«Солідарність — це не жест і не співчуття, а спільна робота» — Халід Абдалла

Вступ

Халіде, це незвичний початок для нас. Ми вже записали цю розмову, але згодом обоє відчули: у ній чогось бракує. У певних моментах було некомфортно — не через брак довіри, а радше через її надлишок. Під час запису стало зрозуміло: над нами тяжіє не лише особистий досвід, а вся історія наших регіонів — воєн, травм і геополітичних протиріч. І раптом наш діалог опинився в ситуації, де реальності накладаються одна на одну: держави, які уможливлюють геноцид у Палестині, водночас підтримують Україну; а сили, що виступають проти Ізраїлю, часто є тими самими, які воюють проти України. З’явилося відчуття, ніби ми звертаємося не одне до одного, а до різних, часто несумісних аудиторій, і водночас ніби представляємо не лише себе. В українському суспільстві немає спільної, розділеної солідарності щодо війни в Ґазі. Є складні й суперечливі стосунки з Ізраїлем. Є глибоке нерозуміння того, що насправді відбувається в Ґазі. Я відчувала, що українській аудиторії почути твої слова може бути значно важче, ніж мені самій. Це був мій особистий виклик. Саме ти наполіг, що до цієї розмови потрібно щось додати — майже переписати її. Для нашого подкасту це нетипово. Чому для тебе це було так важливо? Що ми намагаємося виправити цим вступом?

Я навіть замислювався над тим, щоб перезаписати всю розмову. Мені складно уявляти, що аудиторія спершу отримає пояснення, а вже потім — саму розмову. Але для мене важливо повернутися до того, чому ми взагалі захотіли її записати, і з якої позиції ми говоримо. Мені здається, що саме в цій позиції — у напрузі між нашими досвідами — є щось цінне. Влітку в Грузії ми багато спілкувалися. Уже тоді почалося певне переосмислення наших позицій. Але зараз я відчуваю, що речі, які раніше здавалися очевидними й не вимагали проговорення, більше не можуть залишатися мовчазними. Я хочу сказати кілька речей українській аудиторії одразу, на самому початку. Передусім — я хочу чітко заявити про свою солідарність з Україною. Я розумію, що звертаюся до людей, які роками живуть у війні. І водночас мушу визнати: я не можу до кінця зрозуміти весь цей досвід. Для мене важливо не приховувати цього й не говорити з позиції уявного знання. Частково цей вступ з’явився тому, що десь глибоко ми відчуваємо: між нашими боротьбами мала б існувати солідарність. Але ми живемо у світі, де насправді її часто немає. Причини — історичні, політичні, геополітичні. І вони породжують болісні форми нерозуміння. Останні два роки нас постійно стикають у порівняннях: Україна — Палестина, Україна — Сирія. Звучать запитання: «Якщо ви допомагаєте Україні, чому не допомагаєте Палестині?» або «Чому одних підтримують, а інших — ні?» Це створює дуже вразливу ситуацію, де неможливо говорити чесно й безпечно, якщо немає довіри. Нещодавно я був в ефірі Sky News. В одному новинному блоці говорили про Палестину, в іншому — про війну Росії проти України. Там був український солдат, який говорив про Донбас. Його запитали, що означало б для нього втратити його. Він відповів: «Уявіть, що у вас є дім, і хтось просто його забирає». Це ті самі слова й та сама метафора, яку палестинці використовують десятиліттями. І водночас ми живемо у світі, де ці очевидні перегуки не перетворюються на автоматичну солідарність. Її спотворюють страхи, політичні інтереси, історична провина, уявлення про те, про що дозволено говорити, а про що — ні. Ми постійно балансуємо: як відстоювати справедливість в одному контексті й не мовчати в іншому, не боячись, що твої слова використають проти тебе або проти справи, якій ти відданий. Саме тому мені здавалося важливим почати цю розмову з визнання наших лояльностей, наших болів і тих географій, з яких ми говоримо. Бо на певному рівні ми завжди мислимо з цього місця. Ми бачимо, як руйнуються політичні й правові норми, закладені після Другої світової війни. Вони розмиваються під тиском нерівності сили, історичних травм і того, як світ був перекроєний після Холодної війни — у Східній Європі, в арабському світі, у глобальному балансі влади. У такій реальності надзвичайно складно втримувати внутрішню рівновагу — і в розмові, і в емоціях. Але для мене залишається принцип, у який я вірю: ніхто не є вільним, доки не є вільними всі. Це не наївність. Для людей із вразливих регіонів це реальність. Без міжнародного права слабші завжди опиняються під тиском сильніших — у логіці, яка зрештою руйнує всіх. У знаменитому Мелоському діалозі Фукідіда (фрагмент із «Історії Пелопоннеської війни» Фукідіда, — ред). звучить фраза: право можливе лише між рівними за силою; сильні роблять те, що можуть, а слабкі терплять те, що мусять. Ця думка разюче відгукується сьогодні — коли думаєш про Україну, Палестину й багато інших місць.

Раніше я сприймала солідарність як почуття — як емпатію: вона або є, або ні. Але з наших розмов я зрозуміла інше: солідарність — це праця.

Є одна фраза, на яку я натрапив багато років тому: «Якщо ти прийшов сюди, щоб допомогти мені, можеш іти додому. Але якщо ти прийшов, бо віриш, що твоя боротьба — це частина моєї боротьби, тоді, можливо, ми зможемо працювати разом». Мені вона дуже відгукується. Солідарність — це не про жест і не просто про співчуття. Це про спільну роботу. 

Інтерв’ю

Халіде, хочу повернутися до нашої першої розмови — ще до Грузії. Я нещодавно побачила у Facebook фото з програми на «Громадському», яку ми робили близько десяти років тому. Це було взимку 2014 року, ми записували інтерв’ю по Skype. Ти був не просто актором у документальному фільмі «Майдан» (йдеться про площу Тахрір у Каїрі, з якої почався протестний  рух - ред) , а одним із засновників руху Mosireen, який підтримував повстання проти Мубарака в Єгипті. Ми зараз говоримо з двох різних перспектив — української та арабської. Україна веде війну проти зовнішнього агресора, але ця війна почалася після повалення власного диктатора. І попри війну, в Україні не сталося контрреволюції: багато людей з Майдану сьогодні працюють у політиці та державі. Якщо ж подивитися на Єгипет і ширше — на арабський світ, ми бачимо іншу траєкторію: нові диктатури, репресії, тюрми для активістів. Як ти сьогодні дивишся на те, що сталося тоді в Єгипті? Чи могло все піти інакше?

На якомусь рівні це те, що нас об’єднує, бо це майже архетипово для процесів змін у будь-якій країні. Зміни майже ніколи не відбуваються рівно й по прямій. Це нелінійний, ламкий, часто виснажливий шлях, який рідко вкладається в межі одного життя. Формально мій досвід Єгипетської революції почався у 2011 році. Але якщо чесно — значно раніше. З мого діда і батька. Вони мали ліві погляди й були політичними в’язнями в Єгипті. Якщо піти ще далі, це й боротьба мого діда за незалежність Єгипту від Британської імперії. Тому для мене це не одна подія, а довга історична дуга, яка тягнеться поколіннями. Коли ми говоримо про революцію, дуже часто уявляємо собі момент надії, підйому, спільного пориву. Але майже завжди за цим іде відкат. Так було з Французькою революцією, так було з багатьма іншими. Є уявлення про те, куди все має прийти, і є те, куди воно часто приходить насправді — до тиску й репресій. Але в момент самої революції завжди з’являється простір можливостей. Саме заради нього люди йдуть на ризик. Саме заради нього вони тримаються й живуть далі — навіть коли світ не дає швидких або повних відповідей. Це боляче, і це складно. У Єгипетській революції є багато того, що й досі мене надихає, і речі, яким я залишаюся вірним. Минуло майже п’ятнадцять років. Прихід Ас-Сісі до влади у 2013 році став переломним моментом. Далі були масові вбивства, тюрми, вигнання. У мене багато друзів у в’язницях. Інші живуть у вигнанні — зовнішньому чи внутрішньому. Я бачу в цьому не лише біль, а й закономірність. Визвольні рухи в арабському регіоні стикаються з глибокими системними проблемами — економічними, політичними, геополітичними. Тут не обійтися без реалізму. Такі процеси майже завжди повільні й важкі, і саме тому вони так розчаровують. Для мене тут ключове питання завжди одне: що я обираю? Сказати, що все марно, і відійти? Чи намагатися жити вже зараз якомога ближче до того світу, в якому я хочу жити, вкладати в це свою енергію й дивитися, куди це приведе? Мій досвід підказує, що це важко. Але я обираю давати можливостям шанс. Навіть якщо я зазнаю поразки, я все одно обираю життя в просторі солідарності. Для мене важливіше залишатися в полі сенсу й зв’язку з людьми, ніж жити з відчуттям, що все марно.

Тут дуже відчувається різниця досвідів. Українці й грузини, наприклад, частіше готові діяти — у нас був досвід успішних революцій. А є суспільства, де жодне покоління не мало такого досвіду. Як це впливає на готовність людей до змін?

Досвід має величезне значення. Коли суспільство бодай раз бачило, що хід історії можна змінити, це залишає слід. Водночас існують країни, де люди ніколи не мали цього відчуття. Росія — один із прикладів: там майже не було демократичних революцій, які дають суспільству відчуття «ми можемо».

Але є ще одна площина — дуже практична. Після революції завжди постає питання: що робити далі? Я приїжджала до Єгипту, Тунісу та Йорданії у 2012–2013 роках, уже після піку революцій, і тоді мене найбільше цікавило саме це. Я навіть написала книжку «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції». Мій висновок тоді був досить жорстким: не можна чекати, що країну змінить хтось інший. Якщо ти хочеш реальних змін, рано чи пізно доводиться заходити в політику. Неможливо вічно залишатися лише вуличним активістом. Між революцією і реальними змінами має бути місток. Сьогодні я менш категорична. Я краще розумію, наскільки це складно, ризиковано й болісно. Але питання «що робити після революції» для мене залишається ключовим. Ти говориш про закономірність контрреволюції. Але революція все одно стається. Що запускає цей момент?

Революції не виникають на порожньому місці. Вони починаються тоді, коли здається, що все зайшло надто далеко, коли на горизонті немає жодних реформ. Люди можуть довго терпіти погане життя, сподіваючись, що хоча б наступне покоління житиме краще. Але коли й це стає неможливим, з’являється запитання: «А заради чого все це?» Саме в цей момент виникає революційний стан. Люди відчувають потребу в радикальних змінах, навіть якщо не до кінця розуміють, як саме вони відбудуться. Часто революції вибухають на фоні вакууму влади. У Єгипті десятиліттями не існувало реальних політичних сил, здатних керувати країною. Натомість діяла система інтересів — бізнесових і державних, — яка підтримувала старий порядок. І в якийсь момент люди кажуть: «З нас досить». Філософ Жиль Делез якось сказав, що є два способи говорити про революцію. Перший — історичний: дивитися назад і думати, що цього не варто було робити, бо ще не все було готове. Другий — це внутрішній досвід революційного моменту, коли люди не чекають істориків і пояснень, а діють, бо більше не можуть терпіти. Революція завжди відбувається між цими двома полюсами. Мозок намагається раціонально планувати, а внутрішній потяг шукає вихід із реальності, яка більше не дає нормального життя. Часто цей пошук триває поколіннями. Ті, хто йдуть до кінця, нерідко отримують у спадок не лише надію, а й родинні історії боротьби, переслідувань і ув’язнень. Коли революційний вибух уже стається, доводиться одночасно мати справу з усім, що десятиліттями гнило під поверхнею. Це відбувається паралельно з дуже простим і зрозумілим бажанням людей повернути собі хоча б мінімальну стабільність. Їм потрібно годувати дітей, жити без постійного страху, мати хоч якусь опору. Саме тут часто з’являється запит на «сильну руку» — на того, хто скаже: «Досить, усі по домівках, порядок відновлено». За цим майже завжди приходить хвиля репресій. Є старий жарт про різницю між песимістом і оптимістом. Песиміст каже: «Гірше вже не буде». А оптиміст відповідає: «Ще й як може». Щоб бути оптимістом у серйозному сенсі, потрібно тверезо бачити, наскільки все може погіршитися, і водночас не втрачати віри в інший варіант.

Коли ти говориш про це, дуже відчувається зв’язок із Палестиною.

Так. Коли я думаю про Палестину, я постійно ставлю собі запитання: «Що може бути далі — після геноциду?» Я народився у Шотландії в 1980 році в родині єгипетського походження. Моє життя з самого початку минало на тлі воєн і насильства на Близькому Сході: 1967 рік, Ірак, Палестина, 11 вересня. Це сформувало мій спосіб жити з цією реальністю. Якщо ти намагаєшся змінювати світ в арабському контексті, ти завжди знаєш: тебе можуть ув’язнити, убити або зламати життя. У західному світі це виглядає інакше — там ти стикаєшся з мовчанням. Про Палестину не прийнято говорити. Причини ісламського тероризму часто не розглядають у всій складності. Це мовчання стає частиною механізму, який уможливлює геноцид. І тоді постає питання: навіщо жити за правилами, які очевидно не працюють? Ця напруга формує ідентичність, культурну пам’ять, спосіб мислення. Водночас тут виникає небезпека переносити один досвід на інший — накладати арабський досвід на український або навпаки. Але часто це не працює. Саме це мені здається важливим — і дуже складним.

Повернімося до Ґази. Ти публічно з’являєшся на червоних доріжках із написами на долонях — «Припиніть озброювати Ізраїль», «Зупиніть окупацію». Чи справді це настільки ризиковано?

Абсурд у тому, що ми взагалі ставимо це питання. Ми не повинні жити у світі, де спротив геноциду може коштувати людині кар’єри або нормального життя. Мені часто кажуть: «Ти такий сміливий». Але правда в тому, що коли я публічно став на захист Ґази, світ не впав. Навпаки — я знайшов своїх людей. Я побачив, що простір солідарності значно ширший, ніж здається, якщо дивитися лише на інституції. Люди по всьому світу побачили відео, світлини, трансляції. Усвідомлення зростає. Але цього досі не відбулося на рівні великих держав. І це дуже важко прийняти.

Багато українців не до кінця розуміють, чому Палестина має таке велике значення — не лише політичне, а й емоційне. Чому вона стала таким потужним символом?

Мені здається, все зводиться до кількох базових речей: масштабу несправедливості, її тривалості та її характеру. Щойно ти починаєш це усвідомлювати, стає важко позбутися відчуття, що майже ніде у світі немає настільки довгого й системного досвіду окупації саме такого типу. Ми говоримо про десятиліття. У травні цій окупації виповниться 78 років. Це роки апартеїду, тотального контролю, багатолітньої блокади — і зрештою геноциду. В арабському світі Палестина стала символом того, наскільки міжнародна система демонструє зневагу до прав арабів і арабських суспільств. Але є ще один рівень. Щоб така система могла існувати, потрібні механізми придушення. Тут ми бачимо роль арабських режимів, які так чи інакше стають співучасниками. Сьогодні майже в усіх арабських країнах існує суспільний запит на визволення Палестини. Але дуже часто ті самі люди, які прагнуть свободи для Палестини, водночас хочуть змін і у власних державах. Саме тому про-палестинський активізм жорстко придушують.bУ цьому сенсі Палестина — своєрідний політичний лакмусовий папірець. Боротьба проти автократів і боротьба за справедливість для Палестини тісно переплетені. Автократія тримається на тому, щоб люди не могли об’єднатися. Вона відстежує будь-які форми інакомислення й придушує їх ще на старті.bКоли ти приїжджаєш на Західний берег, це відчувається фізично. Особливо в Хевроні. Посеред міста стоять стіни й перегородки, які визначають, де палестинці можуть пройти, а де — ні. Тебе буквально ведуть коридорами контролю, крізь решітки й турнікети. А тепер, у світі тотального нагляду, це стало ще жорсткішим: системи розпізнавання облич, камери, постійний контроль. Ти живеш усередині дистопії, де репресія — не виняток, а правило. І це я ще навіть не говорю про Ґазу і про те, що з нею зробили після сімнадцяти років блокади. Поруч із цим існує світ, який заявляє, що стоїть на сторожі справедливості, міжнародного права, правил. І поруч існує народ, який з 1948 року — а насправді й раніше — живе під таким масштабом несправедливості. Це болісний удар по самому відчуттю того, що справедливість у світі взагалі можлива.

Чи не варто тоді ставити питання інакше — не «чому Палестина має значення», а «чому міжнародна система готова платити таку ціну, щоб це тривало»?

Так, саме так. Чому система готова знецінювати право, руйнувати інституції, миритися з хвилею авторитаризму? Чому вона готова платити цю ціну знову і знову? Тут сходяться військово-промислові інтереси, історія Заходу в регіоні, нафтові й геополітичні розрахунки. Усе це концентрується в одній точці й змушує людей переосмислювати те, як насправді працює світ. Але навіть якщо відкласти геополітику, залишається найголовніше: ти бачиш, як тисячами вбивають дітей, схожих на твоїх. Для арабського світу, який історично близький до цього болю, це неминуче породжує глибоку солідарність. І ця солідарність виходить далеко за межі регіону.

Ти вже говорив про 1948 рік і Накбу. Чому для розуміння сьогоднішньої Ґази це так принципово?

Тому що Накба не завершилася. У 1948 році близько 800 тисяч людей були вигнані зі своїх домівок. Але існує поняття незавершеної Накби. Уже 78 років покоління за поколінням палестинців живуть із тим самим відчуттям насильницької несправедливості. Одна з найжорстокіших речей у нинішній ситуації в Ґазі полягає в тому, що серед загиблих є онуки тих, кого вигнали у 1948-му. Ці образи повторюються знову і знову. І від тебе ніби очікують, що ти просто сидітимеш і це сприйматимеш. Це справжнє насильство над психікою. Постійний удар по нашій спільній людяності.

Коли я думаю про Ґазу, мене паралізує відчуття безпорадності. З Україною інакше: ми можемо захищатися, у нас є держава й армія. У Палестини цього немає. Що дає тобі надію?

Мені дає надію справедливість. Є проста формула: «Немає справедливості — немає миру». Мир можливий лише разом зі справедливістю, і я вірю в людське прагнення до неї. Сьогодні ми бачимо, як єврейські спільноти по всьому світу виступають проти дій держави Ізраїль і кажуть: «Не від мого імені». Формується міжнародна солідарність, нові альянси, нові політичні траєкторії. Несправедливість такого масштабу нежиттєздатна. Вона потребує тотальної мілітаризації й всепроникного нагляду. Зрештою це руйнує всіх — і тих, проти кого вона спрямована, і тих, хто її підтримує. Для мене компас очевидний: рухатися в бік справедливості.

Ти сказав одну дуже важливу для мене річ про роль Доді Аль-Файєда в серіалі «Корона». Ти помітив, що для багатьох арабів ця роль стала чимось значно більшим, ніж просто екранним образом. Чому?

Коли вийшов сезон, у якому центральною лінією стала історія Доді та Діани, я раптом усвідомив: це, можливо, перший арабський персонаж у західному мейнстримному серіалі, якого глядачі встигають по-справжньому пізнати. Не боятися. Не зводити до функції чи стереотипу. Коли він гине, ти справді сумуєш за ним. І для мене це стало дуже болісним усвідомленням. Я подумав: «Ого, це вперше, коли араб у західному кіно отримує простір для емпатії». І це відбулося на тлі геноциду в Ґазі, який уже тривав. Ці дві реальності наклалися одна на одну. Саме тоді я відчув додатковий рівень відповідальності — виходити на червоні доріжки й говорити вголос: «Припиніть вогонь негайно», «Припиніть озброювати Ізраїль», говорити про окупацію і про заручників. Бо те, що відбувається навколо Палестини, — це приклад дегуманізації, яка стала нормою.

Ти працюєш у мейнстримній західній індустрії. Водночас ти відкрито кидаєш виклик цій нормі. Чи це єдиний спосіб змінювати культуру — зсередини?

Я займаюся різними формами роботи. Я знімався і в незалежному кіно в арабському світі, і у великих голлівудських проєктах. У кожному з цих просторів виникає те саме питання: як мені жити в цій ролі? Як зробити роботу так, щоб вона не суперечила тому, куди, як мені здається, нам потрібно рухатися культурно й політично? Моя ідентичність століттями дегуманізувалася. У масовій культурі арабів часто зводять до кліше. Через такі ролі, як Доді, я можу цьому протистояти. Те саме стосується фільмів про Ірак, 11 вересня, революцію в Єгипті. Я ніколи не думав, що мій перший допит поліцією відбудеться у Великій Британії. Я був упевнений, що це станеться в Єгипті. Але виявилося, що ці реальності пов’язані. Ті самі причини, через які я виходив на барикади в Єгипті, — це ті самі причини, через які я виходжу на барикади тут. Просто тут це має інші форми. Ми стикаємося з різними проявами авторитаризму. І право говорити завжди має ціну.

Багато хто вважає, що велике комерційне кіно — не надто дружнє середовище для політичної позиції. Чи комфортно тобі в ньому?

Буває по-різному. Індустрія — це віддзеркалення суспільства і політичних норм, які йому нав’язують. Вона не краща і не гірша за інші сфери, просто більш видима, а отже — сильніше піддається тиску. Водночас вона достатньо велика, щоб у ній існували простори солідарності. Коли я вперше вийшов на червону доріжку з цією позицією, я відчував себе дуже самотнім. Репресивні сили працюють саме так — вони намагаються ізолювати. Зараз цього відчуття немає. У нашій індустрії понад п’ять тисяч кінопрацівників підписали заяви солідарності з Палестиною. Це документалісти, музиканти, працівники культури з різних країн. Я не вважаю це своєю особистою заслугою. Я просто намагаюся робити свій внесок і бути частиною колективної справи.

Коли українці говорять з іноземцями, від них часто очікують, що вони говоритимуть від імені держави. Я ловлю себе на тому, що інколи роблю те саме з тобою — питаю про «офіційну позицію» арабських країн щодо Ґази. Але мені важливо не загубити тут звичайних людей. Чи ти відчуваєш, що дискурс справді змінюється?

Так, і це важливо. Але він змінюється не на рівні урядів. Він змінюється серед людей. Саме тому про-палестинський активізм так жорстко придушують у багатьох країнах. Бо він пов’язаний не лише з Палестиною, а й з бажанням змін у власних державах. Палестина стала точкою концентрації — не винятком, а місцем, де сходяться історія колоніалізму, антисемітизму, авторитаризму й глобальної нерівності. Це складне переплетіння, і саме тому тема така болюча й така небезпечна.

Мене дуже зачіпає відчуття жорстокості подвійних стандартів. Україні потрібна підтримка західних союзників — і водночас саме ці країни, на твою думку, є співучасниками геноциду в Палестині. Як ти з цим живеш?

Геополітично це одна з найболючіших точок. Україні життєво необхідна підтримка Великої Британії, США, Німеччини. І водночас саме ці держави продають і постачають зброю, якою вбивають палестинців, які фактично не мають чим захищатися. Я розумію логіку українських політиків: не піднімати тему Палестини, щоб не втратити підтримку союзників. Але саме тут і проявляється одна з найбільш жорстоких рис нинішнього світового порядку. Якщо немає універсальних прав і міжнародне право не працює, світ неминуче котитиметься від однієї катастрофи до іншої.

Мені часто доводилося пояснювати іншим, чому російське вторгнення в Україну — це не «ще один складний конфлікт». Чому це не можна релятивізувати. І водночас я бачу, як частина людей не здатна проявити солідарність з Україною саме через досвід Іраку, Сирії, Афганістану.

Після війни в Іраку світова система справедливості зламалася. У фільмі «Зелена зона» є фраза: «Ми все зламаємо. Ми зруйнуємо наші правила». Ми досі за це платимо. Коли люди бачать, що правила не працюють універсально, у них зникає довіра до самої ідеї справедливості. Саме тому так важко втримувати солідарність між різними боротьбами. Але якщо ми погоджуємося з вибірковістю права, ми погоджуємося з тим, що завтра це може вдарити по будь-кому.

Уяви, яким сигналом могла б стати помітніша українська солідарність із палестинцями.

Я впевнений, що вона частково вже є, просто її не завжди видно. І я думаю, що така солідарність могла б стати дуже потужним меседжем назовні.

Я часто думаю про виснаження. В Україні четвертий рік війни. Люди втомлені. Але вони не можуть не діяти — бо війна тут, у їхньому житті. Ти живеш у безпеці у Великій Британії. Звідки ти береш сили залишатися активним?

Усе, що для мене справді важливе, народжується з відчуття необхідності. Я просто не можу не діяти — особливо коли йдеться про Єгипет і Палестину. Іноді це здається ризикованим, але саме спільнота дає відчуття: «Ми можемо це зробити». А іноді — «Ми мусимо це зробити». Я плакав перед тим, як написав на руці «Ніколи знову» і вийшов із цим на хідник «Золотого глобуса». Це було дуже боляче, особливо після рішення Міжнародного суду ООН щодо Ґази. Але інакше я не міг. Жити в узгодженості із собою означає не пристосовуватися до несправедливості. Якщо обираєш шлях пристосування — щось усередині вмирає. Якщо обираєш інший — оживає частина, де з’являються справжні зв’язки й проєкти. Для мене важливо показувати: діяти можна, і це до певної міри безпечно. Бо дуже часто люди мовчать не тому, що їм байдуже, а тому, що їм здається, ніби ризик надто високий.

Мені хочеться завершити розмову історією. Я багато спілкуюся з українськими військовими. Один із них сказав: «Уявіть, що ви йдете парком і бачите, як б’ють людину. Можете пройти повз або втрутитися. Шансів мало, але якщо пройдеш повз — із цим важко жити».

Саме так. Ти ніколи не знаєш напевно, як усе повернеться. Але я живу з досвідом, який підказує: навіть маленьке зерно справедливості може прорости. Ти не знаєш, у що саме, але знаєш, що ці зерна з’являються лише тоді, коли ти їх сієш. Часто достатньо просто трохи розширити простір солідарності — і навіть маленький крок може щось змінити.

Нещодавно я зустріла сина українського фермера, якого вбив російський дрон. Він продовжував справу батька і сіяв озимі на спустошеній землі, знаючи, що шансів на врожай майже немає. «Може все зруйнують знову, — сказав він, — але якщо я не посію, то точно нічого не виросте».

Саме так. Це і є вибір — діяти, навіть коли немає гарантій. До речі, Єгипет — один із найбільших імпортерів пшениці — отримує її, зокрема, з України. Цей дуже простий, матеріальний факт для мене стає символом справжнього зв’язку між нашими історіями.

‍

‍

‍