Навіть мізогінію пояснюють чоловіки. Чому? | Люба Кассова

Привіт, Любо. Дуже дякую за те, що знайшла для мене час, і за всю роботу, яку ти робиш. Ти вже давно досліджуєш тему недостатнього представництва жінок у медіа та їхнього образу в новинах. Що саме підштовхнуло тебе створити Трекер?

Для мене розмови з тобою — це неймовірне задоволення. Йдеться про «Глобальний трекер висвітлення мізогінії в новинах» — це наш сьомий звіт у серії Missing Perspectives. Кажу «наш», бо над дослідженням ми працювали разом із Річардом Едді, головним аналітиком проєкту. Що нас підштовхнуло? Ми побачили, що насильство проти жінок є системною світовою проблемою. Ми знаємо зі статистики, що кожна третя жінка протягом життя переживає насильство, а за останні 12 місяців кожна дев’ята зазнала сексуального насильства. В онлайні ситуація ще гірша: шість із десяти жінок і кожна п’ята дівчина стикалися з цифровим насильством. Тому ми подумали: якби медіа справді розкривали цю тему — тему, яка стосується такої величезної кількості людей у світі, — і якби висвітлювали її якісно, це могло б реально змінити життя мільйонів, навіть сотень мільйонів жінок на краще. Журналістика здатна бути каталізатором позитивних змін, і ми вирішили виміряти, наскільки добре і скільки уваги медіа приділяють мізогінним переслідуванням та насильству проти жінок. Саме це стало основною причиною нашого дослідження.

Я працюю в журналістиці вже понад 15 років, і, порівнюючи з минулим, мені здавалося, що за останні рік-два висвітлення сексуальних домагань стало масштабнішим. У кожного медіа є щонайменше одна чи дві історії на тиждень. Але ваш звіт показує, що ця тема все одно залишається маргінальною і займає лише 1,6% усього новинного контенту. Чому так відбувається? Чи наше сприйняття хибне? Адже цифри показують, що це відчуття не відповідає дійсності.

Це складне питання, і я маю на нього дві відповіді. Перша — технічна. Наше дослідження охоплювало понад мільярд онлайн-публікацій: ми не аналізували телебачення чи радіо. Це важливо враховувати, хоча я сумніваюся, що там ситуація суттєво краща — просто в нас немає даних, щоб це довести. А друга причина пов’язана з тим, як працює наше мислення і як саме побудоване це висвітлення. Часто такі публікації є доволі сенсаційними. Вони фокусуються на окремих випадках, де кривдників описують як монстрів, і приділяють надто багато уваги самим актам насильства. Ми сильно емоційно реагуємо на цю сенсаційність, тому такі історії закарбовуються в пам’яті. Через це нам і здається, що подібних матеріалів в інтернеті значно більше, ніж є насправді.

Але як продовження цього питання: ми ж, очевидно, стали свідками величезного культурного зсуву. Чоловіків, які вчиняли насильство чи зловживали владою, тепер звільняють, їх відкрито й публічно критикують. Раніше такого практично не було. І водночас цей культурний зсув не був пропорційно відображений у медіа. Чи не виходить так, що медіа досі дзеркалять стару систему, а не ті зміни, які прямо зараз відбуваються?

Тут я б зазначила дві речі. По-перше, припускаю, що ти говориш про рух Me Too, який набрав обертів у 2018 році. Саме тоді все почало змінюватися глобально. Можливо, в Україні контекст був іншим, але у світі відбувся помітний зсув: масштаб мізогінії раптом став очевидним для всіх. Проте навіть у піковому 2018 році лише 2,2% усього онлайн-контенту було присвячено насильству проти жінок. Тож медіа справді ніби наздоганяють реальність. По-друге, зараз у світі відбувається тривожний відкат. Після сплеску рухів за рівність у 2020 році приблизно з 2022-го почався помітний суспільний відкат. Зараз він проявляється в тому, що ультраправі уряди набирають популярності по всьому світу зі своєю риторикою про так звані «традиційні ролі»: що місце жінки — на кухні, що жінки мають бути матерями й не втручатися в суспільні чи політичні питання тощо. А так звана маносфера (від англ. manosphere — «чоловіча сфера»; неформальна мережа онлайн-сайтів, блогів, форумів та спільнот, яка об’єднує різноманітні рухи за права чоловіків та ідеї маскулінності — ред.) завдяки алгоритмам соцмереж масштабувала ці антифеміністичні рухи. Зараз цей процес уже впливає на медіа: він пригнічує висвітлення феміністичних тем, а новини дедалі більше відображають консервативний тренд. І, до речі, одним із висновків нашого звіту стало те, що термін «гендерна ідеологія» — поняття, яке використовують ультраправі консервативні рухи, — дедалі частіше з’являється в новинах. З 2020 до 2025 року використання цього терміна в медіа зросло у 42 рази. Тобто кількість матеріалів, які нормалізують або замовчують насильство, зростає. І водночас новини не відображають — точніше, приглушують — ті зміни, які реально відбуваються в суспільстві. Ти колись добре пояснювала це на прикладі України: жінки стають набагато помітнішими у владі та війську, але медіа цього майже не показують.

Це цікаво, бо ми, журналісти, опинилися в пастці. Ми змушені висвітлювати дії Трампа, рух MAGA чи європейські консервативні сили, адже вони ухвалюють рішення. Ти просто мусиш транслювати їхній порядок денний. До речі, невелика ремарка про Україну: у нас флешмоб «Я не боюсь сказати» виник ще у 2016 році, задовго до Me Too. Це те, чим українське суспільство може пишатися, адже ми вже тоді були дуже прогресивними. Але якщо повернутися до вашого звіту: що не так із висвітленням мізогінії в глобальному масштабі? У чому основна проблема?

Ми взяли 32 терміни, які описують різні прояви мізогінії: зґвалтування, сексуальне насильство, сексуальні домагання тощо. Потім відібрали 12 термінів, які мали найвищу частотність і найточніше описували цю проблему. Далі ми використали їх для контент-аналізу понад мільярда новинних матеріалів з усього світу, починаючи з 2017 року і до сьогодні. Ми хотіли зрозуміти, скільки саме матеріалів і яка частка новин узагалі містить бодай один із цих термінів. Виявилося, що в середньому лише 1,6% усіх публікацій згадували хоча б один із них. Це надзвичайно низький показник. Ба більше, через згаданий консервативний відкат минулого року цей рівень упав до 1,3% — найнижчого значення за останні дев’ять років. Тобто одна з головних проблем — дуже низький обсяг висвітлення, і він глобально продовжує зменшуватися. Друга проблема — це те, чиї голоси посилюються. Наш аналіз показав, що чоловіків у матеріалах про мізогінію цитують на 50% частіше, ніж жінок. Саме чоловіки значною мірою контролюють цей наратив і визначають, які історії потраплять у поле уваги. Винятком став лише 2022 рік, коли голоси розділилися порівну. Але якщо дивитися на весь період загалом, чоловіків цитували на 50% частіше. А минулого року — вже на 60% частіше. Тобто ситуація для жінок погіршується. Ну і третє — це якість матеріалів. Коли такі теми все ж потрапляють у пресу, ми фіксуємо в них колосальні професійні проблеми.

Але якщо подивитися на список країн — хто справляється найкраще, а хто найгірше? І чому?

Ми вирішили робити звіт на глобальному рівні й не заглиблюватися в аналіз окремих держав. Хотіли переконатися, що наші дані достатньо стабільні. Коли обсяг висвітлення теми такий малий, ми не хотіли ризикувати й робити висновки, які можуть виявитися неточними. Проте ми дослідили інше — зв’язок між рівнем насильства проти жінок у країні та рівнем його висвітлення в її медіа. Ми очікували побачити пряму залежність: що вища проблема, то більше про неї пишуть. На жаль, жодного такого зв’язку ми не виявили. Найвищий рівень насильства фіксується у зонах воєнних конфліктів, крихких державах та острівних країнах. Але попри це рівень висвітлення там залишався вкрай низьким. Тобто закономірності, яку ми сподівалися побачити, просто не існує.

Це має сенс. Якщо насильства багато, суспільство певною мірою сприймає його як частину повсякденного життя. Медіа вже не подають це як щось шокуюче — це перестає бути новиною, і люди просто звикають так жити. Саме тому хочу запитати тебе про «нордичний парадокс». Що це таке?

Якби твоя теорія — чим більше насильства, тим менше суспільство на це реагує — була правильною, ми все одно побачили б певну закономірність, хай навіть зворотну. Але зв’язку немає взагалі. Щодо «нордичного парадоксу» — це те, що ми відкрили під час дослідження і були шоковані, бо ні я, ні Річард раніше про нього не чули. Суть у тому, що країни Північної Європи мають один із найвищих рівнів гендерної рівності у світі, але водночас там фіксують один із найвищих рівнів насильства проти жінок — як з боку партнерів, так і від інших чоловіків. Це явище намагалися досліджувати, але ніхто досі не зміг остаточно пояснити його причину. Мене зачепила цитата з одного академічного матеріалу: проблема досі не розв’язана просто тому, що недостатньо людей узагалі ставлять собі це питання. Коли ми дізналися про існування цього парадоксу, то вирішили подивитися, як його висвітлюють медіа в самих скандинавських країнах. Ми проаналізували 59 мільйонів матеріалів із цього регіону і виявили, що про парадокс згадували лише у 58 публікаціях. Тобто в нордичних країнах про це фактично мовчать. Там немає навіть дискусії про те, чому за високої рівності зберігається такий високий рівень насильства. Новини повністю це ігнорують. Звісно, це частково проблема науковців, які погано комунікують свої висновки, але це також і брак журналістського інтересу до теми. І це неймовірно.

Це справді дуже дивує. Коли я читала звіт, це був один із моментів, який мене найбільше вразив. І ще одна частина дослідження, яка виявилася доволі несподіваною, — це висвітлення теми файлів Епштейна. Ви дуже глибоко занурилися в аналіз того, як ці матеріали висвітлювалися у світі. Що особисто для тебе було найцікавішим у цьому кейсі, і як ти це пояснюєш?

Ми проаналізували трохи менше мільйона матеріалів про Епштейна, починаючи з 2017 року. Тобто це була справді величезна вибірка. Ми також досліджували ключові терміни, щоб зрозуміти кути висвітлення. Наведу факт, який мене шокував найбільше: у 15% цих матеріалів згадувалося слово «влада», але лише у 0,1% — фраза «насильство проти жінок». Це лише два окремі показники. Але загалом ми побачили, що висвітлення системного насильства Епштейна щодо понад тисячі жінок і дівчат було дуже сильно зосереджене на самому кривднику — на ньому та інших чоловіках із його оточення. Тобто це була історія про владу, корупцію, гроші. Але це не була історія, у центрі якої — пережите насильство, сексуальна експлуатація, сексуальні злочини й той неймовірний біль, через який пройшли постраждалі. У ході всього цього аналізу ми побачили, що медіа здебільшого описують події з перспективи кривдників, але майже не ставлять питання «чому». Щоб справді пояснити, що відбувається, потрібно говорити про те, що жінки не мають такого рівня влади, як чоловіки, що вони значно вразливіші до насильства й експлуатації. Йдеться не про кількох «монстрів», які зробили щось жахливе, а про дуже поширену й системну проблему — систему, яка фактично захищає кривдників, а не постраждалих. Коли немає пояснення причин, залишається лише сухий опис подій. А тоді простору для реальних змін майже не виникає. Ти як людина, яка живе журналістикою, знаєш це навіть краще: попри величезну мережу співучасників, реальне покарання понесла хіба що Максвелл. Складається враження повної безкарності для кривдників: нічого не змінюється.

Ну, ми бачили, що принц Ендрю все ж поніс серйозну політичну відповідальність. Це не кримінальний термін, але все ж…

Так, але таких випадків одиниці.

Але якщо подумати про саме висвітлення і дещо спростити, то існує загальне відчуття, що справу про файли Епштейна висвітлювали надзвичайно багато. Історія Вірджинії Джуффре — однієї з головних постраждалих — була буквально всюди: на Netflix, на BBC, у світових новинах. Але якщо придивитися, то це була історія не про саму Вірджинію, яку експлуатували ще з неповнолітнього віку, а радше про те, як принц Ендрю зловживав своїм становищем.

Це, напевно, один із найвлучніших прикладів. У центрі уваги опинилися принц Ендрю, Епштейн, Максвелл і те, як Вірджинію втягнули в систему. Проте самої Вірджинії Джуффре — жінки, яка, зрештою, минулого року покінчила життя самогубством, — у центрі цього наративу майже не було.

Я мушу розповісти про це слухачам. Ми обговорювали ваш звіт і тему мізогінії в медіа на Міжнародному фестивалі журналістики в Перуджі. Перед нами була панель американської журналістки Емі Воллес, яка стала співавторкою посмертних мемуарів Вірджинії Джуффре. Зала була переповнена людьми, аудиторія, затамувавши подих, слухала про те, ким насправді була Вірджинія. Але мені цікаво — і, можливо, це переводить нашу розмову в більш практичну площину: коли ти робиш таку історію, сам факт публічного засудження людини з королівської родини є надзвичайно важливим. Принца Ендрю позбавили титулів та привілеїв саме завдяки розголосу. Та водночас це змушує замислитися: чи не почувалася сама Вірджинія пригніченою або травмованою тим, як саме медіа висвітлювали її історію?

Напевно знати цього ми не можемо. Але для мене очевидно одне: її підвели медіа, правова система й суспільство загалом. Можливо, саме тому вона зрештою не знайшла в собі сили жити далі. Я майже не пам’ятаю матеріалів, які б фокусувалися на наслідках для її життя або наводили статистику про те, скільком іншим жінкам було зламано долю і як цьому запобігти. Це просто не було у фокусі.

Її життя поза цим судовим процесом було справді непростим. Звісно, ми не можемо спекулювати про причини її трагічного рішення, але з роботи Емі Воллес ми знаємо, що Вірджинія згодом вийшла заміж за чоловіка, який теж її кривдив. Він забрав їхніх трьох дітей, і вона втратила можливість бути поруч із ними й контролювати власну долю. Це її надзвичайно пригнічувало. Як людині взагалі відновлюватися після такого? Це надважливий і дуже глибокий кут для розмови. Коли на Netflix вийшов документальний серіал про Епштейна і там детальніше розповіли про Вірджинію, я спіймала себе на думці: «Вау, я навіть не знала, що вона мала сім’ю і як узагалі склалося її життя». Це саме той людський аспект, який ми, медіа, постійно втрачаємо з поля зору, фокусуючись лише на гучних іменах кривдників.

Тут важливий ще один момент. Коли ми робили якісний аналіз матеріалів про мізогінію, що мали найбільше посилань і поширень, ми прагнули зрозуміти, як саме побудовані ці тексти. Результати виявилися приголомшливими: у 45% проаналізованих публікацій не було процитовано жодної жінки. Взагалі. А у 68% матеріалів повністю був відсутній голос самої постраждалої — жертву не цитували й ніяк не залучали до розповіді. То як суспільство може відчувати емпатію чи співчуття до постраждалих, якщо вони навіть не є частиною власних історій?

Це дуже хороше питання. Але тут є й інший важливий фактор: у справах про сексуальне насильство чи домагання багато постраждалих свідомо хочуть залишатися анонімними. У випадку з Вірджинією та іншими жінками вони фактично були змушені говорити публічно. Вони самі зізнавалися, що не бажали відкривати цю частину свого життя, але просто не бачили іншого способу притягнути винних до відповідальності та змінити щось на майбутнє. Це величезний виклик для подібних кейсів. Цілком зрозуміло, чому жінки уникають публічності: вони захищають себе від медійного висвітлення, де журналісти без потреби заглиблюються в брудні деталі. І це підводить мене до наступного питання. Ти детально аналізувала ці тексти. Чи можеш пояснити, чому глобальне висвітлення є настільки проблемним? Не лише через брак голосів постраждалих жінок, а й через сам спосіб, у який конструюються ці історії.

Таке висвітлення зазвичай виглядає як серія розрізнених випадків, ніби ці злочини взагалі не пов’язані між собою і є просто витівками окремих «монстрів». Медіа не показують, що кривдники насправді є цілком звичайними людьми, а саме насильство — масове, системне і часто підтримується мовчазними соціальними нормами. Що я маю на увазі? У проаналізованих нами матеріалах 85% постраждалих — це жінки, а 78% кривдників — чоловіки. Проте заголовки майже завжди сформульовані в пасивному стані: «жінку зґвалтували», «жінку вбили». Не уточнюється, хто саме це зробив. Виникає хибна абстракція, ніби злочин стався сам по собі, і суспільство просто не усвідомлює, що в абсолютній більшості випадків за цим стоїть чоловік. Крім того, у 82% матеріалів узагалі не було жодної статистики. Ми дуже закликаємо журналістів: навіть за браку локальних даних використовуйте величезний масив глобальної статистики, щоб показати масштаб. Але ці цифри ігноруються. Так само у 86% статей немає жодної інформації про допомогу постраждалим — хоча б базового номера гарячої лінії. Медіа фактично викреслюють перспективу жертви. Натомість 60% матеріалів грішать надмірно деталізованими, графічними описами злочинів, від яких читачеві стає фізично погано. Такі подробиці не допомагають аудиторії, але можуть стати інструкцією для потенційних нападників. Мене шокував кейс, де автори дослівно навели промт, який чоловіки писали для штучного інтелекту, щоб генерувати порнографію. Кому це допомагає? Злочинець просто візьме цей готовий запит і повторить його в будь-якому чатботі. В іншому тексті детально розписували брутальні знущання, аж до того, що чоловік мочився на жінку. Навіщо нам це знати? Мова — потужний інструмент, і засудити жах злочину можна без порпання у брудних деталях. Це серйозний професійний провал. І знову ж таки, як я вже згадувала: відсутність жіночої позиції у 45% текстів та брак голосу самої постраждалої у 68% матеріалів повністю стирають жіночу перспективу. Звісно, жінки часто свідомо обирають анонімність, і це право є недоторканним. Але навіть без розкриття особистості їхню думку та пережитий досвід можна і треба включати у висвітлення — якщо робити це делікатно, з повагою та без жодного тиску.

Ви також зробили дуже важливу річ — розробили чекліст для редакцій. Мені здається, це взагалі центральна частина вашої роботи, бо це практичний інструмент, яким можна поділитися з колегами. Можу чесно сказати: є дуже багато журналістів та журналісток, які щиро прагнуть робити свою роботу добре й хочуть, щоб їхні матеріали приносили користь. Але вони просто не знають як. Вони кажуть: «Ну ми ж висвітлюємо ці історії». Я сама бачила це під час роботи з темами нерівності чи прав ЛГБТК+ спільноти. Постійно виникала одна й та сама проблема: мовляв, ми ж пишемо про Kyiv Pride або про те, як радикальні групи нападають на активістів, отже — все робимо правильно. Але це пастка. Ми хапаємося за найгучніше, найсенсаційніше та найгарячіше, проте оминаємо увагою те, що насправді формує цю нерівність і призводить до таких наслідків. Тож повертаючись до вашого чекліста: що є критично важливим? На що редактори й журналісти мають звертати увагу, коли висвітлюють теми, пов’язані з мізогінією?

Стратегічно для редакцій критично важливим є сильний редакційний фокус. Одна з причин, чому такі історії залишаються недопредставленими, полягає в тому, що саме чоловічий погляд історично визначав, що взагалі вважається новиною. Керівні позиції в медіа тривалий час займали чоловіки, і саме вони вирішували, які теми є пріоритетними. Щоб змінити ситуацію, потрібно більше жінок на редакторських посадах і більше жіночих перспектив у самій журналістиці. Один із найкращих способів впровадити це в життя — запускати спеціальні редакційні проєкти. Наприклад, у The Guardian є окрема постійна серія про домашнє насильство. Вони системно публікують кейси, статистику та дослідження. Це чудовий приклад стратегічного підходу. Якщо ж говорити про щоденну роботу репортера, то вкрай важливо використовувати статистику, щоб доводити: перед нами не поодинокі випадки. Ці проблеми пронизують кожне суспільство — в Україні, де ти зараз, у Великій Британії, де я живу, чи в Болгарії, звідки я родом. Масштаб скрізь дуже схожий. Також потрібно залучати більше жінок як експерток: академічних дослідниць, соціальних працівниць, медсестер. Голоси останніх ми майже не чуємо. Не обов’язково інтерв’ювати лише головних лікарів, особливо якщо на цих посадах переважно чоловіки, — досвід медсестер у таких темах є безцінним. Водночас не менш важливим є фокус на особистій історії постраждалої людини. Показувати не дії кривдника, а наслідки: що таке ця травма, як вона руйнує родину, як впливає на майбутнє, на здатність працювати й концентруватися. Як це взагалі змінює життя. Звісно, важливо шукати в таких темах рішення — показувати, що з цим можна робити. Наприклад: які країни досягли прогресу у боротьбі з певними формами насильства проти жінок? Як саме їм це вдалося? Або, можливо, якісь окремі міста у світі мають успішний досвід. Потрібно створювати більше пояснювальних матеріалів про те, чому це взагалі відбувається і як гендерна нерівність проявляється на практиці. І наостанок — базове, але найпростіше правило: завжди пропонуйте допомогу. Якщо людина читає ваш матеріал і він її тригерить, вона повинна відразу бачити контакти організацій чи гарячих ліній, де можна отримати реальну підтримку. Навіть впровадження цього мінімального кроку вже стало б величезною позитивною зміною для медіа.

До чого нас зрештою приводить такий рівень і такий тип висвітлення, який ми маємо нині? Який світ ми, умовно кажучи, відтворюємо знову і знову через таку журналістику?

По суті, подібний підхід приводить нас до світу, який страждає на амнезію. Щоразу, коли стається чергова трагедія, медіа сприймають її як ізольований, унікальний випадок, ніби це трапилося вперше. Коли суспільство перебуває в стані такої амнезії — а це дуже нагадує «День бабака», — ми змушені переживати той самий жах знову і знову. За таких умов простору для реальних зрушень не залишається, адже все, що роблять медіа, — це сухо описують події, повністю ігноруючи зв’язки між ними. Саме з такої пастки ми й прагнемо вирватися. Наша мета — вийти з кола постійного повторення, поверхових описів і забуття, щоб нарешті перейти до світу, де ми бачимо системні взаємозв’язки між речами й усвідомлено домагаємося глобальних змін.

‍