Антропологія війни: як в Україні формуються нові еліти

У своїй лекції ти говориш про те, як дрони трансформували українську війну. Насамперед хочу запитати про твоє дослідження — воно стосується трансформації української держави. Що саме ти досліджуєш як антрополог?

Мене давно цікавить, що відбувається з політичними силами, блоками та великими соціальними групами в Україні. Це питання не зовсім антропологічне, але мої дослідження зосереджені на медіа, війні, дронах та неформальній економіці війни. Всі вони розглядають виникнення нових політичних сил та мобілізацію громадянського суспільства у відповідь на виклики. Що ж до питання держави — тут насамперед мене цікавить, як ця трансформація громадянського суспільства впливає на країну в довгостроковій перспективі. Моє дослідження, яке триває з жовтня 2021 року, присвячене тому, як у «колоніях війни» — спершу на Донбасі, а потім після повномасштабного вторгнення — виникають нові групи громадянських еліт, як вони взаємодіють між собою і що ця взаємодія змінює у політичному процесі України.

Що таке політична економіка російської війни проти України? Ми живемо в парадигмі західного ліберального світу, в якій «економіка війни» означає, що великі воєнні компанії заробляють на війні гроші. І всі намагаються зрозуміти: як саме ці великі корпорації збагачуються під час війни? Це, так би мовити, наша стереотипна, українська парадигма. А якою насправді є українська політична економіка війни?

Антропологи, соціологи та інші дослідники, вивчаючи політичну економію війни, завжди хочуть знати відповідь на це питання. У США воно постає в контексті американської гегемонії та критики американського панування, а також експансивних воєн США, що досліджують інтелектуали, пов’язані з академічною лівою думкою або політичною лівицею. Питання «Хто заробляє на війні?» там розглядається критично, у його власному політичному та ідеологічному контексті. В Україні ситуація зовсім інша. Ми можемо сперечатися про те, хто саме заробляє, але це другорядне питання. Мене більше цікавить, як економічне переформатування суспільства, держави та економіки під впливом війни — парадигма «для війни та через війну» — впливає на владні відносини. Хто отримує більше, а хто — менше влади? Як змінюються механізми її використання? І яку роль відіграє не лише пряме збагачення, а ширше — доступ до економічних ресурсів, до багатства, до виробничих можливостей? Війна поставила перед українським суспільством величезний економічний виклик: треба було виробляти надзвичайно багато — і для фронту, і для відновлення, і для щоденного життя. Це триває й досі, бо війна постійно знищує результати праці. У такому контексті вона стала своєрідним «припливом», який підняв певні «човни» — створила нові економічні можливості для окремих груп. Це не обов’язково моральна проблема — це соціальний процес, що надає структурну владу певним групам населення, а не контроль над конкретними інституціями чи урядом.

У нашому суспільстві питання про олігархів чи окремі промислові сектори зазвичай залишаються стереотипними. Ми розуміємо: щось зруйновано, хтось втратив, хтось залишився, хтось втік, хтось — у в’язниці. Найчастіше йдеться про олігархів. Однак зараз уже очевидно, що структура змінилася: сьогодні економіка працює зовсім інакше, і в бізнесі з’явилися зовсім інші люди. Чи змінилося наше уявлення про економіку держави, яку ми звикли вважати олігархічною? І як саме трансформувалася політична економіка України — наскільки глибоко?

Коректніше, звісно, ставити ці питання економістам, а не антропологам, які лише прикидаються політичними економістами. Але якщо говорити загально: у перший рік війни ВВП країни впав приблизно на 30 %. Потім трохи зріс, але так і не повернувся до довоєнних показників. Держава вперше після пострадянського переходу та великої приватизації 1990-х отримала величезну вагу в економіці. Усе, що вона зараз заробляє, спрямовується на покриття воєнних витрат. Вони становлять понад половину держбюджету, а значна частина невоєнних витрат покривається шляхом зовнішніх надходжень. Що це означає? Роль держави істотно посилилася. Це, своєю чергою, підірвало позиції лібертаріанської економічної ідеології в Україні — просто тому, що вона більше не є життєздатною. З іншого боку, Україна стала більш залежною від західних партнерів. Ця залежність має складні наслідки для політичного процесу: частково вона підсилює політичну централізацію, а частково — бо рішення, ухвалені у Вашингтоні, Брюсселі чи Лондоні про те, як, коли й скільки допомоги надати Україні, мають прямі політичні та воєнні наслідки — для Банкової, для Києва загалом і навіть для фронту. Це вносить певний чинник хаосу в політично-економічний процес. Але мене, як антрополога, цікавить інший вимір — виникнення низового волонтерського руху як продовження і розширення державної мобілізації воєнної машини. Громадянське суспільство в Україні часто позиціонує себе як антагоніста держави. І я певен, це частково відображає те, як українці самі себе бачать. Проте це не пояснює, яку структурну роль громадянське суспільство реально відіграє під час війни. Мобілізуючи ресурси та спрямовуючи їх на підтримку спільного блага — оборони, допомоги військовим і цивільним — волонтери фактично включаються в державний проєкт управління країною. Це включення дуже крихке, але воно додає політичної динаміки. Сьогодні волонтери можуть допомагати певному міністерству, а завтра — вирішити грати самостійно, якщо вважають його корумпованим чи неефективним. Іншими словами, це крихкий альянс між державою і громадянським суспільством. І, мені здається, це — цікава особливість України як суспільства і як держави.

Твоя лекція, якщо перекласти її з англійської могла б звучати приблизно так: «Світ, створений війнами дронів, воєнними економіками та переформатуванням політичного порядку». Але до чого тут дрони? Додам кілька власних спостережень: коли мова про щось дрібне й децентралізоване, ти відчуваєш свій вплив — можеш задонатити на один дрон або на його частинку — і це дає відчуття індивідуального внеску, «крапельного» ефекту. На відміну від великих систем типу «Патріот», які здаються неосяжними, бо там потрібні мільйони, і твій внесок губиться. Тому не дивно, що громадянське суспільство, волонтерство та дрон-індустрія загалом так помітно виросли — про це багато пишуть, і це справді тренд. Проте нам треба осмислити: як саме це впливає на владні ієрархії та інші структури, і чим, з погляду антрополога, вирізняє українську воєнну економіку?

З одного боку, існує історія, яку ми часто чуємо від волонтерів: мовляв, якби не волонтери, то... Я частково з цим погоджуюся. Але ця історія іноді перебільшує пряме військове значення волонтерської допомоги. Бо якщо відкинути великі системи — танки, «Патріоти», інші засоби протиповітряної оборони — то що змогли б зробити наші війська, покладаючись лише на невеликі аматорські дрони? 

Ми знаємо, що найбільші волонтерські організації покривають лише невеликий відсоток від того, що забезпечує держава. Якщо говорити про всю воєнну індустрію, то масштаб державного замовлення незрівнянно більший.

Саме так. І тому ми бачимо, що ця історія — про героїчне громадянське суспільство, яке попри держапарат змогло щось зробити — це, радше, «майданна історія», елемент нашого національного наративу. Але це лише одна з історій. Інша — про дрони як символ «війни майбутнього» і про Україну як простір, де ця війна вже відбувається. Саме так часто говорять воєнні підприємці або західні виробники зброї, які створюють такі наративи, щоб сформувати потребу у власних продуктах.

І навіть позиція президента цього року на Генасамблеї ООН, мабуть, теж лягає в цю логіку.

Це корисна спекулятивна позиція. Спекулятивна в тому сенсі, що вона уявляє майбутнє певним чином і прагне досягти певних результатів. У своїй лекції, до якої ти апелюєш, я намагався критично розібрати обидві ці історії. Якщо ми справді хочемо зрозуміти, що зробила з нами «війна дронів», слід дивитися не лише на те, як дрони змінюють поле бою чи саму війну. Важливіше — звернути увагу на соціальні зв’язки: як люди взаємодіють між собою у процесі постачання дронів, волонтерської допомоги та мобілізації ресурсів. Саме в цьому і полягає найбільший вплив дронів — вони стали осердям, довкола якого люди об’єднуються. Дрони дорогі, вони вимагають мобілізації різних ресурсів: як великих пожертв від заможних людей, так і безлічі маленьких донатів. Це логістично складно, і саме тому волонтерство стало більш професійним. До того ж дрони набули певного престижу — це видно навіть по статусу підрозділів, які з ними працюють. Часто освічені представники середнього класу, ті, хто можуть обирати, йдуть саме в дронові підрозділи. Це справжній соціальний феномен. Іншими словами, «війна дронів» створила нові соціальні мережі, які навчилися швидко самоорганізовуватись та діяти спільно. І якщо замислитися, яким буде українське суспільство після війни, саме з цих горизонтальних мереж виросте нова ініціатива — як в економічному, так і в політичному сенсі.

А хто ці люди? Якщо говорити про професіоналізацію, то можна навести приклад юристів, які раніше займалися адвокатурою у Мелітополі, а сьогодні за три роки вони створили потужну компанію, яка працює з держзамовленнями та іншими проєктами. В Україні існував індустріальний комплекс, Укроборонпром та різні компанії. У стереотипному уявленні обивателя ці компанії, так зване «воєнне лобі», логічно включилися у цю нову історію. Але це все одно не є успадкованою історією — ось що цікаво.

«Війна дронів» в українському контексті виникає на руїнах пострадянської або радянської воєнної машини. Коли у 2014 році почалася війна на Донбасі, лише близько десятої частини наших військ мала всі необхідні засоби індивідуального захисту та озброєння. Це зовсім інша історія, ніж та, що Україна успадкувала від Радянського Союзу з його потужним військово-промисловим комплексом і величезною армією. Уся ця спадщина через скорочення бюджету та відносно мирний період значно зменшилася: після холодної війни українська зброя, яка декомісовувалася або продавалася, потрапляла до Анголи, Сьєрра-Леоне, Мозамбіку та інших країн. Ця нестача озброєння серйозно вплинула на війну 2014 року, а її наслідки відчуваються і сьогодні. Додайте сюди мобілізацію добровольчих батальйонів у 2014 році та Мінські домовленості, що обмежували використання важкої артилерії та великокаліберної зброї — і ось перед нами реальні причини, чому ми почали застосовувати дрони. Цей процес виник з низової ініціативи та поступово масштабувався. Подібним чином розвивалося і виробництво дронів: на початку основну роль відігравали волонтерські мережі, які не мали стосунку до бізнесу олігархів або великих індустріальних гравців. Ініціатива виходила від середнього класу — юристів, програмістів та інших людей, котрі самоорганізувалися, щоб допомогти друзям чи знайомим на фронті. Поступово більші компанії почали переймати їхній досвід. Але навіть зараз, через три з половиною роки «великої війни», це все ще не історія про величезні компанії чи олігархічний контроль над ВПК. Можливо, з часом це станеться — процеси централізації та монополізації потребують часу. Інше питання — чи це потрібно. Україна, на відміну від Росії, очевидно обрала шлях інструменталізації ринку як механізму координації між державою та виробниками. Як зазначають Михайло Федоров, президент та інші посадовці, децентралізація та плюралізм виробників важливі, оскільки гарантують динамічність. Можливо, у масштабуванні ми поступаємося Росії, але соціологічно більше значення має те, що існує низова, більш-менш вільна координація гравців різного розміру. Це формує еліти іншого порядку, ніж у Росії з її централізованою воєнною економікою, де все підпорядковано державі.

Зараз дуже багато говорять про централізацію. Це вічна дилема: чи може більш плюралістична та динамічна система вистояти проти великої, централізованої, яка швидко масштабується? Песимісти стверджують, що ми вже втратили момент і зараз воюємо так, що Україна вигадує нові рішення, а Росія їх масштабує. Але можливо, ми просто ще на стадії, коли не до кінця розуміємо, що саме потрібно масштабувати. Водночас постає питання: як побудувати систему, де низові волонтерські ініціативи можуть перетворюватися на сталий бізнес, який взаємодіє з державою, і не втрачає ефективності й довіри? Нові гравці ризикують піддаватися несправедливій критиці, а ще частіше — просто не можуть організувати процес ефективно. Тим часом люди з досвідом у великому бізнесі здатні краще налагодити системні процеси. На що слід звертати увагу в цьому хаотичному середовищі? Як знайти баланс між динамікою низових ініціатив та системністю великих гравців, щоб зберегти і швидкість, і ефективність?

Мені здається, проблема антикорупційного дискурсу в Україні полягає в тому, що ми сприймаємо корупцію насамперед як моральну категорію — як своєрідну критику теперішнього порядку чи безладу. Ми часто говоримо про корупцію тоді, коли хочемо висловити, що «щось не так». Через це рівень сприйняття корупції зазвичай корелює з відчуттям справедливості. І тут складно розібратися, що є причиною, а що — наслідком.  Я схиляюся до думки, що розмови про корупцію часто є симптомом глибших процесів — наприклад, пошуку соціальної справедливості або загального невдоволення тим, як працює економічний чи політичний порядок для конкретної людини. Серед «професійних антикорупціонерів» домінує етичний підхід: вони розглядають корупцію переважно як моральну проблему — питання легітимного чи нелегітимного збагачення.Такий підхід стає своєрідним проксі для ширшого питання: чи правильно організоване суспільство і влада в ньому? Моральна критика важлива, але її межі очевидні: вона часто зупиняється на моралізаторстві й не доходить до аналізу системних причин. Мене ж більше цікавить, що відбувається на системному рівні — як саме відбувається перерозподіл рент, багатства й можливостей для збагачення між різними елітними та соціальними групами. Ми часто застрягаємо на другорядних питаннях і не помічаємо головного: що відбувається з переформатуванням владних стосунків в Україні? Чи формується новий прошарок еліт, які мають власний — матеріальний, політичний чи ідеологічний інтерес у виборі способу ведення війни та виробництві зброї? І якщо такі еліти справді виникають, то як вони впливатимуть на політичні рішення, перерозподіл ресурсів, соціальну політику держави? Як це позначиться на освіті, соціальному забезпеченні, медичному страхуванні працівників тощо? Раніше Україна існувала в парадигмі олігархічної демократії — системи, де демократія трималася на змаганні між фінансово-промисловими групами. Жоден з олігархів, окрім, можливо, пізнього Януковича, не міг повністю підпорядкувати систему собі. Це була так звана democracy by default — демократія «за замовчуванням». Сьогодні Україна виходить із цієї парадигми, і з’являються нові еліти — менш масштабні, роззосереджені, з економікою, побудованою на інтелектуальному, а не матеріальному виробництві. Це зовсім інший тип впливу та відповідальності. Зеленського можна умовно назвати «президентом мільйонерів проти мільярдерів» — представником нових груп еліт, чия діяльність зосереджена у сфері послуг, комунікацій та клієнтоорієнтованого бізнесу. Для них легітимність і публічний імідж мають значно більше значення, ніж для старих олігархів. Ці нові еліти також не мають, як колись Ахметов чи Коломойський, тісно сконцентрованої робочої сили в одному регіоні — тобто політичний контроль над певною територією вже не визначає їхній статус на національному рівні. Бізнес нових еліт — роззосереджений, компанії менші, а додана вартість створюється передусім в інтелектуальній сфері, а не у матеріальному виробництві. Це якісно новий політичний і політекономічний тип для України.

Тобто ми справді спостерігаємо виникнення нової політичної та економічної еліти, але поки що не розуміємо ні їхніх поглядів, ні цінностей. Чого вони прагнуть — стати новими Ілонами Масками, які мріють підкорити світ, чи перетворитися на державників, що інвестують у розвиток і створюють в Україні конгломерати на кшталт південнокорейських, тісно пов’язаних із державою, але зобов’язаних віддавати суспільству частину ренти? Можливо, ці нові еліти скажуть: «Ми з людьми, ми хочемо будувати державу добробуту» — рідкісний проєкт для XXI століття, але саме він міг би задати країні нову траєкторію розвитку.

Ти говорила про централізацію. Вона відбувається не лише на рівні виконавчої влади, а й на рівні держави як головного покупця у новосформованій військовій економіці країни. З точки зору влади це корисний механізм координації еліт, оскільки допомагає пережити війну, закріпивши значну роль держави на більш тривалий час. Вчорашні лібертаріанці, які прийшли до влади у 2019 році, мусили реагувати на економічні виклики війни та, відповідно, збільшувати роль держави в економіці. Можливо, вони знайдуть нові механізми координації — можливо, це буде модель держави на кшталт national security state, де сектор оборони та інновацій відіграватиме ключову роль, щось на зразок Америки 1970-х. Поки що ми цього не знаємо. Про погляди нових еліт ми частково дізнаємося завдяки публікаціям у професійних виданнях, таких як Forbes чи ІТ-журнали. Багато їхніх ідей виглядають радикально і навіть лякають, особливо на тлі старої парадигми олігархічної держави: мінімальні податки, скорочення шкільної освіти, відсутність державного страхування. Проте влада поки що не йде за цими радикальними візіями. Водночас з появою нових еліт,  виникають і нові інституції — ради виробників, лобістські групи, які організовують інтелектуальне виробництво ідей. Вони пояснюють суспільству, чому держава повинна діяти в тому чи іншому напрямку, як формувати замовлення та соціальну політику. Це інший спосіб взаємодії держави та еліт, більш прозорий і системний, ніж класичний олігархічний контроль.

Нещодавно ми з Тімоті Снайдером взяли участь у проекті проєкту «100 років у Дніпрі», і частиною нашої експедиції була зустріч із місцевим бізнес-клубом. Це клуб великих компаній, і для мене це був новий світ: люди, які створюють близько 30 % робочих місць у Дніпрі. Мене вразило, скільки питань вони ставили про централізацію, демократію та способи протистояти повзучому авторитаризму в умовах війни. Було приємно чути ці критичні запитання від заможних людей, які водночас залежать від держави під час війни. Ми не знаємо точно їхніх економічних чи соціальних поглядів — чи дотримуються вони жорстких капіталістичних принципів, чи виступають за права працівників. Але факт, що вони готові відкрито критикувати, був для мене дуже показовим.

Цікаво, що ти це згадуєш, бо питання про те, що думають ці еліти, — насправді не до мене, а до журналістів. І багато журналістів його не ставлять. Замість того щоб аналізувати ідеї, програми та наміри різних груп — легітимні чи нелегітимні, правильні чи неправильні — обговорюються лише особисті зв’язки, моральність, і хто скільки вкрав. Це, звісно, важливо, але веде у глухий кут щодо розуміння того, що насправді відбувається. Мені здається, журналістам варто виводити нові групи еліт на чисту воду не для викриття, а щоб створювати обдуманий процес обговорення: куди вони рухаються, що думають і що з цим робити.

Не можу також оминути тему, яка мені болить: морально‑етичні виклики використання ШІ та дронів під час війни. В Україні дискусія поки що ідеалістична — зброя раніше вважалася однозначно злою, тепер вона необхідна для захисту, проте це не скасовує етичних питань. Після операції «Павутина» учасники та керівництво СБУ наголошували, що Україна вивчала методи організованої злочинності, щоб адаптувати їх для конвенційної війни, і робила це усвідомлено, розуміючи ризики. Тому ключове завдання сьогодні — не відмовлятися від технологій, а створити чіткі правила, інститути та культуру їх застосування: державну доктрину, людський контроль над критичними рішеннями, аудит та підзвітність виробників, інвестиції в контрзаходи та участь у формуванні міжнародних стандартів. Україна має перевагу як піонер у застосуванні дронів у конвенційній війні, але це накладає велику відповідальність. Її потрібно перетворити на інституційну та нормативну практику. Як ти на це дивишся? Як ти відповідаєш на ці питання, і які перестороги потрібні Україні, щоб обрати цивілізований шлях?

Погано на ці питання відповідаю, бо ризики великі — і, на жаль, український уряд у публічних заявах часто їх ігнорує. Зокрема недавні слова Михайла Федорова в інтерв’ю The Guardian про те, що спочатку створюємо інновації та впроваджуємо ШІ, а регулювати будемо потім, не сприяють широкій дискусії про ризики. Це виглядає як фамільярне ставлення до серйозних загроз. Проблема ширша: міжнародна система сьогодні не спроможна погодити й запровадити єдиний набір правил щодо автоматизованих летальних систем. Під тиском США та інших акторів ООН не здатна оперативно виробити ефективні норми, які б обмежили доступ до таких технологій неконвенційних угруповань чи картелів. Врешті, регулюватимуть це держави й система міжнародного співробітництва.  Це означає, що вже зараз треба думати про технічні й організаційні заходи для захисту: які системи знешкодження дронів розвивати, які ланцюги постачання контролювати, які механізми запроваджувати у контрактах і санкціях. Крім того, ризик поширення цих технологій зростає не лише через український досвід: їх копіюють, бо це відносно прості рішення, весь процес базується на глобальних ланцюгах постачання (насамперед з Китаю), а технологічні рішення розповсюджуються у відкритому інформаційному полі. Поєднання «радикальної демократизації» доступу до сили з нелегальним обігом боєприпасів у різних країнах (Україна, Мексика, Колумбія, М’янма) створює реальну загрозу, бо певні групи можуть використати ці технології в злочинних цілях.

Цю дискусію справді необхідно вести. У розбудову системи мають бути включені правозахисники, юристи та військові, щоб чітко розрізняти етичні, правові та оперативні питання. Проблема не в тому, що технологія дешева — мене якраз переконує сама ідея демократизації доступу до сили, адже світова модель безпеки, заснована на кількох великих державах‑орієнтирах, виявилася вразливою й неефективною. Потрібно думати, як «прихильникам правил» об’єднатися та закарбувати нові норми, замість того щоб автоматично оголошувати дешеві технології  апріорі небезпечними. Мене обурило, коли операцію «Павутина» порівняли з операцією Моссаду з пейджерами в Лівані — це абсолютно різні речі. В одному випадку йдеться про знищення ворожого військового потенціалу на аеродромі, в іншому — про атаку, що може вбити цивільних у супермаркеті чи квартирі. Україна перебуває в сильнішій позиції, бо наші дрони використовуються передусім для військових цілей. Але це не звільняє нас від необхідності дотримуватися чітких правил і поважати інституції. Тому ми маємо формувати аргументовану позицію та пояснювати її публічно. Зараз я такої позиції не бачу — і це прикро.

Дискусія кардинально зміниться після першого політичного вбивства за допомогою дрона — у цьому я впевнений. Поки такого не сталося, ми бачимо лише випадки використання цивільних дронів невідомими акторами для підриву авіасполучення чи інших об’єктів. Але коли політичні атаки стануться в Європі й матимуть диспропорційні наслідки, тон і темп обговорення зміняться радикально. Адже ця дискусія не про саму технологію, а про те, хто контролює її використання. Які політично легітимні інституції або системи інституцій — держава, міжнародні механізми — повинні здійснювати контроль над цими засобами? І як забезпечити міжнародний контроль, враховуючи, що багато компонентів мають подвійне призначення та застосовуються як у мирних, так і у військових цілях? Яскравий приклад — операція «Lavender», застосування штучного інтелекту Ізраїлем у Палестині. Технології ШІ використовуються для опрацювання сотень тисяч (можливо, мільйонів) годин телефонних розмов палестинців у Газі та за її межами. Невідомо, наскільки легітимними є ці записи — фактично це масове державне спостереження за поневоленим населенням в умовах окупації. Дані підгодовують алгоритмам ШІ, які транскрибують розмови та оцінюють ймовірність того, що людина може стати «терористом». Цей принцип схожий на систему, яку пропонують компанії на кшталт Palantir для поліції в Європі та США: алгоритми «рекомендують» потенційно ризикових осіб або зв’язки. Але Ізраїль пішов далі: за повідомленнями журналістів, рекомендації системи «Lavender» почали використовувати для генерації цілей повітряних ударів по Газі. Один із командирів ПС навіть похвалився, що за дві години алгоритм міг згенерувати більше цілей для бомбардування, ніж весь розвідувальний підрозділ. При цьому остаточний контроль залишається за людиною, проте журналістські розслідування ізраїльсько-палестинського видання «+972» показують, що військовим залишалося до тридцяти секунд, щоб погодити або відхилити ціль. Це призводить до інтенсифікації бомбардувань. Алгоритми помиляються: вони можуть позначати як «ризикованих» людей, які просто критикують політику, і такі помилки коштують життя невинним. Отже, ризики очевидні. Операція «Lavender» є кричущим прикладом недемократичного та нерегульованого застосування ШІ у війні, коли технологія мінімізує час людського контролю й підвищує ймовірність фатальних помилок. Це страшно, але водночас порушує ширше питання цивільного та демократичного контролю над військом у контексті цифровізації та платформізації війни. Я не впевнений, що Україна чи людство готові до таких викликів. Уявімо, що величезні масиви даних про поле бою в Україні почнуть використовувати для тренування ШІ у цілях, не пов’язаних із війною. Це сценарій страхіття. Технологія сама по собі нейтральна — її можна застосовувати по-різному. Тому від початку потрібно формувати розуміння її можливостей і ризиків та починати публічну дискусію, якої наразі немає.

Ти зараз перебуваєш на традиційному редакторському круглому столі у Відні, де обговорюють глобальні тренди — від російської війни до політики США та Кремнієвої долини. Що люди думають про російську війну на даному етапі? Для нас вона — реальність, а для них — віддалена картинка: серія новин, фільм, сторінка в газеті, яку можна швидко перегорнути. Де зараз ця війна у сприйнятті зовнішнього світу?

Ці ступені відстороненості завжди відносні. Я сам відносно відсторонений від війни: не їжджу на фронт, не воюю, але даю собі право говорити про неї. Критика такої відстороненості абсолютно валідна — її чують усередині України, від військових до цивільних у містах, далеких від фронту. Відстороненість сьогодні — це привілей, який накладає обов’язки на тих, хто хоче залишатися частиною політичної спільноти, про яку говорить. За останні роки я відчував майже фізичне відторгнення від дискусій про долю України або її геополітичне становище, бо вони часто ведуться людьми, які самі занадто відсторонені від війни: такі дискусії легітимні та логічні для цих людей, їхні розмови завжди вписані у власний контекст, інтереси та ставки, які вони мають або не мають у цій війні. Щодо моєї позиції:  маючи цей привілей відстороненості — перебуваючи в цьому інституті чи працюючи у західній науковій сфері, — я бачу своє завдання в тому, щоб трансформувати дискурс про Україну для тих, хто її не переживає безпосередньо. Наша відповідальність як інтелектуалів та людей, які працюють у публічній сфері, полягає в тому, щоб змінювати історії, які ми розповідаємо, і пропонувати нові ідеї, що можуть зацікавити «зовнішній світ», аби він бачив зміни, розумів контекст і робив із цього висновки.

‍