«Страх не в тому, що вмирають друзі, а що до цього звикаєш»

Про війну в Україні як війну за незалежність Білорусі

У дитинстві я хотів бути військовим. Воював мій прадід, воював дід, воював батько. Батько був офіцером російської армії. На щастя, він не дожив до цієї війни, бо, думаю, ми мали б зовсім різні позиції. 

Але я зрозумів, що я бунтар. Вертикальна система мені не дуже подобається — це суперечить моїм анархічним переконанням. Білоруська армія — це інструмент для пригнічення народної волі. Ми переконались у цьому 2020 року [під час протестів проти переобрання Олександра Лукашенка президентом] — перша жертва в Мінську була убита саме військовими.

У мене завжди були проблеми з білоруською владою. Я займався політичним, правозахисним, контркультурним активізмом. Коли мені було 18 років, я потрапив на допит у КДБ. Потім поїхав на добу в міліцейське відділення 2015 року, ще пізніше декілька разів сідав у відділення. Тоді мене визнали екстремістом. Планка піднялась — сьогодні я учасник терористичної організації «Полк Калиновського». 

Восени 2020 року до мене прийшли з обшуком за підпал місцевої прокуратури. Я виїхав у Польщу. Був там одним із організаторів білоруських акцій і маршів [проти режиму Лукашенка], агітував білорусів тренуватися, брати в руки зброю. Я не мав жодних ілюзій, що Лукашенко побачить мільйон людей на вулицях і піде. Тому було зрозуміло, що в нашому регіоні станеться велика війна. Визволення моєї країни можливе лише збройним шляхом. 

Я знав, якщо Москва перемагає в Києві, то жодної надії на вільну Білорусь немає. У Білорусі я добре бачив, що таке «русский мир», бо моя батьківщина є прикладом того, що було би в Україні, — це країна-тюрма. Я воюю за змогу приїхати додому. 

Моя особиста травма полягає в тому, що я поїхав із Білорусі та не зробив нічого, щоб її звільнити. Тоді не дали ради, тепер доведеться звільняти країну в інший спосіб. 

Розлука з батьківщиною — то для мене величезна проблема. Якось я бачив, як родичі привезли на поховання хлопцю землі з його міста. І мене це дуже сильно роз’ї*ало, я довго ридав у той момент. Я теж таскаю із собою мішечок землі з мого міста. На бойових завданнях він завжди зі мною.

Про подорож в Україну

Коли я прокинувся 24 лютого, перше, що зробив, — зателефонував товаришам в Україні. Я запитав, який план. «Ми їдемо оформлюватись у ТрО, і коли буде змога брати іноземців, давай до нас». 

Під час тренування у Варшаві я вирішив, що візьму собі якийсь східний позивний. Узяв «Салам». І один знайомий іноземець запитав: «Ти знаєш, як це перекладається?» — «Ні». — «З арабської це “мир”». «Оце постмодерн! Людина з позивним “Мир” на війні», — подумав я.

Я командир мінометного розрахунку. Моє завдання — зорієнтувати міномет, щоб він стріляв туди, куди треба. Я контролюю весь процес стрільби і розраховую траєкторію польоту снаряда, коли отримую координати або від операторів БПЛА, або від хлопців зі штабу. 

Я обрав професію мінометника з декількох причин. В одній книзі я читав, як група повстанців із саморобних мінометів обстрілювала урядовий будинок. Я перечитував її у 2020-му. Пам’ятаю, їду Мінськом і думаю, де тут можна поставити міномет, щоб роз*уярити будівлю, в якій сидить Лукашенко. Водночас я не хотів стріляти в людей [в близькому бою] — для мене це проблема. [Якби я б вбив людину під час двобою] моя психіка сказала б мені: «Все, пішли на пенсію».

Спочатку, коли мене відправили в підрозділ штурмовиків, я відчував страх. На що я здатний? Як поведусь у першому бою? Як реагуватиму в складній ситуації? Наприклад, коли в підрозділі мінометчиків один із солдатів лежить з панічною атакою — це не так страшно. В бліндаж закинув, і працюємо далі. Інша річ, якщо це штурмова операція, і мінус одна людина — це ризик для всієї групи. Я не хотів бути таким тягарем. 

‍

Про страх

Одне з найгостріших переживань за всю війну — я проходжу польський кордон, у моїй голові думка: «А може, з машини вистрибнути?» Спочатку страшно не було. Думав: «Поїду на війну, мене там напевно вб'ють, ну і хрін з ним». Дивлюсь, мої знайомі поруч сидять, вистрибувати соромно.

Ще одне переживання — Бородянка за два дні по тому, як звідти вийшли росіяни. У 2020 році в Білорусі я офігівав, коли дивився відео побиття громадян міліцією — як люди можуть з іншими людьми таке робити? І тут я приїжджаю в Бородянку, а там все в десять разів гірше. 

Їду Мінськом і думаю, де можна поставити міномет, щоб роз*уярити будівлю Лукашенко

Було відчуття, що росіяни їхали та розстрілювали кожний будинок. Усі багатоповерхівки як решето. Я був у сонцезахисних окулярах. Думаю: «Добре, що в них [адже ніхто не побачить моїх сліз]». Я плакав, просто о*уївав від цього. Гадаю, ніхто із хлопців і слова не сказав би [якщо помітив би, що плачу]. Було видно: щось подібне відчувають усі.

Страх може переростати в паніку. Як правило, ми перебуваємо в трьох-п’яти кілометрах від фронту. Зазвичай я або у підвалі, або у бліндажі. Цього разу я поїхав працювати з кулеметниками серед голої посадки в кілометрі від фронту. Відійти нікуди не можеш — десь попрацювали сапери, десь ні. На місцевості були невеличкі окопи. Я лежав в одному з них, а наді мною літали дрони. І я не розумів, чиї вони — наші чи ворога. Відчуваю, зараз буде панічна атака. Тільки й думаю про те, як у мене прилетить. Я загнав патрон у патронник і думаю: «Якщо що — застрелюся». Щоб не мучитись. І, зробивши це, чомусь одразу заспокоївся.

У мене два страхи: залишитись інвалідом і що мене засипле у підвалі, і я, чимось придавлений, буду довго помирати. Через страхи життя стає цікавішим. Було чимало речей, які я не робив до цього. А зараз я думаю так: «У мене п'ять днів на відпочинок. Треба це зробити, це, ось це і ось це. Жодних “ні”, бо іншого варіанту може вже й не бути». Коли у мене є почуття до дівчини, то я не буду вагатися: «Блін, а казати мені їй щось чи ні?». Завтра, може, я її не побачу. 

Про звикання до смерті

Сама жесть — це коли вмирає хтось із друзів. І то ти навіть до цього звикаєш. 

Війна мене трохи зламала. Я став більш черствий. Ти сприймаєш смерть зовсім інакше: приходиш на позицію, дістаєш звідти череп росіянина, викидаєш і далі копаєш, щоб заглибити бліндаж. Відходиш на метр — труп росіянина, йдеш стежкою — відірвана голова. Смерть стала річчю, що поруч із тобою. 

На війні я побачив, що може лишитися від людини. Бачив тіло, в яке, здавалося, влучили прямим попаданням. Бачу шматки, не розумію, що це. А потім усвідомлюю, що це людська нога. Тварини ще місцеві попрацювали. 

Смерть стала річчю, що поруч із тобою

Бронетранспортер догорає, всередині сидять люди, які вже не схожі на людей, — це востаннє, коли бачив тіла. Ми працювали під Бахмутом. Перед нашими хлопцями, які їхали в бронетранспортері М113, прилетіла протитанкова ракета. Ми проїжджали повз приблизно за 10 хвилин після влучання. 

Гадаю, мені доведеться довго ходити до психологів і терапевтів. Дуже-дуже довго. По-перше, через те, як просто я зараз сприймаю смерть. Але головна проблема — адреналінова залежність. Я розумію, що коли повернуся до цивільного життя, мені буде кепсько, бо в мене не буде цього драйву і ризику. 

Про жаль до ворога

Я вважаю росіян людьми. Мені шкода багатьох із них, бо я розумію, що за інших обставин ці люди робили б добрі справи у своїй країні, не лізли би сюди, не вбивали би людей. 

На останніх медичних курсах, на яких я був, показували відео, де видно, що трапляється з тілом після прильоту міни калібру 120 мм. І я думаю: «Блін, це ж ми таке з людьми робимо, який жах». Але інших варіантів немає. 

«Що ми робимо? Як із цим жити далі? Як мені потім повертатися в нормальне цивільне життя?» — цей внутрішній діалог відбувається весь час. Частина мене каже, що вбивати людей не можна, треба бути гуманістом. Інша частина каже: окей, але С-300 у нас летить не просто так.

Нічого нормального в тому, що одні люди вбивають інших, немає. Це взагалі не вбудовується в мою картину світу. Я вважаю, що люди мусять знаходити компроміси, як співіснувати — і не вбивати один одного. Нічого у вбивствах нормального немає і бути не може. До цього не треба звикати.

Завжди є вибір: можна сісти в тюрму, виїхати з країни або піти вбивати людей. Росіяни роблять найпростіший вибір — те, що їм кажуть. Через це я на них злий. Наприклад, жив би я у Білорусі, мене спробували би призвати на війну, їхати вбивати сусідів, просто тому, що наш царьок з'їхав з глузду, — я би, напевно, ліпше у тюрму сів. Одна річ — бути чесною людиною в тюрмі, інша — бути мраззю в окопах.

Про ставлення до цивільних

В Україні я відчуваю тільки позитивне ставлення до себе. Хіба що на початку в Tinder було дві-три історії. «Ти звідки? З Білорусі?» — і більше не відповідали, все. 

Приїхав під час служби у ТрО в Київ. Вокзал, перевірка документів, дивляться мій паспорт. У хлопця, який продивляється документи, змінюється обличчя, стає суворим: «Що ви робите в Україні?» Розповідаю, що в ТрО. І в нього повністю змінюється обличчя. І він віддає мені честь.

Споглядаючи цивільних, я задоволений, що люди живуть, що вони тусуються, відпочивають — це те, за що ми і боремося. Щоб люди в тилу могли продовжувати життя. Головне, щоб вони не забували про те, що відбувається.

Звісно, є певні неприємні моменти: йдеш Хрещатиком, а там молоді спортові тіпи в націоналістичних футболках. Вони не воювали і навряд чи найближчим часом підуть. Подібне викликає в мене негатив. Ще у мене викликає негатив велика кількість українців у Варшаві. Я дивився на них і не міг зрозуміти: а чому ви тут? 

Тобто коли люди йдуть на тусовку, я не маю з цим проблем. Проблема для мене в тому, що організатори цієї тусовки можуть забрати гроші собі та нікуди не задонатять. Коли люди знімають напругу, яку вони відчувають увесь час, і при цьому роблять щось добре, збирають гроші на щось необхідне [для потреб армії] — файно, хай тусуються. 

Про майбутнє

Після завершення війни я би вдався до справи, пов’язаної з ресоціалізацією військових. Іще до 2020 року ми з подругою-правозахисницею хотіли зробити центр ресоціалізації колишніх в’язнів — в Білорусі це велика проблема. А потім протести в країні, моя подруга сидить, сім років за правозахисну діяльність. Я жартував на цю тему, що коли визволимо Білорусь, вона вестиме ресоціалізацію колишніх в’язнів, а я — колишніх військових.

Якщо помру на війні, хочу, щоб мене кремували. Коли буде змога, поверніть прах додому, коли ні — жартую, що можна кинути урну з дрона на білоруських прикордонників. Може, вб’є когось, якась користь буде по смерті.