«Менше розмов про те, що подумає Білий дім! Більше діла!» — Керсті Кальюлайд

Керсті, ви очолюєте Олімпійський комітет Естонії та прибули до Мюнхена безпосередньо з Ігор в Італії. Дякую за вашу щиру підтримку українських атлетів — це надзвичайно цінно. Чому, на вашу думку, дискваліфікація скелетоніста Владислава Гераскевича через «шолом пам’яті» стала одним із визначальних моментів цієї Олімпіади?

Дискваліфікація Владислава Гераскевича перетворила локальний інцидент на глобальний прецедент. Звісно, у МОК є правила, але де межа між регламентом і людяністю? Український скелетоніст не вдавався до агресивних протестів на кшталт блокування траси на «Вуельта-2025», коли спортсменів буквально зупинили (у 2025 році останній етап перегонів було скасовано після того, як трасу заблокували люди з палестинськими прапорами в руках, які протестували проти участі у «Вуельті» команди Israel Premier Tech — ред.). Це було небезпечно, спортсмени не змогли завершити змагання. На шоломі Владислава не було ворожих закликів — лише стримані чорно-сірі світлини пам’яті. Це не виглядало викликом, доки рішення про дискваліфікацію не зробило це питанням світового масштабу.

Звісно, я горда тим, що це стало світовим питанням, і пишаюся тим, що про речі, які заборонені в Мілані, можна вільно говорити в Мюнхені. Рада, що завдяки YES (Ялтинська Європейська Стратегія — ред.) Владислав має змогу обговорити свій вчинок із лідерами держав. Це доводить: голос правди неможливо зупинити дискваліфікацією.

Що це означає для вас?

Дуже багато. Ще до старту Ігор ми застерігали МОК: російські та білоруські атлети крок за кроком повертаються на світову арену. На жаль, країни Балтії опинилися в меншості, тож тепер ми мусимо діяти витонченіше, пояснюючи спортивній спільноті справжню суть речей. І випадок Владислава — саме такий інструмент. Я прямо сказала нашим естонським спортсменам: ми не будемо бойкотувати Олімпіаду. Натомість ми зробимо синьо-жовті кольори нашою головною присутністю — всюди й у будь-якій кількості. Саме такі асиметричні кроки потрібні олімпійському руху сьогодні, щоб тему агресії не вдалося замовчати чи проігнорувати.

Очевидно, що українці глибоко розчаровані рішеннями Міжнародного олімпійського комітету. Зрештою, за олімпійськими гаслами часто стоять великі капітали та ще більша політика. Ми добре пам’ятаємо 2014 рік: Росія приймала Ігри в Сочі, а вже за лічені дні розпочала вторгнення в Україну. Як ви вважаєте, чи здатний МОК до справжньої трансформації і яку мету ви, як очільниця естонського спорту, ставите перед собою в цьому діалозі?

Більшість членів МОК — вихідці зі світу спорту, для яких інтереси атлетів понад усе. Вони досі плекають болісний спогад про бойкот московської Олімпіади-1980, коли понад 60 країн відмовилися від участі через агресію СРСР в Афганістані (понад 60 країн відмовилися від участі в Олімпіаді через збройну агресію СРСР в Афганістані — ред.). Це прагнення зберегти змагання за будь-яку ціну робить їх глухими до реальності. Ба більше, вони часто апелюють до подвійних стандартів, згадуючи конфлікти в Ефіопії чи Південному Судані.

Проте для нас межа очевидна. Росія — держава-підписант Гельсінського заключного акту — цинічно розтоптала власні зобов’язання. Вимагати від українців змагатися з агресором «на рівних» — це не чесна гра, а кричуща несправедливість. Авторитарні режими віртуозно перетворюють спорт на інструмент пропаганди, купуючи лояльність федерацій. Така деградація олімпійських принципів не просто руйнівна — вона огидна.

Ви зустрічалися з Владиславом Гераскевичем? Говорили з ним?

Так, я зустрілася з ним у п’ятницю. Під час вечері, яку я модерувала, я мала за честь привітати його від імені всіх присутніх. Пишаюся рішенням YES запросити його до Мюнхена: це дало йому можливість пояснити лідерам думок, що насправді стоїть за його вчинком.

Справді, для спортсменів це дуже багато означає. Ми — люди не зі спорту, не до кінця розуміємо, що означає для таких людей опинитися поза Олімпіадою. 

Безперечно, для атлета дискваліфікація — це крах мрії, до якої він ішов усе життя. Проте мрії людей, чиї обличчя Владислав закарбував на своєму шоломі, вже обірвалися назавжди. Як і мрії їхніх близьких. У Владислава ще може бути шанс на наступній Олімпіаді, а в них — уже ніколи. Саме тому спроба просто «викреслити» їх із цих Ігор заради регламенту виглядає такою несправедливою.

Кілька тижнів тому в Давосі ми разом із безпековим експертом Карлом Масалою обговорювали його резонансну книгу «Якщо Росія переможе». Ця антиутопія змальовує похмурий сценарій, де під окупацією опиняється навіть естонська Нарва — місто, куди ви свого часу символічно переносили президентську резиденцію. Тоді ми зійшлися на думці: сьогоднішня Нарва вже не є тією «ахіллесовою п’ятою», якою була колись. Чого саме вдалося досягти естонцям у цьому регіоні? І як, на ваш погляд, має виглядати надійна система стримування для такої країни, як Естонія?

Відверто кажучи, для Нарви ключовим фактором стримування стало приєднання Фінляндії до НАТО. Раніше місто було самотнім форпостом на далекому північному сході, а тепер воно — на березі внутрішнього «озера» Альянсу, Балтійського моря. Це прямий наслідок дій Путіна: безпекова ситуація тут кардинально покращилася.

Інший наслідок — світоглядна трансформація. Навіть ті, хто ностальгував за Радянським Союзом, змінили думку під впливом незалежних медіа та очевидних загроз від російського режиму. Це болісний процес. В Естонії чимало щемких історій про те, як люди розривають зв’язки з рідними десь за Уралом, бо не можуть змиритися з тим, що коїть їхня батьківщина.

Тож що відбувається? Думаю, що світогляд став набагато чіткішим для всіх. Стало зрозуміліше, де насправді корінь зла у цьому світі, і що вісь зла — це Росія, Китай, Північна Корея. Сьогодні це очевидно і для нашого російськомовного населення в Естонії також.

Я хочу торкнутися не лише питань оборони, а й ментального виміру нашої безпеки. Мій знайомий тайванський журналіст Джейсон Лю, який досліджує вплив Китаю, нещодавно відвідав Нарву. Його цікавило не стільки залізо, скільки люди — те, як функціонує російськомовна частина суспільства, яку Кремль намагається перетворити на інструмент впливу.

Пам’ятаю, як за часів вашого президентства ви символічно переносили резиденцію до Нарви. Це був потужний жест: не «ми не дозволимо вам», а «ми — з вами, ми тут для вас». Ви боролися з ізоляцією через присутність і діалог. Але світ змінився. Російська пропаганда й ультраправі рухи сьогодні майстерно паразитують на горі, відчутті несправедливості та загальному невдоволенні, руйнуючи довіру до державних інституцій. Як Естонія протистоїть цій вірулентній стратегії гніву? Чи можливо в сучасному світі взагалі приборкати такий суспільний резонанс та обурення?

Естонська модель держави була кращою за російську ще з 1991 року. Єдиний парадокс полягав у статусі власників «сірих паспортів». Під тиском західних партнерів ми надали їм право безвізового руху як на Захід, так і на Схід. Це зробило паспорт іноземця ледь не найбажанішим документом у світі: люди трималися за нього десятиліттями, намагаючись передати навіть дітям, аби лише не обирати сторону. Однак саме цей статус підтримував небезпечну невизначеність щодо лояльності.

Усе змінили події останніх років. У 2014-му третина російськомовних естонців чітко заявила: «Ми — українці». Після 2020-го ще третина ідентифікувала себе як білорусів. Агресивні дії Кремля призвели до того, що його власна діаспора почала стрімко дистанціюватися від Росії.

Зараз ми остаточно закриваємо російські школи. Це варто було зробити значно раніше, але міжнародні інституції, зокрема ОБСЄ, не усвідомлювали реальних ризиків.

А як це сприймається політично?

Тут є певна політична іронія. Те, що покоління бабусь вважало привілеєм, нинішня молодь сприймає як сегрегацію. Під час моїх візитів до Нарви я чула головну претензію: молоді російськомовні батьки прагнуть віддавати дітей саме до естонських шкіл. Оскільки в місті бракує місць, люди змушені переїжджати до Тарту чи інших міст, аби забезпечити дітям якісну освіту.

Замість боротьби за «рідну мову» в школах батьки обирають естонську, бо хочуть для своїх дітей майбутнього в цивілізованому європейському суспільстві. Для них це найшвидший шлях до інтеграції. І на тлі цього чіткого запиту залишається лише одне незручне запитання: чому ми відкладали це рішення цілих тридцять років?

Насправді це показовий кейс, який нагадує мені історію колеги з молдовського села в Україні. Її мати свідомо обрала для доньки українську школу замість румунської, бо та давала якіснішу освіту та ширші перспективи. Звісно, в ідеалі кожна школа має бути сильною, незалежно від мови навчання. Проте головне в іншому: сьогодні українська чи естонська мови більше не сприймаються як щось нав’язане. Навпаки — це мови можливостей, якими люди прагнуть володіти заради власного майбутнього.

Так. Моя мама згадувала кумедний випадок із 70-х. Її колеги-росіяни, повернувшись із поїздки до Фінляндії, були щиро шоковані тим, що там ніхто не розуміє російської. Радянська пропаганда так довго переконувала їх, що це мова «міжнародного спілкування», що зіткнення з реальністю стало для них справжнім відкриттям.

У Нарві російська справді домінує, але це не робить усіх мешканців росіянами. Там живуть представники дев’ятнадцяти різних спільнот — від вірмен до чеченців, — і для багатьох із них російська є лише лінгва франка, а не маркером лояльності Москві. Зрештою, ми приходимо до європейських стандартів. У Німеччині мешкають мільйони росіян, але ніхто не вимагає від Берліна державних російськомовних шкіл.

В Естонії ви можете відкрити приватний заклад і навчати будь-якою мовою, якщо там не транслюють пропаганду агресора. Але державний бюджет більше не фінансуватиме систему, яка тримала людей в ідеологічній ізоляції. Естонія, як і Німеччина чи Британія, не має такого обов’язку.

Якщо говорити про оборону, ми переживаємо критичний момент: світ дедалі частіше дискутує про життєздатність НАТО та роль США в Альянсі. НАТО, безумовно, існує, але чи достатньо цього? Приєднання Фінляндії та Швеції стало історичним кроком, проте чи відчули ви інші реальні дії Альянсу для зміцнення безпеки Естонії за останні роки? Чи з’явилося у вас відчуття, що країна справді стала захищенішою?

Очевидно. Усе почалося 2014 року з окупації Криму. Тоді ресурси НАТО були обмеженими, а видатки на оборону рідко сягали 2% ВВП. У відповідь Альянс запровадив так званий tripwire («розтяжку»), тобто «сигнал стримування» у вигляді посиленої передової присутності в країнах Балтії (Enhanced Forward Presence — EFP), а також передової присутності на південному фланзі — у таких державах, як Румунія. Це фактично було все, що НАТО могло зробити на той момент.

За десять років ця ініціатива переросла у потужні бригади. Сьогодні французькі та британські військові пліч-о-пліч з естонцями складають єдиний бойовий механізм. Починали ми майже з нуля: у 2017 році підрозділи навіть не мали спільного зв’язку. Союзники вчилися воювати на наших теренах на власних помилках: британці опановували територіальну оборону, а французи дізнавалися, що естонські болота — не місце для танків. Якби статтю 5 тоді довелося застосувати миттєво і без підготовки, втрати були б катастрофічними.

Сьогодні ситуація інша. Завдяки EFP та силам JEF східний фланг Альянсу став значно захищенішим. Генерал Крістофер Каволі розробив справді ґрунтовний план нарощування сил НАТО, який, за його словами, потребує 3,7% нашого сукупного ВВП.

Хоча мене дещо непокоїть одне: одного дня війна в Україні може завершитися або хоча б тимчасово призупинитися. Як показує життя, у такі моменти темп щодо оборони зазвичай сповільнюється. Однак Європа настільки велика, що я впевнена: НАТО зможе й надалі забезпечувати необхідний рівень стримування. Тож сьогодні я почуваюся безпечніше, ніж 24 лютого 2022 року, яке, до речі, є національним святом Естонії (24 лютого в Естонії святкують День незалежності — ред.). Ми всі тоді святкували — але ви можете уявити, що ми відчували того дня. Тоді було зовсім не до святкування.

Мушу визнати — сьогодні ми почуваємося значно захищенішими, ніж у 2022-му. Проте питання стійкості нашої оборони залишається відкритим. Нещодавно ми з професором Снайдером мали змістовну розмову з командиром українського 7-го штурмового корпусу 25-ої бригади, яка тримає Покровський напрямок і є однією з найбільших десантних бригад України. Лише один цей корпус чисельно перевищує всі збройні сили Литви. І це підсвічує фундаментальну проблему малих країн Альянсу.

Стандарти НАТО вимагають від нас інвестувати у високовартісні системи — наприклад, авіацію, — які в разі масштабної агресії стануть першочерговими цілями. Сама філософія Альянсу побудована на взаємозалежності та сумісності, і автономно ця система майже не функціонує. Якщо союзники не прийдуть на допомогу миттєво, країна залишається фактично беззахисною перед переважальною силою ворога. Як жити в такій реальності? Це існування в умовах тотальної залежності від політичної волі партнерів.

Сьогодні, коли фундамент НАТО подекуди здригається від сумнівів, головне питання звучить гостро як ніколи: чи справді союзники вступлять у бій, коли пролунає перший постріл?

Рішення в НАТО не ухвалюються якоюсь абстрактною «радою» — кожна держава-член самостійно визначає свій внесок. В Естонії це закріплено законодавчо: наші підрозділи мають право відкривати вогонь у відповідь негайно. Якщо почнеться напад, військові воюватимуть, не чекаючи формальних рішень парламенту чи президента. Французи та британці у складі наших бригад діятимуть так само.

І це, звісно, сигнал: «Ми тут разом — естонці, латвійці, литовці, хто б це не був. Жодних обговорень. Ми спланували і ми готові воювати».

Хоча ми ще не вийшли на цільові 3,7% ВВП, наявність політичної волі є вирішальною. Якщо є воля — а ми переконані, що присутність військ у нашому регіоні це демонструє (наприклад, Німеччина формує бригаду в Литві), — то знайдуться й засоби.

Українці не мали нічого, але в них була воля. Стратегічне мислення Альянсу змінилося з появою сил передової присутності. Військові першими усвідомили, що будуть втягнуті в бій з першого дня, тому перейшли від абстрактних розмов до реального планування підкріплень. Сьогодні НАТО «вийшло з казарм»: постійні навчання від Гренландії до Балтії перетворили декларативне стримування на практичне.

Звісно, залишається відкритим питання «вікна можливостей» для Росії як імперії, що занепадає. Ми маємо бути готовими саме до того моменту, коли Москві здасться, що це вікно зачиняється. Щоб не допустити катастрофічного розриву в готовності, ми без страху вибудовуємо систему колективного стримування.

Сьогодні я також слухала генерала Гринкевича на сніданку, який організували Atlantic Council та MSC. І він висловився дуже чітко: нам потрібні всі армії, і нам потрібно, щоб у них були асиметричні спроможності: держави на кордоні, країни з потужними підводними флотами чи унікальною розвідкою мають складати єдиний пазл. Його доктрина проста: у глобальному світі, де загрози можуть виникнути одночасно і в Балтії, і навколо Тайваню, ті, хто в момент атаки не перебуває під ударом, мають миттєво використати свої ресурси для підтримки інших. Це і є справжня сутність сучасної колективної безпеки.

Генерал Гринкевич — командувач Сухопутних військ США в Європі. Як саме звучали його слова? Адже ми отримуємо вкрай суперечливі сигнали від американської адміністрації. Складається враження, ніби і військові, і політики схиляються до того, щоб США відійшли вбік. Я була на Мюнхенській безпековій конференції минулого року під час виступу Джей Ді Венса, але відтоді ситуація змінилася, а настрої в Білому домі стали ще неоднозначнішими. Тож у якому тоні говорив генерал Гринкевич — він підтримав цю лінію чи ні?

Відкинувши політичну риторику, ми бачимо, що НАТО рухається вперед, адже нарешті з’явилися ресурси. Будьмо відвертими: американці роками закликали нас збільшити витрати на оборону, нагадуючи про Тайвань та інші глобальні загрози. Те, що їм довелося говорити настільки жорстко, — частково наша провина.

Замість того щоб нескінченно аналізувати настрої у Білому домі, нам варто зосередитися на власних зобов’язаннях. Ми повинні допомагати Україні та бути готовими до будь-яких сценаріїв. Навіть якщо уявити малоймовірний мир, за якого Україна збереже 800-тисячну армію, — за це доведеться платити. Як і за нашу власну систему стримування. Цей виклик нікуди не зникне.

Ми маємо робити свою справу незалежно від того, що кажуть у Вашингтоні — ввічливо, різко чи мовчки. Це не має значення. Настав час брати відповідальність на себе.

Прем’єрка Данії Метте Фредеріксен заявила, що її країна віддала Україні все можливе для підтримки оборони. Тепер, коли запаси вичерпані, фокус зміщується на виробництво: інвестиції в український оборонно-промисловий комплекс та нарощування потужностей у самій Данії. Естонія у цьому плані також неймовірна. Важко висловити вдячність країні, яка надала нам найбільшу допомогу в перерахунку на душу населення.

Але ресурси мають межу. Тож на якому етапі ви зараз? Чи почався процес відновлення власних запасів? Я знаю, що естонські компанії вже співпрацюють з Україною у сфері виробництва дронів. Але де ви зараз у ширшому контексті? Ви ухвалили шляхетне рішення — віддали все, щоб ми вистояли. Попри закиди скептиків, які питали: «Навіщо ви віддаєте своє?», я переконана — це був єдиний правильний шлях.

Ми фактично винесли систему стримування на «аутсорс». Було б нерозумно не віддати те, що ми мали. Це зрозуміли і данці, і всі далекоглядні союзники. Звісно, ми поповнюємо власні арсенали: закуповуємо озброєння по всьому світу, відновлюємо та модернізуємо техніку.

Проте сучасна війна диктує нові правила. Щоб ефективно застосувати «масу» зі складів, спершу потрібно нейтралізувати ППО противника, а в цій ніші цикл інновацій триває лічені тижні. Сьогодні абсурдно накопичувати гори готової техніки, яка застаріє ще до початку бою.

Нам потрібна не купа заліза на складах, а мобільна спроможність виробляти актуальне озброєння тут і зараз. А це вимагає переосмислення промисловості. Виробничі потужності мають бути подвійного призначення: сьогодні цех випускає цивільну техніку, а за потреби — миттєво переходить на дрони чи ракети. Немає сенсу штампувати дрони для війни, яка може статись через п’ять років, бо технології на той час будуть іншими.

Український досвід довів: майбутнє — за гнучкими заводами, що здатні виробляти що завгодно під актуальний запит. Це нова стратегічна реальність: тримати на складах лише необхідну базу, але мати індустріальні м’язи, щоб виготовити «масу» в потрібний момент.

Наскільки популярною є така політика в Естонії? Ми часто сприймаємо позицію вашої країни як щось монолітне та цілісне, проте перехід до воєнно орієнтованої економіки та стрімке зростання оборонних витрат неминуче провокують внутрішні політичні дискусії. Чи існує в естонському суспільстві консенсус щодо цього курсу, чи це питання залишається точкою напруги?

Ні, звісно. Росія активно намагається роздмухувати в соцмережах наратив, ніби всі гроші на соціальну підтримку перетворюються на танки й ракети. Але естонці це розуміють.

Єдине нарікання полягає в тому, що наступного року ми витратимо на оборону 5,4% ВВП, тоді як інші лише повільно наближаються до 3%. Утім, я переконана: це не проблема. Європа зараз просто не має спроможності миттєво поглинути такі ресурси. Якщо завтра всі раптом почнуть витрачати 3%, це призведе лише до шаленої інфляції у військовому секторі та хаотичних закупівель, що не відповідають реальним потребам.

Тому я повністю підтримую план генерала Каволі, а тепер і генерала Гринкевича — нарощувати сили НАТО послідовно, контрольовано, поступово підвищуючи витрати. Для естонців це трохи складно — бути лідерами за рівнем витрат, не будучи найбагатшою чи найбільшою економікою ЄС. Але нас надихає те, що ми не самі. Є формат «Північно-Балтійська вісімка» — вісім нордичних і балтійських країн, які роблять те саме. Разом це 33 мільйони людей у межах ЄС і НАТО.

Це те, що Марк Карні називає «середньою силою» — middle power. Це найбільша крижина, на яку ми змогли видертися, коли навколо нас ламається лід. І, як видно з виступу Карні, ця група вже починає відігравати роль у глобальній дискусії.

Мені здається, що зараз ми живемо у кількох паралельних реальностях. В Україні вони різні для військових і цивільних. Проте в іноземній пресі все зводиться лише до обговорення переговорів і домовленостей. На мою думку, цей шлях нікуди не веде.

Розумію. Я ще не зустріла нікого, хто зміг би пояснити мені, чому Путін мав би це підписати. Який для нього в цьому сенс? Його просто немає.

А як ви оцінюєте цю ситуацію? Наприклад, Карл Більдт прямо запитує: чи не час припинити цю гру в ілюзії? Я бачила вас на багатьох заходах і справді хочу почути вашу думку. Українські посадовці у діалозі з Вашингтоном змушені бути обережними: вони демонструють вдячність і намагаються не дратувати керівництво США, щоб зберегти стратегічні відносини. Це зрозуміла й правильна тактика. Проте саме через це вони дозволяють собі значно критичніший тон щодо європейських лідерів, і для мене це виглядає трохи несправедливо.

Чи варта ця гра в «умиротворення» американців таких зусиль, особливо на тлі тиску на європейців? Чи не час нам усім нарешті повернутися до реальності?

Думаю, ми всі розуміємо: нинішня американська адміністрація часом непередбачувана, тому щоденна робота Києва задля підтримки взаємодії з Вашингтоном є цілком виправданою.

Безпекові гарантії, що обговорюються між Україною та США, мають критичне значення, хоча залишається відкритим питання: чому Росія взагалі мала б щось підписувати? Водночас важливо доносити до Глобального Півдня та ООН чіткий меседж: саме Україна демонструє готовність до діалогу, тоді як Росія ігнорує переговори та продовжує бомбардування.

Що ж турбує європейців? Правда в тому, що досвідчена та потужна українська армія є колосальним ресурсом, якого гостро потребує НАТО. Дивно, що це усвідомлення досі не стало загальним. Звісно, шлях до Альянсу та ЄС вимагатиме зусиль у сфері верховенства права та законодавства, але ця інтеграція — в інтересах кожного з нас.

Найгірший сценарій — це укладення сумнівної мирної угоди з наступними виборами, результатами яких спробує маніпулювати російська пропаганда. Це загрожує появою «анти-Майдану» та розворотом України за прикладом Грузії. Європа не може дозволити собі такої поразки. Саме тому ми поспішаємо інтегрувати Україну в західні структури — це питання нашої власної безпеки. І саме це українці й намагаються донести.

Наскільки, на вашу думку, серйозними є розмови про інтеграцію України до ЄС? Нещодавно під час вечері з американськими журналістами та європейськими аналітиками я помітила разючий контраст у поглядах.

Американські колеги налаштовані вкрай скептично: на їхню думку, Європа ніколи на це не піде. Вони апелюють до внутрішньополітичних проблем України, потреби в реформах та корупційних ризиків, вважаючи розмови про вступ лише порожньою риторикою. Натомість європейські експерти переконують: у Брюсселі ці дискусії мають цілком практичний характер.

У цьому контексті виникає питання про так звану «м’яку інтеграцію» — поетапне входження України до єдиного ринку та структур ЄС. Наскільки реалістичним є такий сценарій у короткостроковій перспективі, скажімо, до 2027 року? Чи стане цей поступовий підхід дієвим механізмом, а не просто способом відкласти повноправне членство на невизначений термін?

Досвід Грузії продемонстрував: часткова інтеграція в окремі програми без реального політичного поступу веде до глибокого суспільного розчарування. Європейці це розуміють, проте ми маємо усвідомити головне: Євросоюз — це передусім економічне об’єднання. Політичного рішення про вступ недостатньо. Потрібно довести кожному європейському підприємцю, що Україна — це безпечна частина спільного ринку, де правова система надійно захищає інвестиції, а правила гри зрозумілі та прозорі.

Це колосальна робота, яку свого часу пройшла й Естонія. Ми також виходили з Радянського Союзу зі «шрамами» на суспільній свідомості: цинізмом щодо влади та недовірою до законів. Нам довелося змінювати ментальність, переконуючи громадян: «Це наше верховенство права, і воно має бути однаковим для всіх».

Це було зовсім непросто. Ми навіть проводили суспільні кампанії, наприклад, «Не давайте хабарів поліцейським, бо це віддаляє нас від Європейського Союзу».

Тобто перше — це бути чесними. В Естонії ми йшли на радикальні кроки. Коли інші країни пропонували іноземним інвесторам пільги, ми наполягали на рівних умовах для всіх. Тоді перед нами постійно стояв виклик: чи «кращі» ми за Польщу? Адже Польща була великим і привабливим ринком, чий вступ не підлягав сумніву.

Сьогодні Україна перебуває у схожій ситуації. Вам необхідно виконати ту саму домашню роботу з реформування правової системи. Однак ви маєте вагомий важіль, якого не було в нас: Україна — це величезний ринок, як і свого часу Польща. Це ваша стратегічна перевага, але вона не звільняє від обов’язку створити прозорі правила гри, без яких повноцінна інтеграція в Союз залишається неможливою.

Мені здається, що багато чого тут залежить від масштабу сприйняття. Я хочу обговорити вашу безпеку, бо це може дати нам надію. Спілкуючись із бізнесменами та профільними журналістами про інтеграцію до ЄС, я часто чую аргумент: «Ніхто не інвестуватиме в Лівобережжя України, бо Харків чи Дніпро занадто близько до російського кордону».

Але я завжди відповідаю: «Зачекайте, а як же Нарва? Вона ще ближче». Якщо поглянути на країни Балтії саме через призму масштабу, стає очевидним: можна успішно жити, розвивати економіку та залучати капітал, перебуваючи буквально на межі з Росією. Ваша безпекова модель є доказом того, що географічна близькість до агресора не має бути вироком для інвестиційного клімату.

Звучить так, ніби Фінляндія не має найдовшого кордону з Росією серед країн НАТО… Фінляндія має найдовший кордон із Росією.

Так, але принаймні в них велика територія. А у вас це ніби шматок країни, який дуже близько, і водночас сама Естонія за масштабами значно менша. Тож, якщо справді мислити так, ніби близькість до Росії — це проблема, тоді виходить, що на прикордонних територіях нічого не можна робити. Але ж в Естонії життя триває, і можна будувати успішну, заможну державу.

Це виклик для всіх країн Балтії. Навіть шведи та фіни тривалий час переймалися через безпеку прямих іноземних інвестицій. Проте цю проблему вдалося подолати завдяки зміцненню НАТО. Сьогодні ми впевнені: Альянс захищатиме кожен метр нашої землі, і ця впевненість безпосередньо сприяє інвестиційному клімату.

Колишній головнокомандувач сил оборони Естонії генерал Герем влучно зауважив: надійне економічне середовище — це достатня кількість ракет великої дальності, здатних зупинити ворога ще на кордоні. Саме це є фундаментом безпеки.

Я вірю, що після досягнення справедливого миру інвестиції прийдуть і в Україну. Адже ви маєте унікальні ресурси: від корисних копалин до високоосвіченої робочої сили. Естонія залучила капітал без спеціальних пільг саме завдяки освіченості суспільства, і в цьому українці дуже схожі на нас.

А досвід розширення ЄС показує різні підходи до ринків праці. Велика Британія та Ірландія одразу відкрили кордони, що згодом підштовхнуло Лондон до Брекзіту. Натомість Німеччина та Франція тримали кордони закритими, через що капітал почав рухатися у зворотний бік — замість переїзду людей заводи почали будувати у Східній Європі. Це стимулювало розвиток наших економік.

Загалом, європейські соціальні системи мають чимало вад, проте зараз усі доходять одного висновку: стратегічно вигідніше мати виробничу базу поруч, ніж переносити її в умовний В’єтнам. У цьому контексті Україна є унікальною можливістю для всієї Європи.

Свого часу ви керували електростанцією. Я запитую про це, бо раніше така сфера здавалася нам чимось не надто привабливим, проте зараз усе кардинально змінилося.

Я керувала електростанцією радянського зразка, яка виробляла 110 і 90 мегават — і забезпечувала теплом увесь Таллінн.

Виходячи з такого досвіду, як ви дивитеся на те, що зараз відбувається з атаками на енергетичну інфраструктуру України?

Ми в Естонії діємо інакше, хоча якби рішення залежали лише від мене, я б обрала шлях максимальної автономії. Варто визнати: Європа не має власних значних запасів викопного палива. Тому єдиний шлях до енергонезалежності — це «зелена» генерація.

Звісно, миттєвий перехід неможливий, і газ знадобиться як перехідне паливо для покриття пікових навантажень. Проте майбутнє за чистою енергосистемою: вітром, атомом та гідроакумулюючими потужностями.

Щодо атомної енергетики — тут існують два підходи. З одного боку, наявність АЕС залучає МАГАТЕ, яке стає гарантом безпеки та готове домовлятися з будь-ким, щоб уникнути обстрілів ядерних об’єктів. З іншого — великі станції є надто вразливими. Поки малі модульні реактори не стали масовими, ми намагаємося обходитися без великих АЕС, тим паче, що у нашому регіоні вже працюють потужності Фінляндії та Швеції.

Наш пріоритет — ставка на розосереджену генерацію: вітер, сонце, газ і системи накопичення енергії. Як слушно зауважують українські фахівці: не варто будувати об’єкти потужністю понад 50 МВт. Децентралізована система виробництва та розподілу набагато стійкіша з точки зору безпеки. Тож якби я була «царем» Естонії, я б робила щось саме в цьому напрямку.

Сьогодні я мала нагоду послухати генерального директора ДТЕК — він також наголошував на необхідності децентралізації системи. Проте мені цікаво, що відчуваєте саме ви, коли бачите кадри зруйнованих електростанцій? На відміну від більшості цивільних, які бачать просто пошкоджені будівлі, ви досконало розумієте внутрішні процеси. Ви знаєте, куди саме спрямовані ці удари та які вузли є критичними.

Спираючись на ваш досвід керівництва електростанцією, як би ви пояснили американцям чи європейцям суть того, що Росія робить з українською енергосистемою? Що бачите ви там, де інші бачать лише руїни?

Насамперед тут важливо розуміти роль централізованого теплопостачання. Це фактично стратегічний ресурс, який дозволяє використовувати паливо максимально ефективно. На класичній електростанції старого типу співвідношення потужностей зазвичай становить 100 МВт електроенергії на 200 МВт тепла.

Без підключення до тепломережі цей тепловий потенціал просто втрачається, а ККД станції не перевищує 40%. Якщо ж використовувати тепло для опалення міст, ефективність зростає до 90–95% навіть на старих радянських установках.

Те, що зараз робить Росія, — це цілеспрямоване знищення енергоефективності України. Наші енергосистеми на всьому пострадянському просторі спроєктовані саме за принципом когенерації, що робить ТЕЦ вдвічі ефективнішими за звичайні конденсаційні станції. Руйнуючи ці об’єкти, Росія б’є не лише по генерації електрики, а й по системі централізованого опалення.

Відновлення таких мереж — процес надзвичайно дорогий і тривалий. Через це люди змушені переходити на примітивні рішення: дров’яні чи газові котли та генератори. Отже, агресор нищить не просто комфорт цієї зими — він руйнує критичну інфраструктуру, яка є фундаментом енергоефективного майбутнього України.

Чи реально довести, що такий тип ударів є воєнним злочином? Як ви взагалі бачите це в розрізі воєнних злочинів?

Безперечно, ми вже є свідками численних воєнних злочинів Росії: депортації дітей, убивств, катувань, зґвалтувань та захоплення заручників. Відверто кажучи, відповідальні за цю війну росіяни вже десять разів мали б опинитися в Гаазі. Чи змінить щось ще один «довічний вирок» у їхньому списку? Складно сказати.

Але руйнування енергетичної інфраструктури, безумовно, можна вважати воєнним злочином, адже це нищить умови для існування на цій землі та робить її непридатною для життя.

А як захиститися?

Міжнародні правові механізми виявилися, м’яко кажучи, слабкими. Тому сьогодні єдиний шлях до захисту — це децентралізація: перехід на малі установки та їх будівництво під землею.

Щодо правосуддя: зазвичай у часи великих конфліктів міжнародне право адаптується, але цього разу процес відбувається надзвичайно повільно. Спершу була надія на створення всесвітньо визнаного трибуналу, але коли це не вдалося, європейські країни почали діяти самостійно. Проте складається враження, що загальна логіка зараз така: спершу потрібно розв’язати фізичні проблеми виживання, а вже потім думати про правосуддя.

Я хочу ненадовго повернутися до Естонії, бо я мала нагоду побувати там у перший рік після початку повномасштабного вторгнення, і була вражена гостинністю людей та створенням українських шкіл. Проте навіть тоді було очевидно: кількість біженців на душу населення є надзвичайно високою.

Для Таллінна 30 тисяч нових мешканців — це величезне навантаження, яке миттєво вичерпало ресурси ринку оренди. У малих країнах існує природна межа спроможності, за якою неминуче з’являється роздратування. Чи відчутна зараз в Естонії ця динаміка? Чи лунають голоси про те, що місць більше немає і потік людей занадто великий?

Цікаво, але ні. У нас немає проблем із кількістю людей, але є ключова умова: інтеграція в естонськомовне середовище. Нація чисельністю в один мільйон має конституційний обов’язок захищати свою мову та культуру.

Тож усі українські біженці, які вивчили естонську і можуть нею говорити, дуже бажані і можуть залишатися на покоління вперед, якщо захочуть. У цьому сенсі ми дуже сильно спираємося на мовну національну ідентичність. Якщо вас звати Олег чи якось інакше, але ви говорите естонською — це не має значення.

Яскравий приклад — політик російського походження Євген Осіновський. Його сприймають як естонця, попри його коріння чи іронічні зауваження про «інтегрованого росіянина».

Якщо ж за десять років життя тут ви продовжуєте розмовляти лише російською, ми мимоволі почнемо ставитися до вас із недовірою. Нам не по дорозі з тими, хто плекає радянську ностальгію, вірить у «природну перевагу» Росії чи виявляє російський шовінізм, відмовляючись вчити мову.

Естонія не пристосовуватиметься до таких поглядів. Ми пройшли через депопуляцію 90-х та занепад радянських індустріальних міст, тому маємо простір для розміщення нових людей — наприклад, у Кохтла-Ярве. Але довіру ми будуємо через мову.

Мій путівник «Як стати естонцем» простий: вивчайте нашу мову, говоріть нею, демонструйте бажання бути частиною нашої культури. Вдома ви можете готувати українські страви, святкувати свої свята та спілкуватися рідною мовою, але суспільна інтеграція в Естонії можлива лише через естонську. Саме так ви здобудете нашу беззастережну довіру.

Ви часто ставали першою жінкою на стратегічних для країни посадах: від керівництва електростанцією до президентства. Чи вважаєте ви, що для жінок вашого рівня досі існує «скляна стеля»?

Очевидно, що вона існує. Навіть коли ти пробиваєш цю стелю, твій авторитет постійно ставлять під сумнів. У мене вже понад 20 років є стандартна відповідь на закиди про стать.

Коли на мене тиснуть і кажуть: «Ну, ви ж розумієте, ми мусимо запитати — ви жінка на такій посаді...», я відповідаю: «А для чого саме потрібен пеніс, щоб керувати електростанцією?» Відповіді немає ні в мене, ні в чоловіків.

Сумніви супроводжуватимуть вас постійно: чи вдалий гардероб, як ви стоїте, як говорите. Якщо ви рішуча — вас називають надто жорсткою і бояться. Якщо проявляєте гнучкість — кажуть, що жінки надто м’які для такої роботи.

Коли я піднімаю тему домашнього насильства в Естонії, пояснюючи, що це корінь соціальної напруги та низької народжуваності, мені закидають: «Ти займаєшся цим лише тому, що ти жінка». Ніхто не бачить у цьому системний аналіз проблеми — лише «жіночу емпатію».

Безумовно, в Естонії є «скляна стеля». Тому ми, жінки, маємо підтримувати одна одну.

Якось я допомагала політикині з партії, за яку ніколи б не проголосувала. Вона була у розпачі: «Я ще не стала до роботи, а журналісти вже впевнені, що я провалюся. Чому так?»

Я відповіла: «Подивися на себе. Тобі сорок, ти вродлива, успішна і претендуєш на високу посаду в ЄС із відповідною зарплатою. Вони намагаються принизити тебе лише тому, що в їхньому уявленні жінка не має права на такий успіх».

Чоловікам інколи важко це прийняти. Не всім і не кожному поколінню, але це відчутно. Дехто навіть щиро співчуває моєму чоловікові — мовляв, «бідолаха», йому доводиться пекти млинці в неділю зранку. Ну й що в цьому такого?

Якою є ваша порада, виходячи з вашого досвіду?

Моя порада — говорити вголос. Ніколи не мовчати. Коли Кая Каллас виграла вибори, то мене, наприклад, питали: «А як воно буде, якщо країною керуватимуть дві жінки?»

Тоді в мене було зустрічне запитання: «А Томас Гендрік Ільвес, мій попередник на посаді президента, хоч раз чув запитання: “А як воно буде, якщо країною керуватимуть двоє чоловіків?”»

Дякую.