстердамі. Раніше він був присвячений виключно героїзації нідерландського спротиву під час Голокосту. Але нова експозиція викликала шквал суперечок, бо вона змістила фокус. Багато людей заявили, що їм не подобається цей «новий» музей, адже він більше не зосереджується виключно на героях. Тепер там поруч із героями стоять історії колаборантів та «сторонніх спостерігачів» — тієї величезної більшості, яка обрала шлях «залягти на дно», щоб захистити себе та свої родини. Музей подає це через індивідуальні долі, показуючи, що кожна позиція — це результат конкретного людського вибору. Такий підхід не проводить чіткої межі між «музеєм для жертв» і «музеєм про злочинців». Це музей про людей, які ухвалюють рішення в епіцентрі геноциду. Кожен мимоволі питає себе: а яку історію розповіли б у такому музеї про мене?

Тема особистого вибору природно підводить нас до інтерактивності. Це слово сьогодні часто вживають як модне гасло, а іноді й зловживають ним — ми пам’ятаємо запеклі дискусії навколо концепцій у Бабиному Яру. Ви багато розмірковували про залучення молоді через VR, 3D та цифрові рішення. Але де проходить межа допустимого? Як не перетворити трагедію на атракціон і як ви розрізняєте доречну інтерактивність від недоречної?

Гадаю, термін «інтерактивність» сьогодні значною мірою перетворився на модне слово, за яким найчастіше мають на увазі використання високих технологій — сенсорних екранів, де відвідувачі можуть натискати кнопки й мати відчуття, що самі прокладають свій маршрут музеєм. І я думаю: так, це може бути приємно, іноді це справді добре працює. Але інтерактивність заради самої інтерактивності — марна. Адже справжня мета — залучити людину так, щоб вона почала критично осмислювати власне ставлення до історії. Є музеї, які не використовують жодного проєктора, але через тексти й фотографії змушують відвідувача заціпеніти й замислитися. Водночас ми бачимо бум «інстаграмних» локацій, які називають себе музеями, але насправді створені лише для того, щоб людина вписала себе в квадратну рамку екрана. Такі простори не будують зв’язку з історією — вони лише тиражують картинку. Технології самі по собі нічого не гарантують. Перш ніж ставити екран, треба відповісти на базові запитання: з якими думками відвідувач має вийти з цього залу? Які цінності ми хочемо підсилити? Якщо VR-окуляри допомагають досягти цієї мети — чудово. Якщо ні — вони лише відволікають від суті. Інтерактивність має бути інструментом сенсу, а не просто технологічним шумом.

Чи вірите ви у віртуальні музеї? Я дедалі частіше чую: «Треба робити сайт, треба віртуальний формат». Але на практиці я бачу безліч мертвих проєктів, куди ніхто не заходить. Хіба що це місця, куди фізично неможливо потрапити, як-от Північна Корея. У фізичному просторі є щось унікальне, що важко замінити пікселями. Навіть у нашій команді під час стратегічних сесій, коли поставав вибір, куди піти — онлайн чи в реальну будівлю, — відповідь завжди була однозначною. Чи є віртуальні музеї справді шляхом уперед, чи фізичне місце принципово незамінне?

Популярність віртуальних музеїв припала на пандемію, коли великі інституції намагалися хоч якось підтримувати діяльність. І ідея, що віртуальні простори потенційно можуть бути доступні для всіх, — це зрозумілий аргумент. Водночас я маю великі сумніви щодо якості такого досвіду. Перегляд музею через браузер — це якісно інший досвід, ніж перебування у фізичному просторі. Фізичне місце вимагає вашої повної, зосередженої уваги. Інтернет же, навпаки, привчив нас, і особливо молодші покоління, до нескінченного потоку інформації, кліпового сприйняття. Простори пам’яті створені для споглядання та рефлексії, а мережа — не найкраще середовище для цього.

Проте я не вважаю їх марними. Якщо це єдина доступна опція, то добре — варто зробити максимум із того, що дозволяє віртуальне середовище. Але, на мою думку, мета не повинна зводитися до буквального створення віртуального «проходу» тим самим маршрутом, який люди проходили б у фізичному просторі. Варто використовувати саме віртуальний формат та його інструменти для створення чогось іншого, відмінного від фізичного досвіду, адже це якісно різні середовища і різні способи взаємодії з минулим.

Зараз я консультую Африканський Союз щодо створення меморіалу в Аддис-Абебі. Африка — це 54 країни, і далеко не всі зможуть приїхати туди фізично. У такому масштабі віртуальний простір має сенс як доповнення. Чи буде він таким самим успішним, як фізичний? Ймовірно, ні. Але ми маємо зробити все, щоб він був максимально ефективним у межах своїх можливостей.

Повернімося до публічних просторів у контексті війни, що триває, і де злочини відбуваються щодня. Мене дедалі більше турбує ризик повторної травматизації людей. Мені розповідали про меморіал в одному з невеликих міст в Україні, розташований біля великого супермаркету, і таких меморіалів загиблим військовим дуже багато. На практиці для дитини це означає бачити загиблого батька щоразу, коли вона йде за покупками. Інший приклад — як меморіалізувати трагедії на Укрзалізниці. Краматорський вокзал — місце однієї з найкривавіших атак, але водночас це простір зустрічей, любові та надії для військових та їхніх родин. Пасажири, які їдуть вокзалом, часто перебувають у вразливому стані, шукають безпеки. Чи маємо ми право змушувати їх постійно зіштовхуватися з травматичними нагадуваннями в центрі станції? Можливо, такі місця мають бути трохи осторонь, як меморіал залізничникам у Лондоні? Які базові правила гідності мають діяти в просторах, де людина опиняється не за власним вибором, а у справах?

Це важливе зауваження. Воно знову повертає нас до питання: чого ми хочемо досягти? Якщо розмістити меморіал у самому центрі щоденного маршруту, це може мати ретравматизуючий ефект. Альтернативою є створення простору, який дещо віддалений, — місця, про яке люди знають і куди приходять свідомо, шукаючи тиші та рефлексії. Такий підхід був поширений ще після Першої світової війни. Локальні громади створювали пам’ятні таблиці чи скульптури в межах містечок, але не обов’язково там, де вони постійно впадали б в око. Це були місця, куди можна було прийти, коли виникала внутрішня потреба вшанувати пам’ять. Вони виконували функцію публічного визнання трагедії, але не «гвалтували» увагу перехожих. Знову ж таки, єдиної правильної відповіді не існує. Це те, що кожна спільнота має проговорювати разом: як пам’ятати так, щоб це давало силу, а не ставало додатковим тягарем для тих, хто намагається вижити.

Тобто це стало певною традицією, свого роду усвідомленим рішенням — переносити воєнні меморіали з центральних частин міст?

Так. Деякі громади свідомо залишали меморіали в центрі міста, вважаючи це ключовим для своєї ідентичності — твердженням про те, ким вони є і що пережили. Інші ж обирали парки або віддалені зони, щоб люди могли приходити туди лише тоді, коли відчувають внутрішню потребу. Саме тому пам’ятники нерідко з’являлися на цвинтарях — у місцях, які вже за своєю природою є просторами вшанування. Це були різні рішення різних спільнот, кожна з яких намагалася знайти власне «правильне місце» для пам’яті.

Ви згадали про центри міст, і я одразу подумала про Майдан у Києві. Зараз це простір, що нагадує мікроцвинтар із тисячами маленьких прапорців — по одному за кожного загиблого воїна. Принц Гаррі назвав це найзворушливішим місцем, яке він бачив. Його сила — у цілковитій автентичності, адже це створено людьми, а не державою. Це стихійна пам’ять, що проросла на площі ще з часів Революції Гідності. Але водночас це кладовище на головній площі країни, яке невпинно росте. Як бути з такими просторами, що виникають самі по собі?

Такі простори надзвичайно важливі. Дослідник Джек Сантіно називає їх «стихійними меморіалами». Вони виникають миттєво, у сам момент насильства або одразу після нього, як спроба спільноти осягнути те, що сталося. Я живу в Нью-Йорку і добре пам’ятаю, як після 11 вересня все місто вкрилося фотографіями та малюнками загиблих. Ці саморобні меморіали залишалися на вулицях дуже довго, бо вони допомагали нам усім вижити й осмислити трагедію. Але настав момент, коли ми зрозуміли: не можемо лишати це в такому вигляді назавжди, якщо хочемо рухатися вперед. У Нью-Йорку ці об’єкти дбайливо зібрали й зберегли. Згодом вони стали частиною офіційного Музею 11 вересня. Це один із можливих сценаріїв: коли приходить час, ці елементи народної пам’яті вилучають із відкритого простору і переносять у новий музейний контекст. Це дозволяє зберегти їхню щирість і водночас дає місту можливість жити далі.

Моє останнє запитання стосується досвіду, якого в нас раніше не було, але який стане для України величезним викликом. Йдеться про зниклих безвісти. Ми знаємо, що таких людей будуть тисячі. Я бачила вдів, котрі приходять до імпровізованих фотографій у публічних просторах просто тому, що їм більше нікуди прийти — у них немає могили, де можна було б вшанувати кохану людину. Водночас багато родин до останнього не визнають факту смерті, бо надія вмирає останньою. Чи існують у світі справді вдалі приклади меморіалізації для тих, чия доля залишається невідомою?

Так, існують. Аргентина — країна, де саме «зникнення» було основним інструментом насильства. Людей забирали з домівок чи з вулиць, і більшість їхніх останків не знайдено досі. Юридично вони не визнані померлими. Вони — зниклі. Тож у питаннях пам’яті Аргентина працювала з цим двома різними способами.

Перший — це Парк пам’яті у Буенос-Айресі. Це великий колективний монумент, де викарбувані імена всіх зниклих, їхній вік на момент зникнення, дата, коли їх бачили востаннє, і рік, коли вони зникли. Це місце спільного визнання втрати.

Другий підхід — це те, що я називаю «вкрапленнями пам’яті». Найвідоміший приклад — європейські Stolpersteine, або «камені спотикання», Ґюнтера Демніґа. Він почав створювати невеликі таблички біля останнього обраного місця проживання жертв нацистських злочинів. Кожну таку маленьку золоту табличку вмуровують у тротуар біля колишнього дому із зазначенням імені, дати народження, дати депортації, а також, якщо відома, дати загибелі. Сьогодні таких табличок уже понад 90 тисяч у більш ніж 25 країнах Європи. Вони формують своєрідну мапу пам’яті, де кожна позначка присвячена одній конкретній людині й фіксує місце, де вона жила, тобто простір її життя.

В Аргентині роблять щось схоже — і називають це «плитками пам’яті». Це вуличні меморіальні плитки. Цілі громади та родини збираються разом і створюють красиві, яскраві мозаїчні композиції. Їх розміщують перед будинком, де жила зникла людина, або біля школи, де вона навчалася, чи біля місця, де вона працювала. Ці плитки не фіксують смерть. Вони позначають життя конкретної людини. Вони кажуть: «Тут жив той, хто досі вважається зниклим». Звісно, для багатьох це стає місцем скорботи, і для тих, хто ще плекає надію на повернення, такий жест може бути болісним. Але ці ініціативи, народжені громадянським суспільством, а не державою, виявилися надзвичайно значущими. Вони дають родині точку в просторі, куди можна принести свій біль, навіть якщо могили не існує.

‍

Дана публікація була підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну". Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Лабораторії журналістики суспільного інтересу і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.