Як бути мінометником

{{quote-6="/quote-block-list"}}

Поріг входу в мінометну справу нижчий, ніж в інші військові професії. Піхота — не кожний потягне. ГУР — треба бути універсальним воякою, який вміє і в інженерну справу, і в штурм. Стати мінометником – це кращий спосіб звикнути до війни, а вже потім рухатися далі по кар’єрній драбині. 

Психіка піхотинця може будь-якої миті сказати: “Дядя, пока”. Не всі спокійно сприймають близький бій. Мінометникам легше. Ми не дуже часто бачимо результат своєї роботи. 120-мм міномет стріляє на відстань від 3 до 7,5 кілометрів, а коли це французька модель – то і на всі 13. Зазвичай нам скидають відео об’єкта після ураження, а там вже не розбереш, хто є хто і що є що. Свого першого мертвого росіянина я побачив через півроку роботи в розрахунку. За цей час я вже звик, що тут вмирають.

У середовищі, де ти маєш вбивати людей, я часто уявляю себе не солдатом, а інженером. Береш якусь апаратуру, робиш якісь розрахунки, щось налаштовуєш. Так, іноді десь щось вибухає. Я настільки сильно переконав себе, що займаюся налаштуванням якоїсь абстрактної техніки, що забуваю, що це міномет, а мої дії призводять до смерті людей. Взагалі, я довго оминав цю думку. Цієї зими я вперше дізнався, що від нашого пострілу загинуло два росіянина. Кілька хвилин я про це думав. 

Мінометникам приємно думати про себе як про частину артилерії. Самі артилеристи не поспішають приймати мінометників до своєї ліги. Вони як шляхетна кавалерія, а ми — звичайні піхотинці.

У мене було близько 100 бойових виходів. Я працював з іранським, болгарським і радянським 120-мм мінометами. 120-ка дуже задовбала росіян, тому мінометники – бажана ціль для російських КАБів та FPV-дронів, тим паче це стаціонарна ціль. Такий міномет можна встановити і за 15 хвилин, але якщо хочеш мінімізувати ризик прильоту, треба маскуватися. На це піде добрі півтори-дві години.

На початку повномасштабки старші казали, що ця війна зовсім не схожа на АТО. Тут не вийде розкласти міномет, постріляти та залишитися на позиції. Рівень розвідки виріс, а вогонь настільки щільний, що потрібно постійно міняти позиції. Це правило вже не діє. Тепер бажано затримуватись на позиціях довше. Нині через дрони найнебезпечніше – дістатись місця. Тому ми сидимо на позиції три-чотири дні. Якщо правильно замаскуватись, можна жити.

120-ка – як боксер у середньому дивізіоні: все ще важкі удари, але при цьому пристойна швидкість. Мені 120-ка подобається тому, що я відчуваю масивність, монументальність війни. Сучасну зброю  роблять компактнішою, а з цим мінометом є відчуття, що ти ніби потрапляєш у війну минулого. 

120-ка може задовбати не тільки росіян, а й нас. Сидиш на позиції десять днів, і нічого не відбувається. До того ж радянська модель важить 282 кілограми, таскати цей шмат радянщини дуже неприємно. Інша справа — 82-мм і 60-мм міномети, які можна взагалі закинути за спину. Тут вже з’являється раж, азарт. Такі міномети можна використовувати у ворога під самим носом. Але у них менша забійна сила. Тому це питання преференції.

Міномет — класна зброя для тих, хто хоче повалити режим. Чому? Бо будь-хто може зібрати потужну зброю з лайна і водопровідних труб. Так робили сирійці під час громадянської війни. Працюючи з мінометом, я інколи уявляю як протестувальники будуть розвалювати міліцейські та КГБ-шні будівлі в Росії і Беларусі.

Якщо піхотинець воює з іншим піхотинцем, то мінометник воює з власним знаряддям, і тільки потім з ворогом. З ранку до вечора все завжди йде не так: щось ламається, щось застрягає. Тому часто командир розрахунку – це той, хто вже давно має справу з  мінометом і знає що робити в ситуаціях, коли він несправний.

Буває, що міномет “випльовує” снаряд поруч з нами. Так буває, коли не спрацьовує вишибний патрон. Він нагадує патрон дробовика, його вставляють у низ міни, при пострілі відбувається накол капсули і снаряд вилітає. Якщо в патроні відволожився порох або є заводський брак, він вибухає неповністю, і через слабку вибухову хвилю ствол випльовує міну. На щастя, міна не розривається: у підривнику передбачено запобіжник, який зводиться лише під величезним тиском, а для цього потрібно чимало сухого пороху.

Часто трапляються “аборти”. Так ми називаємо ситуацію, коли міна з тих чи інших причин не вилітає зі ствола. Частіше за все, вона застрягає. Згідно з правилами безпеки, ми маємо сховатися, вичекати хвилину-дві – якщо нічого не вибухнуло, підійти до міномета та легенько штовхнути дуло лопатою, аби снаряд осів і дійшов до низу труби. Тоді здійснюємо постріл повторно.

Міномет — як блискавка, двічі в одне й те саме місце не б’є. Через віддачу ножки знаряддя трошки вкопуються в землю, від цього міномет “веде”. Тому перед кожним пострілом ми налаштовуємо його наново. Ми називаємо це пострілом з відновленням.

Як далеко полетить міна залежить не тільки від налаштування міномета, а від того, скільки пороху ми використаємо. На низ міни накладаються “ковбаски” – довгасті мішечки з порохом. Візьмеш дві – полетить на 3-4 кілометри, візьмеш три – на 5-6.

Одна з проблем мінометника — вічний пошук мін та обмін снарядами. Був період, коли мін не вистачало майже всім підрозділам. Це велика проблема. Щоб її вирішити навіть створили спеціальний чат, де підрозділи обмінюються мінами. Звичайно, там не всі мінометники, але доволі багато народу. Складність у тому, що є кілька варіацій 120-го міномета. Для кожної з них потрібні свої комплектуючі, свій вид пороху. Буває, що надішлють потрібний снаряд і комплектуючі, які не підходять до неї. Артилеристам легше, номенклатура снарядів у них менша, боєкомплект видається централізовано відповідним штабом. Я служу в одному з останніх незалежних добровольчих батальйонів, і брак мін для нас окреме питання.

Мінометний розрахунок - 4-5 осіб. Це командир, двоє навідників (інколи вистачає одного), споряджаючий та заряджаючий. Якщо з першими двома все зрозуміло, то не всі знають, у чому відмінність між споряджаючим та заряджаючим. Перший збирає бойовий снаряд, другий бере і закидає його у ствол. Інколи члени екіпажу просять самі закинути міну. Я ніколи цього не робив. Жартую, що я пацифіст.

Якщо в розрахунку є  і заряджаючий, і снаряджаючий, можна виконати 12-15 пострілів на хвилину.

Позиція на півдні. Неймовірна спека. Ми сидимо у трусах. Мало зелені, добре замаскувати техніку не вдалося. Прилетів "Ланцет", потрапив у бруствер біля міномета, але не пошкодив його. Підпалилася суха трава, пожежа швидко поширюється. Перед нами виникла одразу купа проблем: потрібно швидко перенести ящики з начиненим порохом боєкомплектом, переставити гармату, врятувати особисті речі, не згоріти самим. Щойно ми переставили ящик у, здавалося б, безпечне місце і взялися за інше,  до нього підповзає вогонь. Переставили — знову вогонь. Найсюрреалістичніше сталося потім. Не знаю, звідки вона взялася, але з'явилася пожежна машина. Пожежники загасили вогонь, піднялася пара, нічого не видно. Один з наших побратимів не може нічого розгледіти, шукає товариша на прізвисько Ісус. “Ісусе, Ісусе, ти де?” Звідкись із кущів долинає: "Я тут". 

Кращий робочий день — це коли вдається попередити ворожий шторм. Отримав розвіддані, шмальнув, спалив ворога. Моя задача — зробити так, щоб наша піхота ніколи цих росіянців не побачила.

Вищим пілотажем у мінометника вважається ураження рухомої цілі. Потрапити по стаціонарній не так просто, а швидко розрахувати траєкторію пострілу, коли дронщик повідомляє про ціль, що рухається, та ще й вцілити – це майстерність. Найвдаліше завдання було у Білгородській області: вразили купу техніки, ще й підбили танк, що рухався.

Наш крайній міномет ми назвали “Миш” - на честь нашого полеглого побратима. Але мені більше подобається називати їх іменами жінок. 

В нас є два табу. Перед бойовим завданням ми ніколи не фотографуємося. І ніколи не жартуємо про смерть.