Наче так і було

— Львівський вокзал був схожий на середньовічний замок в облозі. Бруд і багнюка, юрби людей у замащених речах. Собаки гавкають, плачуть діти. Перелякані біженці ледь не б’ються за місця в автобусах, що прямують до польського кордону. В повільних потягах, що їдуть на захід країни, туалети зачинені, люди випорожнюються в пластикові пляшки. 

Так я запам'ятав страх на початку війни. Кажуть, якщо ти хочеш вижити, тобі має бути страшно. Чи має бути страшно один, два, три роки? Чи має страх бути повсякденним, як робота? Чи можна на цій роботі брати вихідні чи лікарняні? Чи можна взяти більшу паузу та піти у відпустку? У цій відпустці на обличчях людей повертаються посмішки, літні майданчики наповнюються відвідувачами, на площі повертаються вуличні музики, переляканий натовп на вокзалі розсіюється і повертається додому. 

Розпочався процес адаптації. 

Людство є продуктом еволюції. Еволюція неможлива без адаптації. Виживає той, хто ліпше пристосовується до мінливих умов. Отже, ми всі — люди, звірі, комахи, рослини — вміємо адаптуватися. Утім, як спадає мені на думку тепер, лише люди вміють вдавати адаптацію — робити вигляд, що ми звикли до нових обставин, коли все в нас видає, що це не так.

Прикладом такої імітації для мене виявилися перехожі на львівському Марсовому полі. Ще на початку березня 2022 року тут не було жодної могили, тільки старий радянський меморіал воїнам Другої світової війни зі згаслим вічним вогнем. Зараз нові могили з’являються тут ледь не щодня. Проходячи повз, люди дивляться в асфальт, можливо, запевняють себе, що все не так страшно. А коли звернути на вулицю Пекарську і піти до Соборної площі, гнітючість зникає, там триває імітація довоєнного життя. 

Кажуть, для ураженого розуму немає минулого часу — травма для нього розгортається в теперішньому, навіть якщо трапилася давно. Може, так само й із моментами щастя та стабільності — попри обстріли, накриті простирадлами тіла сусідів, забиті фанерою будинки, ми й надалі повторюємо те, що робило життя трохи зацементованішим, зрозумілим, звичним. На подвір’ях ущент зруйнованих російською артилерією будинків у Мощуні на Київщині квітнуть нещодавно посаджені троянди. Мешканці села Ягідне Чернігівської області, які 27 діб провели в шкільному підвалі, вертаються до недоглянутої землі. 75-річна Валентина, що мешкає у модульному будиночку в селі Мощун, розповідає про те, як російський снаряд зруйнував її будинок, а через кому починає говорити про саджанці.

Я так само адаптуюсь (чи вдаю, що адаптуюсь?) і намагаюсь жити довоєнним життям. Тільки поблизу лінії фронту, надіваючи каску та бронежилет, я дослухаюся до звуків у небі. Війна нікуди не зникла. Війна — докучлива, вона завжди поруч. Хай би як далеко ти тікав, хай би як удавав адаптацію, ти все одно береш війну із собою. Чи адаптація — завжди позитивне явище? Чи, може, це викривлення, ніби нас втиснули у вмістище іншої форми: ми змінюємося, набуваючи нових вигинів. І із цим викривленням вдаємо, що повернулись до минулого життя.