«Коли Андрій побачив фотографію сина, вся камера плакала». Як дві родини чотири роки чекають своїх цивільних чоловіків з російського полону

Найцінніша річ в домі Олени Мельник — лист чоловіка з російського полону. Аркуш паперу зі знанням у коханні. «Як ви? Зі мною все гаразд», — пише він російською мовою дружині. Написати українською не міг — в російській колонії заборонено. Чотири роки тому, у березні 2022 року, російські військові прийшли додому до Олени і її чоловіка Олексія в селі Братське на Сумщині. Нічого не пояснивши, військові вивезли Олексія у невідомому напрямку. З тих пір його утримують на території Росії. Останній рік він перебуває в колонії суворого режиму в Тульській області. Російська влада ні в чому його не звинувачує, але і не звільняє. Вдома у Олексія росте донька Злата – їй було 4 коли, батька схопили. Коли Міжнародний Червоний Хрест передав її фотографію Олексію, той не впізнав її. Дівчинці вже 8 років.

Початок окупації 

Повномасштабне вторгнення в Сумській області почалося о четвертій ранку 24 лютого 2022 року. Російські військові перетнули кордон і попрямували до Сум одразу з кількох напрямків. Прохід своїх військовий по Сумщині Росія прикривала авіаційними і артилерійськими ударами. Жителі області дізналися про початок вторгнення, прокинувшись від вибухів.

Олексій Мельник працював водієм на хлібному заводі в Сумах. О п’ятій ранку він вже був на роботі — завантажував машини свіжо спеченим хлібом. До 11 ранку він розвіз його по магазинах і прибіг додому. Дружина Олена і донька Злата чекали його зі складеними речами.

Родина вирішила їхати з Сум до батьків у село Братське. Це за кілька кілометрів від обласного центру, але родині здавалося, що так буде безпечніше. Міркували, що росіяни будуть бомбити Суми, а маленьке село — обійдуть стороною. 

У Братському всього дві вулиці і 50 мешканців. Родина не врахувала, що тут проляже один з основних напрямків росіян до Суми. 

Перші дні у Братському було тихо, але вже на початку березня село окупували. Олена і Олексій не виходили з дому. Повернутися в Суми не могли — всюди була російська військова техніка. Родина «економила кожний шматок хліба» і боялася кожного скрипу хвіртки, згадує Олена. Від сусідів Мельники почули, що що росіяни ходять по домах — перевіряють телефони і шукають представників влади, правоохоронних органів та ветеранів АТО. Олексій не був ні депутатом, ні військовим.

Катівня посеред села 

14 березня 2022 року російські військові прийшли до Мельників додому з обшуком, який закінчився тим, що Олексія посадили на БТР і вивезли в невідомому напрямку. 

«Вони зайшли з автоматами, десь сім людей у військовій формі. Довго говорили з Олексієм на дворі і забрали його. Я зі Златою на руках кинулась до них: «Куди везете чоловіка?» Сказали, скоро він прийде додому. З того часу пройшло чотири роки», — розповідає Олена. 

За роки очікування жінка по крихтах відновила події, що сталися з її чоловіком. 13 березня 2022 року російські військові забрали з Братського лише її Олексія, а з сусіднього села Гребениківка іще трьох чоловіків: колишнього поліцейського Анатолія Яроша, його родича Олександр та старосту села Олексія Винниченка. Дві доби чоловіків тримали у Боромлі на території одного з підприємств. 

Росіяни зав’язали чоловікам руки скотчем і кинули у невелику залізну будку. Перед цим бранців били ногами і електрошокером. На вулиці стояв мороз, у будці не було опалення. Їсти і пити полоненим не давали. На буді сидів російський військовий, який відкривав вогонь у повітря, якщо хтось з полонених починав ворушитися. Протягом кількох днів у будку кинули ще кількох заручників, а потім всіх посадили у військову вантажну машину і відвезли у невідоме місце. Там їх хтось допитував. Олексію дозволили подзвонити дружині, але з Оленою не було зв’язку. Олексій набрав свого друга і сказав, що його вивезли в Росію і він знаходиться в полоні. 

«Поки Льоша не подзвонив, ми шукали його», — згадує Олена. — «Ходили пішки у Боромлю — у росіян там був штаб. Якийсь військовий, чи росіянин чи днрівець, [з позивним] Мєдвєдь там всім керував і сказав, що Льошу перевіряють». 

Наприкінці березня 2022-го Збройні сили України звільнили Сумську область з-під російської окупації. Олена з донькою повернулися в Суми і почали шукати чоловіка. Звернулися до правоохоронців, написала десятки листів в Міжнародний Червоний Хрест. Всюди родина чула лише одну відповідь: «Чекайте». 

Лист від чоловіка 

У 2023-му Олена отримала одразу дві звістки про чоловіка. Міжнародний червоний хрест підтвердив, що він живий. А український військовий Юрій Чаплюк, який повернувся з російського полону, розказав, що сидів з Олексієм в одній камері в колонії в Бєлгородській області. 

Юрій знайшов Олену завдяки тому, що у соціальних мережах дружини полонених створили закриту групу. В ній вони підтримують одна одну і розказують новини про своїх чоловіків. 

«Одного дня дівчинка з цієї групи подзвонила мені і сказала, що її знайомий шукає мене», — згадує Олена. «Я стрибала по всій хаті від щастя. До того часу ми не знали, чи живий чоловік». 

Нещодавно Червоний хрест попросив Олену записати голосове повідомлення для Олексія. Вони їхали до нього у колонію. Олена наговорила, що буде чекати Олексія попри все. Разом з повідомленням вона передала Олексію фотографію Злати. У відповідь Олена отримала лист від чоловіка. На листку А4 Олексій від руки написав найголовніше, що любить їх і постійно хвилюється, як вони без нього живуть — чи вистачає їм грошей і є де жити. 

«Він не впізнав Злату на фотографії — так вона виросла без нього. Його забрали, вона ще у школу не ходила, а тепер вже — принцеса, другий клас закінчує», — каже Олена. 

На Різдво у 2025-му до Олени приїхав ще один військовий, який звільнився з полону. Розповів, що останній рік Олексій знаходиться у колонії суворого режиму №1 в місті Донське Тульської області. Російська влада йому не висуває звинувачень, але і не обмінює. Якось у колонії його побили — постраждали нирки. Він ходив в туалет кров’ю. 

Військовий приїхав до Олени і Злати з подарунками. Олексій попросив його привезти доньці ведмедика.  

«Не розумію, чому вони його тримають? Військових обмінюють, а цивільних ні», — каже Олена в розпачі. — «Раніше рахувала хвилини і дні без Олексія, тепер роки».

Чотири роки очікування виснажили родину. Олена часто плаче, Злата майже не говорить про батька. Якось у школі діти розказували, ким працюють їхні татусі. Залата тихенько сказала: «Мій тато в полоні». 

Родина живе у Сумах в гуртожитку. Орендують маленьку кімнату. Олена працює у лікарні лаборантом — «треба на щось жити». Донька часто залишається вдома сама — уроки йдуть онлайн. 

«Коли починається обстріл, Злату у бомбосховище веде наша сусідка. Дитина дзвонить мені, плаче, їй страшно. Я під обстрілами біжу до неї», — розповідає Олена. 

Жінці пощастило мати поряд людей, які в будь-який час можуть підтримати — на роботі і вдома. У її подруги Юлії Шкрьоби, чоловік якої також чотири роки знаходиться в російському полоні, такої підтримки немає.

Подруги у нещасті   

Юлія Шкрьоба з чоловіком Андрієм Охріменко жили в селі Боромля, що в 40 км від Сум. 24 лютого 2022-го вони не встигли втекти від війни. Від них до кордону з Росією не більше 30 км. Російські військові швидко подолали цю відстань і близько десятої ранку зайшли у Боромлю. 

Спочатку росіяни займали будівлі підприємств, згодом почали виганяти людей з будинків і жити там. Центр Боромлі росіяни знищували авіацією та артилерією.

По всьому селу росіяни поставили блокпости. Вони не дозволяли місцевим виїжджати з окупації і ходили хатами з обшуками. 

На початку березня в будинок Олени і Андрія прилетів снаряд. Родина дивом врятувалася, бо ховалася в іншому місці. 13 березня Андрій пішов до розбомбленого дому подивитися, у якому він стані. У дворі стояли російські військові. Вони затримали чоловіка і більше він додому не повернувся. Згодом Олена дізналася, що її чоловіка тримали у залізній буді разом з чоловіком Олени Мельник та іншими жителями боромлянської громади. 

«Коли Андрія забрали, взяла сина Сашу, йому тоді два роки було, і пішла до росіян. Був мороз. Я прийшла на російський блокпост і сказала, що шукаю чоловіка. Там був військовий на позивний Мєдвєдь. Він сказав, що Андрія скоро відпустять», — згадує Юлія. 

26 березня 2022 року Збройні сили України звільнили Боромлю з-під російської окупації. Юлія від кожного шурхоту вибігала на двір — сподівалася, що її чоловіка звільнили. Але дива не сталося. 

«Інших мешканців нашої громади, яких росіяни брали в полон, вдалося звільнити. Росіяни їх відпустили до того, як втекли з села», — розповідає Юлія. 

Але трьох чоловіків — Андрія Охріменка, Олексія Мельника і старосту села Гребениківка Олексія Винниченка — росіяни вивезли в Росію. Два роки тому, у березні 2024-го, в одній з російських колоній Винниченко помер. Його тіло передали в Україну під час репатріації. 

«Після смерті Винниченка, зі всієї Боромлянської громади у російському полоні знаходяться двоє цивільних — мій чоловік і Оленин», — каже Юлія. — «За ці роки Олена стала моєю найближчою подругою — нещастя поріднило».

Love is – чекати його з полону  

Олена і Юлія спілкуються за будь-якої нагоди. Радяться, як виховувати дітей і пояснювати, чому батько не повертається з полону. Юлії також вдалося через червоний хрест передати Андрієві в колонію повідомлення і фотографію сина та отримати відповідь від чоловіка.  

«Він в листі спитав про сина: «Як Буба?» Тільки Андрій так називає Сашу — це скорочення від «бубочка». Тому зрозуміла, що це точно Андрій писав», — каже Юлія.

Військові, які пересікалися з Андрієм у російських колоніях, розповідають Юлії, що її чоловік постійно згадує про сина. 

«Коли Андрій побачив фотографію Саші, плакала вся камера», — каже вона.  

Юлія шкодує, що Андрій не бачить, як росте їхня дитина, про яку він мріяв все життя. Пара пізно одружилася. У Юлії є старший син, а для Андрія це перша дитина. 

У листопаді 2025-го Саші виповнилося шість років і він вже забув голос батька, адже бачив його востаннє, коли йому було два. Але Саші не перестає боліти, каже Юлія. Він мріє стати поліцейським, «щоб карати бандитів і руських».

Юлія і Саша чекають на свого Андрія вдома у Боромлі. Старший син Юлії допоміг відбудувати зруйнований будинок, але він живе у Харкові і не часто приїжджає у гості. Вся важка робота по дому на жінці. 

«Сама колю дрова, як щось зламається — звернутися немає до кого. Недавно насос водяний полетів. Стояла над ним, плакала і ремонтувала», — говорить Юлія. 

Кожен куток у її будинку прикрашений сухоцвітами, листівками і порцеляновими статуетками. На самому видному місці у вітальні — великий родинний портрет — Юлія та Андрій обіймаються, а внизу напис: «Love is чекати його з полону стільки, скільки потрібно, попри сльози та біль».