А якщо Трамп хоче перемоги Голіафа?

Майже щотижня помічаю, як в повідомленнях міжнародних видань Україну зображають як Давида, що протистоїть Голіафу. Польська колега нещодавно запитала, чи буде в назві моєї книжки про російську війну проти України слово «Давид» у назві, адже я пишу й про інші речі, що починаються з літери «д»: демократію й децентралізацію. Я посміхнулась, бо вже доволі давно думаю про образ Давида і Голіафа саме в контексті українсько-американських відносин.

Метафора боротьби Давида проти Голіафа з’являється з кожним новим сплеском так званих «переговорів» — коли американські керманичі, наприклад, заявляють, що в українського президента мало козирів, а отже він мусить іти на поступки. Якщо Росія — це Голіаф, якщо саме цей образ є визначальним, тоді аргументи України та реальний баланс сил на полі бою неважливі.

Під тиском стереотипу або архетипу Білий дім наполягає (тепер, як і кілька разів до того), що Україна має погодитися на угоду, яка не лише зробить ситуацію на полі бою гіршою, але віддасть Росії те, чого вона не здатна досягти без американської допомоги.

Гарний приклад, який виникав раз пораз і знову з’явився нині, — вимога віддати Москві всю Донецьку область, яку Росія не в змозі захопити усі ці 12 років. Оскільки це найукріпленіша ділянка фронту, Кремль хоче отримати територію за допомогою США.

Нам постійно кажуть, що міжнародні відносини — це сфера інтересів і логіки. Але очевидно, що маємо справу й з іншими чинниками.  Я хочу зупинитися на глибиннішому питанні — моральному а, можливо, й психологічному.

Чому Москва та її агресивна війна викликають у Білому домі співчуття? Це важко збагнути тим з нас, хто тримає сторону Давида.

Адже, як на мене, для більшості людей Давид — безумовно позитивний образ. Він уособлює здатність маленької людини протистояти величезному й небезпечному світу. Йдеться не лише про конкретну людину; Давид – уособлення віри в те, що добро може перемогти зло, що слабший здатен вистояти завдяки власній наполегливості й розуму. І справді: інколи так і буває. Це не просто мрія, а реальність.  Зрештою Давид таки переміг Голіафа.

Але питання про Давида й Голіафа — не лише про події останніх тижнів чи місяців. Я постійно пишу для американських видань. І вже більше року від часу президентських перегонів у США 2024 року маю відчуття, що редактори просять мене писати одну й ту саму статтю: показати, як Україна мов той Давид, що протистоїть Голіафу, має мати справу з Трампом, людиною, яка захоплюється «Великою Росією»,  захоплюється силою і завжди хоче бути на боці переможця.

Усі мої аргументи були варіаціями на тему кмітливості, винахідливості й наполегливості Давида. Тоді Київ усе ще наполягав, що  Україна має шанс на перемогу, якщо підтримка Заходу стане рішучішою, якщо за нею стоятимуть суттєвіші дії, а не лише захоплення українською стійкістю. Саме в цьому контексті восени 2024 року Україна презентувала «План перемоги» і демократам, і республіканцям.

Під час тієї кампанії та в тижні після перемоги Трампа українські дипломати загалом наполягали, що Трамп особисто не має неприязні до Президента Зеленського. Мовляв, він швидше сприймає Зеленського як бійця, а не слабака. Українці теж зазвичай бачили себе не як націю жертв, а як аутсайдерів-борців. Замість того щоб постійно намагатися вгадати настрої Трампа й підлаштовуватися під них, Україна протягом року працювала над тим, щоб зменшити залежність від США, розвиваючи власний військово-промисловий комплекс.

А потім була зустріч у Овальному кабінеті 28 лютого, де Трамп та інші американці зустрілися із Зеленським. Зустріч була жахливою. Коли Трамп заявив, що «в України немає карт», Зеленський відповів доволі твердо, що Україна не грає в карти — вона веде війну й вирішує питання людського життя. Хоча «карткова аналогія» звучала вульгарно й не відображала реальності на полі бою, Україна почала шукати ті «карти», які могла би показати Трампу. Настрої в медіа почали змінюватися.

Американські редактори, а також міжнародні аналітики й експерти запитували мене, чому Україна може перемогти, чому вона сильна й чому саме її варто підтримувати. Навесні Зеленський зустрічався з Трампом, з Джей Ді Венсом і європейськими лідерами в Римі. Глобальні зусилля, особливо європейських країн, посилилися. Здавалося, що відносини трохи стабілізувалися.

Та коли Україна реально продемонструвала силу на полі бою, реакція була, у кращому разі, змішаним. Якщо Трамп хотів побачити «козир», то Україна точно показала його на початку червня 2025 року операцією «Павутина». СБУ завдали серію ударів по російській військовій інфраструктурі, зокрема й по аеродромах в глибокому російському тилу. Операція спричинила величезний резонанс у глобальній оборонній спільноті й викликала захоплення.

Україна, маленька, але рішуча, вразила приблизно третину стратегічних бомбардувальників Росії, і як оцінює українська влада, збитки РФ більше як на 7 мільярдів доларів.

За кілька днів після операції я бачила, яким приголомшеними були експерти Нью-Йорку та Вашингтоні. Голіаф отримав удар. Що буде далі?

Проте американський президент цього, схоже, не помітив. Його реакція на «Павутину», наскільки вона взагалі була, випливала не з того, що зробив Давид, а з того, що сказав Голіаф. Після телефонної розмови з Путіним Трамп заявив, що Росія «буде змушена відповісти на нещодавні атаки по аеродромах». Я сприйняла це швидше як перепокладання провини на Україну, яка  мовляв, «провокує Голіафа». Невдовзі Трамп написав, що Україна має проявити стриманість і не загострювати конфлікт — фактично повторивши наратив Москви.

У наступні місяці — між операцією «Павутина» та зустріччю Путіна й Трампа на Алясці — медійний простір заполонили матеріали про можливу угоду щодо «замороження конфлікту». Це майже не відповідало реальності на фронті; радше відображало настрій Білого дому. Тим часом уже половина зброї на фронті була українського виробництва. Дрони стали символом інновацій, даючи Україні перевагу. Так, Росія кидала в бій тисячі солдатів, просувалася крок за кроком, але в такому темпі — навіть з урахуванням болісних втрат українських сил — їй знадобилися б роки, щоб захопити великі міста Сходу.

Київ боявся, що замороження фронту просто дасть Росії час відновити військову силу, поки підтримка Заходу згасатиме. Такий сценарій був вигідним Кремлю, але відкинути його напряму було складно — Україну могли виставити перешкодою для миру, що й прагнув зробити Путін. Україна послідовно заявляла про готовність до перемир’я.

Але не Кремль, який послідовно відмовлялася від перемир’я й не ніс за це жодної відповідальності — наче це природно для Голіафа. Путін прагнув показати Україну як сторону, яка противиться співпраці, прагнучи перекласти на Київ провину за «зрив переговорів».

Насправді ж українські посадовці були готові прийняти перемир’я на поточних позиціях. Зрештою всеосяжне припинення вогню дало б шанс українським військовим перегрупуватися і бути готовими до оборони. Утім розмови про перемир’я не велися.

А Путін, сп’янілий тим, що вважав власними успіхами — успіхами, які значною мірою існували лише у свідомості американського президента, — хотів більшого. На Алясці Путін зустрівся з Трампом наодинці, без українців, без європейців, що було промовистим саме по собі. По суті воєнний злочинець вийшов з ізоляції.  Під час саміту в Алясці знову заговорили про переговори — здебільшого через відверту зарозумілість Путіна. Публічно Трамп повторював його тези про «велику Росію» та висловлював йому симпатію. Але саміт на Алясці не приніс жодних результатів. Світ чітко побачив, що Путін не готовий до справжніх переговорів.

Після провалу в Алясці Трамп продовжив говорити про «велику Росію» — і саме тоді я зрозуміла, що весь цей рік я будувала хибну аргументацію, тримаючись за славнозвісну аналогію, яка хоч і частково правдива, але може бути навіть шкідливою.

У Біблії Давид перемагає. Але ж у Біблії були й ті, хто вболівав за Голіафа. А що, якщо так відбувається й тепер? Що, якщо хтось просто ненавидить образ Давида — бо не любить несподіванок, не любить тих, хто піднімається нагору завдяки власним зусиллям? А що, якщо для когось на кшталт Трампа перемога маленького Давида над великим Голіафом — просто дратує, адже він вважає, що більший має перемогти меншого; що сильніші (або ті, кого такими вважають) мають завжди тріумфувати?

Не йдеться про те, що Трамп є Голіафом. А радше про те, що в битві «Давид проти Голіафа» він уболіває за Голіафа.

У ставленні до російсько-української війни Трамп не поводиться як державник, що мислить інтересами США; ним рухає особистість. Його амбіції — не американський експансіонізм, а його власне его, його власна сила, його власний світогляд, який він хоче бачити відображеним у світі.

Історія про Давида й Голіафа настільки архетипна, що для більшості важко навіть уявити, що хтось щиро хоче стати на бік Голіафа. Усі ми колись почувалися малими; спостерігати, як слабший збирається докупи й протистоїть велетню, — це нагадування про нашу власну здатність діяти, жити в історії, долати несправедливість. Ототожнювати себе з Давидом — це прагнути справедливості. Груба сила, розмір і булінг — не остаточний вирок. Моральна чіткість може перемогти. Біблійна історія дає надію, що система не завжди несправедлива, що ієрархію можна зламати, що сильні не є невразливими. Вона утверджує людську волю: Давид перемагає не тому, що він більший чи фізично сильніший, а тому, що  розумніший, швидший і винахідливіший. Інтелект може подолати домінування.

І ось знову ми опинилися в ситуації, де план капітуляції, написаний Росією, набуває уявної легітимності, бо подається американцями як їхня власна ініціатива. І мене знову, як багато разів раніше, запитують: а що саме Путін має на Трампа? Чому Трамп такий наполегливий? І, можливо, нарешті я знайшла відповідь — або принаймні частину відповіді. Справа не в українській внутрішній політиці, не в тому, що підтримка Зеленського падає через антикорупційні розслідування. Річ не в нещодавніх масованих російських ударах по цивільних, мета яких демонструвати руйнівну силу.  Я не вважаю, що конкретний момент має значення. Відповідь — деінде

На жаль, ми бачимо щось на кшталт позитивної дискримінації на користь Голіафа. Ми знаємо, що Голіаф може програти. Війни непередбачувані. Росія має чимало слабкостей. Їх можна було б використати, якби політика США та Європи була продуманішою.  Давид може перемогти. Але вся традиційна схема, весь моральний каркас, увесь архетип «Давид проти Голіафа» зараз, схоже, працює проти України.

Здається, ця американська адміністрація хоче жити в світі, де Голіаф завжди перемагає. Або принаймні у світові, де Давиду кажуть: не смій брати пращу до рук.

Підписатися на розсилку можна за цим посиланням.

‍