Чи варто Гатному рівнятися на Арлінгтон?

Пантеон Героїв

19 жовтня 2023 року на тернопільському Микулинецькому кладовищі кілька родин зібрались для того, щоб не дати будівельникам завершити монтаж постаменту на могилі матроса Віталія Стадника. Його було поховано в «Пантеоні Героїв» — окремому секторі для загиблих у російсько-українській війні військових, який спроєктувала дизайнерка Дарця Веретюк.

Батьки Віталія Стадника були проти уніфікованих надгробків. На могилі сина вони планували встановити великий хрест, а перед ним — статую загиблого у військовій формі, зі зброєю, на повний зріст. Чорні гранітні плити на цій могилі контрастували зі світлими козацькими хрестами інших 135 похованих. Батькам Віталія запропонували поховати сина окремо, щоби не порушувати загального ладу. Але ті відмовилися — й організували встановлення композиції за власним проєктом.

Дизайнерка Дарця Веретюк дивувалась такій наполегливості: «Невже родина думає, що, встановивши інший пам’ятник, вони покажуть більше шани до загиблого сина?» Родини, що прийшли на цвинтар зупиняти монтаж скульптури Стадника, були обурені — помпезна могила матроса, на їхню думку, принижувала б інших. У результаті вони домоглись демонтажу надмогильної споруди.

Імперський проєкт

Майже жодна дискусія про те, як має бути влаштоване військове кладовище, не минає без згадування Арлінгтона. Розташований у передмісті Вашингтона Арлінгтонський національний цвинтар відомий строгістю правил: всі без винятків надгробки ідентичні, пропонувати власний дизайн не можна нікому (ставити біля могил лампадки заборонено навіть рідним похованих).

Арлінгтон — найвідоміше військове кладовище США і взірець модерної поховальної традиції, якій трохи більше ста років. Перші спроби уніфікувати надгробки були здійснені британцями під час англо-бурських війн. Ідея уніфікації проста: і солдат, і генерал на війні сплачують рівну ціну — віддають єдине життя. Тож заслуговують і на рівне вшанування.    

Після Першої світової війни «цвинтарі в уніформі», як назвуть їх пізніше, почали з’являтися в Європі та США. Серед започатковувачів традиції називають Фабіана Уейра, командира підрозділу швидкої допомоги Червоного хреста, який у 1917 році заснував Комісію з упорядкування могил для військових. Під час двох світових війн комісія Уейра за підтримання Співдружності націй і коштом британського уряду встановила 1,7 мільйона надгробків у 150 країнах.  

Утім, в самої ідеї одноманітних військових поховань завжди були опоненти. На їхню думку, через уніфіковані нагробки влада втілює бачення, де держава важливіша за інститут сім’ї, статус солдата — вагоміший за його особистість, а національний траур — за приватне горе. Антропологиня Лаура Традій у своїй науковій статті на цю тему намагається довести: уніфіковані надгробки давнини були частиною імперіалістичного проєкту, що мав за мету перетворення військових із людей з індивідуальною історією на продовження держави. Ту саму тезу в книзі «Тяжка втрата і поминання: археологія смертності» просуває археологиня Сара Тарлоу: ідентичність могил «зводила індивіда до гвинтика, який можна замінити і якого запам’ятають лише як солдата».

Кладовище як простір рівності

У XXI столітті уніфікація перестала асоціюватися з твердою рукою держави. У демократичних країнах родини загиблих бійців зазвичай мають вибір: поховання або у військовому секторі на цивільному кладовищі, або на спеціалізованому військовому кладовищі, де діє певний набір правил та запроваджене уніфіковане облаштування могил, в інакшому разі — місце серед цивільних, де надгробок виглядатиме так, як того хоче родина.

Держава важливіша за інститут сім’ї, статус солдата — вагоміший за його особистість, а національний траур — за приватне горе

В Україні першим великим цвинтарем з уніфікованими надгробками має стати Національне військове меморіальне кладовище (НВМК). Його концепцію спроєктовано Українським інститутом національної пам’яті (УІНП). НВМК розраховане на 50 тисяч поховань на ділянці понад 260 гектарів. Кладовище планують побудувати до липня 2025 року на території Гатненської громади Фастівського району Київської області — біля Південного кладовища, неподалік села Віта-Поштова. Для реалізації проєкту Кабінет міністрів виділив 515 мільйонів гривень. 

Для проєктування цвинтаря буде оголошено всеукраїнський відкритий конкурс, який триватиме 6-9 місяців. Під час дискусійної панелі, присвяченої цій темі, дизайнерка тернопільського «Пантеону Героїв» Дарця Веретюк наголосила, що конкурс необхідний, адже Будинок трауру та крематорій на ескізі архітектора Сергія Дербіна нагадують суміш «Ашану» та Парфенона.

Дотримуючись загальної ідеї уніфікації, проєкт все ж передбачає надгробки різних типів: козацький хрест (для тих, хто сповідує християнство чи асоціює себе з 500-літньою українською традицією поховання українських воїнів) і прямокутний надгробок — на ньому можна вигравіювати зірку Давида, мусульманський півмісяць чи тризуб для атеїстів.

Утім, бренд-дизайнер ЗСУ Тарас Іщик, активний учасник у дискусійних панелях щодо проєктування НВМК, каже, що наявність і хреста, і прямокутних плит суперечить ідеї рівності. У коментарі Life in War пан Іщик припускає, що хрест візуально виділятиметься і ніби підкреслюватиме меншовартість загиблих, які не сповідували християнство. Вдале рішення, вважає дизайнер, втілено в Арлінгтоні: тільки прямокутні плити, на яких гравіюють символ тої чи іншої конфесії. 

Також пан Іщик каже, що на одній із дискусій експерти НВМК та УІНП  запропонували розміщувати на могилах фотографії. Але, на його думку, від них варто відмовитись: у ЗСУ не роблять фотографії особового складу в парадній формі, виняток є хіба для офіцерів. «Було б нечесно встановлювати плити, на яких є фото військового у формі, й ті, на яких будуть фото без форми. Це суперечить не тільки ідеї рівності, а й естетиці ідентичних могил».

Згідно правилам НВМК встановлювати відмінні надгробки заборонено. Але очільник УІНП Антон Дробович у коментарі Life in War припустив, що військовий, який проявив себе як вправний командир, може мати відмінну могилу чи бути похованим окремо. Подібні винятки, на думку пана Дробовича, можуть бути обґрунтовані лише подвигом бійця, але не його рангом.

Антон Дробович зазначає, що українці наразі живуть за доби публічної демократії та інклюзивності. Держава бере на себе роль упорядковувача комеморативних практик, але не є монополізатором таких. Родина може вирішити, де ховати бійця — на військовому цвинтарі чи в іншому місці у цивільній зоні. Але якщо обирає Національне кладовище, то вигляд поховання відповідатиме уніфікованому оформленню.

За словами очільника УІНП, жоден меморіальний центр у країні не розробляли за таких численних політичних, експертних і громадських дискусій: «Це прозорий проєкт, що на кожній стадії дотримується стандартів публічної демократії». 

Критика

У коментарі виданню «Українська правда» родичі загиблих критикують Міністерство у справах ветеранів за те, що відомство не враховує їхніх голосів щодо вибору локації цвинтаря, а УІНП — через задовгий час такого вибору. Родини вважають: це прояв того, як влада нехтує пам’яттю полеглих захисників.

Антон Дробович відкидає критику щодо нехтування інтересами військовослужбовців і їх родин. На публічні дискусії запрошують генералітет, а на нещодавній зустрічі в агентстві «Укрінформ» були представлені зауваження історика Вахтанга Кіпіані та дизайнера Тараса Іщика — обидва служать у ЗСУ і представляють військову спільноту. Своєю чергою заступник директора державної установи «Національне військове меморіальне кладовище» Ярослав Старущенко в розмові із журналістом Life in War повідомив, що на сьогодні було проведено близько 30 відкритих комунікаційних зустрічей із різними спільнотами — представниками ЗСУ, нацполіції, прикордонної служби, з військовими капеланами та родинами загиблих. 

Пан Старущенко визнає, що деякі родини загиблих проти розміщення НВМК поза межами Києва. Головна претензія родичів полягає в тому, що обрана для будівництва земельна ділянка розташована далеко від столиці (11 км). Але в проєкті зазначено, що мають бути побудовані транспортні маршрути, якими курсуватиме безкоштовний громадський транспорт: від автовокзалу або Південного вокзалу, а згодом — від метро «Теремки», коли станція знову працюватиме.

Катерина Семенюк, кураторка Лабораторії практик меморіалізації та співзасновниця платформи культури пам’яті «Минуле/Майбутнє/Мистецтво» (проєктів, що вивчають вплив мистецтва на колективну пам’ять), переконана: існує низка питань, які потребують обговорення.

На її думку, Національне кладовище може створювати ієрархію, яка розділятиме загиблих на тих, хто має честь бути похованим на цвинтарі національного значення, і тих, кого поховають десь-інде. Наприклад, Міністерство у справах ветеранів України запропонувало перепоховати на НВМК учасників АТО, які отримали орден «Золота Зірка», — але така опція не передбачена для менш титулованих військовослужбовців. Це створює конфлікт, але йому, каже пані Семенюк, можна запобігти, якщо суспільство та держава вестимуть відповідну публічну дискусію.

Національне кладовище може створювати ієрархію: тих, хто має честь бути похованим на цвинтарі національного значення, і тих, кого поховають десь-інде

Пан Дробович пояснює, що держава не визначатиме, хто може бути похований у Гатному, а хто ні. Родичі загиблого мають подати заяву до державної установи «Національне військове меморіальне кладовище» при Міністерстві у справах ветеранів. Якщо на цвинтарі є місце, тіло доставлять у Гатне. Коли місць вже не буде, родини матимуть змогу поховати загиблого на одному з інших військових кладовищ — наразі інститут надає рекомендації щодо їх будівництва місцевим громадам.  

Нова рамка

Антон Дробович розповідає, що новий цвинтар задуманий як місце пам’яті національного значення, яке вироблятиме нові традиції — не радянські, не американські, а українські. Утім, працюючи над проєктом, дослідники УІНП відвідали близько десяти місць вшанування загиблих військових — від паризького Дому інвалідів до вашингтонського Арлінгтона. Пан Дробович зауважує, що згадані меморіали у своєму оздобленні лаконічніші за українські кладовища — вони беруть за взірець поховання Стародавніх Греції та Риму, де використовували практичні, недорогі матеріали. 

Українська ж меморативна культура наслідує іншим традиціям: ритуалам, насаджуваним монументалізмом доби СРСР, а потім і диким капіталізмом 1990-х. Після руйнації СРСР цвинтарні традиції змінилися: помітнішою стала класовість, прості хрести сусідствували з надгробками з фотопортретами чоловіків в шкіряних куртках чи скульптурами на повний зріст. Очільник УІНП каже, що завдання Національного кладовища — працювати з подібними викривленнями меморіальної культури та уніфікувати всі складові ритуалу: від церемоніалу прощання із загиблим до поховання.

«Держава повинна справляти терапевтичний вплив на меморативне середовище, — вважає пан Дробович. — Якщо нам все вдасться, багато кладовищ братимуть приклад — щось зроблять інакше, щось зроблять краще. Вони матимуть точку опори: не тільки пам’ятники з дев’яностих, а й нова рамка».

Один із прикладів того, як «нова рамка» вже впливає на українські меморативні проєкти, — макет Меморіального комплексу військових поховань Героїв України у Львові авторства хмельницьких архитекторів Дмитра Райфшнайдера та Віктора Голубєва.

Комплекс передбачає надмогильні споруди, сквер, музей, монумент невідомому солдату, каплицю та колумбарій. Як і в разі НВМК, у львівському меморіалі встановлюватимуть і козацькі хрести, і надгробки відмінного дизайну — для мусульман, іудеїв, невірян тощо. Як зазначив головний архітектор Львівської міської ради Антон Коломєйцев, конкурс, у межах якого розглянуто 27 робіт, був прозорим і тривав у супроводі дискусійних панелей з дорадчою радою та родинами загиблих.

Соціологічне дослідження

Щоб з’ясувати, як ставляться до «нової рамки», про яку каже Антон Дробович, самі військові, а також близькі полеглих захисників, Харківський інститут соціальних досліджень на замовлення Лабораторії журналістики суспільного інтересу (ЛЖСІ) та Life in War провів панельні інтерв’ю: три фокус-групи з родичами загиблих військових і власне із військовослужбовцями та п’ять глибинних інтерв’ю з дружинами бійців.

Зокрема, реципієнтів попросили прокоментувати фотографії Арлінгтона, Микулинецького цвинтаря в Тернополі, Кладовища геологів у Херсоні, ескіз майбутнього Національного військового меморіального кладовища, а також деякі зразки, що пропонує приватний виробник пам’ятників. 

Хоча одноманітність військових поховань не відповідає традиціям, що склалися в Україні протягом останніх десятиліть, переважна більшість опитаних підтримала ідею уніфікації. Life in War публікує декілька цитат з інтерв’ю. 

«Мають бути однакові пам’ятники. А не в когось стела на повний зріст, у когось пам’ятничок по коліно». 

«Щоб всі були [рівні], а не так, що ми вшануємо начальників, а [звичайні]рядові хлопці будуть забуті». 

«Я не сперечаюсь, він [загиблий] герой, але в нього ж, мабуть, на два чи три міста зайнято [площі на кладовищі, на відміну від маленького надгробка, як в Арлінгтоні]». 

«[Через відсутність ідентичних надгробків] почнеться випендрьож: одні можуть побагатше зробити, інші — ні, а хлопці віддали життя».

«Одні поставлять такий [великий] пам'ятник, друга родина буде з кожі вон лізти, позичати кошти, щоб поставити йому також такий великий…» 

Більшість опитаних позитивно оцінили мінімалістичний вигляд Арлінгтона, тернопільського «Пантеону Героїв» і подібних до них кладовищ. Лише двоє респонденток вважають уніфіковані надгробки недоречними.

«Так легко, дуже добре. Однакові пам’ятники, все однакове». 

«…білий колір мені подобається і тільки написи, навіть без фотографії. Але коли приходиш до наших служб ритуальних з пам’ятниками і показуєш їм проєкт по Арлінгтону, то наші відмовляються це робити, якось це неприємно». 

«Я за один стандарт, як цивільних, так і військових».

«Це не для наших людей. Ми поставимо ще дві лавочки, ще займемо місце для трьох тисяч родичів».

«Нам пропонували такого типу пам’ятники, але вони ж не для нашого менталітету. Люди категорично проти, там хтось хотів квіточки насаджати, щоб були якісь портрети». 

На питання, чи хотіли б родини, щоби доглядом за кладовищем опікувалася держава, майже всі респонденти відповіли згодою. На їхню думку, це прямий обов’язок держави.

«Там [на Арлінгтоні] повністю держава доглядає за пам’ятниками, за газоном, доглядає за чистотою. Це трошки не в нашій традиції, але у нас до цього ніколи так не було, і ми не уявляємо, що держава має цим займатись. Я б дуже хотіла, щоб так було». 

«[Якщо за могилами доглядатиме держава, то] ми нікого не будемо ущільнювати, не будемо нікого ображати, усі хлопці в нас однакові».

«Держава має дбати про загиблих воїнів. Має бути якесь місце чітке, щоб всі люди розуміли, хто там похований».

«Кладовище має бути на бюджеті міста, держави. Повністю має бути за одним стандартом».

Також соціологи поцікавились у військовослужбовців, як вони ставляться до того, що на НВМК будуть перепоховані бійці, нагороджені орденом «Золота Зірка». Переважна більшість негативно оцінює таке рішення. 

«Це неправильно. Якщо вони [загиблі] не мають Героя, то виходить, що їх вилучити? Ні, це неправильно. Якщо будуть робити такий меморіал, то він має бути для всіх, які є Героями, які не є Героями, але ж вони брали участь у цьому і загинули за нашу країну. Тому ділити на праведних і грішних — це неправильно».

«Абсолютно погоджуюсь [із попереднім спікером]. Не важливо, був ти цивільний, чи ти військовослужбовець, все рівно.Тому напис повинен бути: “Тут похований Герой України”».

«На Національному військовому кладовищі мають право бути поховані всі, хто загинув за незалежність України. Щодо Героїв України — є ті, хто воював з 2014 року, вони вже поховані, і мова йде про те, що вони мають право бути перепохованими. А всі загиблі захисники, і ті, хто воював, звільнилися і потім вмерли, і ті, хто помруть згодом — вони теж будуть мати право бути похованими на Національному військовому меморіальному кладовищі». 

Брак експертизи

І Катерина Семенюк, і Антон Дробович погоджуються, що українська меморативна культура потребує суперактора — певного виконавчого органу, який систематизував би ритуали і практики вшанування. 

Такий орган мав би розробляти рекомендації, нормативи та стандарти, яких мусять дотримуватися залучені до створення меморативних об’єктів. Інакше виникають пам’ятники на кшталт скульптурних зображень Олександра Мацієвського та Ігоря Воєводина (позивний «Стіч»). Сумнівні з естетичного погляду, вони створюють гострі суспільні дискусії замість того, щоби вшановувати пам’ять полеглих.

Створенню меморіального об’єкта мають передувати експертні обговорення. Вони призначені для того, щоб урахувати інтереси всіх дотичних — держави, суспільства, конкретної спільноти, — а також зробити відвідування об’єкта інклюзивним і зручним. Коли об'єкт створюють всупереч цій процедурі, він може бути недоречним. Наприклад, більшість реципієнтів соціологічного дослідження, які на прохання Life in War ознайомилися з фотографією скульптури Мацієвського, оцінили її негативно.

Можна припустити, що приватні ініціативи зі вшанування військових з’являються, бо офіційні досі перебувають на стадії розробки. На думку пана Дробовича, держава мала б виступати регулятором у питаннях меморіальної політики, та для цього їй бракує експертизи.

Наприклад, Міністерство культури та Міністерство у справах ветеранів пропонували розташувати НВМК поряд із Національним історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили» — найбільшим в Україні місцем поховання жертв радянських репресій. Є висока ймовірність, що в цьому разі будівельники наштовхнуться на масове захоронення. Це означало б подальшу ексгумацію та, відповідно, заморожування всього проєкту. Крім того, наголошує Антон Дробович, будівництво створило б конфлікт історичних наративів — сучасні герої України витіснили б жертв репресій, підмінили одну пам’ять іншою. 

Іще один приклад недбалого підходу — намір побудувати Пантеон героїв на Аскольдовій могилі. Саму ідею створити простір для поховання видатних військовослужбовців і борців за незалежність країни висловила Аліна Михайлова, дівчина полеглого Героя України Дмитра Коцюбайла (позивний «Да Вінчі»). Пропозицію підтримали президент Володимир Зеленський і мер Віталій Кличко. А от Дробович вважає такий задум недоречним, адже Аскольдова могила — вже реалізований меморіальний простір і один з найбільш поважних некрополів України.

Побудова пантеону неодмінно призвела б до руйнування природного ландшафту Аскольдової могили. Тож з огляду на це УІНП рекомендує шукати для комплексу інше місце (таким може стати локація поруч із Києво-Печерською лаврою).

Формування меморативної політики потребує постійних дискусій, хоча дискусії як такі не вирішують усіх проблем. Кураторка Катерина Семенюк каже, що одна з перешкод у становленні здорової меморативної культури — конфлікт інтересів великої кількості сторін і неможливість знайти компроміс. Як приклад — сперечання щодо місця побудови НВМК, які наразі точаться між родинами загиблих, військовослужбовцями, державою, екологами і мешканцями прилеглих сіл.

Своєю чергою пан Дробович не схильний драматизувати наявність таких конфліктів. Справа, каже він, не лише в тому, що Україна — це молода демократія, яка тільки вибудовує власні культурні політики. А в тому, що колективна пам’ять — це завжди простір для дискусій. Розмови про те, в який спосіб її шанувати, не вщухають і в США — зокрема, щодо суровості правил Арлінгтона. Лише в 2021 році адміністрація цього військового кладовища вперше за всю його історію дозволила відвідувачам покласти квіти на Могилу невідомого солдата.

‍