Україна Путіна. Кінець війни та ціна російської окупації

Ззовні ситуація, в якій опинилася Україна після трьох років повномасштабної війни з Росією, видається очевидною. Протягом останніх 12 місяців Москва посилила удари по цивільному населенню, здійснюючи майже щоденні атаки на міста по всій країні, використовуючи дрони, ракети і бомби. Об’єкти інфраструктури та енергетики безперервно зазнають ударів. Мільйони людей були змушені залишити свої домівки, а ще мільйони, які виїхали з країни після 2022 року, досі не можуть повернутися. Попри труднощі з утриманням лінії фронту, українські військові й далі зазнають поранень і гинуть.

З огляду на такі зростаючі втрати та на те, що Україна, всупереч всім очікуванням, змогла відстояти 80% своєї території, можна було б припустити, що її громадяни підтримають будь-які зусилля, спрямовані на завершення війни. Саме так це виглядає в очах багатьох західних аналітиків. Адже так само, як Росія навряд чи здатна досягти значних нових проривів, українським силам, які протистоять ворогу, готовому витрачати величезні обсяги боєприпасів і людських ресурсів, буде вкрай складно повернути всі території, що нині перебувають під російським контролем. Якщо керуватися такою логікою, то головним пріоритетом мало б стати забезпечення припинення вогню та полегшення становища більшої частини країни. 

Утім, українці бачать це інакше. Після заяв президента США Дональда Трампа про швидке завершення війни — а ще раніше через сигнали з боку Сполучених Штатів і їхніх союзників про можливе скорочення військової допомоги — українська влада та суспільство були змушені серйозно поставитися до обговорення сценарію припинення вогню. Однак такий розвиток подій суттєво відрізняється від плану перемоги, який президент України Володимир Зеленський представив восени 2024 року. Більше того, багато українців самі налаштовані скептично щодо будь-яких домовленостей, вважаючи, що краще не мати жодної угоди, аніж погодитись на погану. І справді, в очах західних спостерігачів рішучість Києва продовжувати боротьбу — іноді в виснажливих багатомісячних боях за оборону зруйнованих міст і сіл — може здаватися ірраціональною.

Готовність українців  погодитися на довгу війну пояснюється здатністю країни до адаптації. Попри сильний тиск на цивільну інфраструктуру, Україні вдалося зберегти — а подекуди й відновити — певний рівень нормальності в повсякденному житті. Після економічного шоку, спричиненого початковим етапом вторгнення, західна бюджетна підтримка, яка нині становить близько 20% ВВП України, дала змогу економіці зростати в середньому на 4,4% протягом останніх двох років; реальні доходи домогосподарств зростають, а інфляція залишається відносно низькою.

Із середини 2023 року, коли українські дрони фактично нейтралізували російський Чорноморський флот, морські шляхи знову відкрилися, і за останній рік обсяг українського експорту зріс на 15%. Крім того, за даними уряду в Києві, нині близько 40% озброєння, яке Україна використовує на фронті, виробляється всередині країни — тоді як у 2022 році ця частка була майже нульовою.

Жоден із цих факторів не зменшує виняткових труднощів війни, але вони допомогли сформувати в українському суспільстві рівень адаптивності та витривалості, який може бути не повністю очевидним для зовнішніх спостерігачів.

Однак ще більш визначальним для українського сприйняття війни є сильний і складний вплив російської окупації. Для українців окупація не почалася з повномасштабного вторгнення у 2022 році — вона триває вже понад десятиліття, відколи Москва захопила Крим і частину Донбасу на сході України у 2014 році.

Жахи російського окупаційного режиму відчули не лише мешканці півдня та сходу, де зосереджені основні бойові дії, а й мешканці  Київщини.  У перші тижні вторгнення 2022 року російські війська вчинили масові звірства в передмістях столиці. Не менш важливо й те, що українці усвідомлюють: така загроза виходить далеко за межі окупованих територій. Йдеться не лише про шість мільйонів людей, які опинилися під окупацією, а й про мільйони внутрішньо переміщених осіб, змушених переїхати на захід країни, а також багатьох інших… В окремих випадках під російською окупацією живуть і  родичі членів українського уряду..

Українці добре розуміють, що те,  що західні спостерігачі описують як жорстокі зловживання на окупованих територіях — порушення прав людини, політичні репресії та воєнні злочини, — насправді є невід’ємною складовою російської воєнної стратегії. Йдеться не лише про те, що відбувається з людьми там, а й про те, як Москва використовує контроль над значною кількістю українців, аби підривати стабільність усієї країни навіть без подальшого захоплення територій. І це не гіпотетична загроза: як добре знають українці, вдаючи готовність до переговорів, Кремль використав вісім років так званого «замороженого конфлікту» після 2014 року, щоб будувати плацдарм для повномасштабного вторгнення. Простіше кажучи, контроль Росії над будь-якою частиною України підриває і роз’їдає український суверенітет у цілому.

Заклики адміністрації Трампа до припинення вогню підживили припущення щодо можливих переговорів про «заморожування» конфлікту вздовж або поблизу нинішньої лінії фронту. Звісно, такий план потребуватиме участі Росії — і станом на початок 2025 року майже не було ознак того, що президент Росії Володимир Путін готовий до таких переговорів. Втім, незалежно від того, чи буде досягнуто домовленості, припущення, що припинення вогню усуне головну загрозу Росії для України, є хибним і свідчить про нерозуміння природи цього конфлікту. 

За три роки від початку повномасштабного вторгнення українці переважною мірою підтримують свої збройні сили і завдяки  сильному почуттю патріотизму, але й тому, що усвідомлюють: під владою Москви шансів на виживання майже немає. Навіть зараз більшість українців вважає продовження боротьби незрівнянно кращим за терор окупації. Для Заходу ж нерозуміння того, як Росія використовує українські території для підриву та дестабілізації всієї країни, може призвести до того, що за припинення вогню доведеться заплатити ще дорожку ціну.

ЖАХИ, ЩО ПОПЕРЕДУ

Захопивши території у 2014 році, Росія встановила контроль приблизно над сімома відсотками української території, де проживало близько трьох мільйонів людей. З 2022 року площа підконтрольних Росії українських земель майже потроїлася. Станом на початок 2025 року це охоплює близько 80% Донбасу та майже 75% територій Запорізької й Херсонської областей. Надійної статистики не існує, але за оцінками, нині під російським контролем перебувають близько шести мільйонів людей — понад одна десята всього населення України, серед них 1,5 мільйона дітей. І це попри те, що значна частина мешканців цих територій, які мали таку можливість, виїхали.

У межах цієї великої окупованої території існують різні локальні обставини. 

Райони східного Донбасу, окуповані ще десять років тому, тривалий час перебувають під контролем підтримуваних Москвою сепаратистських угруповань і залишаються занедбаними та ізольованими. На початку вторгнення 2022 року місцеві чоловіки з цих територій стали одними з перших, кого Росія мобілізувала, і вони зазнали одних із найвищих рівнів втрат. Інші райони поблизу російського кордону або південного узбережжя, зокрема Херсонська, Луганська та Запорізька області, – були захоплені в перші тижні вторгнення майже без бою, що дозволило Москві швидко встановити військове правління. Населення цих територій менше постраждало від бомбардувань і масштабних руйнувань, однак багато людей зазнали фізичних і психологічних репресій. Російська влада також зробила ці регіони об’єктом масштабного переселення громадян Росії: насамперед військових, членів їхніх сімей і будівельників, яких завозять для демонстрації «російського освоєння». 

Натомість українці, що опинилися на лінії вогню, відчули на собі всі жахіття бойових дій. Коли російські війська не можуть захопити чи утримати місто або село, його просто знищують, змушуючи мешканців тікати, а українські сили відступати, інколи після місяців жорстоких битв. Так, такі міста, як Авдіївка та Бахмут, що стали аренами запеклих штурмових операцій, нині перебувають під російським контролем, але фактично є містами-привидами, руїнами.

Втім, для українців головною проблемою є не обсяг територій, які перебувають під контролем Росії. Справді, хоча за останній рік Росія досягла певних, доволі обмежених просувань уздовж лінії фронту, загальна площа під її контролем майже не змінилася з кінця 2022 року. Натомість основна загроза полягає в тому, як російські війська та окупаційна влада встановлюють контроль над місцевим населенням, використовуючи людей, аби реалізовувати свої воєнні задачі.  

Від самого початку Росія встановлювала режим терору в захоплених містах і селах. Після початкового етапу вторгнення — на півдні, сході та в передмістях Києва — мешканцям на окупованих територіях забороняли залишати свої домівки, а багатьох із тих, хто намагався втекти, розстрілювали просто в автомобілях. Там, де тривали активні бойові дії, російські війська часто використовували українців як «живий щит», змушуючи цивільних залишатися на місці, щоб українська армія не відкривала вогонь. 

Те, що західні спостерігачі вважають жорстокими ексцесами, насправді є невід’ємною частиною російської стратегії.

Після встановлення контролю російськими силами багато місцевих жителів опинилися в умовах боротьби за виживання. У пошуках ліків, води та їжі або просто намагаючись уникнути обстрілів, мало хто міг дозволити собі думати про спротив.  Відключали український інтернет і мобільний зв’язок, окупанти замінювали їх російськими мережами.  Це один із найшвидших способів позбавити мешканців окупованих територій зв’язку з рештою України та доступу до інформації. Водночас було запроваджено так звану «фільтрацію» – процедуру «реєстрації» українців, яку Росія ще 30 років тому застосовувала під час першої чеченської війни. 

Її офіційна мета – перевірка документів. Але на практиці російські сили проводять фільтрацію, щоб виявляти, а потім утримувати часто в надзвичайно жорстких умовах, «нелояльних» осіб. Передовсім це стосується  чоловіків призовного віку, які намагалися виїхати. Російські війська продовжували застосовувати фільтрацію в окупованих містах і регіонах, а також на російському кордоні упродовж років. У багатьох випадках українців затримували на підставі вкрай сумнівних підозр щодо їхніх політичних поглядів чи лояльності, їхньої активності в соціальних мережах або навіть через відсутність даних на мобільних телефонах. Це викликало підозру, що компроментуючу інформацію могли б видалити.

У регіонах, в яких населені пункти залишилися відносно неушкодженими, мешканці стикаються з іншим типом примусу. У перші тижні вторгнення українці чули повідомлення про те, що російські чиновники склали списки людей, яких мали затримати й стратити. Подальші дії Росії підтвердили, що ці списки були реальними. Під прицілом опинилися українці, які служили в армії, а також члени їхніх родин, державні службовці, волонтери, активісти, патріотично налаштовані підприємці та місцеві журналісти. Під загрозою також перебувають мери та очільники місцевих громад. Коли мери й старости відмовляються співпрацювати — що трапляється доволі часто — росіяни або знаходять потенційних колаборантів, або просто встановлюють режим страху. Показовим є приклад села Софіївка та прилеглої території — адміністративного району поблизу Азовського моря, який росіяни контролювали протягом першого півтора року після вторгнення. Близько сорока його мешканців були затримані окупаційною владою. Один із них, імовірно, загинув унаслідок катувань, а троє досі перебувають під вартою: двоє — з листопада 2022 року, ще один — із червня 2023-го. Голова районної адміністрації провів 34 дні в російському місці утримання неподалік, перш ніж зміг утекти.

Втім, мішенню може стати будь-яка людина, яку підозрюють у проукраїнських поглядах або навіть просто у зв’язках з українськими інституціями в минулому. Станом на початок 2025 року Офіс генерального прокурора України зареєстрував понад 150 000 порушень Женевських конвенцій, вчинених російськими силами з 2022 року. Проєкт The Reckoning Project, ініціативу якого я співзаснувала і яка займається дослідженням воєнних злочинів в Україні, задокументував понад 500 свідчень таких злочинів від початку великої війни. Багато з них описують систематичну практику викрадень, довільних затримань і катувань, включно з побиттям і застосуванням електричного струму. Ці форми насильства зафіксовані в усіх регіонах, захоплених російськими військами — від перших етапів війни й до останнього року. Послідовність цих дій свідчить про те, що йдеться не про окремі «ексцеси» конкретних підрозділів, а про елемент державної політики Росії.

В одному з місць утримання в Бердянську — місті з населенням близько 100 тисяч осіб у Запорізькій області, захопленому в перші тижні війни — російські сили утримували фермерів, колишнього поліцейського, власника туристичного агентства, вчителів і місцевих депутатів. Майже всі, за винятком кількох, були старші за 50 років, і половину становили жінки. Навіть найменший попередній зв’язок із українською державою може мати вкрай тяжкі наслідки.

Ці накопичені жахи є проблемою не лише для тих, хто опинився під російською окупацією. Вони слугують застереженням для мешканців українських міст — Одеси й Харкова, Чернігова й Сум, Дніпра й Києва: таке може статися і з ними. Хоча більшість найбільших міст України не опинилися під російською окупацією, на початку війни російські війська були впритул до столиці, і майже кожен має родичів, колег або друзів, які пережили окупацію. Навіть на заході України, після трьох років бойових дій, упродовж яких понад 4,6 мільйона людей стали внутрішньо переміщеними особами, важко знайти когось, хто не мав би родичів чи друзів, які пройшли через фільтрацію або змушені були тікати з територій під російським контролем. З огляду на те, наскільки глибоко досвід окупації відчувається в суспільстві, не дивно, що багато українців вважають продовження боротьби кращим варіантом ніж той мир, який може бути запропонований у переговорах із Росією.

КРИМСЬКА МЕТОДИЧКА

Українці також добре розуміють, що нинішня війна Росії значною мірою стала можливою завдяки анексії Криму та окупації частини східної України у 2014 році. Висвітлюючи життя в Криму після російського захоплення, я спостерігала, як Москва використовує політики, правила та закони для досягнення значно ширших військових і стратегічних цілей. Українцям, які відмовлялися отримати російський паспорт, відмовляли в медичній допомозі, а російська влада не визнавала їхнього права власності на приватне майно. Щоб залишитися на півострові, кримчани мали підтвердити певний рівень доходу та мати офіційне працевлаштування, що часто вимагало російського громадянства. Люди стикалися з численними санкціями за незначні порушення, як-от за несвоєчасне оновлення документів, паркування в недозволеному місці, «образу» посадовця або вживання алкоголю в неналежному місці. У Росії такі адміністративні правопорушення можуть кваліфікуватися як кримінальні та призводити до позбавлення дозволу на проживання. Загалом це створювало ситуацію, в якій будь-хто в Криму, хто зберіг український паспорт, автоматично потрапляв під підозру, і багатьох змушували виїхати.

Водночас регіон, який десятиліттями був субтропічним туристичним курортом, рік за роком поступово перетворювався на масштабну військову базу. Росія вкладала величезні кошти в «цивільну» інфраструктуру, але її справжні наміри були очевидно іншими. Автомагістраль від адміністративної столиці Криму, Сімферополя, до узбережжя була збудована без з’їздів: вона не полегшувала мешканцям прилеглих міст доступ до моря, зате ідеально підходила для переміщення військової техніки. Розкішний міст через Керченську протоку, на який Москва витратила майже 4 мільярди доларів, офіційно призначався для цивільного сполучення між новоанексованим півостровом і Росією, але насправді мав ще більше значення як маршрут для перекидання танків, військових підрозділів і воєнних матеріалів до Криму. (Саме тому удари України по мосту з 2022 року стали важливою складовою воєнних зусиль.)

Систематичні зусилля також спрямовувалися на мілітаризацію населення Криму. Освіта дедалі більше підпадає під контроль, а будь-які згадки про українське минуле послідовно стираються. Створений у 2016 році Всеросійський військово-патріотичний громадський рух «Юнармія» став інструментом ідеологічного впливу на кримську молодь і підготовки її до військової служби. (Згодом цей рух використовували і для «перевиховання» українських дітей, викрадених і вивезених до Росії після 2022 року — практика, яка стала підставою для видачі Міжнародним кримінальним судом ордера на арешт Путіна та одного з членів його уряду у 2023 році.) Попри те що Женевські конвенції забороняють примусову мобілізацію населення окупованих територій, Росія мобілізувала мешканців Криму – так само, як і жителів окупованих районів Донбасу – під час вторгнення 2022 року. Кримські татари — представники корінного мусульманського народу, відомого своїм спротивом російському пануванню, — непропорційно часто ставали об’єктом примусового призову. 

Місцевих жителів, які виступали проти цього процесу, змушували мовчати. У Криму з 2014 року було затримано понад 220 осіб із політичних мотивів, щонайменше 130 із них — кримські татари, яких звинуватили в екстремізмі в межах кампанії Москви проти ісламського фундаменталізму. Серед них — Наріман Джелял, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу — представницького органу кримських татар, який Москва офіційно заборонила у 2016 році. Джелял відомий як обережний і законослухняний інтелектуал, однак за шість місяців до повномасштабного вторгнення Росії його заарештували за сфабрикованими звинуваченнями у причетності до змови щодо підриву газопроводу в одному з сіл поблизу Сімферополя. До лютого 2022 року в Криму майже не залишилося тих, хто міг би відкрито виступати проти підготовки Росії до військового вторгнення. Громадські активісти, журналісти, правозахисники та інші незалежні представники громадянського суспільства опинилися за ґратами.

Упродовж років після 2014-го російська влада так само майстерно маніпулювала зовнішнім світом. Беручи участь у Мінських угодах — переговорах, які формально мали на меті мирне врегулювання ситуації на Донбасі після 2014 року, — російські посадовці відволікали увагу від дій Москви в Криму та на сході України. Павло Клімкін, тодішній міністр закордонних справ України, який у 2014–2019 роках очолював переговори з Росією, згадує зустріч, під час якої міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров у присутності французьких і німецьких дипломатів заявив, що, попри те, що записано в угодах і що сторони нібито обговорюють, «Москва ніколи не допустить справді відкритих виборів на окупованих територіях, адже українці оберуть тих, кого хочуть, а це не те, чого прагне Кремль».  Озираючись назад, Клімкін зазначає, що не було жодної  миті, коли Путін справді прагнув мирної угоди. Дипломатичний процес був пасткою.

РОСІЯНИ СЕРЕД РУЇН

Після вторгнення 2022 року Росія швидко запровадила на окупованих територіях стратегії, відпрацьовані в Криму, але цього разу її правління є значно жорсткішим. У таких регіонах, як Запорізька область, Кремль оперативно застосував свій «кримський інструментарій», запроваджуючи правила доступу до медичних послуг і працевлаштування, а також регулюючи податки, приватну власність і освіту. Росія навіть перевела ці території на московський час, попри те, що вони географічно належать до східноєвропейського часового поясу.

Вимагаючи від мешканців окупованих територій отримання російських паспортів, Кремль також застосовує форму психологічного примусу: людей залякують тим, що в разі повернення на підконтрольну Україні територію вони можуть зазнати кримінального переслідування за роботу в російських компаніях, навчання в російських школах або отримання російських паспортів. (Насправді Україна може притягати до відповідальності своїх громадян за службу в окупаційних адміністраціях чи російських збройних формуваннях, але не за отримання послуг від окупаційної влади.) Втім, Кремль активно використовує дезінформацію, щоб поширювати страх покарання. 

У 2014 році Кремль обіцяв окупованим територіям нове процвітання: вищі зарплати й пенсії, безкоштовну медицину та доступ до вищої освіти. І принаймні Крим, як нова «перлина в короні» Путіна, отримав мільярди доларів російських субсидій, покликаних продемонструвати «успішність» анексії. (Насправді значна частина цих коштів пішла на масштабні державні проєкти та на людей, яких направляли з Росії. Місцевий бізнес виграв значно менше, а деякі підприємства були просто захоплені.) Після 2022 року Кремль більше не обіцяє жодного добробуту. Для українця в умовах окупації вже вважається удачею просто уникнути арешту чи конфіскації майна. В умовах зруйнованої економіки заборона використання української валюти — а отже, фактичне відрізання людей від більшої частини їхніх заощаджень — стала ще одним інструментом тиску. Для багатьох єдиним, що залишилося, є їхні домівки, і це змушує їх залишатися під окупацією, аби їх не втратити. У 2024 році на окупованих територіях Херсонської, Луганської та Запорізької областей російська влада вилучила численні квартири та будинки людей, які виїхали.

Москва також направила десятки тисяч росіян для заселення окупованих міст і сіл, знову ж таки за кримським зразком. За даними українського уряду, у період між 2014 роком і вторгненням 2022 року до Криму було переселено до 800 тисяч росіян, і нині ці переселенці становлять близько третини населення півострова. Після 2022 року подібна практика поширилася на багато інших територій, даючи уявлення про можливе майбутнє. Як і в Криму, мета такого переселення полягає не лише в забезпеченні ресурсів для ведення війни, а й в інтеграції цих територій до складу Росії та стиранні будь-яких проявів української ідентичності.

Візьмімо Сіверськодонецьк – місто в Луганській області, захоплене російськими військами влітку 2022 року. Великий промисловий центр ХХ століття, він був заснований у 1958 році навколо одного з найбільших хімічних підприємств Європи.  На початку війни його  населення становило приблизно 100 тисяч осіб. У перші тижні після встановлення російського контролю в місті залишилося лише кілька тисяч жителів. Втім, за даними Сіверськодонецького кризового медіацентру, нині населення знову зросло — до 30–40 тисяч, хоча лише приблизно половина з них є місцевими. Зруйновані будівлі було знесено, а ті, що зазнали менших пошкоджень, пофарбували в яскраві кольори. Енергетичну інфраструктуру, водопостачання та каналізацію частково відновили; відремонтовані райони нині заселяють переважно російські робітники, військовослужбовці та члени їхніх родин. Приватну нерухомість у місті перереєстрували, і якщо власники не заявляють про свої права, її передають громадянам Росії.

На відміну від Кримського півострова з його м’яким кліматом і привабливими ландшафтами, частково зруйновані міста на кшталт Сіверськодонецька мають значно менше переваг. Місцеві послуги залишаються обмеженими: російська влада пропонує безкоштовне супутникове телебачення, однак навіть після двох із половиною років окупації інтернет і мобільний зв’язок досі не відновлені, тож мешканці змушені користуватися вуличними таксофонами.

Місцева лікарня відчуває гостру нестачу лікарів, а влітку 2024 року соснові ліси навколо міста вигоріли внаслідок пожежі через брак пожежників. Хоча влада заявляла про наміри відновити роботу хімічного заводу, значна частина його обладнання була демонтована й вивезена як металобрухт або перевезена до Росії. (Практика вивезення металу з українських підприємств і обладнання стала поширеною по всьому Донбасу ще після 2014 року.) 

Ще більш трагічним є приклад Маріуполя – колись процвітаючого портового міста на Азовському морі, яке до початку вторгнення нараховувало близько 540 тисяч мешканців. Із лютого по травень 2022 року російські війська здійснили надзвичайно жорстоку облогу міста: оточили його з суші та моря, знищували житлові квартали, школи, лікарні, театри та інші будівлі, змушували тих, хто міг, тікати, а тих, хто залишився, заганяли в підвали майже без доступу до тепла, їжі та води. До завершення цієї трагедії близько 95% міста було зруйновано, а за даними розслідування Human Rights Watch, загинуло понад 10 000 цивільних. За оцінками української влади, у місті залишилося лише близько 90 000 мешканців.

Втім, протягом останнього року Москва активно просуває зруйноване місто серед російських переселенців, стверджуючи, що населення знову зросло до 240 000 осіб. У січні 2024 року відеофрагменти з документального фільму російського державного телебачення про новий ринок нерухомості в Маріуполі стали вірусними. Задуманий як PR-фільм, покликаний продемонструвати «відновлення» міста Росією, він показує, як російська журналістка невимушено оглядає квартиру в зруйнованому будинку – те, що у фільмі називають «разрушка», тобто «трохи пошкоджене житло», – і спілкується з місцевими рієлторами, які пропонують їй інвестувати в покинуті руїни. Знімальна група проходить крізь завали, переступаючи через речі, залишені українцями, які були змушені тікати, тоді як за кадром лунає життєрадісний голос, що розповідає про чудовий краєвид із балкона.

Як повідомляється у фільмі, VIP-квартири, які вже відремонтовано, продаються за ціною до 50 000 доларів, але дозволити їх собі можуть лише ті, хто приїжджає з «великої Росії». Один із рієлторів нарікає, що «на квадратний метр припадає небагато тих, хто вижив», а місцеві жителі, яким вдалося вижити, не можуть дозволити собі нове житло навіть у кредит. Компенсація, яку Росія виплачує мешканцям Маріуполя за зруйноване житло, становить близько 350 доларів за квадратний метр. Водночас люди, які жили в центрі міста і чиї будинки було знесено, не матимуть змоги повернутися, навіть якщо на їхньому місці зводять нові будівлі.

Як зазначає Ібрагім Олабі, британський юрист-міжнародник у сфері прав людини, який давав свідчення в Раді Безпеки ООН щодо порушень у Сирії та є головним юридичним радником The Reckoning Project, практики російської окупації є частиною свідомо вибудуваної стратегії. Російське правління спрямоване на те, щоб посіяти страх серед місцевого населення, змушуючи людей або тікати, або підтримувати Москву. Окрім ідеологічного впливу, окупаційна влада впроваджує політику, спрямовану на зміну демографічної та соціальної структури цих територій, створюючи передумови для подальших територіальних захоплень у майбутньому. Водночас вона просуває ширший проєкт Путіна — поступове підточування самих основ України: не лише через руйнування економіки та блокування критично важливих ланцюгів постачання, а й через роз’єднання сімей, створення нових соціальних розломів і постійну дестабілізацію решти країни загрозою нових вторгнень.

ВІЙНА ІНШИМИ ЗАСОБАМИ

У своїх заявах і дописах у соцмережах під час передвиборчої кампанії та напередодні інавгурації Трамп закликав до швидкого укладення угоди між Росією та Україною, яка б поклала край війні. Західні експерти також стверджують, що Київ має погодитися на «заморожування» лінії фронту і прийняти втрату територій і людей, які нині перебувають під російським контролем. У відповідь українська влада та військове керівництво наголошують, що за наявності більш сучасного озброєння – зокрема такого, яке дозволило б завдавати ударів по російських центрах управління й контролю, – Україна, можливо, не змогла б повністю відновити свою територіальну цілісність, але могла б відтіснити російські сили далі. Втім, навіть серед тих, хто вважає прагнення України відновити повну територіальну цілісність питанням дотримання міжнародного права та принципів, багато хто сприймає цю мету як відірвану від реальності.

Для Путіна геть не мають значення Маріуполь, Сіверськодонецьк чи окуповані села Херсощини та  Запорізької області. Він не розуміє, чому Сполучені Штати мають перейматися тим, хто контролює такі місця; у його уявленні Росія більша й сильніша за Україну — і цим усе вирішується. Але так само, як анексія Криму та вторгнення на схід України у 2014 році не запобігли подальшій агресії Росії, так і надання Москві формального контролю над територіями, захопленими після 2022 року, не зупинить її. Після перемоги СРСР у Другій світовій війні Йосип Сталін виголосив промову, в якій прославляв «гвинтики величезної державної машини». Цими «гвинтиками» були радянські люди — у сталінському баченні це був замінний ресурс, яким держава могла розпоряджатися на власний розсуд. Для Путіна контроль над територією, стирання будь-яких проявів української державності та ідеологічна обробка населення через пропаганду й терор є способом створення нових «гвинтиків» для його безперервної війни.

Втім, люди – не речі, імперії – не всесильні, і ніхто не здатен контролювати все. 

У Криму до 2022 року майже будь-який спротив був неможливим через повсюдну присутність агентів ФСБ — російської спецслужби внутрішньої безпеки. Здавалося, що місцеве населення повністю прийняло анексію. Натомість сьогодні активісти регулярно розповсюджують жовті стрічки – символи українського спротиву – в Ялті та Севастополі. Ці показові акти непокори свідчать, що опір залежить не лише від сили російського репресивного апарату, який, до речі, став ще жорсткішим із початком великої війни,  а й від того, наскільки самі люди вірять, що нинішній стан речей не є незмінним і що можливі зміни. Хоча російські війська утримували Херсон упродовж дев’яти місяців, зрештою вони були змушені відступити, і стало очевидно, що створені ними окупаційні інституції повністю провалили спробу «русифікувати» місцеве населення. 

Дозволити Москві закріпити свою окупацію означатиме зробити війну ще більш жорстокою.

Втім, значна частина українських територій і далі перебуває під контролем Росії, і Україна наразі має небагато позитивних сигналів, які могла б донести до людей у цих регіонах, окрім надії на краще. Україна, так само як і її союзники, повинні усвідомлювати, що дозвіл Росії окупувати й утримувати під своїм контролем значні частини української території, захоплені силою, є не лише порушенням усіх міжнародних норм, а й становить загрозу для глобальної стабільності. Надання Москві можливості закріпити цю окупацію як ціну за припинення нинішніх бойових дій лише зробить війну ще більш жорстокою в майбутньому. 

Опитування Київського міжнародного інституту соціології показало, що в період між початком жовтня і груднем минулого року частка українців, які готові погодитися на певні територіальні поступки задля завершення війни, зросла з 32% до 38%. Водночас 51% і далі виступають проти будь-яких таких поступок, попри невпинний тиск війни. Насправді зосередження на цьому питанні відволікає від головного: для більшості українців обсяг територій, які контролює Путін, має менше значення, ніж те, як Росія перетворила окупацію на інструмент ведення війни. Ключове питання полягає в тих безпекових гарантіях, які будуть необхідні, щоб нейтралізувати цей інструмент і зберегти український суверенітет.

Україна могла б розглянути можливість угоди про завершення війни, якби, наприклад, їй запропонували членство в НАТО, надали достатньо сучасного озброєння для майбутньої оборони, забезпечили вступ до Європейського Союзу та гарантували повне фінансування відбудови з боку Заходу. Втім, доки Вашингтон і його європейські союзники не нададуть таких гарантій — і доки Захід не усвідомить, що російська окупація насправді спрямована проти решти України, — українці, ймовірно, залишатимуться відданими боротьбі, якою б високою не була її ціна. І якщо буде досягнуто припинення вогню, яке не врахує цієї постійної загрози з боку Росії, тривалий мир і стабільність і надалі залишатимуться недосяжними.

‍