«У мене було 99 способів загинути» – як це: стати ветераном у 20 років

‍Дмитро Терещенко, 21 рік

Я ніколи не хотів служити. Зневажав армію через радянщину, негнучкість. Я люблю казати, що приєднався не до армії, а до війська.  24 лютого я прийшов в чернігівський військкомат. Мене м’яко послали через мій вік. Відмовляла мене й мати. Зараз я розумію її трошки краще, це важко — пережити свою дитину. Вже 26 лютого в місті почали роздавати зброю усім охочим. Я взяв автомат, так і доєднався до лав ТрО. Ми з побратимами підпорядковувалися бригаді ЗСУ, я був кулеметником — в основному виконував задачі з закріплення, зачисток чи вибивання груп ДРГ з Чернігова і передмістя. 

Я не одразу зрозумів, що таке війна. Але розуміння, що війна це не відеогра і що якщо тебе вб’ють, ти не почнеш місію знову, прийшло дуже швидко. Лише потім я усвідомив, що війна це про хаос — на початку свої випадково вбивали своїх. А ще війна це про відсутність бачення: того, що ви збираєтесь робити, як, за яких умов. Були бойові задачі, в реалізації яких не було сенсу, і які ставили під загрозу наші життя більше, ніж це припустимо в умовах війни. Я часто думав про те, що це буде мій останній вихід, думав, що востаннє дзвоню матері.

Було багато ірраціональних, навіть психоделічних моментів. Пам'ятаю, ми спостерігали за двома росіянами на протилежному боці річки, а потім бачимо як вони заходять в бронежилетах у воду й йдуть на дно, ймовірно, прийнявши перед цим якісь речовини. Так я зрозумів, що війна це божевільне місце. Але, мабуть, по-справжньому я зрозумів, що таке війна, коли побачив побратима з відірваною головою. Три хвилини тому ми спілкувалися, а потім попадаєш в засідку, по твоїй групі відпрацьовує міномет, твій побратим не встигає добігти до укриття і все. 

Я відчув як війна змінює мене, моє тіло, як корегує його на фізіологічному рівні. Пристосування до відпочинку в поганих умовах, в окопі чи виритій ямі замість ліжка, біоритми, сприйняття часу і того, скільки тобі треба годин на сон, секунд на прийом їжі — все це змінилося, прискорилося, тіло потребувало мало, а було спроможне на більше, ніж я уявляв. Важче було психологічно, особливо адаптуватися до смертей. Потім відчуття притуплюються, стаєш менш сентиментальним: перші три смерті побратимів залишають відбиток, два-три дні після їх смерті тебе грузить, четверта, п’ята — вже повсякдення. 

Пристосування до окопу, сприйняття часу і того, скільки треба годин на сон, секунд на прийом їжі — все прискорилося, тіло потребувало мало, а було спроможне на більше, ніж я уявляв

Я  прослужив рік і місяць, поки мені не відірвало ногу. Луганська область, гірська місцевість, недалеко від Кремінної, ми поверталися на позиції. Нас скорегував дрон, два залпи  «Граду». Спочатку снаряди влучали поруч, вже потім почалася ювелірна робота. В мене загинув командир взводу, командир відділення зазнав поранення, деякі хлопці отримали контузії, я дістав поранення — мої були найважчими. Мене відкидає, я в паніці. Найбільше боліла нога, я відчув що з нею щось сталося, але не розумів що саме, аж поки не глянув вниз. Нога перебита, уся в уламках, ще додалися внутрішня кровотеча, пошкодження стінки кишківнику, нирок, пневмоторакс.

Все заніміло, але турнікети не можна було послаблювати через кровотечу, хоча я все одно повільно витікав. Я відключався, думав, що може вже помер. Все навколо темніло. Мені було потрібно переконуватися, що я живий. Треба було заземлятися, переконуватися у власному існуванні. Я нюхав речі, мацав поверхню, себе, аби перевірити, чи матеріально те, що навколо. Парадоксально, коли відчуваєш загрозу собі, думаєш не про себе. Я багато думав про матір, просив вибачення перед нею. Біль був надзвичайний. Я терпів його 10 годин. Стільки ми чекали на евакуацію. В нас була автівка – не пошкоджена, але не було бензину. Як і дізнався пізніше від лікарів, мою ногу можна було врятувати, якби ми не чекали стільки часу. 

Відновився я дуже швидко, вже через кілька місяців почав ходити, а потім пішов в спортзал. Знову переключитися на цивільне життя було відносно неважко. На мою думку, одиниці людей знають чим займуться після армії. Я знав, чим хочу займатися. Я хотів взяти участь в Паралімпіаді 2028 року, але я розумію, що цього не станеться. В паралімпійців невеликі зарплати, а щоб стати одним з них, треба пройти через дуже складний процес і бюрократію. Мені цікава і кар'єра моделі, яку я зараз намагаюся побудувати — брав участь в декількох показах і знімався в рекламі.  Я подав резюме в, мабуть, майже усі модельні агентства Києва, але отримав чимало відмов: «не той типаж, в індустрії не вистачає грошей, попит на чоловіків зараз низький». На модельному ринку немає інклюзивних проєктів, куди б залучали ветеранів чи людей без кінцівок.

Мені 21 рік, це фундаментальний період, який закладе подальшу траєкторію мого життя, і зараз мені багато чого не вдається  — стати фінансово незалежним, налагодити робочі моменти,  — це мене грузить. Я б ще не мав закінчити університет, але вже маю психологічні проблеми ветерана війни. Наприклад, тривалий час я не міг зізнатися собі, що мені потрібна допомога. В мені не кипіла агресія, я просто закривався від зовнішнього світу у мушлі: не розмовляв за матір'ю, розійшовся з дівчиною, з якою був в тривалих відносинах. Я варюся у своїх думках.

Фінансова незалежність — ще один момент, який мене сильно грузить. Я маю статус учасника бойових дій, але вже два роки працюю з адвокатом, щоб мені виплатили бойові та недоплату за відпускні. 

Я бачу, що не тільки бюрократи, а й купа цивільних досі не відстрілює, завдяки кому фронт не в них під домом. Немає культури ставлення до ветеранів. Було, я йшов Хрещатиком з компанією, почув фразу одного з цивільних. Він говорив, як його «за*бала ця війна», що військові не можуть все це закінчити. Я не довго думав, підійшов, запитав що він зробив для наближення перемоги, потім слово за слово, і я йому надавав. Війна ще не скінчилася, а до нас відносятся як до ресурсу. Не знаю, яким тоді буде відношення після.

Чи шкодую я про щось? Шкодую, що якби не мобілізувався, то не втратив би ногу. Якби в мене не була висока ампутація — від моєї ноги залишилося буквально 5 сантиметрів, — а нижче коліна, я б зараз був зі своїми хлопцями на фронті, працював би оператором БПЛА. Я все одно пишаюся і собою, і своїм вибором. Це класний експіріенс. Якби міг, я б повторив.

Катерина Галушка, 28 років

Я стала бойовим медиком Госпітальєрів в 2019 році, до цього працювала в правозахисному секторі. До 2022-го в мене майже не було роботи. Той період виглядав так: приїхати в Маріуполь під Азовське море, жити в будиночку, інколи надати легку медичну допомогу хлопцям — в когось зуб болить, хтось забився, випадки поранення чи смерті були дуже рідкі. Перших загиблих я побачила незадовго до повномасштабного вторгнення: двоє хлопців перед самою своєю ротацією розслабилися, не присіли в окопі, показали в сторону росіян середній палець і снайпер їх зняв. Інших страшних випадків під час моєї служби не пригадаю. 

В 2022 році роботи стало надзвичайно багато. Було важко осягнути її обсяг, були ротації, коли кілька тижнів не було жодного дня відпочинку. Я перестала рахувати поранених і загиблих. Часто доводилося забирати мертвих і живих. Маленька машина, тут лежить загиблий, тут поранений, доводиться повзати по мертвому, щоб допомогти живому. 

Буде звучати дивно, але для мене служба це здебільшого про щасливі моменти. Навіть в найгірші дні. В один день ми мали забирати поранених. Буквально за кілька хвилин до того, як ми виїхали на трасу, випадковий військовий на блокпосту повідомив, що вона замінована нацгвардією і чомусь ніхто не подумав нам про це сказати. Довелося їхати іншою дорогою. Ми її не знали, тричі пропустили поворот, випадково заїхали в сіру зону, над нами пролетів гвинтокрил, наш чи ні ми не знали, а потім по нам почав стріляти танк. Коли ми таки забрали поранених, по нас почав працювати міномет, який вже пристрілявся до траси, тому ми поїхали через палаюче від снарядів поле. Це був хороший день: ми вийшли живими. 

Інколи мене роз**бує з іншого приводу.  Я програла — як жінка. Певний час я була безплідна, в мене немає родини, дітей, життя стоїть на паузі

Одного разу я надавала першу медичну допомогу посіченому уламками хлопцю, і все навколо мене стемніло: я перестала бачити. Я докрутила турнікет, але не була певна, що встигла оглянути всі поранення. Всліпу я домотала, що могла, мене охопила паніка, але я робила вигляд, що все добре, адже я не можу сказати людині з розривом м’язів, що я нічого не бачу. Майже усі поранені думають, що помруть, тому я не хотіла накручувати його ще сильніше. Я тихо сіла і казала йому, що все добре, «скоро ми вивеземо тебе в безпечне місце». Справа в тому, що періодично я втрачаю зір на 20-30 хвилин.

В мене німіють руки, я втрачаю контроль над дрібною моторикою. Кожен день головні болі, скільки знеболюючих я б не пила. Я боялася, що через ту кількість знеболювальних мені виріжуть печінку. Я недооцінила наслідки акубаротравми (контузія – ред.), коли двічі отримала контузію — першу, коли ми були на евакуації і поруч прилетів «Іскандер», другий, коли по нам працював міномет. Лікарі сказали, що через це в потиличній долі в мене набряк. Я постійно думаю, що буде якщо під час евакуації напад повториться знову: раптом я не докручу турнікет, а може в пораненого гемоторакс (накопичення крові у грудній клітці – ред.), а якщо я не побачу маленьке, але летальне поранення? Я буду наражати людей на небезпеку. 

Якийсь час я думала піти. Інколи мене роз**бує з іншого приводу. Є ситуації, в яких я програла — як жінка. Мені 28 років і я інакше уявляла своє життя. В мене проблеми зі здоров’ям, певний час я була безплідна, в мене немає родини, дітей, життя стоїть на паузі. На офісі Veteran Hub був напис: «Якби мені довелося пройти цей шлях знову, я б не відмовився». Мабуть, я так само не відмовилася б. Взагалі, бути жінкою в силах оборони важко — особливо раніше. Мені доводилося робити втричі більше, аби мене визнали. Тобі зустрічалися дві категорії чоловіків: перші кажуть, що бабам тут не місце, тому що вони слабкі та тупі, другі заважають тобі робити свою роботу, переживаючи за тебе, бо ти ж дівчина, ти безпорадна. Зараз з цим стало краще. І навіть коли я думала про те, щоб піти за станом здоров’я, я думала про те, що інші будуть вважати мене слабачкою.  

Я є ветеранкою, я отримала статус за місяць до повномасштабної війни. Але я не планую закінчувати службу. Я знаю, що після війни мені буде важче працювати головою — через мігрені та проблеми з нервовими закінченнями. Багато побратимів казали, що краще рішення — працювати руками. Я мрію відкрити виноробню, навіть пригледіла місце в Бессарабії. Це звучить терапевтично – працювати з землею, природою. Я дуже чекаю цього, мені треба багато чого наздогнати.  

Андрій Голопапа, 21 рік

До війська я приєднався в перший день вторгнення. Це тільки здається, що я ухвалив швидке рішення. Насправді я почав думати над тим, щоб піти у військо з осені 2021-го. Приєднався до політичного руху «Демократична сокира», багато говорив з її членами про те, що на нас насувається щось велике і темне. Перший мій військовий вишкіл мав початися 24 лютого, але, як розумієте, не сталося. Вишкіл відбувся вже в реальних умовах. 

Вранці 25 лютого я отримав зброю, а в ніч погрузився з іншими хлопцями у вантажівку і висунувся в невідомому напрямку. Тоді я не відчував страху перед невідомістю, я радів, що закінчилася бюрократична волокіта. Нашою задачею було охороняти адмінбудівлі Міноборони в Києві — і вже першої ночі почались «веселощі». В мене був сектор, який я мав тримати. Я не мав бойового досвіду, не вмів стріляти, знав тільки як збирати автомат Калашникова. Штурм Києва російськими ДРГ я тільки чув — і не бачити його в якомусь сенсі було навіть страшніше. Це як чути вночі звуки і не знати, що ховається в темряві. Я домальовув в уяві, як щось величезне насувається на нас і, чесно, думав, що ми не вивеземо, нас розматають.

У липні 2022-го мене відправили на навчання в Британію. Я повернувся, чотири рази просив відправити мене на фронт, але списки охочих складалися дивним чином: на лінію зіткнення могли потрапити хлопці, що не виказували бажання їхати на передок, а ті, хто хотів залишалися в частині. Нарешті мене внесли до списку. Плани змінювалися швидко: доки ми їхали на фронт, тричі змінювалася точка прибуття – то Миколаївщина, то Донеччина, то Луганщина. Коли ми приїхали, нам сказали: «Ну все, ви на нулі, одразу на зачистку. Все буде швидко, візьміть по сухпайку, каремати залиште». Все одразу пішло не по плану.  

Ми висадилися в кількох кілометрах від Горлівки на слабо виритій позиції — ям десять, облаштовані лише три. На зачистку це було не схоже. По нас почав прилітати міномет. Не схоже було на те, що росіяни тікають. Відчуття, що нас чекали. Виявилося, ми мали не зачищати відбиті території, а тримати позиції. Був вересень, ми були в літній формі, більшість спала на землі, хтось таки взяв каремат. У нас був один сухпайок, який треба було розтягнути на кілька днів, поки не підвезли ще — один сухпайок на трьох людей на три дні, півлітра води на день на людину. З нашим ротним не було зв'язку два дні. Жодного. Може його три взводи взагалі знищили, а він чорт зна де.

В нас було лише дві тисячі патронів, і жодної снаряду для гранатомету. Я забув розповісти, як став гранатометником. Коли в Києві формували взвод, командир питає: хто стріляв із гранатомету? Піднятих рук немає. «Добре, тоді, хто приблизно розуміє як з нього треба стріляти?» Тиша. «Хто б хоча бачив в інтернеті, як виглядає гранатомет?» Тихо, і тільки я підіймаю руку. Так я став гранатометником. Вересень, позиції біля Горлівки, в мене в руках гранатомет Panzerfaust 3, приціл і жодної гранати до нього. Все було не по підручнику: в пкмщика не було дві тисячі патронів, в піхотинця не було десяти пачок, в мене не було гранат, а по нас вже починає пристрілюватися міномет. 

На другий тиждень підвезли боєкомплект, ми почали відстрілюватися. Кожну ніч мене будили, щоб я відпрацював з гранатомета. Крім мене в нас було два гранатометника, але будили тільки мене: одного хлопця попаяло, він сидів на землі, обійнявши коліна, інший просто не хотів виконувати завдання. Багато чим хизуватися мені нема: я влучив один раз в мінометний розрахунок, в небо піднявся яскравий луч спалаху. В мене була мрія бахнути по танчику, але не вдалося. 

Через кілька місяців ми отримали нове завдання — відхапати трасу від Горлівки до Бахмута. Ми це зробили, відібрали 100 квадратних метрів, але дуже сильно розмазали власні сили. По нас працював кулемет ДШК, прошивав дерева, почав фігачити міномет «Васильок», бабахав танчик, потім підігнали «Гради», почали кидати фосфор. А в нас тільки автомати і гранати. Було 99 способів загинути. В той момент я змирився, що звідти не вийду. Вночі пішов дощ, на диво припинилися обстріли, але заснути я не міг. Ми з побратимом притислися спина до спини і просто дивилися в нікуди, слухали дощ, години чотири-п’ять, поки не посвітліло. 

Я провів на тому напрямку два місяці. Потім щось кардинально змінилося. Російські мінометники стали бити по нас точно і рясно, ніби попередніх змінили професіонали. Вони влучали навіть не пристрілючись, хоча до того похибки в пострілах становили по 100-200 метрів. Мене підкинуло в повітря. Вдарило об землю. Ледве вистачило сил підняти голову і подивитися вниз. Каша. Секунду назад я розмовляв телефоном з мамою. Як я потім дізнався від неї, вона почула вибух, мій крик, як побратими кричать «неси турникет», а потім шум. Ніякого адреналіну не було, я відчував сильний біль. Пам’ятаю, як попросив хлопців добити мене. Відстань між нашими позиціями і точкою евакуації становила близько двох з половиною кілометри. Хлопці поклали мене на ноші, бігли – реально бігли – всю цю відстань. Коли чули свист міни, опускали ноші і накривали мене собою. Це було дуже сміливо. І дуже нерозумно. 

Вибух. Мене підкинуло в повітря. Вдарило об землю. Секунду назад я розмовляв телефоном з мамою. Вона все чула

Поранення мене гризе. Мені дуже важко розуміти, що в мене немає ноги. Мабуть, навіть знаючи наперед свою долю, я б все одно пішов би на війну.  Я б намагався підготуватися краще. Війна дала мені багато чого, але і забрала немало. Я не приховую, до служби в армії в мене було наївне, хибне уявлення війни. Я навіть не можу пояснити, в чому ця хибність. Може, я не думав, що буде так жахливо? Я навчаюся на фізика, і війна це щось на кшталт квантової фізики, де елементарні частинки існують в хаотичному парадоксальному стані, який за усіма іншими законами природи не мав би існувати, але існує. Разом з тим, цей досвід дав мені сенс життя. До цього його не було. В мене було сіре життя. Не було мрій. Низькосюжетні будні студента. Я мав на меті просте існування. Шкода, що я отримав інвалідність в такому віці, але війна дала мені фарби. Дала мені позицію. Я став людиною з цінностями. Єдине, чим я живу – це боротьба.  Я читаю лекцію про культуру спілкування з ветеранами. Працюю в сфері, яка пов’язана з обороною. Разом з 160 людьми з мого університету, ходжу до поранених військових. Навчаю такмеду, мінній безпеці школярів, студентів і дорослих. Думаю, школярі мають вміти збирати автомат, а Україні потрібно більше молодих бійців. 

Мене багато що тригерить. Після повернення в Київ я кидався на людей, що розмовляють російською. Бісить треш в метро, коли жінки просять мене поступитися місцем, хоча в мене немає однієї ноги і я спеціально підкатую штанину.  Пенсія складає 27 тисяч гривень, і цього мало. Але найважче не це. Найбридкіше, що я почув після демобілізації — претензії студентів з мого університету про те, що я лізу до усіх зі своєю війною.