У світі вигадують нові способи атакувати журналістів. Чи можна їх захистити?

Джоді, ця розмова для мене важлива, бо ми все чіткіше бачимо: професія журналіста вже не має того захисту, який колись суспільство нібито гарантувало. Навпаки, під час війни чи будь-якої іншої кризи нас дедалі частіше роблять мішенню. По всьому світу журналістів атакують угруповання та уряди — і це трапляється не лише в авторитарних державах, а й у демократичних країнах. Моє перше запитання — про Україну: близько тридцяти наших колег досі перебувають у російському полоні. Я розумію, що такі організації, як CPJ (Committee to Protect Journalists — Комітет із захисту журналістів — ред.), мало що можуть зробити, коли журналіст гине під бомбардуваннями на передовій. Це страшна, але принаймні зрозуміла загроза — фізична, пряма, видима. Натомість, коли журналіст опиняється за ґратами, виникає інше питання: чи існує хоч якийсь важіль, здатний наблизити його повернення? Особливо боляче говорити про це через нашу колегу Вікторію Рощину. Її справою займалися на всіх рівнях, про неї говорили міжнародні організації, зокрема й CPJ — ще за її життя. Але Вікторія загинула. Вона не пережила ув’язнення. Ми досі не знаємо, що саме з нею сталося. Є підстави вважати, що мова не лише про нелюдські умови, а й про катування: над нею знущалися, били, і, здається, її навіть не планували повертати. Ми довго чекали на повернення її тіла. Цей досвід залишає відчуття повної безпорадності. Що такі організації, як ваша, можуть робити, щоб хоча б зберегти життя тим, хто досі живий?

Історії на кшталт Вікторії розбивають серце саме тому, що ми знаємо: інколи ми просто не можемо витягнути людину з в’язниці, коли маємо справу з режимом, який не реагує на жоден тиск міжнародних організацій. На жаль, таких режимів стає дедалі більше. Але, виносячи справу в публічний простір, ми принаймні даємо владі зрозуміти, що за нею стежать. Наша постійна надія — що навіть якщо це не приведе до звільнення, то бодай трохи убезпечить людину й змусить поводитися з нею обережніше. Саме тому смерть Вікторії так приголомшила: здавалося, що після уваги міжнародної спільноти мав спрацювати хоча б якийсь запобіжник. Те, що сталося, змушує нас по-новому оцінити свої підходи. Раніше ми в CPJ щороку фіксували випадки ув’язнення журналістів — складали власний «тюремний перепис». Але цей метод швидко втрачав актуальність: когось затримували, когось переводили, хтось зникав без пояснень. Ситуація змінювалася щодня. Тому ми перейшли до більш динамічного моніторингу, який дозволяє реагувати майже в реальному часі. Ми також змінили підхід до самої тюремної теми: недостатньо знати, скільки журналістів за ґратами — важливо розуміти умови, поводження, щоденний досвід. У багатьох країнах політичних в’язнів навмисно відправляють якнайдалі від дому — це частина стратегії ізоляції. Тож ми шукаємо способи забезпечити хоча б мінімальну підтримку та залучати більше людей, чия присутність дає зрозуміти: за справою стежать. Для прикладу — справа філіппінської журналістки Френчі Мей Кумпіо. Ми прагнули донести її історію так, щоб міжнародні спостерігачі долучилися: щоб дипломати приходили на суди, відвідували її у в’язниці. Це підвищує політичну ціну для влади. Багатьом режимам, зокрема російському, легко ігнорувати CPJ, що базується у США. Але значно важче ігнорувати присутність іноземних дипломатів у залі суду. Це один зі способів посилювати тиск навіть тоді, коли ми не можемо безпосередньо звільнити людину. Паралельно ми замислилися над тим, на яких етапах ув’язнення журналісти найбільш вразливі. Один із таких моментів — етапування, коли людину переводять між установами й раптом зникає будь-яка інформація про те, де вона і що з нею. Тож наше завдання — не лише фіксувати ці моменти, але й оперативно сигналізувати тим, хто може вплинути на умови утримання: ми стежимо.

Тут ми впираємося ще в одну страшну річ — «нормалізацію» вбивства: коли насильницька смерть журналіста перестає шокувати. Навіть я, стежачи за міжнародними новинами, читаючи про війну в Ґазі, підписуючи більшість листів на підтримку журналістів у світі, пропустила один із найкривавіших нападів останніх десятиліть. Під час ізраїльського удару по столиці Ємену, Сані, загинув 31 журналіст — наймасовіше вбивство журналістів за останні десятиліття. Я побачила цю новину на сайті CPJ. Але хтось, як я, може просто не побачити цього в новинах.

Але ви ж розумієте, чому так відбувається. Тому що останніми роками Ізраїль — і не лише він — цілеспрямовано намагається представити журналістів як посібників терористів, ненадійних і негідних довіри людей, чиїм словам і роботі не варто вірити. Коментуючи свій злочин в Ємені, ізраїльська армія заявила, що ці журналісти були частиною піар-крила військових структур — мовляв, саме тому їхнє вбивство було виправданим. Такі пояснення ми чуємо знову і знову, коли мова заходить про війну та геноцид в Ґазі. Саме так сьогодні намагаються виправдати вбивства. Реакція на масові вбивства журналістів у Ґазі була дуже млявою. Саме тому ви не знали про цей випадок. Ізраїлю вдалося нав’язати наратив, ніби кожен журналіст у секторі — підозрілий, не зовсім журналіст і не зовсім вартий захисту. Це посіяло сумнів. Люди починають думати: «Може, так і є? Може, це не зовсім журналісти? Може, це не так уже й важливо». І що характерно для Ізраїлю — все це відбувалося ще до 7 жовтня. Було багато випадків, коли ізраїльські сили вбивали журналіста, а потім майже без доказів оголошували його терористом. Під час геноциду цей механізм лише посилився. Схема проста й повторювана: журналіста вбивають, Ізраїль називає його терористом, демонструє «докази», що не виглядають переконливими, і рухається далі, ніби питання закрите. Після 7 жовтня ми побачили ще гіршу тенденцію — коли такі заяви робили наперед, фактично заздалегідь готуючи виправдання для майбутнього вбивства. Це сталося, наприклад, у справі Анаса аль-Шаріфа, журналіста Al Jazeera, убитого в серпні 2025 року. Понад рік ми спостерігали кампанії з його дискредитації: звинувачення постійно змінювалися й жорсткішали разом із розвитком війни. За два тижні до його загибелі ми вже попереджали, що його «готують» зробити мішенню. На жаль, саме так і сталося. І вбили не лише його — поряд загинули ще кілька журналістів Al Jazeera. Щодо них Ізраїль навіть не намагався щось пояснювати. Це й створює середовище, де в якийсь момент тобі вже не потрібно вигадувати «причину», щоб убивати журналістів, бо їхнє вбивство стає ніби прийнятним.

Ми знаємо, що за даними CPJ у Палестині загинули 249 журналістів, 166 були поранені, 94 перебувають за ґратами. Але я хочу повернутися до справи Анаса аль-Шаріфа. Мушу сказати, що вона мене особливо вразила й спустошила. Я дізналася про його вбивство за кілька днів після похорону Вікторії Рощиної. І побачила, що чимало українських медіа майже дослівно переповіли пресреліз ЦАХАЛу про «ліквідацію журналіста, пов’язаного з ХАМАС». Але якщо просто загуглити ім’я Анаса — перше, що з’являється, — це попередження CPJ про кампанію дискредитації. Є і заклик спеціального доповідача ООН захистити Анаса, бо він під загрозою. Це настільки легко перевірити, що одного пошукового запиту достатньо, щоб побачити величезний «червоний прапорець»: «Зупиніться, його цькують, його готують до звинувачень». І попри це його все одно вбили. Як вам здається, чи ситуація хоча б трохи зрушила з мертвої точки? Чи провідні медіа намагаються глибше розібратися, що насправді відбувається з журналістикою і з журналістами в Ґазі? Чи вам у CPJ доводиться майже самотужки пробивати стіну усталеного наративу про «ненадійних журналістів» у Ґазі?

Після 7 жовтня щось усе ж змінилося, хоча й не докорінно. Ми подолали той інформаційний бар’єр, коли загальний інформаційний простір майже дослівно відтворював позицію Ізраїлю як істину в останній інстанції. Журналісти почали виконувати свою роботу: вони ставлять незручні запитання, перевіряють факти, самостійно намагаються зрозуміти, що відбувається. Наше завдання як журналістів — залишатися скептичними та проводити перехресну перевірку інформації. Але коли йдеться про Ізраїль, ми знову й знову бачимо готовність багатьох беззастережно ставити ізраїльську версію подій понад усі інші. Люди часто відтворюють її без запитань і без сумнівів. Дуже часто саме те, що сказав Ізраїль або його речники, виносять у заголовки. Так, зараз ситуація дещо покращилася. Але ми все ще стикаємося з надзвичайно потужним наративом, спрямованим на підрив довіри до журналістів, які працюють у Ґазі. Якщо говорити про цифри, то за нашими даними станом на зараз, у Ґазі внаслідок дій Ізраїлю загинули 206 палестинських журналіста. Крім цього, є загиблі й серед єменців, вбили кількох ліванських журналістів у Лівані, а також трьох іранців. Але загалом це все ще лишається дуже важким інформаційним полем бою. Мені здається, те, як медіа висвітлювали ситуацію в Газі, матиме наслідки для нашої професії на десятиліття вперед.

А як саме? Ідеться про довіру до провідних медіа через те, як вони висвітлюють війну в Ґазі?

Насамперед ідеться про довіру до журналістики як такої. У багатьох склалося враження, що медіа стали на чийсь бік замість того, щоб виконувати свою роботу й чесно повідомляти факти. Також існує певна ієрархія: що західне висвітлення нібито «вище», етичніше та морально стійкіше. Я говорила з друзями з Близького Сходу — вони розповідають, що колись рівнялися на деякі великі міжнародні медіа: запрошували їхніх редакторів проводити тренінги, ділитися досвідом, навчати стандартам етичної журналістики. Але після того, як ці редакції не впоралися навіть із базовими обов’язками журналіста і не змогли чесно висвітлити події в Ґазі, довіру втрачено настільки, що повертатися до такої співпраці вони більше не бачать сенсу. Тому не варто недооцінювати наслідки. Їх насамперед відчують журналісти в регіоні, але загалом це вплине й на загальну довіру до західних медіа.

Чи легко CPJ та іншим організаціям зі штаб-квартирою у США займати настільки чітку позицію, як ваша, і називати геноцид геноцидом? Адже є донори, є певні ризики. Ідеться не обов’язково про самоцензуру, а про можливий тиск — зокрема страх втратити фінансування. Пам’ятаю, що після 7 жовтня багато організацій були змушені робити вибір: як саме говорити про те, що відбувається.

Коли мова йде про такі поняття, як «геноцид», потрібна максимальна чіткість. Це одна з тих тем, які дуже швидко перетворюються на дискусію: хто і за якими критеріями ухвалює такі визначення. Завдання нашої організації не полягає в тому, щоб самостійно кваліфікувати події як геноцид. Для цього існують спеціалізовані інституції та правозахисні організації — це їхня компетенція. Ми ж спираємося на їхні дослідження і вже на цій основі визначаємо, як говорити про події. Але мушу сказати: тиск був колосальний, особливо у США. Я справді отримувала закиди на кшталт: «Чому ви стільки уваги приділяєте Ґазі? А вони взагалі журналісти?» Це те, чого мені, наприклад, ніколи не доводилося чути щодо України. Або: «Чому CPJ щотижня публікує заяви про Ґазу?» — наче ми виходили за межі своїх обов’язків. Ми просто виконували свою роботу. Я також знаю, що інші організації з різних причин вагалися говорити про події в Ґазі. Ми ж висловлювалися не тому, що мали якусь політичну позицію чи особисту зацікавленість, а тому, що це і є наша робота: документувати загрози журналістам і публічно повідомляти про них. Ми робили те саме, що робили в Україні, Афганістані чи деінде: фіксували напади на журналістів. Те, що ми задокументували, стало найсмертоноснішим періодом для журналістів за весь час наших спостережень — і ці вбивства були скоєні Ізраїлем. Звісно, можна дискутувати про те, як саме ми здійснюємо документування або як визначаємо, кого вважаємо журналістом. Але в одному нас точно не можна звинуватити — у непослідовності. Ми застосували той самий підхід, що й у всіх інших країнах.

Щодо визначення журналіста, я згадую розмову з мексиканською журналісткою Алехандрою Ібаррою, яка створює архів убитих у Мексиці репортерів. Вона розповідала, що значна частина загиблих — місцеві, навіть гіперлокальні журналісти. Це не завжди історії про картелі чи велику мафію — часто це репортер із маленького містечка, який писав критичні матеріали про місцеву владу. Загроза нерідко походила не від «безликих структур», а від цілком конкретних чиновників, пов’язаних із криміналом. Алехандра також визнавала, що деякі з цих людей працювали радше як блогери: писали емоційно, нерівно, зі своєю суб’єктивністю. І водночас, коли журналіста вбивають, раптом усі починають говорити про його «бездоганну» роботу. Для мене це важлива тема, бо я згадую українських журналістів, яких убивали чи переслідували. І серед них теж були не «ідеальні» автори — інколи з емоційним, майже блогерським стилем. Але це ніколи не може бути виправданням для вбивства чи тиску. Тому мене цікавить, чому фокус так легко зміщується на «якість» їхньої роботи, ніби саме вона визначає, чи заслуговує людина на захист. І це стосується не лише крайніх випадків. Дуже часто мішенню стають ті, хто просто не вписується в умовний стандарт Reuters чи BBC, але все одно чесно робить свою роботу так, як уміє і як може.

Для CPJ це перманентне питання. Ми вважаємо журналістом того, хто регулярно збирає й поширює фактичні новини. На відміну від свідомої, системної брехні, емоційність не є проблемою. Буває, що людина має журналістський досвід, але ми не включаємо її до списку затриманих журналістів, якщо арешт не пов’язаний з її професійною діяльністю. У багатьох країнах межа між журналістикою й активізмом розмита. Там сам факт незалежної роботи вже стає актом спротиву, а репортаж — єдиним способом привернути увагу до проблеми. Візьмімо, наприклад, екологічну журналістику — вона часто перетинається з активізмом. Тому ми ставимо просте запитання: чи є журналістика основною й регулярною діяльністю? Якщо ви зробили фото на протесті, але в повсякденному житті працюєте водієм таксі, це не робить вас журналістом. Хоча, звісно, це все одно не дає нікому права переслідувати вас за висловлення.

Ви згадали про тих, хто безперервно бреше, — і саме тут межа стає особливо розмитою. Ми знаємо напевно: Russia Today — це пропаганда. Це вже ні в кого не викликає сумнівів. Вони виконують державне завдання — поширюють дезінформацію, мову ненависті й інколи навіть прямі заклики до насильства. Як ставитися до таких державних структур в авторитарних країнах, які назовні виглядають як «майже медіа», але насправді є інструментами влади? Як ви працюєте в такому складному інформаційному середовищі, де поруч із незалежними журналістами існують цілі державні пропагандистські машини, замасковані під медіа?

Не існує простих відповідей на цю тему. У кожному випадку ми намагаємося максимально уважно розібратися, що саме робить конкретна людина. Бо навіть якщо медіа загалом працює як державний рупор, ролі всередині можуть бути дуже різними. Часом люди, які там працюють, справді дають своїм спільнотам важливу, перевірену інформацію. Тому ми дивимося не на інституцію, а на журналіста та на його роботу. Хороший приклад — китайський журналіст Дун Юйою, лауреат нашої International Press Freedom Awards. Він працював у державному виданні Guangming Daily, але його заарештували лише за те, що він пообідав із японським дипломатом у Пекіні. Згодом його звинуватили у шпигунстві. Якби ми діяли за принципом «не підтримуємо тих, хто працює у державних медіа», ми б просто проігнорували його справу. Але для нас важливо інше: якою журналістикою він займався і чому став мішенню. Пам’ятаю один захід, де європейський міністр сказав: «Подивіться на жахливі медіа, наприклад, усі видання Мердока». І саме така оптика мене непокоїть. Коли ви оголошуєте всі медіа «однаковими» або ставите на них єдиний ярлик, ви перестаєте бачити людей усередині — тих, хто насправді робить чесну й важливу роботу. Саме тому ми завжди намагаємося оцінювати передусім конкретного журналіста, його матеріали й результати, а не лише те, у якій організації він працює.

Нещодавно ви написали колонку для The Guardian про те, як Дональд Трамп фактично знецінив убивство саудівського журналіста Джамаля Хашоггі. Його жорстоко вбили в консульстві Саудівської Аравії, а Трамп відреагував фразою на кшталт: «Таке трапляється». Це нагадало мені й путінську реакцію на загибель підводного човна «Курськ», коли на запитання про долю екіпажу він просто сказав: «Він затонув», — той самий холод, та сама байдужість. Тому хочу перейти до ширшого питання про стан американської журналістики. Наскільки великою ви сьогодні бачите загрозу для незалежних медіа? Чи є в американського суспільства достатньо солідарності та готовності захищати редакції, які намагаються відтиснути на маргінес або змусити замовкнути? Де, на вашу думку, зараз перебуває американська журналістика і в який бік усе рухається?

Чесно кажучи, я думала, що вже нічому не здивуюся. Але почути, як президент США фактично знецінює вбивство, було приголомшливо. Забудьмо на мить, що це був журналіст. Людина прийшла до консульства своєї країни по документи, і ця ж країна її вбила, розчленувала й позбулася тіла. Побачити, як президент США знизує на це плечима і каже: «Таке трапляється», дуже показово. Для мене це стало концентрованим символом того, де ми опинилися сьогодні у Сполучених Штатах. Нинішній президент демонструє не просто зневагу до цінності людського життя чи до журналістики — інколи це майже активна ворожість до фактів і до людей, які ці факти приносять. Коли журналіст запитав його, чому він запросив наслідного принца Саудівської Аравії, враховуючи його ймовірну причетність до вбивства Джамаля Хашоггі, Трамп сказав, що «не знав» про це — попри висновки американських спецслужб і звіт ООН, які прямо вказують на роль Мухаммеда бін Салмана. Тому зараз ми живемо у дуже небезпечному моменті: у США факти дедалі частіше відкидаються або спотворюються, а тиск на медіа, особливо великі редакції, постійно зростає. Трамп регулярно погрожує їм масштабними позовами, щойно йому не подобається матеріал. Це запускає ланцюгову реакцію: люди почуваються сміливішими у переслідуванні журналістів онлайн, поліція чи міграційні служби дозволяють собі затримувати репортерів під час протестів. Атмосфера стала значно напруженішою й нестабільнішою. Водночас гучного й однозначного захисту незалежної журналістики звучить дуже мало. Особливо коли великі мовники, як-от ABC чи CBS, погоджуються на сумнівні домовленості з Трампом заради уникнення позовів. Варто поступитися один раз — і це стає новою нормою. Влада бачить, що тиск працює. Минулого тижня журналістку, яка поставила йому незручне запитання про його відносини із засудженим злочинцем Джеффрі Епштейном, Трамп назвав «поросятком». Сподіваюся, це додасть людям твердості, адже саме такі моменти повинні змусити суспільство сказати: досить. Це неприйнятно, і на це потрібно відповідати. Потрібно відкрито й голосно захищати незалежну журналістику. На жаль, поки що я цього захисту бачу менше, ніж хотілося б.

Джоді, ви багато подорожуєте, виступаєте на різних подіях і маєте більше можливостей говорити з урядовцями. За останнє десятиліття — для нас це почалося ще з першого російського вторгнення — майже кожна розмова про безпеку рано чи пізно зводиться до фейків, дезінформації й цифрових технологій. Ці теми домінують на безпекових форумах: політики постійно повторюють, що медіа важливі й що дезінформація становить небезпеку. Але при цьому бюджети медіа, зокрема суспільних мовників, скорочуються. Нещодавно мене засмутило рішення одного європейського суспільного мовника (не називатиму країну) закрити сервіс, який робив повільнішу, глибшу аналітичну журналістику. Іноді складається враження, що все рухається у зворотний бік: політики дедалі більше говорять про важливість медіа саме тому, що медіа можуть бути для них незручними. А їхні реальні дії — контрпродуктивні. Менше підтримки, менші бюджети, проблеми навіть у таких інституцій, як BBC. Чи ви також бачите цю суперечність? Бо для мене ця ситуація виглядає майже шизофренічною.

Це справді величезний когнітивний дисонанс. Усі визнають, що дезінформація є однією з ключових причин глобальної нестабільності. Але замість того, щоб інвестувати більше в незалежну журналістику, держави роблять протилежне. У США фактично згорнули роботу Голосу Америки, під тиском опинилися Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода та Радіо Свобода Азія. Паралельно послаблюють NPR і PBS. Тобто, замість того, щоб підтримувати доступ до фактів, уряди скорочують цю підтримку, збільшуючи при цьому витрати на «жорсткі» сфери безпеки. Ми бачимо зростання військових бюджетів, а не зростання інвестицій у «м’які» інструменти, які теж прямо впливають на безпеку. Але ще більшу тривогу викликає інше: скорочуються не лише бюджети на доступ до інформації — зростає тенденція зображати журналістів як загрозу. Показовим є те, як міністр війни Піт Гегсет описує присутність журналістів у Пентагоні — як людей, які нібито «шастають коридорами» і втручаються в роботу. Так формується наратив, який ми вже бачимо в Ізраїлі: ніби сама журналістика становить ризик для безпеки. Це надзвичайно загрозлива тенденція: якщо журналістів починають маркувати як загрозу лише за те, що вони збирають і перевіряють факти, стає дедалі легше виправдовувати обмеження їхньої роботи. І це вже не просто когнітивний дисонанс. Це активні спроби дискредитувати тих, хто забезпечує суспільство достовірною інформацією саме тоді, коли вона потрібна найбільше.

Журналістів захищають не тому, що вони «особливі» люди і що їхня професія важливіша за інші. Їх захищають тому, що журналіст — посередник між подією і суспільством. Коли б’ють журналіста, мовчить не одна людина — мовчить ціла спільнота. Зникає не голос репортера, а можливість для інших дізнатися, що відбувається. Захист журналістів ніколи не був про привілеї, він був про функцію і про право суспільства знати. Саме тому напис PRESS колись означав: «Не стріляйте — я тут не за себе». Те, що сьогодні журналісти ховають напис PRESS, — це не «нова реальність», а ознака деградації правил. Але саме вас я б хотіла попросити сформулювати аргумент: чому журналістів потрібно захищати?

Нам потрібні журналісти, бо саме вони знаходять і фіксують факти, які інші намагаються приховати. Маріуполь — показовий приклад: коли Росія брехала про бомбардування пологового будинку, саме присутність журналістів дозволила зафіксувати правду й спростувати вигадки про «акторів». Те саме стосується й мирного часу. Журналістські розслідування викривали медичні скандали, як-от історію з талідомідом, отруєння води, корупцію, незаконні дії поліції та судів. Ця інформація не з’являється сама собою. Без неї суспільство стає вразливішим. Тому коли зникає місцева журналістика, прямо пропорційно слабшає контроль за владою, руйнується довіра в громадах, навіть податки зростають. Це безпосередньо впливає на життя суспільства. Але ми часто втрачаємо цей зв’язок, сприймаючи медіа як щось далеке й абстрактне. Коли настає криза, це розуміння швидко повертається. Під час війни в Україні, або ж під час лісових пожеж у Каліфорнії, різко зросла радіоаудиторія. Тому що коли зник інтернет, радіо все одно працювало, і люди ввімкнули радіоприймачі, щоб зрозуміти, що відбувається. Журналістика — це не про абстрактні медіа. Це про факти, без яких ми не можемо жити вільно й безпечно.

А чи відстежуєте ви цілеспрямовані атаки на жінок-журналісток? Це явище набуває глобального характеру. В Україні організація Women in Media нещодавно провела дослідження: 80% журналісток стикалися з онлайн-насильством у тій чи іншій формі, а 60% зізналися, що спершу навіть не усвідомлювали, що це насильство, сприймаючи онлайн-переслідування як просто хейт чи домагання. Чи бачите ви системну тенденцію сексизму та мізогінії проти жінок у журналістиці?

Ми не проводимо саме таких опитувань, але майже всі дослідження сходяться в одному: онлайн-переслідування насамперед спрямоване проти жінок і людей із вразливих верств населення. Якщо говорити не мовою цифр, а з того, що ми бачимо на практиці, ситуація лише погіршується, попри роки публічних розмов про цю проблему. Частково це пов’язано з тим, що платформи послабили правила й відповідальність за мову ненависті. Частково — з атмосферою вседозволеності, коли політичні лідери дозволяють собі публічні сексистські образи. Коли президент називає журналістку «поросятком» або, як у випадку Дутерте чи Болсонару, жінок-журналісток публічно принижують, це легітимізує мізогінію. Інтернет лише підсилює її, а покарання стає дедалі рідкісним явищем. Тому про це потрібно постійно говорити вголос і створювати механізми підтримки для журналістів. Ми не можемо повертатися до логіки «терпи, бо так заведено». Це неприйнятно.

Як ви працюєте з платформами? Для журналістів із менших країн, так само як і для невеликих редакцій чи навіть урядів, майже неможливо достукатися до великих технологічних компаній: бракує і ресурсу, і впливу, а часто здається, що платформам просто байдуже. CPJ — американська організація з високою впізнаваністю, і більшість ключових платформ базуються у США. Як ви вибудовуєте роботу з глобальними цифровими платформами, у чому бачите головні виклики, які пріоритети для себе визначаєте?

Ми й далі реагуємо на найнебезпечніші кейси, коли журналісти перебувають під реальною загрозою. Але загальна залученість платформ помітно зменшилася: інтерес до системних рішень слабшає. Ви це теж бачите. Частково це пов’язано з політикою, з дуже свідомим і цілеспрямованим політичним зсувом у США. Водночас дедалі більше людей шукають альтернативи: переходять на інші платформи, шукають способи комунікації з більшим контролем над контентом і правилами взаємодії. У цьому контексті показовий досвід Марії Ресси та Rappler, які багато років працюють над моделями соціальних медіа, заснованими на спільнотах і участі користувачів. Це може стати одним із небагатьох шляхів захисту. Великі платформи дедалі менше готові брати на себе відповідальність, а державне регулювання часто надто грубе й ризикує обмежувати свободу слова. Тож альтернативні платформи можуть виявитися важливим простором для захисту журналістів, жінок і всіх, хто стає мішенню за правду та немейнстримні погляди.

Джоді, ви не раз говорили про нову форму тиску на журналістів — через право й закон. Це вже не лише класичні позови про наклеп, а використання інших статей: про податки, фінанси, «формальні» порушення, які дозволяють тиснути не лише на редакції, а й на конкретних людей. Наскільки це сьогодні системна тенденція і що з цим можна зробити?

Зловживання законами — одна з ключових проблем сьогодні. Уряди стали хитрішими: звинувачуючи журналістів у підриві верховенства права, вони звучать переконливо. Натомість якщо діяти формально «в межах закону», протистояти значно складніше. Тому в останні роки ми дедалі частіше бачимо, як влада переслідує журналістів не за зміст їхніх матеріалів, а під іншими приводами: податки, відмивання коштів, загроза нацбезпеці — начебто без прямого стосунку до журналістики. Це породжує два ефекти. Перший — димова завіса: увага зміщується з роботи журналіста на «підозри» щодо особи, створюючи враження, що перед нами правопорушник. Другий — затяжні, дорогі судові процеси, які виснажують журналістів і редакції та відлякують інших від небезпечних тем. Ця «правова війна» — використання закону як зброї — дешевша й менш скандальна, ніж фізичні напади, адже вона маскується під легітимність. Тому з нею складно боротися. CPJ тепер залучає не лише медіаюристів, а й експертів з податкового права, міжнародної торгівлі та суміжних сфер, щоб захищати журналістів у нових умовах.

Мене дуже вразив Густаво Ґорріті, перуанський журналіст. Він знайшов нестандартний спосіб використати закон про дифамацію: юристи його команди заздалегідь попереджають, що будь-які заяви про «фейкові новини» щодо їхніх розслідувань розглядатимуться як наклеп. Це приклад того, як право може бути не лише інструментом тиску, а й захисту. Якщо політик скаже, що розслідування Ґорріті — фейк, йому доведеться доводити це в суді. Такі кейси додають оптимізму. Надії також додає локальна журналістика та сила спільнот. В Україні існують тисячі гіперлокальних редакцій, розташованих у селах чи прифронтових районах, вони працюють у складних умовах, і їх не можна просто закрити. Тож мій оптимізм — у людях, спільнотах і нових підходах до журналістики. А що дає надію вам, особливо зараз, коли кількість загиблих журналістів рекордна, а можливості організацій на кшталт вашої обмежені? У чому ви бачите підстави вірити, що ситуація може змінюватися не лише в гірший бік?

Я зберігаю оптимізм, бо переконана, що більшість людей у світі цінує факти. У кожній країні є журналісти — локальні, регіональні, національні, міжнародні — які, всупереч загрозам, віддано й чесно доносять інформацію до аудиторії. Мене надихає їхня сміливість: вони продовжують працювати навіть у найтрагічніших умовах. Щодня бачу людей, які свідомо ризикують, щоб точно описати, що відбувається. Найменше, що я можу зробити, — підтримувати їх, допомагати вистояти та продовжувати роботу. Саме це дає мені сили.

Хочеться підбадьорити людей і нагадати: коли люди комусь не довіряють, це часто означає, що їм не байдуже — довіра для них важлива. Тож усі загрози дезінформації та вплив технологій лише підтверджують, що наша професія сьогодні стала ще потрібнішою.

Так, журналістів не переслідували б, не заарештовували й не вбивали рекордними темпами, якби наша робота не мала значення. Ніхто не завдає шкоди тим, хто неважливий. Удару завдають тоді, коли люди роблять щось справді суттєве й впливове.

Я знаю, що ми вистоїмо і продовжимо працювати. Дякую за цю розмову і за прямоту. Я дуже хочу, щоб нас послухали не лише журналісти, а й ширше коло людей, які намагаються зрозуміти, де ми опинилися у цьому світі. Ще хочу, щоб було більше солідарності з українцями, які зараз у надзвичайно важкій ситуації. Я часто кажу, що в одних країнах вбивають професію, а у нас вбивають журналістів. Але принаймні сьогодні наша професія в Україні залишається дуже сильною і стійкою.

Мені здається, українські журналісти знову і знову доводять, наскільки цінною й важливою є ця робота. Я не можу достатньо описати, наскільки сильно я захоплююся тим, що ви робите, і наскільки це викликає в мене щиру повагу. Ви працюєте в умовах, які важко навіть уявити, і все одно продовжуєте робити свою справу.

‍