Поліцейський курорт. Історія російської окупації зсередини

Розпочавши 24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення в Україну, російські війська доволі швидко захопили частину українського півдня. Вже наприкінці лютого 2022-го росіяни частково взяли під контроль Запорізьку область на південному сході країни, що межує з Донецькою, Дніпропетровською, Херсонською областями та має вихід до Азовського моря. А у березні Україна втратила контроль над чотирма з п’яти міст обласного значення Запоріжжя – портовий Бердянск, Мелітополь, Токмак та Енергодар, де знаходиться найбільша в Європі Запорізька атомна електростанція. Українські війська змушені були відступити, утім захопити обласний центр, Запоріжжя, росіяни так і не змогли: лінія бойового зіткнення на цьому відрізку фронту не зазнає суттєвих змін. Водночас це не завадило росіянам восени 2022-го заявити про анексію усієї області, разом із підконтрольним Україні містом Запоріжжя та внести її повним складом до Конституції РФ. 

Встановивши владу на окупованих територіях, росіяни одразу почали переслідування усіх, хто мав або потенційно міг мати проукраїнську громадянську позицію або просто володіти важливою інформацією про життя регіону: представників місцевої влади, журналістів, активістів, освітян, ветеранів російсько-української війни. Утім доволі швидко стало зрозуміло, що ані професія, ані вік, ані стать не відіграють для окупантів жодної ролі. 

Документатори The Reckoning Project зібрали 57 свідчень тих, хто пережив окупацію Запорізької області. Свідчення лише з одного місця утримання в окупованому Бердянську належать робочому, фермерам, поліцейському на пенсії,  туристичному агенту, вчителям, й студентові – майже усім їм, за кількома винятками було понад 50 років і майже половина з них – жінки. 

Ілюзія безпеки

Олена Тіхтілова працювала керівницею відділу у податковій адміністрації селища Якимівка Запорізької області. У квітні 2022-го Олені телефонували місцеві, пропонували виходити на роботу у вже окупаційній податковій адміністрації. Жінка не брала слухавку, вирішивши перечекати війну у курортному селищі Кирилівка, розташованому на узбережжі Азовського моря всього за 40 км від Якимівки. 

До повномасштабного вторгнення Кирилівка була одним з найпопулярніших курортів України. Сотні баз відпочинку, дитячі табори, санаторії, аквапарк та дельфінарій за сезон відвідували до 2-2,5 мільйонів туристів. Хоча курорт вже був під контролем росіян, фізично окупаційні війська там ще не були присутні – тоді ще точилися бої у Маріуполі (найбільше місто Донецької області після окупації Донецька у 2014-му, також на березі Азовського моря – ред.), що за 250 км від Кирилівки, встановлювалась лінія фронту. 

Олена оселилася на базі відпочинку «Приморська-Галатея» на Косі Пересип. Цей комплекс належить її знайомому, який нині проживає на підконтрольній Україні території. Він оформив на Олену довіреність і попросив доглядати за базою. Жінці здавалося, що вона у відносній безпеці: там не стріляли, не грабували, людей не викрадали. Але це була лише ілюзія безпеки. 

Свою владу у Кирилівці окупанти встановили у травні 2022 року. Українського селищного голову Івана Малєєва заарештували, призначивши головою громади Катерину Уманець, проти якої Україна порушила кримінальну справу щодо держзради ще 2017-го року. Із нею Олена ще зустрінеться у полоні. 

За два місяці на базу приїхали російські силовики і поселилися там. «Заїхало десь 80 чоловік. Сказали ці хлопці, що це «временное управление МВД России», – пригадує жінка. Озброєні автоматами чоловіки зайняли триповерховий корпус. 

Олена жила в окремому котеджі і намагалася оминати будинок, де жили російські поліцейські. Час від часу вони розмовляли з Оленою. Питали, чи місце, де вони перебуваються це Маріуполь, чи далеко Джанкой (місто в окупованому росіянами Криму – ред.). Вони прибули з різних регіонів Росії – Ростова, Краснодара, дехто з Москви. Казали Олені, що приїхали в Україну «налагоджувати роботу поліції» на окупованих територіях та наглядати за порядком під час проведення так званого «референдуму» про вхід Запорізької області до складу Росії (росіяни проводили його на окупованих територіях з 23 по 27 вересня 2022 року – ред.). Олена тоді ще не відчувала небезпеки і дозволяла собі відкрито висловлюватися. 

«Я кажу: якщо люди голосують добровільно, то ви навіщо з автоматами?», – переказує жінка.

На базі також поселився російський генерал Олег Колтунов, який спершу представлявся Олені як Гарбузов. Він очолив головне управління внутрішніх справ МВС РФ в Запорізькій області, яке базувалося в Мелітополі. 

Присутність російської поліції на той час врятувала «Приморську-Галатею» від грабежів та погромів російськими військовими. Жінка бачила, як військові РФ великими фурами вивозили цілі дерев'яні будиночки. До неї на базу також приходили солдати, але коли дізнавалися, що тут мешкає російська поліція, йшли.

Виїжджаючи на ротацію у травні 2023-го, один з офіцерів попередив Олену, що власник має оформити нові документи на базу, інакше її відберуть. 

Арешт, труна і одноразові серветки

За Оленою приїхали 7 серпня 2023 року. 

«Я вийшла – на порозі стоїть чоловік вісім. Ви Олена Володимирівна? Так. У вас є українська символіка? – Слухайте, що відбувається? Вони дістають постанову. Я починаю читати і нічого не розумію. – А що це за стаття? – Тероризм». 

Постанова про арешт Олени була підписана начальником поліції Запорізької області Колтуновим – тим самим, що жив на базі разом з іншими російськими поліцейськими. 

Олені, яка приймала ліки від діабету та серцевої недостатності дозволили взяти з собою препарати на 2 дні і маленьку пляшку води. Повезли у напрямку Мелітополя, дорогою вдягнувши на голову пластиковий мішок та зав’язавши руки скотчем. Жінку помістили у пусте складське приміщення без вікон, де до неї вже тримали людей. Роль туалету виконувало відро із екскрементами. На підлозі валялися пластикові пляшки із сечею. Олена знайшла в стіні щілину і першу ніч провела коло неї – єдиного джерела свіжого повітря. Води та їжі ніхто не давав. 

Інші свідчення The Reckoning Project вказують, що російська окупаційна влада системно не надавала медичну допомогу цивільним, зокрема, незаконно затримані, що мали хронічні хвороби не могли взяти з собою в полон достатню кількість критичних ліків.  Цивільних тримають у місцях, не призначених для тривалого утримання людей, обмежуючи доступ до води,  їжі, та за обставин, які можуть загрожувати життю та здоров’ю. 

Наступного дня жінку повели на допит, де звинувачували у тому, що вона здавала інформацію про місце проживання співробітників російського МВС та співпрацювала з СБУ. Вимагали визнати провину, та жінка не обмовляла себе. 

Олені вдалося вмовити слідчого, щоб той дав телефон подзвонити дочці. В короткій розмові жінка просила передати змінну білизну, туалетний папір, серветки та ліки від цукрового діабету. Слідчий дав їй пачку із трьома вологими серветками, які майже тиждень жінка прала, сушила та використовувала знову. Через стрес, брак нормального харчування та води та спеку у Олени  почалися марення.

«Мені здавалося, що хтось заходив, спілкувався зі мною, щось питав. Я не могла зрозуміти, чи це було реально», – пригадує жінка

Олена провела на самоті тиждень. Потім її перевезли на завод, де виробляли промислове холодильне обладнання – окупанти там обладнали в'язницю та катівні. Чоловіків тримали переважно у підвалі. Олену помістили разом з іншими жінками. Дорогою на допити Олена бачила приміщення, забризкані кров’ю, у них лежали клеми – знаряддя для катування струмом. В іншому – труну, в якій катували арештантів. Імітуючи вбивство, вкладали всередину, забивали кришку цвяхами. 

На саму ж Олену знову тиснув слідчий – Олена відмовлялася підписувати звинувачення. 

Порушення комендантської години 

Через півтора місяці після затримання, у вересні, Олені провели тест на поліграфі, який тривав майже цілий день. Проводив тест російський військовий у балаклаві. Жінка каже, що відповідала чесно і вірила, що росіяни переконаються, що вона невинна і відпустять. Однак поліграфолог сказав: «Все одно ти брешеш».

Коли за кілька днів після поліграфа за жінкою прийшли, вона зраділа. Вирішила, що завдяки поліграфу її нарешті випустять. Олені одягли мішок на голову, посадили в машину і повезли до центральної площі Перемоги в Мелітополі. Там пересадили в іншу машину, відвезли у місцевий відділ поліції і помістили в камеру. Сказали, що оформлюють порушення комендантської години, а завтра буде суд і вона поїде додому. 

«У мене потекли сльози, я не могла навіть говорити. В онука мав бути День народження. Я читала про себе «Отче наш».

Надія Олени на звільнення не справдилася. За порушення комендантської години суддя присудив жінці 30 діб адміністративного арешту. До судді Олену не викликали, сказати щось на свій захист не дали – винесли постанову суду в коридор. За порушення комендантської години вперше було передбачено від 500 рублів штрафу до 30 діб арешту. Олені присудили максимальне покарання. Під час суду жінка змогла передати через знайомих доньці, куди саме її відправлять і на який термін.  

Олену повезли у ізолятор тимчасового тримання у селище Веселе і помістили в одиночну камеру. Особисті зустрічі з відвідувачами були заборонені, але передачі від доньки жінка отримувала регулярно. В одній з них був блокнот. На задній сторінці було надряпано: «мамо, у тебе є адвокат, не підписуй нічого». 

Вона змогла прочитати два номери телефона: доньки й адвоката, а також текст, що згідно статті 51 Конституції РФ вона має право не свідчити проти себе. 

«Вночі я повторювала все це про себе, щоб запам’ятати, адже зранку у камері був обшук і листок з номерами телефонів довелося викинути в туалет», – пригадує Олена.

Росіяни не очікували, що полонена згадає про свої права. Це викликало ще більше агресії. Слідчий заявив Олені, що тепер вона «кататиметься ще довго». Щойно сплив термін адміністративного арешту, за Оленою знову приїхали чоловіки у камуфляжі, відвезли на центральну площу, дочекалися 22:00 і оформили порушення комендантської години. Олену знову засудили до 30 днів адміністративного арешту. Цього разу поліція відвезла жінку в село Приазовське. 

Впливові люди

Олена багато думала про те, чому її утримують окупанти і дійшла висновку, що причина швидше за все – спроба керівника окупаційної поліції Запорізької області, генерала Колтунова заволодіти базою відпочинку «Приморська-Галатея». Для окупанта це був «ласий шматок»: сучасне відпочинкове містечко на 800 місць,  автономне водопостачання, побутова техніка, 3 басейни, власна пральня, пекарня та кондитерський цех. 

До Олени ще на базі доходили чутки, що комплекс запав в око російському генералу. Усі законні права на базу були в Олени і, на її думку, так просто переоформити «Приморську-Галатею» на себе ніхто б не зміг, бо окупанти розуміли, що рано чи пізно запрацюють суди і право власності на базу виявиться спірним.  

«Їм просто треба було прибрати мене», – розмірковує жінка.

В Приазовському на Олену продовжували чинити тиск, вимагали, аби вона визнала, що завербована СБУ та відмовитися від адвоката – тоді, буцімто, її засудять лише на рік «умовно». Жінка була готова погодитися, та у камері з нею неочікувано помістили призначену окупантами голову Кирилівської адміністрації Катерину Уманець, яку звинуватили у збуті краденого майна. Та, за словами Олени, мала при собі книжки з російським законодавством. Почитавши їх, жінка зрозуміла, що за жодне зі звинувачень проти неї вона не може отримати «рік умовно», а для звинувачень у «тероризмі» у слідчих не було навіть формальних підстав, адже не було жодного теракту. Жінка знову відмовилася підписувати звинувачення проти себе. У день, коли сплив черговий термін арешту, Олену втретє засудили за порушення комендантської години. 

Новий рік, старі прийоми

Термін четвертого адмін арешту сплив наприкінці грудня 2023 року – майже через 5 місяців після затримання. Олену привезли в суд, де замість арешту суддя неочікувано виписала їй штраф.

«У мене потекли сльози. Я кажу, мені реально можні йти? Суддя – так, тільки сплатіть штраф», – розказує Олена. 

У когось із відвідувачів суду Олена попросила телефон і подзвонила дочці. Жінку забрали додому в Якимівку. Олена пригадує, що боялася відкрити очі – раптом все виявиться сном. 

31 грудня 2023 року Олена купила постіль, рушники, гігієнічні засоби, одяг, посуд і передала колишнім співкамерницям у поліцейському відділку в селищі Веселе. Новий 2024-й рік вона зустріла вдома з сім'єю доньки. 

Січень провела вдома, а менш як за два місяці після звільнення, на початку лютого 2024-го за Оленою знову прийшли.  

Із мішком на голові та у наручниках вивезли до Мелітополя. Слідчий, який тиснув на неї до цього, тепер вимагав підписати інший документ. 

«Там був текст «..прошу депортувати мене за власним бажанням, в зв'язку з тим, що я не підтримую політику Росії і не хочу працювати на благо країни .. з політичних міркувань», – пригадує жінка. – Я однозначно сказала: не буду підписувати! Це моя країна, я тут 30 років прожила і не планувала нікуди виїжджати. Слідчий накричав, сказав, що все одно мене вивезе».

Ввечері того ж дня о 22:00 повторилася вже відома Олені схема – вулиця, суд, п'ятий адмін арешт на 20 днів. Жінка провела їх у в'язниці в Якимівці.  

Депортація

27 лютого 2024 року до Олени у в’язницю приїхав невідомий чоловік в цивільному і сказав, що вона має підписати повідомлення на депортацію. У ньому йшлося, що Олена, як людина без громадянства, має покинути Росію в триденний термін. Частину Запорізької області окупанти вважали Росією (росіяни практикують примусову паспортизацію на окупованих територіях з часів анексії Криму у 2014-му, на місцеве населення тиснуть погрозами, зокрема, відібрати майно або депортувати у разі, якщо вони не отримають російський паспорт – ред.). В документі зазначалося, що Олена не має права в'їзду на окуповану територію до 01.01.2045 року. Олена підписала це повідомлення і 2 березня 2024 жінку вивезли в Мелітополь. 

Разом з Оленою депортовували ще одну жінку, теж Олену, її окупанти забрали просто з дому. Заступник голови міграційної служби Мелітополя, який вивозив жінок з країни, повідомив, що їх вивезуть в Грузію.

«Нас повезли через Бердянськ, Маріуполь. Їхали через окупований Новоазовськ, далі – російський Владикавказ, Мінеральні Води. О 4 ранку приїхали до кордону Росії з самопроголошеною Південною Осетією».

У Південній Осетії прикордонники підсадили жінок в попутну машину і вони доїхали до грузинського кордону. Там виникли непорозуміння через порушення жінками правил перетину кордону Росії з Грузією. 

«Я кажу, ви мене хоть розстріляйте тут, я назад не поїду, « – розповідає Олена.

Невдовзі жінок пропустили. Дістатися додому жінкам допомогли пересічні грузини. Поверталася додому Олена автобусами через Туреччину Болгарію, Румунію, Молдову і 10 березня 2024 року приїхала назад в Україну. 

Базу «Приморська-Галатея» генерал Колтунов так і не переоформив на себе. Але з комплексу вивезли меблі, холодильники та інше майно. Росіяни і досі намагаються «оздоровлювати» там працівників МВС РФ. 

Олена працює в Запоріжжі. Подала заяву в українські правоохоронні органи, справу щодо її депортації розслідує СБУ. Жінка намагається відслідковувати долі тих, з ким перебувала в утриманні. Одна з них покінчила з життям у слідчому ізоляторі у Веселому, не дочекавшись звільнення. 

Дослідники The Reckoning Project задокументували більше десяти випадків примусового видворення з окупованих росією територій. Жертвами таких злочинів ставали чоловіки і жінки, фермер і інженер, священики протестантської, греко-католицької та православної церков, прибиральниця і безробітня. Їх вивозили або на російський кордон, звідки окольними шляхами часто без грошей постраждалі були змушені добиратися до України. Або їх лишали на останньому блокпості окупованого регіону - і пропонували іти вбік території, що контролює Україна, наражаючи на небезпеку потрапити під обстріл чи наступити на міну. В затриманні Олени можна прослідкувати економічний мотив – росіяни хотіли привласнити собі курорт на березі моря. Такі випадки – викрадення і арешти людей, чию власність чи бізнеси відбирали, – не поодинокі. Водночас це лише одна з причин, через які будь-який українець в окупації може опинитися під загрозою викрадення, тортур чи депортації.  Більшість свідчень The Reckoning Project, зібрані з окупованих території, вказують, що приводом для так званого арешту може бути навіть натяк на те, що людина має проукраїнські погляди – на що можуть вказати пости в соцмежерах, переписки в телефоні, або ж просто брак інформації на мобільних пристроях. Росіяни можуть сприйняти це як те, що підозрілі дані були видалені. Можливість вижити для людей під контролем Москви залежить лише від їхньої здатності приховати будь-який зв’язок з українською державою. 

Олена свою історію з умовно «щасливим кінцем» вважає винятком. Більшість людей, які потрапили і продовжують потрапляти в репресивну машину російських окупантів, не мають можливості вирватися з неї. Олена мала наполегливих доньку з зятем, які витратили відкладені кошти на адвокатів, впливових друзів, які змогли вмовити адвокатів взятися за справу. Утім тисячі цивільних полонених утримують без зв’язку із зовнішнім світом і можливістю захистити себе. 

«Російська окупація має цілеспрямовану стратегію», – вважає юридичний директор The Reckoning Project Ібрагім Олабі. – Вивчаючи свідчення нашого проєкту, ми можемо констатувати, що дії, які чинять проти людей в окупації, покликані вселити страх в населення, змусивши його або тікати, або підтримувати Росію. Скоєні злочини, включаючи свавільні затримання, катування, насильницькі зникнення та позасудові вбивства, є частиною однієї стратегії. На додаток до практик індоктринації, ці дії спрямовані на зміну демографічної та соціальної структури цих регіонів, прокладаючи шлях для подальшого захоплення територій».

‍