«Не можна, щоб наші люди виїжджали з окупованого Криму»

Про окупацію

Жити в Криму — це великий стрес. Я не маю точної статистики, але дуже багато людей, особливо похилого віку, повмирали через стрес після 2014-го. Ми ходили з похорону на похорон. 

Навіть прихильники возз’єднання Криму з Росією відчули цей стрес. Просто вони завжди знаходять собі виправдання. Вони не хочуть зрозуміти, де коріння їхньої проблеми. Я знаю дуже багато мешканців Криму, які виступали за об’єднання з РФ, але постраждали від цього: вони сидять у тюрмах, втратили бізнес, були змушені поїхати.

У Криму є велика криза довіри. Прокидаєшся від гавкоту собак та автоматично перевіряєш, чи не прийшли за тобою. Кожного ранку дивишся в інтернеті, чи були обшуки. Я розмовляв з другом про те, як тепер жити в Криму. Він сказав так: просто закриваєшся в межах сім’ї та кількох довірених осіб і більше нікому нічого не говориш. 

Але в мене є залізне переконання: не можна, щоб наші люди виїжджали з окупованого Криму, як і з будь-якої іншої окупованої території. Коли звідти їдуть люди, ми віддаємо територію. До кого ми тоді будемо повертатися? Виключення можна робити тільки за певних умов: якщо хлопець їде, щоб воювати чи боротися з РФ в інший спосіб. 

Більшість кримських татар має претензії до України

Мені пропонували поїхати з Криму у 2014 році. На початку окупації я мав лише одну розмову з дружиною про те, щоб поїхати. Я вирішив залишитися. Прикладом для мене були хлопці, які загинули на Інститутській вулиці. Я щоразу намагаюся зрозуміти, чому ці хлопці, розуміючи, що там убивають, вперто лізли туди. Не можу сказати, що я знайшов відповідь, але я наслідував їхній приклад. В мене було відчуття обов’язку, відповідальності перед людьми. Я знав про певні сподівання на мене.

Протягом років окупації мої друзі в Києві неодноразово казали: «Залишайся. Ми допоможемо, залишайся». У 2016–2017 роках я спілкувався з Мустафою Джемілєвим про це. Він сказав мені: «Ти будеш корисний у Києві, але ти потрібен у Криму». Я абсолютно нормально до цього поставився. Те, що він сказав, відповідало тому, що я відчував. 

Моє рішення не змінилося, коли мене попросили переїхати до Києва. Якось дуже пізно, майже вночі, в період парламентської виборчої кампанії мені подзвонив Джемілєв. Він сказав: «Як би ти поставився до того, щоб ми запропонували твою кандидатуру в “Слуги народу”?» Я погодився за однієї умови: я буду жити в Криму, а їздити на роботу до Києва. Ми так і не дійшли рішення.

Останню розмову про еміграцію я мав уже в російському СІЗО. Працівник установи запитав мене, чому я не поїхав, якщо відчував, що мене заарештують. Тут я вже зірвався. Якого хріна я маю їхати з Батьківщини? Ви туди приперлися — ви й виїжджайте.

Про ув’язнення

Спочатку я сидів у в’язниці в Сімферополі, потім мене перевели в колонію у місті Мінусинськ Красноярського краю. Більшість часу я перебував у камері для двох. Психологічно це дуже важко: не можеш читати, не можеш дивитися телевізор. Тому я працював — шив. Одного разу ув’язненим запропонували пошити захисні ковдри, які одягають солдати, щоб бути непомітними для тепловізорів. Серед нас було дуже багато різних бранців з Криму, з України, з Узбекистану, Таджикистану — погодилися тільки двоє росіян. 

У нас у камері був домофон. Якось через нього з нами зв’язалася адміністрація, запросила поговорити. Нас запитали, чи не думали ми про те, щоб поїхати на війну. Я дуже переживав щодо цього, коли почалася війна. Але потім нам сказали, що звинувачених у терористичній діяльності, як я, не беруть [Джеляла звинуватили в пособництві в диверсії на газопроводі. У російських медіа Джеляла називають терористом — прим. ред.].

Про те, що мене будуть міняти, я дізнався по обіді у вівторок. Співробітники ФСБ у балаклавах повернули мені особисті речі. Це був просто кайф, коли я зняв робу і вдягнув старі, потерті, але свої власні речі. Це було фізичне задоволення.

Мені зав’язали очі, посадили в автівку. Я сидів біля віконця і навіть скрізь пов’язку бачив промені сонця. Я відчув хоч якесь світло. Потім три години летіли вертольотом. Тільки тоді я остаточно усвідомив, що мене звільняють. До того думав, що, може, це ігри якісь, може, мене переводять в іншу колонію і глузують. Коли приземлилися, незабаром почув нашу мову. Відкрився другий подих, такий прилив енергії був. Наші — такі кремезні бородаті пацани з автоматами, — потім навіть казали, що не схоже, що я провів стільки часу в російській колонії.

Про претензії кримчан до України

Більшість кримських татар має претензії до України. 

В 1990-х Крим політично віддали на відкуп проросійським силам. СБУ працювала проти протурецького кримськотатарського сепаратизму, якого насправді не існує. Кримськими татарами нехтували, хоча ми завжди говорили, що ми проукраїнські.

Нам кажуть, що під час анексії ми не взяли зброї. Але це було завдання армії. Якби встала армія, встали б і ми. Українська держава не захистила своїх громадян. Залишила. Армія пішла. Тому українці не мають права звинувачувати кримчан у проросійськості.

Відомий журналіст Паша Казарін написав, що у росіян є свій міф про Крим, який пояснює, чому він російський. У кримських татар є свій міф, який пояснює, чому Крим кримськотатарський. А в українців міфу нема. Я відповів йому, що кримськотатарський народ з великою радістю стане частиною українського міфу. Зараз люди пробачать усе. Тільки не повторюйте помилок минулого. 

Ми з колегами з Меджлісу кажемо, що мало буде просто повернути Крим. Треба зробити дуже багато політичних кроків, щоб унеможливити повторення такої ситуації в Криму. Привчити кримчан до українськості — не етнічної, а політичної. Ми маємо пояснити, що кримчани — це наші люди, це наші громадяни. Вони опинилися в окупації не з власної волі. Треба буде працювати і з армією. Люди, які будуть заходити у Крим, мають звертатися до людей, які були в окупації, певним чином. В нас ще є час, щоб цього навчитися.