Як бути сапером

Посада cапера з’являється в європейських арміях в XVI столітті. Термін «сапер» походить від слова «сап» — сільськогосподарського інструменту, який військові використовували для підкопу під фортифікаційні споруди противника. Саме риттям підкопів і займалися сапери. З появою мін та снарядів обов’язки сапера змінилися: він знешкоджує мінно-вибухові загородження противника, ставить аналогічні перешкоди, керує мінним тралом та займається інженерною розвідкою — вивчає ступінь і характер мінування місцевості. Сапери мають деактивувати не тільки міни, а й бойову частину снарядів, ракет та дронів.

Я встиг послужити кулеметником та мінометником. Але цікавіше саперної справи в армії немає нічого. Сапер — професія творча. Тут треба мати чуйку, математичний склад розуму та розвинену уяву. Коли мінуєш ділянку, маєш прокрутити в голові десятки сценаріїв: як поводитиметься ворог, як намагатиметься обійти пастку і, врешті, як підловити його.

Моя робота — це протистояння із супротивником, якого не бачиш. Інколи він мінує територію так, аби вразити саме тебе (ми називаємо це пасткою на сапера). До прикладу, під протитанкову міну ворог кладе протипіхотну, яка детонує, щойно ти підіймаєш верхню. Таку пастку ми називаємо «на грача» (або «на лоха»). Перша міна не замаскована, не помітити її неможливо — розрахунок на те, що недосвідчений сапер забуде перевірити щупом, чи є під цією міною ще одна. Ще приклад: розкидані на відстані 15 метрів міни, що з’єднані прихованим під землею дротом: деактивуєш одну — тим самим активуєш інші.‍

Сапер знає схеми десятків видів мін. А ще, скільки в тій чи іншій міні вибухівки, і який в неї радіус ураження. Ці знання інколи заважають, принаймні мені. Коли я розбирав свою першу міну, постійно відволікався на думки, що буде з моїми кінцівками, якщо я зроблю зайвий рух.

Основні інструменти сапера: металошукач та саперний щуп. Інколи ми використовуємо маленьку болгарку та газові ключі.

Зазвичай дистанційні міни лежать на поверхні. Але бувають підґрунтові міни. Їх встановлюють або вручну, або за допомогою гусеничного мінного загороджувача. В цієї машини є плуг, що робить у землі борозну і, як зерна, сіє міни. 

У кіно сапери постійно щось підривають. Насправді ж, розбирати міну — це завжди ризик, тому це роблять лише тоді, коли її неможливо обійти. Зазвичай ми їх не підриваємо, а просто огороджуємо та позначаємо (віхою з червоним маркером позначають небезпечну територію, з білим — безпечну, з жовтим або жовто-червоним — територію, де виявлені міна або боєприпас — Прим. ред). 

Ми не ставимо розтяжки і загалом будь-які протипіхотні міни, адже Україна ратифікувала Оттавську конвенцію, яка забороняє їхнє використання (через те, що протипіхотні міни калічать цивільних та унеможливлюють використання землі в аграрних цілях, ООН запропонувало країнам-учасницям підписати відповідний договір про їх заборону — прим. ред.) В росіян таких обмежень немає.

В нас є протокол дій на випадок, якщо підірвався побратим. До нього може наблизитись тільки напарник, крокуючи по його слідах. Хоч як сильно кричить поранений, на поміч йому має йти лише одна людина. А ліпше, як то кажуть, «стягти чи тралити побратима» — кинути йому мотузку та витягти. Cтягувати його важко, але можливо. Якщо в вас є фал (вид мотузки) з січенням 10 міліметрів, коріш обв'язався їм наче поясом, а поруч є дерево, навколо якого можна обгорнути трос, витягти побратима реально. Ще краще, коли вас декілька.

Звісно, я розмірковував, як буду діяти, якщо підірвусь. Розмірковував про це так часто, що коли справді підірвався, діяв впевнено — за інструкцією. Цей момент потрапив на відео нашого бойового медика. З цікавістю подивився запис: оговтавшись, я там усім роздавав команди. Важливо пам’ятати, що навіть у таких випадках треба покладатися в першу чергу на себе, а не на товаришів. 

{{quote-9="/quote-block-list"}}

Гумор в саперів дуже чорний. Взяти хоча б розшифровку абревіатур: ПМН («протипіхотна міна натискної дії») — принеси мені ногу. ГМЗ («гусеничний мінний загороджувач») — гробік мій зелений.

Ще ситуація була. Я підірвався на міні. Побратими помилково повідомили дівчині мого напарника Юри, що підірвався він. До кінця вечора розібралися, але дівчина весь день проплакала. Наступного дня напарник Юра і справді підірвався (зараз ходить з протезом). Хтось мусив подзвонити їй і сказати: «Цього разу точно Юра. Сто пудов».

Якщо ПВО щось збила, а це щось не вибухнуло — кличуть мене

Якщо боєприпас пройшов канал ствола гармати, падав з висоти понад два метри чи був хоч трохи обпечений вогнем, його вже не можна чіпати. Він тепер належить до важкої другої категорії — такий снаряд треба знищувати на місці. Буває, зробити це неможливо, наприклад, через щільну забудову. Якось я мав деактивувати бойову частину «Шахеда», який впав майже в центрі Києва. Довелося на свій страх і ризик везти його на базу. До речі, ми з напарником були першими, хто розібрав бойову частину «Шахеда-131» й описали його особливості у звіті.

Трапляється й навпаки, є всі можливості підірвати збитий об’єкт, але ми цього не робимо. Пам’ятаю, як розбирав «Грім-Е1», ракету типу «повітря — земля». Її збили, вона трохи зачепила зеленку і не дуже глибоко зарилася в поле. За протоколом ми б мали знищити її на місці. Але нам було важливо дослідити її комплектування. Ту ракету я розбирав без броніка та каски, в них не було потреби — там стільки вибухівки, може скласти дев’ятиповерхівку.

Свій перший дрон «Ланцет» я препарував на запорізькому напрямку. Коли знайшли його, він був майже цілим. У ньому є пастка: у невеличкому люку закладений заряд пластида з мій кулак. Напочатку наші про це не знали, бувало, везли не знеструмлений «Ланцет» у багажнику. У росіян залишився зв’язок з безпілотником, і вони дистанційно підривали.

Мій найстрашніший день — це коли я опинився під Єлизаветівкою в Харківській області поміж російської та української артилерії в легковій машині з ракетою «Грім-Е1», яка може здетонувати будь-якої миті.

Загрожувати саперу може не лише вибухівка. Якось ми з напарником розбирали ракету Х-101. У неї дуже токсичне паливо. Випаровування були такі їдкі, що ми почали чухатися. Довелося пролити на неї три тонни води, щоб можна було працювати.

Щоб знешкодити ракету, треба розібрати три її частини. Перша — двигун. Друга — «мозок», який складається з систем керування, наведення і стабілізації. Третя — бойова частина. Ризик у тому, що сапер не знає, чому ракета не здетонувала. Може, справа в недоколі (так ми називаємо збій в роботі ракети, коли ударник не влучив у капсуль). Може, заводський брак. Може, погані умови зберігання. Ти маєш врахувати все, перед тим як почати роботу.

Якось читав книгу «Неприродні випадки. Нотатки судмедексперта в 34 розтинах» британця Річарда Шепарда, який препарував близько 23 тисяч тіл. Знайшов чимало спільного з роботою сапера

Покладатися на підручники вже не виходить. Дрони й ракети змінюються. Нова модель не завжди схожа на попередню. Коли ми їх розбираємо, не завжди розуміємо, як вони влаштовані. Коли не знаєш конструкції, ризикуєш більше.

Я працюю сапером понад 10 років, але в мене немає повного захисного спорядження. З цим у нас дефіцит. На жаль, екіпіровка сапера в ЗСУ мало чим відрізняється від екіпу піхотинця. Не вистачає й інструментів. Громада з Мюнхена допомогла нам спеціальними міношукачами. В них є функція, яку я називаю ігнором. Можна налаштувати його так, що він зчитує міни та не реагує на дріб’язок. Спробуйте увімкнути міношукач старого зразку — місцевість настільки забруднена, що ви будете постійно чути аудіошум. 

Британці теж допомогли — надали пристрої з функцією рентгену. Одна штука коштує як квартира в центрі Києва. Коли я побачив бойову частину першої версії «Шахеда», то скористався саме цим пристроєм. Кажуть, що «Шахед» збирають з лайна і палок, але в нього дуже складний устрій. Пам’ятаю, ми прийшли в якийсь підвал, де сиділи слюсарі. Дали їм два блоки цигарок, щоб вони покинули приміщення. Я почав розбір лівою рукою, бо праву шкода.

Місяці півтори тому в мого товариша-сапера відірвало руку по лікоть. Як отримає біонічний протез, буде повертатися. В нього дружина загинула під артилерійським вогнем. Війна для нього вже особиста справа.

З напарником я працюю понад десять років. Ми вже як х**ове подружжя. Важливо, щоб у вас трохи відрізнявся набір навичок. Я більше по ракетах та дронах. Мій напарник працював у ДСНС, він знається на підриві артилерійських снарядів. Де кульгає один, на поміч приходить інший.

Професійна хвороба сапера — контузія. В мене їх було три. Найгірша — коли затинався. Я поновлювався три роки. Була така процедура: до моєї голови під’єднали датчик, який використовують для енцефалограми. Комп’ютер зчитував активність нейронів, перетворював інформацію на звукові сигнали. Потім ці звуки лунали в моїх навушниках. Це наче як мозок сам себе чує і починає коригувати налаштування. Я навіть вирубався посеред сеансу. 

Я розумію, що для нас, саперів, війна не закінчиться ще довго. Роботи нам вистачить ще на сто років.