Операція «Чорна зима», фейкові домогосподарки, «Треба щось міняти». Як росія веде інформаційні війни

Вітаю, Анаїт! Почнемо з загального зрізу: які нові методи з’явилися і як загалом змінилася пропаганда та дезінформація? Я не впевнена, де саме проходить ця межа, адже з Україною це вже, мабуть, суцільна дезінформація, оскільки основні відверто пропагандистські джерела ми побороли. Отже, що нового в цьому «бізнесі» з 2022 року?

Почну з термінології, бо вона дуже важлива. Чесно кажучи, поняття «дезінформація» для нас уже застаріло. Навіть наші європейські партнери використовують новий концепт — FIMI (Foreign Information Manipulation and Interference), тобто зовнішнє втручання та маніпуляції. Це якраз те, що переслідує нас не лише останні дванадцять років, а, мені здається, ще з 1991-го. Ми займаємося моніторингом саме таких проявів втручання в наш інформаційний простір. Щодо зміни тактики росіян: якщо порівнювати з 2022 роком, вони відмовилися від грубих вкидів через власні російські канали. Тепер вони хочуть створити середовище, де їхній вплив матиме вагомий результат, а люди самі приходитимуть до «потрібних» висновків. Це відбувається через штучний інтелект, насичення інформаційного простору конкретними наративами та створення складних мереж — не лише Telegram-каналів і вебсайтів, а й неавтентичних ботомереж. Цей штучно створений світ — це зовсім інший рівень, ніж був на початку повномасштабного вторгнення. Зараз протистояти цьому набагато важче.

‍Тобто якщо у 2022 році ми ще жили в реальності, де тихо, але все-таки існували фізичні агенти російського впливу — партії, РПЦ, культурні феномени, співаки тощо…

Російські журналісти…

‍Журналісти,  блогери, так... То зараз фізичне існування — більше не проблема:  якщо немає агента — ми його створимо.

Абсолютно. Навіть наші закордонні партнери у своїх дослідженнях знаходять безліч прикладів того, як штучним інтелектом створювалися дискусії під тими чи іншими постами. Тобто ви можете написати свою думку, але її перекрутять у коментарях через таку штучну дискусію. І це не просто боти, які повторюють шаблони чи пишуть про «пекельні борошна». Тут уже зовсім інший рівень: глибока полеміка та складні технології.

‍Окей, якщо говорити про канали та платформи — де ця активність найбільш поширена? Яку платформу ти б виділила як найнебезпечнішу для взаємодії з контентом?

Не хочу ображати партнерів із бігтеху, з якими ми співпрацюємо, але щодо Telegram-каналів — там люди шукають швидкі новини. Вони не вступають у дискусії, але мають найбільший ризик отримати спотворену інформацію. Ми колись проводили дослідження з партнерами з НАТО, яке не підлягало публікації, але я можу розповісти про частину щодо впливу російської дезінформації. У примітивні Telegram-канали типу RT чи Sputnik наші громадяни не вірять. Але зовсім інша справа, коли йдуть маніпуляції з перекладами статей New York Times або BBC.

‍Або The Economist. Буквально кілька тижнів тому тут сидів їхній кореспондент Олівер Керролл, ми з ним якраз про це говорили.

Так, тому що в наших громадян є повага до таких видань і вони їм вірять. Росіяни ж беруть звідти потрібну їм суть, маніпулюють нею або взагалі перекладають неправильно. Ми просто скролимо стрічку, прочитали новину — і вона застрягла в голові. Це дуже вразлива історія для нашої психіки. Щодо залученості в соцмережах, то TikTok теж має значний вплив, особливо на молодь. Там алгоритми працюють настільки хаотично, що нам, як Центру, важко відстежити першоджерело. Якщо в Telegram можна знайти сітку і зрозуміти, хто кого репостить, то в TikTok важче: вони створюють вразливий контент, поширюють його і видаляють. У Facebook та Instagram алгоритми прозоріші — є конект із Meta. Але з Telegram важко саме через те, що люди скролять. Прочитали, пішли далі. Все. 

‍Стосовно The Economist: я питала Олівера Керролла, чому їхні статті мають такий резонанс в Україні. Він жартував, мовляв, хочеться вірити, що це через їхню класну роботу. Але для пересічної людини перевірити статтю в оригіналі з платною підпискою англійською мовою надзвичайно складно, тому поле для маніпуляцій тут безмежне. Тому якщо говорити про наративи, куди саме «влазить» дезінформація? З одного боку, ми розуміємо, що це вже не лише суспільно-політичний контент чи новини. Часто дезінформація з’являється там, де люди взагалі далекі від політики. Як це виглядає з точки зору вашого моніторингу?

Ми все одно акцентуємо увагу на національній безпеці. На тематиках, що стосуються всіх. Дезінформація може проникати в деталі — наприклад, у питання медицини — але «топом» російського впливу залишається наше військо. Вони намагаються будь-яким чином дискредитувати військових, і тема мобілізації тут ключова. Вони завжди шукають вразливості, причому таргетують не лише нас. Наша головна вразливість — це війна, те, як люди переживають події, питання мирних переговорів. На це тиснуть, щоб змусити людей шукати виходи й умови, які підходять саме Росії.

‍Я зустрічала кейси з фейковими акаунтами «домогосподарок»: профіль забитий милим контентом про родину, дітей, собачок чи рецепти. А потім раптом цей акаунт починає писати, що втомився жити в таких умовах і пора вже домовлятися… Починається історія про те, що «великі пани» не хочуть миру, а ми, прості люди, хочемо. І такого контенту багато, чи не так?

Ми обговорювали це з партнерами з Meta. У Facebook є безліч рекламних повідомлень: ви клацаєте на пост і переходите на Telegram-канал. З цим дуже важко працювати безпосередньо в медіа. Це емоційні гасла, які зачіпають людей за живе — за те, що нас усіх тригерить. Нещодавно був кейс навіть із фейковим списком військовополонених у Facebook, де людям пропонували нібито «знайти своїх родичів».

‍ А далі? Куди це вело — теж у Telegram?

На Telegram-канали, зокрема. Але часто це просто зачіпка, щоб люди передали свої персональні дані. Методи щоразу комплексніші. Навіть якщо конкретний кейс видалено, не факт, що завтра не з’явиться щось нове. Так вони достукуються навіть до тих людей, які через втому намагаються взагалі не читати новини.

‍Для мене, як для журналістки, тут є певна дилема. Ми працюємо з проблемою по-різному: для мене критично важливо слідкувати за зловживаннями владою, повідомляти про порушення й мати вільну дискусію. Але як ви вирішуєте для себе межу між справедливою критикою та дезінформацією? Російська пропаганда вбудовується саме в ті «живі точки», які мають реальний резонанс. Ми розуміємо, що з мобілізацією дійсно є проблеми. Один з останніх кейсів — фейковий кліп гурту Kalush із критикою ТЦК. Він набрав сотні тисяч переглядів у YouTube та TikTok. Людина, яка знає гурт, зрозуміє, що це фейк, але не одразу. Як звичайному користувачу розрізнити: це просто невдоволений реальністю українець чи російська деза? Як працювати з цим, не придушуючи свободу слова та не залякуючи людей, які хочуть вказувати на зловживання?

Питання комплексне. По-перше, мені подобається, що в державній комунікації проблеми почали принаймні визнавати. Наприклад, новий міністр оборони одразу заявив, що реформа цих питань — його пріоритет. Це важливо, коли ми виходимо зі своєю комунікацією. Ми підготували звіт про неаутентичну поведінку щодо наративів мобілізації: знайшли понад 4000 таких джерел у Telegram та Facebook.

‍Це акаунти?

Це неаутентичні акаунти та ресурси.

‍Переважно україномовні?

Або україномовні, або такі, що репостять російські джерела чи закликають до фізичного насильства. Ми взяли період лише за три місяці: жовтень, листопад і грудень 2025 року. За цей час виявили понад 4300 таких джерел. Кількість залучень (engagement) сягнула понад п'ять мільйонів. Ми дуже обережно виходили з цим звітом, він ще не став масовим, але ми працюватимемо над цим далі. Важливо показати людям: левова частка того, що відбувається в публічному просторі, розганяється не без допомоги ворога. Особливо це стосується відео, створених штучним інтелектом, де наші військові нібито плачуть або закликають здаватися. До того ж ці ролики розповсюджують у мережі X з англійськими субтитрами, щоб дискредитувати наше військо в очах західних партнерів та знизити рівень допомоги. Про це мало говорять, але це існує. Коли ми обговорюємо це з партнерами, вони іноді кажуть: «Ну, зрозуміло, що там є русня». Але просто вийти і сказати «там русня» — не працює. Потрібні зафіксовані факти: джерела, перегляди, конкретна аудиторія, на яку таргетували контент. Оце і є та межа: якщо ми зафіксували втручання — говоримо про це. Якщо ні — краще промовчати.

‍Тут є проблема, бо в соцмережах точаться найтоксичніші дискусії. Часто вони закінчуються фразою: «Ти російський агент, поширюєш пропаганду». На цьому дискусія помирає. Я бачу, як журналісти говорять про корупцію чи прорахунки командування, і у відповідь навіть від представників влади чи військових чують звинувачення в роботі на Росію. В умовах тотальної війни цього важко уникнути, але як збалансувати увагу до фейків і водночас не натравлювати суспільство на людей, які просто виконують свою роботу і вказують на реальні зловживання? Чи думаєте ви в центрі про це? Як оцю межу зберігати? 

Щодо «натравлювання» — росіяни цьому, звісно, радіють. Але я вважаю, що поки такі дискусії тривають і журналістам не затикають рота — це загалом добрий знак. У Росії таких дискусій немає взагалі. Питання корупції — найболючіша точка для українців, і ворог цим користується. Наприклад, під час операції Midas росіяни намагалися звинуватити нашу владу в тотальному блекауті, хоча самі ж нас обстрілювали. Але для мене було важливо побачити інше — попри всю «грязню» в мережі, відбулося реальне розслідування НАБУ, яке закінчилося відставками. Усе це відбувалося публічно. Тому будь-які такі процеси — це вже прогрес.

‍З моєї точки зору, дилема тут в тому, що медійникам іноді доводиться максимально піднімати градус, аби влада відреагувала. Так створюється враження, що в країні, крім умовної операції Midas, нічого не відбувається, хоча війна продовжується. Таким чином, ми опиняємося в пастці: без тиску не буде розслідувань, але через цей тиск у багатьох лишається враження, що країна тотально корумпована і скрізь панує хаос. Простого рішення тут, на жаль, немає.

Гарантій немає. Навіть коли обговорювали військову цензуру і був відповідний законопроєкт, його ніхто не став просувати. Якщо брати приклад Ізраїлю, то там цензура надзвичайно сувора — ніхто зайвого слова не скаже ні про владу, ні про армію.

‍Україну часто порівнюють саме з Ізраїлем,  але, як на мене, — це не найкращий приклад.

Можливо, але він існує. Ми ж зробили крок у протилежному напрямку — щоб медіа та журналісти працювали вільно. Я особисто стежу за «Українською правдою» та іншими виданнями, мені цікаво, що вони публікують. Нам, як Центру протидії дезінформації, важливо вивчати вразливості країни, бо саме на них ворог тисне інформаційно. Це потрібно, щоб ми могли застерігати від певних впливів. Але завжди може бути гірше.

‍Може бути гірше, може бути краще. Ми вже згадали кампанію «Чорна зима» — так росіяни назвали дезінформаційну атаку під час масованих обстрілів енергетики. Вони намагалися переконати нас, що відсутність світла — це провина влади, а не наслідок атак, аби розпалити внутрішнє невдоволення. На твою думку, цей кейс вдався росіянам?

Я вважаю, що ні. Ми бачимо це за результатами зими. Єдине, чого вони досягли, — це посилення апатії та втоми людей від боротьби за виживання. У Telegram-каналах систематично нагнітали ситуацію: провокували звинувачення на адресу ДТЕК через «несправедливі» відключення або намагалися розсварити регіони, мовляв, на заході світло є, а в центрі та на сході — немає. Усе це робилося для дестабілізації, щоб змусити нас погодитися на умови РФ. Чому це не спрацювало? По-перше, через стійкість українців. По-друге — через комунікацію. Усі заздалегідь попереджали, що це буде найважча зима. Нас певним чином готували до цього морально.

‍Комунікаційно — так. Але коли зима настала, «вилізли» старі проблеми з комунікаціями, трубами та ЖЕКами. Є багато претензій до місцевої та центральної влади. У столиці ми були за крок до колапсу, коли 1,5 мільйона людей на Лівому березі сиділи в холоді. До якихось речей складно підготуватися, але до деяких — цілком можливо.

Я якраз із Лівого берега, тому добре це розумію. Не хочу зараз виділяти конкретні регіони, але деякі з них підготувалися дуже класно. Було очевидно: якщо ворог просуває наратив про «Україну в темряві», він атакуватиме фізично. З моєї точки зору, більшість людей не піддалася цим провокаціям, хоча інформаційна атака була масованою. Також ми фіксували в мережі X англомовні фейки про те, що гуманітарна допомога від партнерів нібито продається на маркетплейсах. Це їхній метод: комплексно дестабілізувати нас зсередини та дискредитувати перед світом.

‍Ти як фахівчиня маєш певні обмеження в критиці влади, але все ж у нас є кейс «шашликів у травні», за який владу досі критикують. Люди один раз уже пережили момент, коли їх не попередили про найстрашніше. Чи змінилася комунікація щодо інших катастрофічних сценаріїв? Чи почали з нами нарешті говорити як із дорослими, без жартів і спроб розважити, а по-чесному?

З того, що я бачу, зміни є. Наприклад, президент офіційно інформував про підготовку атак на водопостачання, дамби та мости — ми вже назвали це «Чорною весною». Розвідка доповіла, і це було заявлено публічно. Вихід міністра до парламенту з поясненнями про проблеми мобілізації — це також крок до того, про що ти кажеш: людям пояснюють і попереджають. Інша проблема в тому, що люди втомилися від новин. Активно стежать лише за тим, що стосується майбутнього: мирні переговори, заяви Буданова чи президента. Росіяни намагаються плутати нас у цих питаннях. А от у побутових темах, як-от ріст цін на паливо, легко виникає паніка, яку підігрівають російські акаунти. Ми це відстежуємо і намагаємося вчасно реагувати. Загалом я бачу позитивну динаміку в комунікації.

‍При цьому ми бачимо телемарафон, який не закривають, і явні проблеми з висвітленням ситуації на фронті та мобілізації. Але повернімося до дезінформації. Ми почули про загрози «весняно-літньої кампанії» щодо води та маніпуляції з цінами. Як за таких умов розбудовувати резистентність суспільства? Як із цим справляється Україна? 

Ти скептично налаштована, здається… 

‍Насправді ні. Поглянь, в якій країні ми живемо: попри всі ці кампанії, ніхто нікого на вила не підняв. Наші люди дуже тонко відчувають соціальну несправедливість і якось самі розбираються, хто за що відповідає. Навіть на інтуїтивному рівні вони з цим пораються. Але що робити далі? AI ставатиме розумнішим, ми вже не можемо відрізнити автентичну дискусію від накручених коментарів. Ти заходиш в інтернет і просто бачиш: «Ого, понеслося, людей це справді турбує!»  Як із цим бути?

Коли я їхала сюди, побачила в LinkedIn пост моєї знайомої — колишньої помічниці першого секретаря генсека НАТО. Вона поширила звіт британського МЗС під назвою «Disinformation diplomacy: How malign actors are seeking to undermine democracy». Ключова ідея: дезінформація давно перестала бути просто явищем — це зброя в руках акторів. Там аналізують тактики та дають рекомендації: збільшувати фінансування на координацію та створювати спеціальні інституції. Як приклади таких інституцій наведу французьку Viginum або шведське психологічне агентство, або навіть наш Центр протидії дезінформації. Я прямо на крилах вийшла після цього, бо зрозуміла: ми обрали правильний шлях. Ми визнали інформаційні загрози загрозами рівня національної безпеки. Єдине, з чим погоджуюсь, — потрібна краща координація не лише між держструктурами, а й співпраця з медіа. Не «темники», а нормальне спілкування, як у нас із тобою: ти кажеш про свій бік, я — про свій, і ми знаходимо спільні точки. Це схоже на скандинавську концепцію  всеохопної оборони, де кожен на своєму полі щось робить, розуміючи загальні загрози. Я від себе додам, що в Україні найкращою «пігулкою» стала реформа децентралізації. Люди зрозуміли, що мають покладатися один на одного на рівні громад, а не чекати рішень чи бюджетів згори. На жаль, через відсутність виборів зараз це складніше, але якби не ця реформа, ситуація була б значно гіршою. Також критично важливою є регіональна журналістика, яка розповідає про життя в громадах на місцях. Це все — клаптики картини стійкого суспільства: коли ти знаєш сусіда персонально, йому важче «продати» про тебе фейк.

‍Разом із тим —  ще кілька рецептів від тебе наостанок. Про інституції та гроші я почула. Що ще виховує стійкість? Якби ти радила простим людям — як мої чи твої батьки, які періодично отримують лінки на відео про Третю світову та колапс? Як навігувати в цьому хаосі? Я так боялася слова «медіаграмотність», але, напевно, його слід промовити.

Я теж його не дуже люблю, але маємо те, що маємо. Це комплексна та систематична історія. Прикладом є Фінляндія, де це вивчають у школах. Нам не вистачає саме такої систематичності. У нас є багато класних експертів і громадських організацій, я сама намагаюся долучатися до їхніх навчань, коли маю час. Це має бути системна робота, щоб ми прийшли до рівня нордичних країн, де резистентність одна з найвищих у ЄС. У нашому випадку рецепти такі. По-перше, визначте джерела, яким ви довіряєте — ті, що не були помічені у просуванні маніпуляцій чи пропаганди. Я сама читаю наші національні медіа, бо знаю, кому вірю. По роботі в мене в стрічці багато «шлаку», але для себе треба мати чітке коло перевірених джерел. І, звісно, читати Центр протидії дезінформації. По-друге, звертайте увагу на емоції. У нас немає звички перевіряти себе, але ви ж відчуваєте нутром, коли щось «не те». Якщо новина надто емоційно забарвлена і зачіпає «за живе» — це тривожний сигнал. По-третє, перевіряйте факти. Те ж саме відео з Kalush: гурт спростував його у сторіз після нашого роз’яснення, але оскільки вони були в турі в Америці, це спростування не всі знайшли, і фейк пішов по другому колу в TikTok. Якщо ви бачите щось дивне — перевірте. Є класні фактчекери: StopFake, VoxCheck. Якщо довіряєте трошки Центру протидії дезінформації, заходьте в Центр протидії дезінформації. Ми теж все спростовуємо. Що ж до новин — то у нас є дійсно дуже класні медіа, які випускають дуже якісні новини. Українські медіа та експерти зараз є прикладом для міжнародних партнерів. Їх постійно кличуть розповідати про свій досвід, тому ми зараз — взірець для багатьох країн.

‍Я все-таки поставлю останнє питання, бо багато про це думаю. Зараз дебати та експлейнери працюють досить погано. Як каже Пітер Померанцев, проблема не в тому, щоб знайти правду — немає проблеми тобі загуглити і знайти правду. Проблема в атрибуції цієї інформації до певної емоції. Вона тобі резонує з різних причин. І виходить, що ми опиняємося в певній «бульбашці» чи спільноті, і людей зараз розділяє саме це. У боротьбі з дезінформацією ми бачимо, що проста викладка фактів уже мало працює. Чи бере держава або ви як Центр на озброєння емоційну складову? Ворог намагається побороти нас негативом: протестом, роздратуванням, ресентиментом. Ми ж, навпаки, прагнемо дати емоцію солідарності та об'єднання. Чи помічаєш ти це в спрямованій або інтуїтивній боротьбі з дезінформацією?

Щодо дебатів додам ремарку: у згаданому звіті британського МЗС було вказано, що нам треба переходити до проактивних дій — назвемо це «пребанкінгом». Ми намагаємося це робити не примітивно. У Центрі є проєкти, наприклад, «Мордор» або відеоподкаст «ІПСО і люди», де ми запрошуємо фахівців, щоб просто поговорити людською мовою про наші проблеми та вразливості. Це один із виходів із сухої державної комунікації. Якщо говорити про емоційні історії, мене дуже зачепили відео з енергетиками. Хоч ДТЕК і приватна компанія, але там важлива саме історія людей. Вони герої, які дають нам світло. Можливо, я сентиментальна, але деякі відео пробивали мене до сліз.

‍Ми всі зараз сентиментальні. Мене ці відео теж дуже зачепили. До речі, я зацінила тактику їх поширення: наприклад, коли Instagram Наді Дорофєєвої на день віддали працівнику ДТЕКу, щоб велика кількість людей побачила, що таке — повернути світло в дім. Це цікава і робоча тактика. Ми знаємо цих людей — вони поруч, і це викликає сильні емоції солідарності — ми всі живемо разом. Що ж, решту питань залишимо на наступну розмову. Дуже дякую тобі за цю бесіду і за вашу роботу.

Дякую тобі

‍