У вересні 2022-го у ході контрнаступу Сил оборони на Харківщині було звільнено міста Балаклію, Ізюм, Балаклію, Куп’янськ, Вовчанськ та інші. У перші ж дні після звільнення місцеві засвідчили існування численних катівень та масових поховань. Зокрема, в Ізюмі у місці масових поховань, організованих росіянами, було ексгумовано 447 тіл, більшість з яких мають ознаки насильницької смерті.
Балаклія перебувала в російській окупації пів року. Місцеві розповідають про кілька катівень, облаштованих окупантами у місті. Головною серед них називають Балаклійський відділ поліції. Тут утримували щонайменше 200 людей, четверо з яких були вбиті. Двоє – померли після звільнення, повідомляють у Харківській обласній прокуратурі.
До третьої річниці звільнення Харківщини «Життя війни» публікує уривок із книжки Світлани Ославської «На власній шкірі. Історії, розказані вцілілими», що вийшла у видавництві Лабораторія.
Історія Сергія, одного з бранців балаклійської катівні, написана на основі свідчень, зібраних Світланою Ославською в рамках проєкту The Reckoning Project.
Сергієві пощастило. Він сказав так, коли ми говорили по зуму.
Одного ранку, за тиждень до його 29-го дня народження, «ввічливі» й до зубів екіпіровані люди накинули йому на голову якусь шмату, перев’язали скотчем і закинули в машину. Ті, що були в машині, запропонували відрізати Сергієві вуха. Може, добре, що на голові була та шмата. Один із них пожартував: — Слава Україні!
Сергій зреагував майже рефлекторно, не встигнувши й подумати:
— Героям слава, — за що відразу дістав перші удари. Проте залишався спокійним. За ці три місяці окупації його знайомих уже, бувало, забирали з дому російські солдати. Їх возили на блокпост, де допитували, але хлопці поверталися додому. Проте цього разу авто їздило вулицями селища аж до обіду, а його ніяк не везли на блокпост. За цей час Сергій дізнався, що він навідник і що через нього загинуло п’ятдесят «їхніх», а його дівчину, яка лишилася вдома, вони зґвалтують.
Коли авто нарешті прибуло до місця призначення, його закинули в якусь кімнату. Він відчув інтенсивний запах багатьох людей, які довго перебувають у зачиненому, непровітрюваному приміщенні. Тепер уже міг зняти пов’язку й покладатися не тільки на нюх, а сприймати реальність очима.
Реальність мала вигляд кімнати півтора на три метри: якщо витягнути руки в боки — упрешся в її кордони. На підлозі лежали якісь брудні матраци, а на них — люди. Інші лежали й на нарах, приварених до стін. Стіни — світло-коричневого кольору, і на одній вишкрябано по фарбі — аж до побілки — цілу молитву «Отче наш».
Сергій не знав, куди подітися. Чекав, що його от-от покличуть на допит і, звісно ж, розберуться й відпустять. Це, здається, розважало його сусідів, і вони з підлоги й нар повідомляли йому нові координати цієї реальності.
— Який «допит»?! Я тут уже чотири дні, і ніхто мене не викликав.
— А я — п’ять.
— Я — вісімнадцять! Роззувайся, коротше.
Тоді він зняв взуття, цим жестом ніби прийнявши нову реальність на якийсь час — Сергій вірив, що ненадовго, — і зайняв місце на одній із двох нар.
Кімната була не справжньою камерою, а колись підсобним приміщенням, коморою, пристосованою під камеру на двох. Чоловіків же було шестеро — їм було душно. Віконце під стелею давало небагато світла, але крізь «кормушку» у дверях можна було спостерігати, що відбувається в коридорі, і так розширити картину нової реальності.
Зліва від дверей у камеру був вхід, куди заводили новоприбулих. Люди називали своє ім’я і звідки вони, після чого охоронець ішов по коридору й запитував, скільки людей у якій камері, а тоді обирав одну із шести. П’ять камер плюс їхня нульова, як розказали Сергієві сусіди. Десь у крайній, як він почув, тримали жінок.
Туалету в камері не було, й із цим усім їм дуже пощастило, запевнили його чоловіки, бо сморід стояв би нестерпний. Для малої потреби була п’ятилітрова баклажка — до вечора вона наповнювалася, і хтось виносив її до справжнього туалету. Туди ж раз на день виводили й людей.
Ця нова реальність розташовувалася в місті Балаклія, де Сергій ніколи ще не бував, а тепер, побувавши, точно не хотів затримуватися надовго. Крізь «кормушку» у дверях бачив, як людей із сусідніх камер виводили й вели, вочевидь, на допити. Потім вони поверталися в камеру по речі — і їх відпускали. Свого виклику на допит Сергій за перший день не дочекався, але дочекався каші з кулачок — вечері. Зранку теж каша — регулярно. Залізна миска з ручками дісталася йому від попередників: витер папером залишки старої каші — посуд твій. Папір був із газети «Харьков Z», яку видавали охоронці. Здається, там писали, що Харків уже захоплено.
Так минуло кілька днів. Сергій познайомився із сусідами.
Дядя Вова, глухий і підсліпуватий. Йому «шили» снайпера. Діма з Чугуєва. Коли його батько загинув, охоронець дав хлопцеві телефон подзвонити рідним. Був іще Валєра, який мав довідку із психлікарні. І дядя Саша, що потрапив сюди після того, як поїхав на мопеді в сусіднє село, напився і повіз товариша показати згорілий танк.
День його тримали в сараї, потім — у якомусь колодязі, водили по мінному полю і врешті привезли в Балаклію. Дядя Саша показував усім сліди від електрошокера.
— Ну можна вже мені на допит? — просився щодня Сергій.
— Чекай, — відповідали охоронці.
Старшого охорони звали Саша, він був із Луганська.
Саша не був жорстоким. Викликав швидку, коли комусь було погано, і приносив ліки. «Ви мені не потрібні. Мені головне, щоб ви тут сиділи живі-здорові», — казав. У нього можна було попросити солі й попроситися на допит.
— Приїде завтра воєнна поліція, то я за тебе побалакаю, — пообіцяв Сергію одного дня.
Перший допит скидався на співбесіду. У кабінеті сидів один, увесь у чорному й масці. Переписав дані й спитав, за що Сергій тут. Почувши, що той сам не знає, розгорнув якусь мапу й став розпитувати, які заводи знає хлопець на території України — він говорив про ще не окуповану територію. Захоплені землі росіяни вже не називали територією України.
Співбесіда не наблизила до свободи.
— Ми тільки переписуємо дані: хто тут і за що, —сказав той Сергієві, і хлопця відвели назад до камери. Усі його сусіди були холостими, і тому передачки їм ніхто не носив. Але в сусідніх камерах сиділи сімейні чоловіки. Коли за тиждень після затримання у Сергія був день народження, ті привітали його: передали йому в камеру борщ.
Уже починалася справжня літня спека, по стінах текла вода. У камері їх лишилося четверо. Уже й на допити нікого не забирали, але кашу приносили двічі на день. Коли охоронцям набридали скарги, вони могли відчинити камеру на десять хвилин і пустити повітря. На півтора тижня «підселили» Ігоря — він назвався капітаном російської армії. Сидів ніби за п’янку. Так чи ні — невідомо, але й тут Сергієві пощастило, бо коли після якогось обстрілу зникла вода, два дні охоронці не давали в’язням пити взагалі, а цьому Ігореві товариш-росіянин передавав воду.
Нарешті, на 37-й день життя в камері, з’явився охоронець не з кашею.
— Ходімо, — звернувся до Сергія.
— Здравствуйте, — привітався, заходячи до кабінету.
— Ти шо, до друзів прийшов? — присутні відразу дали зрозуміти, що розмова буде за їхніми правилами.
— Ти розумієш, що України не буде? Росія тут назавжди.
Після ідеологічної частини почався власне допит. — За що ти тут?
— Я не знаю. Думав, ви мені скажете.
Удар.
— То за що ти сюди потрапив?
— Сидів удома. Восьма ранку. Прийшли, забрали, нічого не сказали. Удар.
У кімнаті їх було троє. Один ставив запитання, другий записував, а третій стояв поряд і бив.
— То за що ти тут?
— Ну, може, є якісь недоброзичливці. Може, хтось із сусідів щось про мене сказав.
— Не подобається мені, як ти говориш, — один із чоловіків узяв скотч. — Руки поклади, — і примотав руки до ніг. — Подивися назад.
Сергій озирнувся — на стіні були сліди від куль.
— Це для того, щоб ти нормально розмовляв. Ну ж бо, говори, кого знаєш із ЗСУ, з атовців. — Та я нікого...
Удар.
Удар.
Били ногами, кулаками, дубинкою.
— Щось я тобі не вірю, — підсумував той, що ставив запитання і був у масці. — В одиночну камеру його, — покликав Сашу-охоронця. — Два дні не давати їсти й пити.
— Не вийде, — сказав Саша. — Їх там уже четверо, а вони ж діляться.
— Ну що ж, пощастило. Веди його назад.
Удар у кадик на прощання — і вже в камері Сергій міг розповідати сусідам про свій перший допит. Йому дали «дозріти» два дні й викликали знову.
— Згадав, чому ти тут? Розказуй.
— Та ви взяли звичайного хлопця, — спробував, але це вже не працювало. Для нього вже мали історію.
— Там, у вас на районі, є «П’ятачок», — почав один із росіян. — Туди всі ходять телефонувати. Тебе бачили там іще із двома, і твій друг щось казав про наших. Хто це був? Скажеш — ми відпустимо тебе.
— Я не пам’ятаю...
— Іди подумай. Ми покличемо.
У камері Сергій радився з мужиками, що б такого розказати, бо розказати щось мусив. Вирішили назвати кілька імен людей, які воюють і яких усе одно немає вдома, але без адрес.
Минуло два тижні.
Цього разу Сергієві відразу на пальці наділи клеми. — Хочеш, покажу, як це працює? — росіянин почав крутити ручку ТАПика. Пішов струм. Цю процедуру називали «дзвінок Путінові» або «дзвінок у Кремль». — Ось так я крутитиму п’ятнадцять хвилин — і тобі хана.
Але не крутив. Пощастило?
— Твій телефон пропав, паспорт згорів. Ми не знаємо, хто ти. Як ми можемо тебе відпустити?
Сергій повернувся до камери, ліг на верхню нару й відтепер уставав тільки в туалет і взяти каші. Спека не відпускала, повітря в камері стояло нерухомо. Літери молитви біліли в напівмороку. Світловідбивачі на куртці, яку підкладав під голову замість подушки, розплавилися. В очах почалися бліки — якась дика світло-музика, яка не давала спати.
Минав другий, а потім — третій місяць літа та його життя в цій камері. Одного разу охоронці чекали перевірки, і Сергієві дозволили позамітати в коридорі, а отже, подихати повітрям. З регулярних розваг — їжа й розмови про неї. У камері кожен по черзі розповідав улюблені рецепти. Найчастіше це були різні способи коптити м’ясо та рибу. Коли виводили в туалет надвір, можна було стояти з трохи піднятим мішком (луганські охоронці вдавали, що не помічають) і дивитися крізь щілину в паркані. Горизонт закривали багатоповерхівки, і Сергій розумів, що він у самому центрі міста. Думав про людей там, у квартирах, які живуть собі й нічого не хочуть знати про те, що відбувається за цим парканом. На передньому плані ріс кущик, і за два з половиною місяці він виріс вище за огорожу. Стоїш, дивишся, але радості тої: хвилина — і назад.
Допити стали проводити вночі. Витяжка не працювала, й усі крики та прокльони було добре чутно в камері. Приїздили якісь військовослужбовці, на яких охоронці казали «специ» — ті були в повному екіпіруванні. Охоронці носили шльопанці й помітно боялися «спеців».
Сергія більше на допити не забирали. Дядю Вову випустили, і з’явилися нові сусіди. Четверо працівників зерносховища. Пожежник, якого півтори години били струмом і кийками з усіх боків: «Розказуй, хто у вашій частині погано про Росію відгукується». Продавець ковбаси з минулим у місцевій політиці. Після допитів він повертався в камеру, падав на коліна й молився. Казав, що його змусили на відео зачитати текст, що він проти України. Якщо людина довго не поверталася з допиту, у камері знали: її або відпустили, або вбили.
Був Славік, чий син служив у ЗСУ. «А син не хоче перейти до нас?» — мучили його на допитах. Славіка потримали два тижні, і, коли він виходив, Сергій написав йому на папірці номер телефону батька — єдиний, який він знав напам’ять. Невдовзі після того прийшла передачка з одягом — і Сергій зрозумів, що рідні нарешті знають, де він.
Коли на 76-й день цього безглуздого ув’язнення Сергія викликали й показали ксерокопію його паспорта, яка могла прибути сюди тільки з дому, він не виявив жодної емоції. Пам’ятав, як на допиті обіцяли заклеїти рота скотчем, і знав: що сильніше боїшся, то їм приємніше.
— Щось ти не радий, — сказав йому той, у масці, знайомий із допитів. — Ти вийдеш звідси сьогодні.
Мішок із голови йому зняли за ворітьми. Батьки й дівчина чекали біля машин.
Перші дні на волі він не витримував, коли навколо швидко говорили. Не міг концентрувати увагу на цьому. Хотілося просто дивитись на дерева.
За тиждень родина організувала Сергієві виїзд за кордон.
Іще за тиждень Харківщину звільнили.