«Справжній митець ніколи пропагандою займатися не буде» — Микола Сєрга

Миколо, оскільки ми все робимо «на льоту», почну з прямого запитання: поясни, що насправді робить «Культурний десант»? Багато хто уявляє це так: є група артистів та митців, які на війні не воюють, а їздять із концертами, збирають гроші. Десь так люди сьогодні бачать роль публічних музикантів. Але ти — військовослужбовець, і ви робите не лише це. Те, що ми бачимо публічно, — лише частина загальної роботи. Що насправді в основі, у самому фундаменті вашої діяльності?

У «Монті Пайтона» було кілька повнометражних фільмів, один із яких називався «Дещо ще». Там було багато різних сюжетів, і щоразу, коли фільм закінчувався, ти думав: «Ну і?», а тобі відповідали: «Ну, і дещо ще». Це чудовий слоган для нашої структури. Ми — це публічні музиканти, які працюють на фронті з морально-психологічним станом бійців, і дещо ще. Ми — це художники, які роблять фахові виставки в Україні та за кордоном, і дещо ще. Ми — це радіостанції: одна вже працює, а ще чотири запускаються, щоб давати вкрай важливій аудиторії безпосередній, директивний контент, і дещо ще. Це власні продакшени, молодіжний відділ роботи з дітьми, освітній, аналітичний та міжнародний напрями. Щоразу, коли здається, що ми просто артисти, виявляється, що за цим стоїть величезна багатошарова система.

Ну, дивися, я б хотіла, щоб ти спершу розповів саме про роботу з морально-психологічним станом бійців. Культурна дипломатія — це те, що ми ще можемо собі уявити, а от робота безпосередньо з військовими — значно цікавіша. Я так розумію, у вас є кілька напрямів. Зокрема, ви залучаєте митців, які вже служать, і вони стають частиною вашого процесу?

У тому числі. Ви запитали про «Культурний десант»: зараз це назва наших мобільних груп. Загалом у нас тринадцять колективів, вісім із яких — мобільні групи з шести-семи людей. У них чіткий розподіл ролей і суворий регламент. Щоб ви розуміли, як це працює, я процитую «Протокол роботи мобільних груп» — це наша польова інструкція, SOP (Standard Operating Procedure). Вона визначає все: від контакту з аудиторією до завершення заходу. Почну з базових принципів, які не обговорюються. Перше — безпека важливіша за мистецтво: якщо ризик зростає, захід зупиняється. Друге — добровільність: ми працюємо тільки за запитом підрозділу, і кожен боєць сам обирає, чи хоче він брати участь. Третє — повага до психологічного стану нашої аудиторії: ми розуміємо, що люди приходять втомлені, злі чи спустошені, і це нормально. Четверте — нуль пафосу й моралізаторства, лише людяність і конкретика. П’яте — контакт важливіший за ідеальність. Шосте — одна команда, один голос: немає внутрішніх суперечок при аудиторії. І сьоме — чесність: якщо ми чогось не знаємо, ми так і кажемо. У кожній групі чітко розподілені ролі: є керівник, який відповідає за контакт із командуванням, організатором, за рішення «старт/стоп» і безпеку. Є ведучий-модератор, що тримає темп, переходи й працює з реакціями аудиторії. Виконавці роблять основну частину, але також «зчитують» зал і підтримують рамку. Окремо виділю роль зв’язкового — це «перекладач» між групою, підрозділами, адміністрацією. Він збирає контекст, супроводжує процес після виїзду й пише звіти. Також є медіадокументація: фото, відео за правилами безпеки плюс фіксація фактів для звіту — без легенд. Часто кілька ролей може поєднуватися в одній людині. А іноді одна роль може бути поділена між кількома людьми. Вся робота починається задовго до приїзду. Ціль — не просто виступити, а працювати з реальністю конкретного місця. Ми з’ясовуємо все: хто аудиторія (медики, штурмовики чи підрозділ на відновленні), який контекст (після боїв чи перед виходом, чи були втрати, чи були нагородження). Ми чітко визначаємо «червоні прапорці» — теми, яких не чіпаємо, і «зелені» — те, що зараз доречно: гумор, молитва чи просто тиша. На кожну ситуацію в нас є три плани: План А (повна програма на годину), План Б (20 хвилин) і План С (мінімальні 5–10 хвилин). Навіть внутрішній настрій команди має свій алгоритм — це перший етап роботи: ми узгоджуємо рамку й tone of voice, обираємо стоп-слово для екстреної паузи та вирішуємо, хто відповідатиме на провокативні питання (зазвичай це ведучий або керівник). Етап другий: вхід у середовище — перші десять хвилин на місці. Ціль — зчитати, підлаштуватися, стати «своїми» на рівні поведінки. Передусім потрібно привітатися з відповідальним: командиром, старшим або організатором. Далі — аналіз простору: де входи й виходи, де люди сидять і стоять, рівень шуму, температура, комфорт, як розподілено світло. Після цього — аналіз аудиторії: рівень втоми й напруги, готовність до контакту, мовчання, роздратування, байдужість, пози, жести, розсадка. Відповідно до цього відбувається адаптація формату. Якщо бійцям важко — ми даємо менше слів і складних рефлексій, більше простого й короткого, без довгих монологів. Якщо простір активний — можна довше й інтерактивніше. Наша формула першого контакту — створити рамку без тиску. Ми одразу кажемо: «Ми тут на такий-то час, робимо такі-то речі; якщо потрібно — зупинимося або скоригуємося». Так ми повертаємо людям відчуття контролю над ситуацією.

А що змінилося за ці роки у твоєму розумінні потреб людей? Ти описав різні ситуації: бійці після бойових завдань, на ротації, у різних станах і на різних напрямках. Що саме ви зрозуміли для себе: чого вони хочуть і що їм зараз насправді потрібно?

Я зачитав цей протокол саме для того, щоб показати рівень ретельності нашого підходу. Це величезний пласт роботи, який вимагає не лише «хардових» мистецьких навичок, а й постійного навчання, адаптивності та високого рівня софт-скілів. Адаптивність у нашому випадку — це вміння «зчитувати» аудиторію, проводити калібрування. Треба миттєво зрозуміти, куди люди готові рухатися, а куди — ні, щоб встановити рапорт і вести їх за собою. Тому, напевно, головне, що я зрозумів за весь цей час: вивчені заздалегідь слова чи дії зазвичай не дають результату. Ми працюємо з аудиторією, чий морально-психологічний стан і когнітивні реакції з кожним днем війни лише погіршуються. Тому ти вчишся не стільки зовнішніх речей, скільки внутрішнього стану. Це як free fall у фрідайвінгу чи стрибках із парашутом — ти вчишся повної довіри до цього вільного падіння.

Скажи, а як часто зараз виникають ситуації, коли хлопці в очі питають: «А що ви тут робите? Нам людей бракує, а ви нам співаєте?» Ти згадував про різні реакції, і я можу уявити саме такі, особливо сьогодні. Адже ми живемо в час гігантського розриву між фронтом та цивільним життям. Завдяки тому, що держава встояла, тил сьогодні живе відносно нормальним життям — не так, як ми це уявляли в фільмах про Другу світову. Але ця прірва породжує напругу, і ваша робота проходить якраз по цій тонкій лінії. Звісно, людям потрібна культура й емоційна розрядка. Часом це не просто розвага, а справжній катарсис — можливість прожити біль чи поплакати. Але як ви відповідаєте на цей прямий запит: «Чому ви тут із гітарами, а не в сусідньому окопі?»

Давай розкладемо твоє питання на дві частини. По-перше, більшість резидентів «Культурного десанту» мають реальний бойовий досвід. Наприклад, поруч зі мною зараз Олександр — заступник командира батальйону Інтернаціонального легіону, який пройшов усі ланки командування та безпосередньої участі в боях. Кожна наша група мінімум на 50% складається з людей, які долучилися до війська в перші дні, і тоді ніхто не думав, що колись знову візьме до рук гітару. Коли я 25 лютого 2022 року сам прийшов у ТрО, то вірив у «три дні», які ми мусимо вистояти. У такий момент ти вбиваєш у собі колишню цивільну персону й починаєш шукати свою максимальну користь для війська. Тому в кожній групі є люди, які чітко тримають кордони: тут немає випадкових чи цивільних. Скажу навіть більше: якщо в перший час до нас приїжджало багато цивільних артистів, то зараз їх майже немає. За останній рік на фронті з цивільних були лише Альона Альона, Іванна Червінська та ще кілька дівчат. Чоловіки-артисти, які не є військовими, тим паче не їздять. Другий аспект цього питання — фахова підготовка. І вона суттєва. Тих, хто долучився до нас пізніше, ми активно навчаємо психотехнік, нейролінгвістичного програмування, еріксонівського гіпнозу та конфліктології. Наші артисти буквально стають професійними медіаторами. Фактично це військові психологи, які використовують культуру як метафору — один із найсильніших інструментів психологічної терапії. Щодо провокативних запитань на кшталт «Чому ви не в окопі?», то вони зазвичай виникають на самому початку — поки людина ще не відчула на собі користь від нашої роботи. За кожним таким питанням стоїть особистий біль. Бійці перевіряють нас: «Наскільки ти фаховий, щоб працювати з моїми переконаннями? Чи здатен ти витримати мою проекцію та мій розпач?». Якщо артист не витримує такої провокації та «провалюється» в суперечку, ми витягуємо його з групи й відправляємо на додаткове навчання. Ми маємо бути скелею, об яку цей біль може розбитися, не зруйнувавши нас. Якщо артисту не вистачає внутрішнього ресурсу, ми працюємо над цим усередині групи: підтягуємо його, розбираємо слабкі місця. У нас упроваджена дуже крута система АПД — аналізу проведених дій. Після кожного виїзду ми детально розбираємо: що саме треба було відповісти на провокацію, у чому була її справжня суть, який контекст і яка мета нашої комунікації. Щодня ми проводимо понад двадцять заходів, і кожен із них — окрема історія взаємодії з людьми. Час від часу ми фіксуємо просто віртуозні виходи з гострих ситуацій. Наприклад, наш майстер у цьому — Валерій Зех. У цивільному житті він був ляльководом, і цей досвід допомагає йому майстерно працювати з провокаціями, миттєво зчитувати настрій і переводити конфлікт у конструктивне русло. Окремий пласт вашої роботи — це запис треків музикантів, які воюють. Ви створюєте гімни підрозділів, пісні для піхоти — і це справді важливо. Я згадую 2014 рік, коли була на місії з евакуації тіл загиблих. Це був одеський десант: ми забирали хлопців, котрі кілька місяців пролежали в Шахтарську. Це був досвід, що шокував нас усіх. Ми провели з бійцями добу, і весь цей час вони слухали «Чорний тюльпан» Розенбаума. Я сама ридала під цю пісню — вона справді проймала під шкіру. Тоді я гостро відчула: ми слухаємо це, бо в нас немає іншого «Чорного тюльпана». На той момент не існувало своєї музики такої ж емоційної сили, яка б рефлексувала цей специфічний біль. Те, що ви зараз даєте бійцям власну мову, власні пісні, — це фактично заповнення тієї порожнечі, яка роками тримала нас у полоні чужої культури. У Мирослава Кувалдіна є чудова історія про це. Він згадував, як у 2014–2015 роках возив волонтерську допомогу і раптом усвідомив, наскільки нам бракує якісної української музики, а тим паче — пісень про цю війну. Він проводив таку паралель: під час Другої світової ти підповзаєш до окопів і чуєш, як хтось грає на губній гармошці, — і одразу розумієш, що це німці. Відповзаєш далі, чуєш баян чи акордеон — о, це наші! А в 2014-му, каже Мирослав, підповзаєш до одних — лунає одна й та сама попса чи шансон, підповзаєш до інших — те саме. Тоді було просто неможливо ідентифікувати «своїх» за звуком. Тому створення власного, впізнаваного культурного коду — це також про розмежування «свій — чужий».

А як ці пісні створюються? Це ж не штучний процес? Як це відбувається? Скажу чесно: мені деякі сподобалися, а деякі — не дуже. Але ми не орієнтуємося лише на мій смак, бо я — людина зі своїм власним «букетом» уподобань.

Якщо «розпаковувати» нашу роботу шарами, то перший шар — це густота й відтінки культури. Культура — це якісна характеристика спільноти. Чим вона глибша та багатогранніша, тим важче розформувати таку націю або інтегрувати в неї ворожі «мислеві віруси». Наша військова культура має стати магнітом, ядром, що стягує людей. Ми працюємо в «тризубі часу»: минуле, теперішнє і майбутнє. Коли війна закінчиться, люди демобілізуються і зіткнуться з величезним розривом між очікуваннями та реальністю. Виникне «пауза між сенсами»: старі вже не працюватимуть, а нові ще не будуть вигадані. Це найуразливіший момент для когнітивних атак. Як писав Себастьян Юнґер у книзі «Плем’я», на війні в тебе є зрозумілі ритуали й побратими, а в цивільному житті ти опиняєшся в «мурашнику», де не знаєш навіть сусіда. Це породжує тривогу. Культура ж дозволяє людині не почуватися самотньою, бо занурює її у спільне смислове поле. Другий шар цієї роботи — наша аналітика. Ми досліджуємо проблеми суспільства і те, скільки культурних продуктів створено на ці теми. У нас є математична формула: різниця між загальною кількістю проблем і тими, що були відрефлексовані. Те, про що не говорять і не пишуть, — наша «червона зона». Культура тут працює як фермент для травлення: якщо тема не засвоюється органічно, ми створюємо «штучні продукти», які допомагають суспільству перетравити цей досвід. І третій шар — робота нашого продакшну «Левова частка». Ми працюємо не для себе, а для бійців, які почали креативити у війську. Для них це теж спосіб рефлексії. Буває, боєць скидає мені пісню під гітару. З моєї точки зору вона може бути «поганою», але навколо нього є люди, які це слухатимуть. Моє завдання — не ставити оцінку, а «зашліфувати» цей продукт і повернути його автору. Тоді ця пісня піде до тієї аудиторії, до якої я б ніколи не дотягнувся сам. Саме тому ми підтримуємо всі ініціативи: запустили радіо «Піхота», допомагаємо гурту Nord Division з їхньою станцією, працюємо над радіо «ПТР». Можна сказати, що ми перейшли від простої творчості до створення цілої інфраструктури. Власне, це те, про що я хотіла запитати далі. У нас існує величезний розрив у сприйнятті. Є те, що ми звикли називати «байрактарщиною», — і добре, що ми від цього відходимо. Мені навіть трохи шкода самі «байрактари», бо це корисна річ, але назва стала символом певного спрощення. З іншого боку, є якісна музика, що несе потужний і позитивний дух. Але коли йдеться про справжню рефлексію війни, мені здається, Nord Division — одна з найщиріших груп. Вони пишуть про реальні проблеми, і це звучить доволі жорстко. Їхній останній альбом — надзвичайно сильна робота саме тому, що там є все те, чого ви не знайдете в офіційних медіа чи в телеефірах. Це справжня альтернатива «рафінованому» контенту, яка дає голос реальному досвіду.

Власне, для цього ми й будуємо інфраструктуру — щоб створити для військових безпечне й зрозуміле середовище, а для цивільних — інструмент підготовки до майбутніх перемовин. І я зараз не про перемовини з Росією. Насправді на нас чекає безліч внутрішніх, часто невербальних діалогів: між фронтом і тилом, між тими, хто поїхав, і тими, хто залишився, між піхотинцем «на нулі» та працівником в офісі. Росія майстерно підсадила нам «вірус сепарації», і він проріс на надзвичайно сприятливому ґрунті. Щоб подолати цей розкол, ми маємо почути не претензії сторін, а їхній біль. Коли ми чуємо рефлексію іншого, ми стаємо на крок «дорослішими» і бачимо за претензією живу людину. Альбоми Nord Division, майбутня платівка «Проспекта Соборного» чи проєкт Адьюнкта «Крига війни» — це не про звинувачення. Це про те, як поет «виймає серце» і каже: «Дивіться, ось де мені болить». Окреме явище — гурт СЗЧ Бориса Ісмаїлова. Його треки «Контракт 1824» чи «Армія плюс» — геніальна фіксація реальності. Але мій абсолютний фаворит — пісня «2030». Це найкрутіша візія майбутнього, яку я чув. Уявіть: 2030 рік, триває технологічна Третя світова, Starlink уже не потрібен, бо інтернет всюди, ШІ керує дронами, а пілотів через це перевели в піхоту. Поруч воюють французи — «хороші хлопці, але багато СЗЧ». Світ горить, а героя пісні досі не поміняли. У цій пісні є рядок, від якого в мене щоразу сльози на очах: «Кіборги в посадці дуже хочуть мене вбить, але я їх хитріший — я дуже хочу жить». Це і є істинний маніфест. Там немає «слащавої» картинки з роликів про ЄС, де всі щасливі у вишиванках. Там сувора, сука, правда і смирення. Навколо повний апокаліпсис, тридцятий рік, але головне — «я живий». Це найсильніша картинка майбутнього, яка дає сили триматися сьогодні. Для мене, як для цивільної людини, цей розрив відчувається дуже гостро. Коли приходиш, наприклад, на Atlas Weekend — і я вдячна їм за збори коштів, — ти чуєш зовсім іншу музику. Там немає Nord Division. Виникає відчуття, що існують два паралельні пласти сприйняття війни. З одного боку — офіційна чи фестивальна культура, а з іншого — творчість самих військових, де звучить жорстка соціальна критика: від стосунків із командирами до реального стану справ в армії. Це дуже критичний погляд «зсередини», і він справжній. Але мені цікаво: як на таку творчість реагує керівництво? Чи знають вони про ці настрої? Адже обидва ці світи — і фестивальний, і окопний — існують одночасно, але майже не перетинаються. Насправді це як у тому анекдоті: «А далі — черепахи до самого низу». Питання не в самому меседжі, а в його контексті. Коли звучить наратив «командир — мудак», то це не завжди адресовано командиру чи цивільним. Для нас це лакмусовий папірець, зовнішній індикатор внутрішнього сенсу. Є наративи «несучі» і «не несучі». Наратив — це поплавок, який показує, що відбувається на глибині. Ми досліджували масу постів та скарг на командування і побачили цікаву закономірність. Часто це не просто перенесення відповідальності, а психологічний запит на спільність: «Я так думаю, а хто ще думає так само?». Але найцікавіше інше: людська психіка завжди прагне балансу. Якщо в одному місці «вилазить» негатив щодо командира, десь обов’язково з’являється компенсація. Ми відстежили, що разом із критикою керівництва починає стрімко зростати цінність побратимства. Що гіршим у сприйнятті солдата є «далекий» командир, то ближчим і ціннішим стає «свій» побратим поруч. І тут ми робимо вибір. Звісно, для зовнішнього рекрутингу ми транслюємо образ хороших командирів. Але всередині «військової бульбашки», коли пацани виїжджають працювати на FPV-дронах, нам критично важливо, щоб вони довіряли один одному. Якщо треба обирати між лояльністю до командира та міцністю братерства, ми обираємо братерство. Бо саме через призму цього братерства нам буде легше працювати з цими людьми після війни, коли вони повернуться в цивільне життя.

Мені дуже допомогла ця надзвичайно влучна метафора про «несучі та не несучі стіни», вона багато що пояснює. Мені здається, що на даному етапі потреба в соціальній критиці — навіть жорсткій — є абсолютно природною. Це не просто «випуск пари», а необхідна складова виживання. Якщо ми дозволяємо собі бачити й проговорювати ці тріщини в системі, ми робимо її гнучкішою, а отже — стійкішою. Це ознака дорослого суспільства, яке здатне відрізнити тимчасові емоції від фундаменту, на якому ми тримаємося.

І тут є ще одна важлива річ, з якою ми працюємо, — відмова від примітивного наративу «українці єдині». Як на мене, це жлобство високої міри. Якщо поглянути ретроспективно й антропологічно: що таке «єдині»? Це значить однакові, такі, що зливаються в щось одне. Але еволюція так не працює. Якби природі було потрібно, щоб ми були однаковими, ми б досі розмножувалися поділом клітини. Але еволюція пішла складним шляхом ссавців: дев’ять місяців виношування, роки вигодовування. Чому? Бо поділ клітин дає ідентичну комбінацію генів, а еволюції потрібна різноманітність. Різні комбінації генів дозволяють виду розвиватися швидше і, що найважливіше, виживати при зустрічі з вірусом. Якщо популяція однакова — вірус винищує всіх. До речі, росіяни значно більш «єдині», ніж ми. І в цьому наш великий плюс. Ми не єдині — ми поєднані. Коли ми правильно підбираємо слово, воно запускає правильні образи. Коли нам кажуть, що ми «єдині», наш мозок підсвідомо починає шукати відмінності, і це породжує претензію до оточення. Але коли ми кажемо «поєднані», мозок отримує іншу задачу: знайти точки дотику. Ми зустрілися на інтерв’ю, поєдналися в цій розмові, а потім пішли кожен у свої справи. У нас можуть бути різні політичні погляди, ми роз’єднані в побуті, але в нас уже є досвід поєднання. Це звучить правдивіше. Саме тому росіяни не можуть нас зламати інформаційно. Вони не розуміють правил, за якими ми збираємося. Вони намагаються спровокувати мітинги через свої вкиди — а ніхто не виходить. А потім стається якась подія, і суспільство — «шух!» — зібралося за мить. Вони навіть не встигають зрозуміти, що відбулося, бо ми працюємо не як моноліт, а як жива, адаптивна мережа. Мені здається, ми як нація, на рівні колективного несвідомого, почали дуже чітко зважувати кожен свій крок. Ми бачимо ці «червоні прапорці». Коли нас намагалися вивести на мітинги через відключення світла чи інші побутові труднощі — люди моментально зчитували це як абсурд і ризик втратити країну. Але коли виникла історія з обмеженням самостійності антикорупційних органів, спрацював інший тригер. У суспільстві є величезний запит на «відкладену справедливість», і коли його намагаються забрати, виникає точка натяжіння. З одного боку, ми розуміємо небезпеку агресивних натовпів під час війни, а з іншого — гостро відчуваємо загрозу авторитаризму, проти якого віддали так багато життів. Ми досліджували людей, які все ж вийшли на протест. Це була неймовірна концентрація свідомості: молоді, освічені, інтелектуально підготовлені та патріотичні люди. Це було не про хаос, а про розуміння надвисоких ставок. Вони стояли в цій натягнутій точці, де будь-яка провокація була б безсилою проти такої масової усвідомленості. Це справді захопливе видовище — бачити народ, який настільки тонко відчуває межу.

Так, і першою людиною, котру я там зустріла, був побратим мого чоловіка, який був один день у відпустці. Але чи досліджуєш ти культуру в розрізі національної безпеки, без всієї цієї онтології?

Без онтології?

З онтологією, але, скажімо так, простіше.

Розуміння онтології відкриває нам справжню глибину можливостей культури. Використовувати культуру суто як пропаганду — це все одно що годувати кота добірним мармуровим стейком: він був би так само радий і шматку курки. Це нераціональне використання ресурсу, місткість якого значно більша. Для мене культура — це спосіб запросити людину у спектр ірраціонального. Пропаганда ж працює навпаки: вона витягує культуру у світ раціонального, щоб використовувати її як інструмент впливу тут і зараз. Що таке пропаганда? Це єресь: правда, підмішана з брехнею. Але головне: щоб пропаганда подіяла, саму людину потрібно спростити. Пропаганда штучно звужує когнітивний діапазон людини. Якщо твій потенціал — 90, тебе спрощують до 30 і заповнюють цей простір однаковим для всіх меседжем, який пригнічує критичне мислення. Культура в її онтологічному сенсі працює протилежно: вона витягує людину за межі побутового розуміння світу, розширюючи «промінь захоплення» її свідомості. Через культуру людина зустрічається зі своїми пращурами, відчуває силу коріння та заглядає в майбутнє — до нащадків через багато поколінь. Вона починає розуміти, як її дія сьогодні відгукнеться в їхньому житті через століття. Це робота зі світом уяви. Колись Юнг, пояснюючи співвідношення свідомого і несвідомого, сказав: «Свідоме — це маленький кораблик в океані несвідомого». Так от, пропаганда змушує людину асоціювати себе з корабликом, а культура дозволяє їй відчути себе самим океаном.

Чи в нашій ситуації ти бачиш загрози пропаганди? Такого певного перебільшення в мистецтві. Чи ми все-таки доволі свідоме суспільство, яке може її відкинути? І яке твоє ставлення до самоцензури під час війни?

Справжній митець ніколи не буде займатися пропагандою — принаймні не буде заточеним виключно під неї. Завжди, коли мене запитують: «Навіщо там митці?», я відповідаю: історія показує, що стається, коли митець перестає асоціювати себе зі своїм мистецтвом. Був один такий художник під час Першої світової війни, який під час Другої художником уже не був. Ми всі знаємо, до чого це призвело.

Я про самоцензуру в українському суспільстві. Як ти відчуваєш: її рівень зараз зростає чи навпаки — зменшується? Я часто сперечаюся про це з друзями. Як на мене, цей процес дуже неоднорідний: у когось вона посилюється, а хтось, навпаки, стає максимально відвертим. Що ти бачиш зі свого боку?

Самоцензура була й буде — абсолютної свободи не існує. Це завжди питання балансу. Поки одні кола «запікають» себе в жорстких рамках цензури, інші, навпаки, відпускають себе у значно ширший діапазон. Оскільки нам через роботу доводиться дивитися на цю картинку цілісно, ми бачимо процес у динаміці. Це справді цікаво: спостерігати, як воно «закручується», де починає вилізати назовні те, що раніше приховували, а де, навпаки, певні теми раптом згортаються і йдуть у тінь. Ми просто фіксуємо ці рухи суспільного організму. Якби абсолютно всі в Україні однаково прагнули свободи, картина була б іншою. Але багатьом об’єктивно простіше жити в обмеженнях. Що дає людині визнання несвободи? Дуже специфічний «бонус»: ти перекладаєш відповідальність на того, хто окреслив твої кордони. Парадокс у тому, що в цей момент людина іноді почувається «вільнішою», ніж той, хто має вибір. Тебе перестає гризти совість, зникають власні сумніви. Адже коли свободу обмежують ззовні, ми віддаємо свої сумніви тій людині чи системі, яка встановила ці рамки. А власні сумніви — це такий батіг, який іноді б’є дуже боляче.

Ще одна частина вашої роботи — це розмова із Заходом. Ми прагнемо просувати свою культуру, але розуміємо, що вона не «паровоз» — її неможливо просто штовхнути вперед силоміць. Якщо ти хочеш донести складні політичні сенси, ти маєш спочатку досягти успіху. Як ти бачиш український шлях сьогодні? Адже маркування «українське» не робить продукт автоматично якісним чи цікавим для світу. Як нам пройти цей шлях від «екзотики» до світового успіху? Як, на твій погляд, з цим працювати? Як ви обираєте стратегію: з ким говорити і як саме доносити наші сенси? Ми маємо бути реалістами: світ не «захопиться» українською культурою автоматично, за замовчуванням. Це так не працює.

Я даю нам шанс. Може з’явитися свій «український BTS» або інший глобальний феномен, але ми маємо усвідомити: світова культура — це ринок із жорсткими правилами. Якщо продукт не експортується, це не завжди тому, що він поганий. Іноді треба просто підлаштуватися під слухача й зрозуміти: те, що продукт «свій», ще не робить його автоматично якісним для світу. Тому наші закордонні виїзди — це не просто виконання директивних політичних завдань щодо НАТО чи виборів у США. Головне в таких поїздках — увага. Саме вона дозволяє вивчити чужу культуру зсередини. Ми відіграли 276 концертів у «республіканських» штатах перед виборами Трампа. І нашим найбільшим здобутком стала не кількість виступів, а розуміння глибинної Америки (Rural America). Ми ночували в маленьких містечках Північної Кароліни під час ураганів, спілкувалися в Нешвіллі — столиці кантрі — з місцевими подкастерами. Там ми дізналися, наприклад, що Росія вкинула 100 мільйонів доларів в активну пропаганду лише в одному Нешвіллі. Вони розуміють важливість кантрі — музики, яку слухає «справжня Америка»: ті люди, чиї голоси реально впливають на рішення президента. Наша велика помилка — думати, що США споживають усередині те саме, що виробляють на експорт. Ми не можемо просто скопіювати їхній експортний продукт із нижчим бюджетом і сподіватися на успіх. Нам потрібно розуміти внутрішню культуру тих, хто приймає рішення в Техасі чи Флориді. Саме тому на першому місці для незалежності України стоїть освіта. Ми маємо готувати фахівців, які розуміють ці контексти. Зараз ми створюємо так звані «креативні цехи». Це шлях, подібний до того, як Китай колись «розвантажив» західні виробництва. Ми домовляємося про спеціальні ціни від наших саундпродюсерів та моушн-дизайнерів для європейських і світових зірок. Наші фахівці вже працювали над альбомом Bad Bunny, який отримав «Греммі». Це стратегічний хід: ми не просто «підсаджуємо» світ на українських спеціалістів — ми навчаємося актуальним стандартам музики з першоджерел. Потім ці люди зможуть навчити наших артистів інтегруватися в глобальне середовище. Тут немає простих шляхів — треба закатати рукави й «впахувати».

Розкажи про твій розрив із Росією та російською культурою. Як це відбулося особисто для тебе? Ти був дуже успішним ведучим, ентертейнером, мав величезне коло знайомих і зв’язків у тій сфері. Чим цей розрив став для тебе? Це було миттєве й остаточне «до побачення» чи тривалий процес відсторонення?

Я насправді чинив супротив цьому процесу. Я не хотів розриватися, адже це означало відрізати величезний пласт знань, якими ти можеш оперувати. Моя російська була дуже «прокачаною» — я був російськомовним поетом, добре знав російську культуру й особливо літературу. Я постійно її вивчав, перечитував… А от української на такому рівні не знав. Виходило так, що ти маєш відмовитися від усього, у чому ти фахівець, і зайти на територію, де ти не знаєш абсолютно нічого. Мені знадобився час, щоб набратися сміливості для цього кроку. Але якщо вже я роблю крок, то назад не озираюся. Мій розрив почався з того, що я повністю переключився на українську мову і принципово припинив споживати будь-який російський культурний продукт.

А як би ти сформулював цей розрив? Яку причину ти для себе озвучуєш?

За мене це сформулювала Ліна Костенко: «Нам своє робить». У цій фразі для мене всі три слова — ключові. «Нам» — це про наше колективне, про ту саму поєднаність, про яку ми говорили. «Своє» — це те, що має наше глибоке коріння і водночас відкриває далекий горизонт майбутнього. «Робить» — це про те, що треба закатати рукави й працювати, про що я вже казав. Це і є мій девіз, моя головна мотивація. Да, да, да! Блін, це геніальна фраза! «Нам своє робить». Я забрав її собі як внутрішню афірмацію. Щойно в голові починаються зайві думки — хто там що про нас подумав, як зробив, — я кажу собі: «Нам своє робити». Якщо в мене з’явився час на сторонні роздуми чи копирсання в чужих мотивах, це означає, що щось «своє» недороблюю, і тому просто повертаюся до роботи. Я не лізу в їхні голови й не шукаю виправдань чи пояснень для їхніх вчинків — я фокусуюся на своєму.

‍