«Нехай пам’ятають, що ми з того підвалу вийшли». Як жителі одного українського села зберігають пам’ять про воєнний злочин

Стійкість як вибір

«Ми всі чекаємо закінчення війни», – каже житель Ягідного Валерій Польгуй. Разом із батьками, дружиною, двома дітьми й братом та ще понад 360 ягіднянців росіяни утримували його у підвалі місцевої школи навесні 2022-го майже місяць. 

Валерій сидить у колі своїх сусідів – таких як він, вцілілих після масового ув’язнення в підвалі. Тут і пенсіонери, і студенти, і колишні вчителі. Це село настільки маленьке, що в ньому немає формального старости. Валерій – місцевий депутат. За російської окупації йому довелося взяти на себе відповідальність комунікувати з військовими. І він тепер говорить трохи сміливіше за інших. 

Ягідне по суті передмістя Чернігова, з Києва туди 1,5 години машиною. Тож саме туди часто приїздять іноземні журналісти і делегації, яким показують наслідки російських злочинів. Ягіднянці по суті стали гідами, які самі розказують відвідувачам про злочин проти них. Двері з підвалу школи возили навіть до Нью-Йорка на виставку, що проходила в 100 метрах від штаб-квартири ООН.  На цих дверях люди виписували дні, які провели в ув’язненні у російських окупантів. 

Ми зібрали жителів села, аби поговорити про те, як вони бачать пам’ять про один з найстрашніших масових воєнних злочинів росіян. Дискусія триває вже кілька годин і завдяки обережній модерації ягіднянці поступово формулюють власне бачення подій: попри всі катування та приниження, вони не хочуть, аби їх пам’ятали як жертв. 

«Ми вижили, вийшли з того підвалу. Нехай пам’ятають це», – каже одна з учасниць дискусії. «Воля – це свято. Її ніхто не зрозуміє, якщо не був у цій неволі», – додає інша.

Звільнення з підвалу після того, як росіяни поспіхом покинули село багато хто з них називає найбільшим святом у житті, проте у селі його не відзначають. «Війна йде далі. Святкувати будемо, коли вона закінчиться», – пояснює Валерій. 

Ми довго говоримо про утримання в підвалі. Дехто з учасників плаче, згадуючи умови, в які людей загнали як худобу. Тиснява була найгіршим випробуванням. Люди постійно сиділи. В одній позі спали і помирали. Від сидіння набрякали ноги, шкіра тріскалася і гнила. 

Навіть якщо зараз замкнути туди людину у темряві, не дати їй поворохнутися з місця, вона все одно ніколи не зрозуміє як це, пояснюють ягіднянці. 

«Ми не знали, коли ми вийдемо звідти і чи вийдемо взагалі», – пояснює одна з вцілілих.

У детальній розмові про те, що варто документування і пам’ятання, жителі Ягідного раз у раз повертаються не до поведінки катів, а до власних вчинків та почуттів. Згадують, що в обмін на предмети гігієни росіяни пропонували, зокрема, співати російський гімн. Але гімн ніхто не співав.

«У підвалі я згуртовувала діток, вони біля мене як пташенята – то в якісь ігри гуляли, то в карти вчилися грати. Я 35 років працювала у дитячому садку, мені приємно було з ними займатися», – згадує одна зі старших вцілілих.

Інші висловлюються про важливість задокументувати історію місцевої жінки Ірини, яка добувала для мешканців села їжу та, ризикуючи власним життям, приносила її у підвал. 

«Там такі феєрверки розриваються, а вона тягне тачку з картоплею, тушонкою. Вони їй – куди, застрелимо! А вона – мені людей годувати треба!»

У кімнаті лунає сміх. Хтось згадує, що саме сміх допомагав вижити, хоча веселими деякі спогади здаються лише зараз. 

Людей заганяли у підвал під конвоєм. У тісному приміщенні, вкритому грибком не було світла. Люди палили свічки, щоб заспокоїти переляканих дітей, дихали кіптявою та витирали з облич конденсат, що капав зі стелі. Серед бранців було 69 неповнолітніх. Найменшій Алісі на той час виповнилося лише півтора місяці. Від задухи, пилу і голоду Аліса й інші діти переставали відгукуватися до рідних.

«Батьки просили військових випускати їх з дітьми на двір, аби вони не вмерли. Росіяни казали: «Нехай вмирають», — згадує Польгуй. За час полону у підвалі померли десятеро людей. 

«Коли я модерував зустріч, ловив себе на думці, що російські військові щодня робили вибір на користь того, аби знущатися з людей. А жителі Ягідного також мали робити щоденний вибір і показали стійкість до зла у буденності, – ділиться враженнями після дискусії Максим Єлігулашвілі, фасилітатор дискусії та учасник експертної спільноти з питань меморіалізації в Україні. – Там був момент, що росіяни шукали місцевого депутата, це був Валерій Польгуй. Він сидів у підвалі і ніхто його не видав». 

Єлігулашвілі вважає: меморіалізація під час незавершеної війни — це не про пам’ять на десятиліття вперед, а про горювання. «Це наше тактичне рішення, аби втриматися». Додає: «Перехід в проактивність громади – це складне завдання. Адже люди по суті зробили найважливіше – вижили. Що ще від них можна вимагати? Тому завдання влади – допомагати громадам грамотно оформлювати взаємодію один з одним, з майбутніми та існуючими культурними інституціями по-справжньому, а не імітаційно». 

Тут буде музей

Що робити зі зруйнованою школою, в підвалі якої тримали все село, жителі почали розмірковувати майже одразу після звільнення. Батьки казали, що не можуть допустити, аби там вчилися діти. «Всі погодилися, що місце має перетворитися на музей», — згадує Валерій. 

Чиновники почали втілювати задум, але швидко потонули у бюрократичних процедурах. Ніхто з них не мав інструкції, як діяти. Зазвичай в українських містах встановлюють пам’ятники та хрести на місці воєнних злочинів. У Ягідному мова йшла про будівництво великого музею. 

За рік, у жовтні 2023 року, Служба відновлення та розвитку інфраструктури у Чернігівській області, яка акумулює гроші на післявоєнну відбудову, оголосила архітектурний конкурс на концепцію меморіалу. Переможцем стало архітектурне бюро Derbin Arch. За їхнім задумом, центральну частину школи накриють кубом з кортенової сталі. Стінами куба будуть стікати краплі води, на горі створять оглядовий майданчик. У дворі школи розмістять російську військову техніку, відтворивши події окупації. Шкільний підвал стане центральним емоційним місцем музею. У ньому все залишиться так, як було під час окупації. На інших поверхах зроблять музейний простір, кінозал, лекторій.

Переможця обрало журі з 11 людей — відомі українські архітектори і місцеві чиновники. Інтереси Ягідного в журі представили голова громади Олена Швидка і, власне, Валерій Польгуй. Швидка розповідає, що спочатку була ідея законсервувати школу і залишити підвал як є, але зрозуміли, що це хибний шлях. «Гроші потрібні і на консервацію, і на будівництво музею. Краще будувати, поки Ягідне у всіх на слуху», — говорить вона. Інакше меморіал може ніколи не з’явитися, бо «немає нічого більш постійного, ніж тимчасове». 

Під час архітектурного конкурсу Польгуй і Швидка голосували за єдиний проєкт, який відповідав запиту жителів Ягідного: максимально зберегти будівлю і не змінювати підвал. Для жителів села це було ключовою умовою. Восени 2025-го підрядник вже розпочав будівельні роботи. На подвір’ї школи лежить сміття, шкільний інвентар – парти, дошки, стільці і навіть підручники. Робота просувається не так швидко, як могла б – будівельним бригадам бракує робочої сили, багато чоловіків служать або ж мобілізуються просто під час будівництва.

Тим часом до Ягідного продовжують приїжджати міжнародні делегації, журналісти, чиновники, туристи з інших областей. Підвал показують сотням людей. Та доки музей не відбувся, збереження самого приміщення і речей у ньому – справа самих вцілілих. 

Найсумніша екскурсія в світі

Місцеві жителі намагаються не підходити до школи, тим більше, спускатися в підвал: «навіщо зайвий раз себе травмувати», – каже нам одна з жительок Ягідного. 

Тим часом Іван Петрович Польгуй, батько Валерія, якому нещодавно виповнилося 65 років мовчки застібає теплу куртку – у підвалі сиро і холодно, привітно посміхається і скромно відмовчується на питання про здоров’я, яке забрав і місяць у полоні, і непроста робота.

«Хтось же має це робити, люди мають знати», – коротко реагує на те, чи йому не важко.

Навряд чи він колись думав, що стане хранителем спогадів воєнних злочинів. Понад тридцять років він працював пилорамщиком на садовому господарстві, «пиляв ліс для будівництва і фруктових садів», виростив трьох синів, двох онуків. За п’ять років до вторгнення влаштувався на роботу у школу – відповідав за ремонт і охорону. Після звільнення села, коли жителі Ягідного вирішили створити у підвалі музей, йому запропонували охороняти це місце. Він погодився і став охоронцем та несподівано для себе екскурсоводом. 

Щотижня до школи приїжджають українці і іноземці. Польгуй водив підвалом президента Володимира Зеленського, високого представника ЄС Жозепа Борреля, генерального секретаря Ради Європи Алена Берсе, на той момент державного секретаря США в адміністрації Байдена Ентона Блінкена, журналістів і експертів Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду. 

Коли він спускається у підвал,  мало хто запитує його, що він відчуває. «Як людям покажу, по кілька днів не сплю», — зізнається він. «Я постійно у цьому живу».

Не витримують розповідь Івана Петровича іноді й гості Ягідного. Нещодавно бізнесмени з арабських країн слухали його 10 хвилин, а тоді попросилися на свіже повітря. «На вулиці плакали. Не розуміли, як у XXI столітті таке можливе», — згадує чоловік. 

Страждання закарбувалися у його пам’яті тисячею деталей. Навіть через три роки він добре пам’ятає, де хто сидів, куди клали голову, де були ноги. Потім показує на чотири стільці і сідає. «Тут я сидів, навпроти дружина, поруч вагітна жінка», — каже він, наче під час слідчого експерименту. 

Підвал стоїть сирим, якщо не сказати мокрим. На речах і стінах – пліснява. Вона підбирається до дитячих малюнків, які діти виводили у полоні: сердечка, котики, синьо-жовті прапорці і слова «Ні війні». Поряд з ними дорослі креслили свої імена, записували дати смерті сусідів і вели календарі. 

Іван Петрович бореться з сирістю за допомогою осушувачів повітря, але програє. Речі мокріють і вкриваються білим нальотом. Співробітники Чернігівського історичного музею імені Василя Тарнавського хотіли захистити їх, обробивши спеціальною рідиною, але для цього не знайшли в селі велике і сухе приміщення. Регіон вщент зруйнований обстрілами. Від музейників на кожній речі в підвалі залишилися бірки з інвентарними номерами. Складено списки для майбутньої експозиції. Утім хто буде її власником – Чернігівський музей, національний Музей війни чи майбутній місцевий – невідомо. До моменту, коли музей з’явиться, лишається лише надія, що таким чином нічого не загубиться. 

«Я дуже чекаю, коли побудують музей. Хочу показувати його людям, особливо іноземцям. Щоб знали, що Росія — зло, щоб не мали сумнівів і допомагали Україні», — говорить Польгуй. Заради своєї мети чоловік не збирається залишати роботу, через яку не спить ночами. Після 27 днів у підвалі він сліпне. За три роки переніс чотири операції. Хворобу це не зупинило.

«Всі люди з підвалу вийшли без здоров’я. Але поки я бачу, буду це робити». 

‍

Проєкт підготовлений за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну». Зміст є винятково відповідальністю ГО «Лабораторія журналістики суспільного інтересу» і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.