“Це перший випадок в історії, коли наша держава себе відстояла”, — Сергій Жадан.

Розкажи, чим ти займаєшся в армії. Концерти, виступи, презентації — це все ми бачимо: ви збираєте кошти, займаєтеся тим, щоб люди йшли служити. Але чим займаєшся саме ти? 

Це верхівка айсберга, яка видима, але яка мало свідчить про суть служби. Я комунікаційник, тобто, займаюся комунікаціями як всередині бригади, так і між бригадою та суспільством. Іншими словами, відповідаю за зв'язки у різних напрямках. Навесні я проїхав всю Україну, зустрічався майже з усіма міськими головами та головами військових адміністрацій щодо співпраці та підтримки нашої бригади і корпусу. Це моя безпосередня робота, те, про що я трішки згадую в мережі. 

‍А чим це відрізняється від твого культурно-мистецького, письменницького життя, коли ти просто виступав і їздив з концертами? Тобто, що тут військового? В якому ритмі ти живеш? 

Я представник бригади. До мобілізації я не міг прийти до мера Вінниці чи Житомира і сказати: "Дайте на бригаду, умовно, мільйон". Зараз я можу це зробити офіційно, із запитом і документами. Це зовсім інший рівень, зовсім інший масштаб підтримки та інший спосіб комунікації. Тобто, фраза про те, що “ти міг би це робити й без мобілізації”, не відповідає дійсності, тому що це абсолютно не так. Волонтери роблять велику роботу, і ми свого часу також допомагали. Але зараз ця робота знаходиться на зовсім іншому рівні: інші цифри допомоги, інший рівень комунікації та залучення. 

‍А свобода, який її рівень? Це 24/7? 

Мій командир знає, де я зараз. У нас не просто формальні стосунки з командуванням бригади, з командуванням корпусу — ми однодумці, бо робимо спільну справу. Ми розуміємо, що ми хочемо і як ми хочемо розвивати бригаду. Якщо відбувається концерт, то все це проговорюється. Зазвичай командування йде назустріч, бо це пряма допомога — можливість зібрати на концерті умовний мільйон. І є “м'яка сила”, коли бригада присутня в інформаційному просторі й про неї всі знають. 

‍Від іноземних ЗМІ часто лунає питання: "Cкільки ви можете протриматися без американської допомоги чи чогось іншого?" Як би ти відповів? 

Я б сказав, що Україна вже виявила неймовірні ресурси та запас стійкості. Це було великим здивуванням для всіх: для самих українців, для наших західних партнерів, і для нашого ворога. Однак цю стійкість і опірність не слід переоцінювати — це було б нечесно щодо хлопців і дівчат, які знаходяться безпосередньо на лінії бойового зіткнення. Тому що їм дуже важко, і це сточування їхньої опірності, їхньої сили. Я переконаний, що ми справді можемо себе забезпечити зброєю, можемо забезпечити існування нашої економіки, домовитися про співпрацю із партнерами, але є фактор людської втоми. Нас не так багато, як росіян, і це  найскладніше у цьому всьому. 

‍І що нам з цим робити? 

Варіантів небагато: або триматися, або здатися. Запитай у військових, готові вони здатися? Що вони тобі на це скажуть? 

‍Їхня відповідь така сама. Але який варіант? 

Якби був варіант — давайте зупинимося, зробимо перепочинок, проведемо перевибори і перемовини. Можливо, це був би хороший варіант, але хто на це згоден? Ти ж розумієш, що це залежить не від нас, а від нашого ворога. А ворогу це поки що абсолютно не потрібно: він тягне час, лукавить і маніпулює, зокрема й президентом США. Тож, що нам лишається? Лишається запускати “Вампіра”, запускати дрони і робити свою роботу попри втому, вигорання та відсутність видимої перспективи швидко повернутися додому. 

‍Тобто, все зводиться до правильного розпорядження наявним ресурсом?

Безперечно. Як говорить наш Всеволод Кожемяко (бізнесмен, співзасновник підрозділу “Хартія” – ред.): «Інших військових у нас не буде». Це звучить жорстко, але чесно. У нас є те, що у нас є. У нас є ті військові, які є. Інших у нас немає. І це наш найбільший ресурс. Дрони можна виготовити, снаряди купити, танки отримати, а людей інших ми не знайдемо. 

‍Як сказав мені один військовий: "Ми так не мислимо, але в українській державі один військовий коштує п'ятнадцять мільйонів гривень". 

Це правда. За цим цинізмом і прагматикою стоїть велика повага до військового. Техніка потрібна не для того, щоб зайняти чергову вулицю чи посадку, а щоб зберегти життя людини. У росіян інша філософія: для них всі ці їхні танкові атаки — це можливість захопити ще один квадратний кілометр, щоб потім продати це своєму населенню як велику перемогу. 

‍Як заохотити людей служити? Частина твоєї публічної діяльності та рекламна кампанія "Хартії" спрямовані не стільки на донати, скільки на те, щоб люди приходили служити. 

Я не заохочую людей служити. Це не моя професія. Я не агітатор і не “політрук”. Я просто намагаюся пояснити, що обравши бригаду "Хартія", ти матимеш певні можливості: тебе будуть добре навчати, ти будеш забезпечений всім, і ти потрапиш у бригаду, де панують трішки інші принципи комунікації між солдатами, сержантами та командирами. Іншими словами, до тебе будуть ставитися як до особистості. 

‍Мова не йде про твою формальну роль. Долучившись до війська, ти своїм прикладом уже заохочуєш інших. 

Це часто знецінюється, бо росіяни намагаються знецінити будь-що, що має позитивний зв’язок з нашою армією. І на превеликий жаль, наші співвітчизники підхоплюють ці наративи: якщо ти мобілізувався, але не сидиш в окопі, не піхотинець, не штурмовик, то ти “несправжній військовий”. З одного боку, цей посил зрозумілий військовим, які дійсно служать  на бойових посадах. А з іншого боку — це дуже нехитрий прийом росіян. 

‍Про межу між тилом і фронтом. Ти багато виступаєш, береш участь у фестивалях та ярмарках, які, зазвичай, ідейні та проводяться для того, щоб зібрати донати. Але іноді виникає відчуття, що це ніби спосіб уникнути складнішої ролі. Де та межа, коли варто відпочивати і розважатися, а коли це вже перебір? 

Фактично всі фестивалі зараз мають волонтерського складову. Там, де я бував, «бенкету під час чуми» не було. Ми відіграли влітку на кількох фестивалях, збирали кошти для нашої та інших бригад, а у рамках туру «Нескорені» ми зібрали 21 мільйон гривень. Не було відчуття якоїсь відірваності від реальності, її заперечення, або дистанціювання від неї. Навпаки, було розуміння того, що тут свої. Мені здається, що проблема у вкинутому зовні наративі, що культура — це, як ти сказала, розвага. 

‍Я сказала, що є культура, а є розвага. Це моя відмінність. 

Можливо, я не знаю. Насправді я не розумію, про що ти говориш. Яка розвага? Я давно такого не бачив. Усюди, де щось відбувається, зазвичай там збори, багато військових, ветеранів, поранених та їхніх родин. І насправді це велике єднання. Знецінювати це — страшенно нерозумно та контрпродуктивно. Тобто жарт про “культурний фронт”, який вкинули в наш інформаційний простір у 2022-му році, і з якого всі сміються — безглуздий. А з чого тут сміятися? Є один фронт, і він визначений, але говорити, що культура — це щось меншовартісне, щось другорядне і недолуге — неправильно. Насправді культура — це не про забуття чи розвагу, а про спосіб перезібратися. Це про емоції, які в нас вигорають в першу чергу. Людина, яка сидить вдома і просто через свій гаджет накручує себе щодо ситуації на фронті, не приносить користі і є дуже вразливою, бо сама протистоїть величезному інформаційному потоку, який її зжирає. Натомість будь-який культурний захід — це, по-перше, комунікація: там багато людей, з якими ти на одній хвилі, і виникає відчуття свого, що зараз дуже важливо. По-друге, це можливість підтримати фінансово, хоча це і не найважливіше. Набагато важливіше давати людям можливість зберігати свою емоційну рівновагу. Коли всі вигорять і «посипляться», фронт теж не зможе витримати. Каркас, який тримають військові, має бути наповнений сенсом і життям. Якщо цього не буде, військові стануть «смертниками», які просто відбиваються від орків. Наскільки нас тоді вистачить? 

‍Я, можливо, загострила це питання, щоб виправдати свої відчуття. Але це нагадало мені слова одного іноземного диригента, який, відповідаючи на питання: «А що ваше мистецтво змінює? Воно ж не приносить мир», сказав: «Звісно, не змінює. Але, можливо, дає сили людям, які щось змінюють, продовжувати робити те, що вони роблять». 

Безперечно.  На превеликий жаль, за тридцять чотири роки в нашій державі культурі завжди відводилась другорядна роль. Є політика, економіка, соціальні питання, зовнішні стосунки, прогноз погоди, а вже потім культура. Це несправедливо і нерозумно, бо культурні ініціативи формували візію держави всі ці тридцять чотири роки. Коли у нас не було держави, то фактично, культура перебирала на себе форми та функції державних інституцій. Навіть сьогодні, коли є державні інституції, культура великою мірою визначає бачення та якість суспільних потреб. Пригадай будь-яку нашу революцію: люди збираються, з’являються цитати з Шевченка чи Лесі Українки, сцена, концерти. Це не про танці, співи чи гучні лозунги. Це про універсальні речі, які нас пов’язують. І ці речі — не політика і не профспілки, це наша культура. Нерозуміння цього свідчить про слабкість: люди не готові визнати за собою існування своєї повноцінної культури, власної суб'єктності та ідентичності. Коли культура постає у вигляді жартів про «співаків ротом» — це принизливо. Це прояв комплексу меншовартості, нав’язаного москалями. Якщо українець каже: «Я патріот, я воїн, я підтримую армію, але культура — ні», — це означає, що він «малорос». В нас нещодавно був фестиваль.  Він не мав прямого стосунку до Хартії, армії чи війни, але нам було дуже важливо зібрати кілька тисяч харків'ян, щоб вони відчули себе живими і повноцінними, якими були до повномасштабної війни. І от ми грали цей концерт. Прийшло багато людей, і прийшли навіть хлопці на милицях — вони на реабілітації, прийшли з госпіталя. Для них це важливо, бо це можливість побути серед своїх. Цього не створиш штучно — це синергія, відчуття свого. 

‍Так, розумію. Але я веду мову про ту іншу частину людей, для яких все це є чистою розвагою чи відпочинком. Наприклад, в Києві зараз це дуже помітно: коли проходиш повз дорогий  і пафосний бар "Че", де щовечора лунає гучна музика і завжди багато людей. Можливо, це ще не “бенкет під час чуми”, але інколи муляє. А, можливо, там також сидить хлопець, який був у полоні, або хтось, у кого близькі служать на фронті.

Цю “склянку” можна розглядати як напівповну, або як напівпорожню. Можна сказати: якщо там дорогі ціни, значить платяться податки, є робочі місця, наповнюється державний бюджет. Адже економіка має працювати. Це може дратувати, викликати спротив, але без економіки ми не вистоїмо. Тому ресторани, кафе, тренажерні зали мають працювати. Це можна порівняти з людиною після інсульту — три з половиною роки тому ми пережили великий стрес, і нам потрібно рухатись, потрібно розходжуватись, потрібно випрацьовувати наше тіло. Інакше, якщо ми будемо лежати й помирати, ми помремо. Війною пов’язані всі. Ділити людей на «хороших» і «поганих», на «дотичних» і «недотичних» — неетично. Спочатку варто запитати, а вже робити висновок, засуджувати ж не знаючи — просто глупо.

 Як би ти описав Харків зараз? Ми говорили про “Харків-фортецю”… 

Це означення декого дратує. Але це справді передусім фортеця — місто, яке тримає оборону і закриває собою все Лівобережжя. Разом з тим, ця фортеця наповнена життям, тому що фортеця не може жити так, що лише бійці стоять на бійницях, тримаючи оборону. Місто живе дуже інтенсивно — і це дивна реальність, яку багато хто не розуміє. Чим далі від Харкова, тим менше розуміння: люди думають, що у нас тут все завмерло і вулиці порожні.

‍Давай поговоримо про мобілізацію. Ми знаємо, що людей бракує: люди не йдуть, є відмови, СЗЧ, є ті, хто ховається. Але водночас серед військових, з якими я провела останні кілька днів, багато молодих хлопців, котрі призвалися відносно недавно. Це означає, що все ж є люди, котрі досі йдуть? 

Мобілізація є і вона відбувається. Зараз більшість — мобілізовані, а не добровольці. Але мобілізований — не означає, що людина позбавлена мотивації та не розуміє, куди вона пішла. У людей різна мотивація, різний шлях, і різний рівень адаптації. Якщо ти була вчора в нашому НРК  “Харків” (Наземні Роботизовані Комплекси - ред.), то ти бачила, що це переважно молоді хлопці та дівчата. Це не лише про потенціал бригади, а й армії загалом. Перш за все, це можливість зберегти життя людини, адже НРК виконують небезпечну роботу замість людини. «Харків» — це молода бригада, де переважно молоді люди. Але є й старші, яким фізично важче. Мені 51 рік, і я не можу тягатися з ними за енергією — у них більше мотивації, більший запас сили. 

‍Ти кажеш, що не етично ділити людей. Але в мене є питання, як повертати українців з-за кордону? Тих, кому є куди повертатися. 

Робочі місця та освіта — великий стимул для повернення. Багато виїжджають через відсутність повноцінної освіти для дітей. У Харкові виші працюють дистанційно — а це не освіта. Плюс місто обстрілюється. Якщо завтра зупиниться гаряча фаза війни, обстріли припиняться, повернеться освіта і перезапуститься економіка — багато хто повернеться. Краще тут робити кар'єру, робити бізнес, ніж сидіти в умовній Польщі на “соціалці”. Звісно, не всі повернуться, але багато хто повернеться, щойно з’явиться можливість. 

‍А як зміниться Харків? Раніше це було місто з іноземними студентами та великою кількістю важких підприємств, які тепер небезпечно тримати біля російського кордону. 

Насправді важкої промисловості тут не було — це стереотип. Старі заводи радше доживали, тліли та жевріли, а економіка та промисловість були трансформовані. Харків логістично був між Кримом, Москвою, Києвом і Кавказом — це фронтирне місто, вузол півдня радянської імперії. Стратегічно — це було неймовірно важливе розташування, що, до речі, зіграло дуже важливу роль під час Другої світової війни. Що буде завтра? Як нещодавно сказав мені посол Німеччини Мартін Єґер: "Ви ж розумієте, що тепер ви будете крайньою східною точкою Європи?" Це так і є, це не метафора. Сорок кілометрів звідси  — і Європа закінчується,  починається Орда, Росія. І це буде ще більш загострено. Тому “фронтирність” та “фортечність” міста залишаться, на них і будуватиметься нова ідентичність Харкова. Це місто-брама України та Європи, покликане стримувати потенційного ворога. Від цього залежатимуть політичне, безпекове, економічне життя, освіта, медицина. Теза, що не можна тримати промисловість близько до Росії, помилкова. Навпаки — тут розвиватимуть економіку, запускатимуть старі й нові підприємства для оборонки. Я абсолютно переконаний, що це буде оборонний комплекс, тому що логічно робити зброю там, де вона відразу буде застосовуватися. І це дуже хороший шанс як для економіки міста, так і для освіти, бо промисловість має бути пов’язана з нею. 

‍Нещодавно обговорювали розвиток технологій, винайдених під час війни. Є думка, що вони можуть застосовуватися в цивільному житті, а технологічний розвиток, який увійшов у оборонку, в майбутньому може допомогти Україні перейти від ресурсно-сільськогосподарської країни до технологічної.

Думаю, реальність буде жорстокішою: Україна стане зброярнею для світу. З християнської точки зору — це, можливо, не дуже добре, але з точки зору виживання необхідно. Наші друзі, наші союзники, ті, хто гарантував нам безпеку, показали нам, що жодних гарантій сьогоднішній світ не дає. І якщо ти сам себе не можеш захистити, тебе не захистить ніхто. За три з половиною роки війни ми дуже добре навчилися це робити. І вже більш ніж на половину самі забезпечуємо себе високоякісною зброєю. Світ божевільний, війни не закінчаться, а в нас буде зброя. 

‍На твою думку, що проявилося або народилося в українській ідентичності за ці кілька років? 

Нічого нового не народилося — все було, але активізувалося, реанімувалося. Суспільство дуже чітко означило межі розуміння свого ареалу. Нас довго переконували в тому, що ми не зовсім українці, або не такі українці, що не всюди тут Україна. А виявилось, що Україна всюди. І виявилось, що насправді ми тут всі українці. Багато хто почав це пригадувати, щось для себе прояснив. Це дуже важливий процес, але болючий і некомфортний, бо фактично виводить тебе з твого минулого і позбавляє тебе багатьох речей, які здавалися частиною власної ідентичності, а виявилось, це наносне. 

‍А які речі ти для себе помітив? Те, на що раніше не звертав уваги? Приміром, я помітила, що українці по-справжньому люблять життя, що в нас є ця вітальність. Раніше, чесно скажу, сприймала багатьох українців як людей, які постійно скаржаться. 

Українці не скаржаться. Вони радіють життю і скаржаться. 

‍Але зараз менше скаржаться, хіба ні?

Ну, це ж наша така, суто українська риса. Ця маніпулятивність насправді в чомусь навіть симпатична. Ми вміємо понарікати, любимо трішки згустити фарби. А те, що люблять життя... Мені здається, це не зовсім так. На мою думку, це більше стосується ситуації війни, будь-якої війни. Ось це загострене відчуття смерті, загрози, минучості — все це стимулює бажання хапатися за життя. Не думаю, що це суто наша національна риса. Це відбувається на будь-якій війні. І засуджувати за це людей було б неправильним. До речі, це ж про питання: чи маємо ми право на радість у часи війни? Наскільки це взагалі коректно? Зрозуміло, що головний контраргумент такий: ти радієш, а хтось страждає; якщо тобі не найгірше — значить, ти недостатньо «поганий» чи недостатньо включений. Але це контрпродуктивно. Якщо ти не робиш нічого свідомо поганого, не займаєш чужого місця, не «підсиджуєш» когось, ти маєш право бути собою. Ти не мусиш виправдовуватися за право бути людиною. І це дуже важливо емоційно та етично, особливо зараз, коли намагаються нав’язати комплекс провини. Якщо ти не загинув, не в полоні, у тебе цілі руки та ноги — це не означає, що ти робиш щось неправильно.

‍Як міряти "достатньо"? Це внутрішній вимір? 

Очевидно. Дуже індивідуальний і суб'єктивний. Для когось є нормою купити сьогодні великий басейн, побудувати дачу й викласти фото з підписом: "Треба бути щасливим, треба бути собою". Хтось це так розуміє. А хтось розуміє: “Так, я маю право піти на концерт, але не маю права купити собі зараз нову машину”.

‍Тобто це ілюзія, що сто відсотків громадян можуть бути залученими?

Ні, чому ж. Може бути залучений. Просто залучення різне. Наприклад, діти. Очевидно, що вони не мусять сидіти в окопах з автоматами, але є багато інструментів долученості, особливо зараз у школах, де перезапускається патріотичне виховання. Це нормально для старшокласника пройти курси ТАКМЕДу, навчитися користуватися зброєю — тому що він житиме в цій країні. Це не означає, що він завтра має піти на фронт або записатися добровольцем. Але розуміти, що в твоїй країні війна і треба бути готовим, зовсім не складно. 

‍Що ти зараз робиш в літературі? Ти пишеш, встигаєш? 

Не пишу і не встигаю. Коли є можливість, намагаюся щось перекласти чи писати, але часу практично немає. У мене не той рівень залученості як у піхотинця, артилериста, чи пілота БПЛА, але це щоденна робота. 

‍Що тобі подобається в українській літературі зараз? Адже з'являється дуже багато всього. 

На мою суб'єктивну думку, не так багато, як здається. 

Як 51-річний письменник я очікував потужного спалаху нової літератури, але поки його не помічаю. Література існує на інерційному русі, який був до війни. Добре це чи погано — не знаю, але факт є факт. Чому не з'являються нові яскраві імена у великій кількості? Не знаю. Можливо, через великий стрес і потрясіння, яке вплинуло на мову, голос і письмо. Але я переконаний: у нас створиться нова культура — зовсім іншої якості, іншого звучання, іншої етичної та моральної інтонації. Війна наклала відбиток на всіх нас, на наші емоції, відчуття та рефлексії. А культура завжди першою дуже гостро на це реагує, навіть якщо не завжди може виразити це словами.

‍Зараз багато говорять про Покровськ, про Донбас, але коли ти згадуєш Слобожанщину... Що з цим зробити? Зараз важко уявити, як відвоювати Луганську, Донецьку чи Запорізьку області. 

З цим зараз нічого не зробиш — там окупація.  У мене там залишилося багато знайомих, тож я приблизно знаю, що там відбувається, і це дуже погані речі. Окупація — це страшно і аморально, бо тебе позбавляють права бути собою. Це дуже боляче. Я знаю багато прикрих історій із життя знайомих там. З іншого боку, я постійно стикаюся з людьми, які звідти виїхали. Вони приходять і кажуть: "Я з Луганщини, я з Донеччини, я зі Сватового, я зі Старобільська, я зі Станиці Луганської". 

‍Розкажи, будь ласка. 

Старобільськ, Новайдар, Станиця, Сватово... Це території, які пережили спробу окупації ще 11 років тому, і там запустилося багато процесів, яких раніше не було. Це був доволі інерційний регіон, який контролювали компартія та Партія регіонів, і відповідно, суспільні активістські рухи були заморожені. Починаючи з 2014 року, з’явилися політичні, активістські, суспільні та культурні ініціативи. Багато чого почало робитися, і регіон вперше справді відчув себе Україною. Було видно зміни на рівні школярів, працівників адміністрацій та заводів. А зараз, після окупації, вся ця активність фактично поламана. Тобто ще вчора місцеві жителі усвідомили, що вони громадяни України, що це їх держава, вперше вивісили державний прапор. А завтра до них приходять, і їм цей прапор потрібно або ховати, або показово зривати. І це дуже болючі речі: зрада, колаборація, відступ від своїх принципів, втеча тощо. Тому боюся, коли ми туди повернемося, на нас чекає багато неприємної інформації. Але я не записую всіх у зрадники — багато людей воюють за Україну або вибралися з окупації, а хтось залишився свідомо, прийняв нову владу.

‍Що ти зрозумів про армію, перебуваючи в армії? “Хартія” — це  нова бригада. Особливо якщо порівнювати з класичною, пострадянською армією. Але все одно дуже багато людей нарікають на бюрократизацію та “паперову армію”. Чи є в армії проблеми через її нереформованість?

Більшість наших військових керівників мають радянську освіту й уявлення про армію радянського зразка. В цьому сенсі ми ще радянська армія, яка потребує реформування. Безперечно, таку армію треба змінювати, якщо хочемо, щоб вона у нас була. Але це також питання мотивації та ресурсів. 

‍Коли ми зараз, у 2025-му році, говоримо про радянське, що це означає? 

Це означає централізоване, аморфне, безініціативне керівництво, яке будується не на повазі, а на примусі, дисципліні та контролі. Це от, власне, армія Жукова. Коли треба покласти мільйон, щоб взяти Берлін, покладуть мільйон. Треба два мільйони — два покладуть. 

‍А де нам не вистачає централізації та масштабування? Наш ворог вміє швидко масштабувати якісь речі, і так само швидко їх запускає.

Щоб потім усе це спалити. У росіян це як плюс, так і великий мінус. Вони можуть швидко зібрати мільйонну армію і за місяць її “сточити”. Мільйон дронів — і за місяць вони будуть знищені. Це безумство. Абсолютно інша філософія, де не важлива людина чи техніка, головне — візія. Це абсолютно не людиноцентрична філософія. І в чому тут масштабування? У нас натомість відбувається корпусний принцип. Наскільки я розумію, він саме про масштабування: існує потреба в єдиному командуванні, нормальній вертикалі, яка при цьому не буде радянською. Не сто двадцять п’ять органів контролю, а один командир, який бере на себе відповідальність за кілька підрозділів. Наскільки я розумію, хоча я не є фахівцем з військової тактики та стратегії, це працює. І зараз такі корпуси, як «Хартія», «Азов», Третій армійський корпус, показують хороший результат.

‍Наостанок хочу запитати: як на війні зберігати межу між жорсткістю і людяністю? Ти маєш вбивати, або робити зброю, ти маєш в чомусь мілітаризувати суспільство. Але водночас ми говоримо, що маємо бути іншими, важливо бути «не як вони». Що це означає?

Слід пам'ятати і думати про те, що ми будемо робити, коли війна закінчиться. Військовому під час війни дуже важко і боляче говорити про завершення бойових дій, бо він бачить ворога, воює й щохвилини ризикує життям. Але дуже важливо хоча б пробувати думати про те, що завтра війна завершиться, і ми залишимося живі. І нам треба буде далі жити. І бажано — зуміти жити разом: дивитися один одному в очі, робити якісь спільні речі, вибирати владу, виховувати дітей тощо. Якщо цього не буде, якщо зараз створимо умови, які не дозволять нам бути разом після війни, який тоді у цьому сенс? Це, можливо, звучить як рожеві мрії, але пам’ятати про це потрібно. Навіть якщо важко і здається, що перспективи немає. Адже очевидно, що після закінчення війни всім буде дуже важко: не лише військовим, а й тим, хто не воював — їм буде складно приймати цей досвід, який неможливо порівняти ні з чим, бо він неспівмірний. Відповідно, це стане великою проблемою для суспільства. Але протягом 20-го століття українське суспільство вже пережило дві світові війни, які перемололи мільйони людей. Українці вижили, збереглися, і країна врешті-решт здобула незалежність. Те, що зараз відбувається, ламає нас страшенно, ламає непомірно. Але я переконаний: попри всі складнощі й весь цей біль, українці збережуться. Щоб завтра не сталося, де б не пройшла лінія розмежування, як би не завершилася гаряча фаза — ми збережемо себе і державу. А якщо зберігається основа, зберігається держава, то завжди є шанс повернути і окуповані території. 

‍Що ти робиш, щоб триматися, знаходити сили і працювати щодня? 

У мене щоранку є купа роботи. Після нашого інтерв’ю треба перекидати гроші, щось купувати, фотографуватися, робити звіти. Нам ось прогнали новий автобус — потрібно поїхати до лікарів і виступити перед ними, бо вони лікують наших бійців. Це щоденність. Це така рутина, але в хорошому сенсі — в ній ти щодня бачиш десятки хороших, сильних та світлих людей. Відповідальність перед ними дає сили та мотивацію. 

‍Як допомогти твоєму корпусу? Які зараз збори йдуть?

Зборів дуже багато. Інформація про всі збори є на моїх сторінках — зайдіть. Зараз ми збираємо на нові дрони і на новий табір для дітей військових, організований нашою патронатною службою. Це важливо — боєць в окопі, має знати, що про його родину дбають. Паралельно готуємо фестиваль”Хартія”, де буде збиратися велика сума на бригаду. В Києві в галереї "Дукат" зараз також проходить також велика художня виставка, з якої плануємо зібрати велику суму на корпус. Зборів багато. Слідкуйте, підтримуйте — не обов'язково лише "Хартію". Допомога потрібна всім. 

‍