“Ми як документалісти все ще шукаємо, як зображати війну” – Катерина Горностай про «Стрічку часу»

Чому ти обрала дитинство, юність, школу як тему? Чи пов'язано це якось з тим, що попередній твій фільм, “Стоп-земля” – про дорослішання, підлітків, теж про шкільне життя? Чи це було якесь продовження твоїх думок, те, над чим ти там думаєш, всередині працюєш? 

Це точно пов'язано зі “Стоп-земля”, але скоріше пов'язано через людей. У нас на “Стоп-землі” була продюсерка Ольга Брегман. Її близькі друзі – це люди з “Освіторії”. Це громадська організація, яка займається популяризацію освіти підняттям репутації вчителя. З початку повномасштабного вторгнення вони збирали дуже багато свідчень про людей, які в своїх школах відкривали волонтерські центри, переживали окупацію, приймали людей з села. Дуже багато було важких історій. Переважно, це ближче до Києва. В якийсь момент вони зрозуміли, що було би класно це візуалізувати і розказали про це Олі. Першими до кого Оля прийшла – це до мене: "Це фактично наша тема, знову школа, нам це відомо. Чи ти б хотіла за це взятись?" Я недовго думала, але просто основною умовою для мене була авторська свобода в тому, що ми хочемо зробити і як це буде виглядати. Чи готові вони на авторське документальне кіно, а не на кіно, яке буде інформувати про те, що відбувається. Вони погодились. Звісно, у них було якесь уявлення про те, як цей фільм буде створено, і спочатку вони дійсно хотіли, щоб це був фільм про вчителів. Але після перших тестових днів, коли ми спробували на Київщині познімати в школі, ми одразу зрозуміли, що нам дуже цікаво зробити споглядальне кіно, що це має бути тут і тепер,  – не виключно про вчителів, а скоріше про всю школу, як про організм, бо вчителі невіддільні від учнів. І вся ця рутина і шкільна буденність – дуже цікава. Ми насправді на “Стоп-земля” багато чого знімали документально теж. В нас багато матеріалу, який ми пообіцяли нікому ніколи ніде не оприлюднювати, окрім кіномайданчиків, пітчингів і подібних речей. Це називалось “пасивне введення уроків”. Тобто, ми часто так проводили кастинги, школи шукали – знімали багато. Тому для нас дана робота була не новою. Єдине, що Саша [Олександр Рощин, оператор - ред.] сказав: "Я хочу “Алексу". “Алекса” – це величезна кінокамера. І я кажу: "Ну, давай я це передам продюсерам, побачимо". І думаю: "Продюсери точно скажуть, що це неможливо, бо це дуже дорого і це нас лімітує, тому що тоді в нас є знімальні дні, коли ми маємо бронювати камеру, вони визначені. Ми не такі мобільні, тому маємо готуватись наперед, їхати знімати. І це означає, що трошки немає оцього такого драйву і “джазу”.

У фільмі видно, що ви цю камеру, напевно, не ховаєте. По-перше, її складно сховати, а по-друге, герої, учні і вчителі, особливо, учні і діти, дуже відкрито дивляться в кадр. Ви свідомо використали цей прийом, чи просто інакше було неможливо знімати? 

Ми навіть свідомо потім з Ніконом [Нікон Романченко – режисер монтажу, ред] лишили дуже багато місць, де діти прям реагують в камеру, машуть: “О, на нас дивиться камера! Добрий день!”Мені було якраз цікаво зробити кіно, в якому ми не будемо просто четвертою стіною, мухою на стіні. Ми будемо учасниками цього процесу, бо на нас реагують, і з нами взаємодіють дуже часто. А з приводу камери, наприклад, Рощин після фільму сказав: "О, Катя боялась, що ми будемо дуже помітними". Я ніколи не боялась, що ми будемо помітними, я боялась скоріше, що Рощин втомиться, бо це дуже важка камера, 12 кг важить. Трошки переживала, що ми маємо знімати на дві камери, щоб все встигнути. Але коли ми вже вибрали “Алексу”, я пам'ятаю,ми приїхали на рентал,  я її поміряла на себе – ну, в мене була така крепатура на наступний день! Тобто, я знала, що я не зможу цією камерою взагалі ніяк оперувати. Рощин зі своїм досвідом, протрузіями і всім іншим, вивіз. Але він не очікував, що документальне кіно – це, виявляється, такий довгий знімальний процес. Це не просто ти там щось підзняв. Якщо урок триває 45 хвилин, навіть якщо цей епізод буде тривати три хвилини на монтажі, мусимо зняти всі 45 хвилин.

Як ви відбирали школи? Ми бачимо школи в різних регіонах, але на початку ви пояснюєте, що це регіони, які наближені до війни, зазначаєте відстань до фронту. Там немає шкіл, наприклад із західної України. Але Київська область, Запоріжжя, Миколаїв, якщо я не помиляюсь.

Для початку ми опрацювали весь матеріал, який був у Освіторії і почали зідзвонюватись по зуму з вчителями – просто познайомитись, розпитати, що зараз у них відбувається. Бо оскільки ми виключили інтерв'ю як метод. Виявили, що дуже багато всього цікавого відбувається прямо тут і зараз, і це варто того, щоб це спостерігати. Я дуже люблю кастинги, дуже люблю зуми і взагалі з людьми знайомитися, розмовляти. І от в цьому сенсі я вже так навчилась одразу бачити,  як людина до мене відкрита, хотіла б вона, щоб ми приїхали, чи ні. Чи це цікавий герой, чи, можливо, це герой, який не хотів би, щоб ми сильно знімали, наприклад. І в даному випадку, звісно, ми знімали тих, хто був до нас найбільш відкритий. Це насправді більшість. Вони дуже хотіли, щоб ми приїжджали, знімали школи. На моїй пам'яті найбільша проблема у нас була саме з київськими школами. До речі, регіони більш відкриті до співпраці в цьому сенсі. Але в нас доволі швидко вичерпалися герої, яких “Освіторія” мала, і тому ми з Вітею Шевченком, одним із продюсерів почали далі шукати. Це був пошук через мерії, адміністрації, які також, виявляється, займалися цією роботою по архівації цих перших днів війни. 

Але для тебе був якийсь принцип? Кого ти там шукала?

Я шукала історії.

А що для тебе означає історії?

Ну, наприклад, Боря. Боря, який у нас в Черкасах, тоді був учителем. Він учитель інформатики, в нього є 3D-принтери, він робить всякі чудернацькі штуки з учнями. А ще він, наприклад, займався на той час в школі дронів. Він робив різні деталі і допомагав якось їх оснащувати для того, щоб вони там містили якісь додаткові батарейки, або якісь скиди. Він друкував їх на принтері і, власне, пробував різні речі. Це така школа пілотів. І ми подумали: "О, цікаво. Треба туди обов'язково з'їздити". У Черкасах ми познайомилися з дуже багатьма. Окрім того, там є кадети – декілька класів, розділені хлопчики і дівчатка. Ми приїхали на посвяту кадетів. Маленький фрагмент, який увійшов у фільм. 

Лише святковий цей момент, де вони танцюють, по-моєму.

Було дуже багато речей, які, на жаль, не увійшли до фільму. Наприклад, у кадетів, як подарунок до свята, школа запросила собак, які працюють в ДСНС. Там там були коргі, вівчарка –  всіх цих собак діти просто запестили, заобнімали. Це виглядало прекрасно. І це все робочі собаки, з дуже класним нюхом, вміють шукати. Це було прям продемонстровано. Але у нас чисто по хронометражу не ввійшла ця сцена. Окрім цього, наприклад, у Черкасах ми познайомилися з нашим класом 11-Д, який, власне, потім випускається. Ми приїжджали в школу і часто нам відкривалися якісь нові історії. 

Про Миколу Шпака і про школу Михайла Коцюбинського ми прочитали в новинах. І я подумала, що це дуже цікаво, коли в школі вчаться діти, а інше крило повністю законсервоване через те, що зруйноване. І коли ми з ним зідзвонились, він включив ноут і “поніс” мене по школі показувати. Я подумала: "Вау, оце дуже класна сцена". І він так робить завжди, практично з усіма людьми, які до нього додзвонюються, і ми це маємо теж зробити у нас в фільмі. 

Ця школа – одна з тих, де близькість війни відчувається безпосередньо. Про цю близькість війни і про те, як ти вирішила її зобразити, я тебе і хотіла запитати. У стрічці немає безпосереднього зображення війни – “прильотів”, вибухів. Ми їх чуємо, але не бачимо. Я підозрюю, що це був свідомий вибір, але поясни, чому ти вирішила саме так? Чи це пов'язано з тим, що будь-який фільм в Україні про війну так чи інакше її зображає, хоча теж дуже по-різному? Чи це те, чого ти не хотіла, уникала з якихось причин?

Концепція насправді була дуже простою: те, що ми спостерігаємо, те і показуємо в кіно. Оскільки ми знімаємо в школах і шкільних територіях, і, слава Богу, в нас в даному випадку під час зйомок не сталось ніяких “прильотів” прямо туди, ми їх і не бачимо в кіно. Єдиний момент, коли ми готувались до зйомок, якраз в миколаївській школі, вона працює переважно в укритті. І в той день прям при нас, коли ми вже прийшли в школу, ми чули цей “приліт”, який був неподалік. Учителі переживали, що діти не зберуться на урок. Але вони зібралися. Хтось запізнився на 10-15 хвилин, але діти всі прийшли. Ми навіть поїхали після нашої знімальної зміни в школі, подивитись де це сталося, як це виглядає. Там досі тривали роботи. Це і є шматочок у фільмі. 

А про що це свідчить? Що ти тоді подумала? 

Я подумала, по-перше, що ми все всі до цього вже звикли. Це, звісно, впливає на нашу буденність, але це впливає вже так, що трошки заважає планам. Але якщо ти вижив… В “Твіттері” хтось написав, що у українців все просто – якщо був приліт і ти вижив, то йдеш на роботу, не вижив – не йдеш. Я тоді подумала: да, таке важко зняти так, щоб це було в кадрі. Бо якщо ти дійсно тримаєшся цієї концепції, що ти знімаєш те, що відбувається, ти ніби нічого не конструюєш. Наприклад, у нас у фільмі, здається, чотири чи п'ять разів звучить повітряна тривога. Окрім одного разу, а так – усюди вона  в кадрі звучить. Тобто, коли вона починається, в нас просто “rec” (кнопка запису - ред.) натиснутий. Для мене дуже важливо, що саме так сталося – що ми змогли зафіксувати, як це відбувається. Тільки в одному моменті це сконструйовано. В Черкасах, коли ми пропустили початок і вже почали знімати, як діти спускаються в укриття, і нам треба було ніби монтажно потім цю тривогу зобразити. Ми її через місто зобразили. Але мені не подобаються такі моменти. Мені хочеться, щоб це було дійсно не сконструйована реальність, а те, що відбувалось. А з “прильотами” так само – якби ми їх зафіксували в кадрі, звісно, вони були в кіно. Але слава Богу, ми цього не зробили. 

Ти кажеш “слава Богу”, а чому? Які твої стосунки із зображеннями війни? 

“Слава Богу” – в тому сенсі, що ніхто не постраждав. У нас є одна така сцена. Ми прочитали про цей випадок в новинах і швидко тоді відреагували, і вже на наступний день були на місці. Це сцена з Ромнів на Сумщині, де на території школи відбувався похорон директорки. Там окрім неї ще троє освітян загинуло, їх похорон був за день до нашого приїзду. Це був єдиний такий момент, коли ми зафіксували прямий наслідок війни, який показує весь ризик, що стоїть перед вчителями, адже “приліт” стався прямо в школі. Ось ця школа – вона зруйнована, ось похорон, і ось люди, які стоять навколо.  По формі це дійсно нагадує лінійку 1-го вересня: є квіти, є вишиванки, є дзвоник. Просто це все відбувається зовсім в іншому контексті. І це дуже трагічно.

Як ти ставишся до того, як документують війну, працюють з темою війни, зображають цю війну? Коли багато знятих дуже по-різному зображень смерті, «прильотів», розборів завалів, похоронів? Була величезна дискусія між колегами журналістами про те, чи можемо ми собі дозволяти, приміром, крупні плани вбитих дітей в трунах. І частина людей виступило за те, що потрібно показувати  реальність такою як вона є. Але крупний план мертвої дитини і загальний план –  це одна і та сама реальність. Як ти до цього ставишся? І чи є в тебе якісь дилеми стосовно цього? Показувати, не показувати, як показувати? 

Ми фактично двічі дивились наше кіно – на прем'єрі та на українській прем'єрі. На прем'єри інших колег ми не могли ходити, але трошки почали дивитись інші фільми з нашого конкурсу. Це дуже цікаво. І я помітила, що в нашому фільмі навіть та Миколаївська сцена з похороном –  максимально не естетизована. Рощин, звісно, дуже класний оператор, і він все одно естетизує реальність, і у нас класна камера, яка знімає прекрасні портрети цих дітей. Але все одно, якщо порівняти з тим як у нас знятий цей “приліт” в Миколаєві і як зняті подібні речі у наших колег, то думаю, що ми, навпаки, знімаємо все як воно є. З однієї сторони – для того, щоб зображення мало вплив, воно має бути естетичним, навіть зображення війни, але з іншої сторони – важливо шукати образ. Тобто дуже брутальне зображення “в лоб”, хай навіть красиве, можливо, не настільки матиме вплив, як певний сюжет, який може розгорнутися в загальному плані, де ми побачимо якийсь образ. Якось так, наприклад, впало світло, якось так стали люди. Мені дуже важлива ця сцена, бо в нашому фільмі вона справді  нагадує 1-е вересня. І ця страшна рима — вона діє. Не вид тіла, який може злякати, а образ людей, які зібралися на подвір'ї школи. Фактично за декілька днів до початку шкільного року. Але зібрались зовсім з іншої причини. І мені здається, саме це  важливо. Дуже багато наших фотографів, і документалістів працюють саме з такими речима. Тобто вони ніби документують те, що дуже глибоко. Ось, приміром, фотографія Євгенія Малолетки з пологового в Маріуполі. Ця сірість піднятого пилу, четверо чоловіків, які несуть ці ноші, і дуже-дуже яскраве червоно-чорне простирадло. 

І ця жінка розвернута до нас, але з іншого боку в неї страшне смертельне поранення, від якого потім і вона, і дитина померли. Лікарі, з якими я говорила, коли займалася цим кейсом, сказали, що там була травма несумісна з життям. Але на фотографії ми цього не бачимо. Ми бачимо, що вона ще жива, вона тримається і там немає всього цього жаху. 

Думаю, що в майбутньому — десь 30 років потому,  цей кадр точно лишиться як той, що показує, якою ця війна була.  При цьому він не зображає те, що в американській літературі  називається gore — тобто страшного болю або жахливого нівечення тіла, чи подібних речей. 

До повномасштабного вторгнення ти активно знімала і відбирала акторів-підлітків для “Стоп-земля”. Зараз в тебе була можливість спостерігати за підлітками, які на кілька років молодші. Чим ці діти різні та чи різні вони? Ті, що були до вторгнення і ті, що після?

Мені дуже подобається, щоу них у всіх є спільна риса– це жага до життя і думки про майбутнє. Ці підлітки зараз закінчують школу і вони думають, як далі бути – наприклад, виїжджати з країни, чи лишатися. У них є така направленість вперед, — віра в те, що все буде нормально. Багато хто каже: ”Я буду лишатися, я буду розбудовувати Україну. Я йду на таку спеціальність вчитись, тому що треба вигравати війну”. Я багато слухала дітей – про що вони говорять, і як вони говорять. Вони не говорять про війну так, як дорослі.  Мій улюблений приклад – сцена біля Дніпра в Черкасах, де дівчата п'ють каву. Вона насправді дуже довга. Ми тоді провели з ними цілий вечір. Там було дуже багато розмов про іспити, про вчителів, про майбутній випускний. Але це відбувалося саме після Каховської трагедії. Ми сиділи біля цього самого Дніпра, яке розлилося нижче по течії,  і я тоді думала, що напевно вони будуть про це говорити, бо дуже-дуже гаряча тема. Але за столом про це не пролунало ні слова. Всі були дуже направлені на те, що скоро буде літо, буде випускний.

Але це не говорить про те, що вони байдужі, чи не думають про це. 

Це говорить про те, що ми як документалісти, все ще шукаємо як зображатати війну, і намагаємося зафіксувати цей контекст, який виринає на уроках чи в розмовах. У нас він виринав часто, а інколи просто пригломшливо. Наприклад, як в сцені з портретом дівчинки.  Адже ми не очікували, що так станеться. 

Поясню контекст. Це сцена, в якій маленькі діти, третіх-четвертих класів, заходять у шкільну бібліотеку, де на шафі стоять портрети загиблих військових. Одна з дівчаток бачить серед цих портретів свого батька і починає плакати,  а вчителька намагається її заспокоїти. Потім до цієї дівчинки підходять її однокласниці, такі ж маленькі, і мовчки її обіймають, тримають за руки. Ти дивишся на цих дітей, а вони поводять себе геть як дорослі. Як гадаєш, чому ця дитина має дивитись на цей портрет під час навчання, і наскільки їй це складно дається? Як ця сцена взагалі з’явилась?

 Ми насправді не знали про портрет. Ми просто за цим класом слідкували, бо він нам сподобався. І це був якраз урок про різницю та схожість людей – про толерантність. А потім настала перерва, і вчителька каже: "Ви так гарно себе поводили тепер, а тепер йдемо в медіацентр читати книжечки”. Ми пішли за ними. І от ми заходимо, і відбувається ця сцена. Думаю, це сталося не вперше, бо для дівчинки це не було сюрпризом. Я не знаю, насправді. Напевно, щось подібне часто трапляється в тих місцях, які знаходяться близько до лінії фронту, де квартирується багато військових з сім'ями. Адже їхні діти вчаться у місцевій школі. Власне тому, напевно, там багато цих портретів. Але це лише моя версія. 

І це не те, що побачиш в кожній школі? 

Ні. Це школа, яка знаходиться доволі близько до фронту.  Декілька подібних шкіл є також на півдні, і ми там були. Наприклад, в Очакові. Це також закрите місто, де багато військових проживають разом зі своїми родинами. І я не уявляю, як це – вчитися в таких умовах. Фронт дуже близько і прилетіти може в будь-який момент. Тривог немає, бо вони просто неефективні. В самій школі діти вчаться в підвалі. Але кожного дня їм потрібно подолати шлях до цієї школи, а потім повернутися додому

Ти помітила різницю між дітьми?  Умовно, між тими, котрі живуть і вчаться близько до фронту і тими, що в тилу, наприклад, в Черкасах або в Київській області.

Школа – це соціальний інститут. І це вже доволі щільний осередок формування думок та цінностей. Ми знімали в дуже багатьох школах. І мені здається, все залежить від того, як школа сама себе ставить. От є школи, де задають питання і обговорюють все, що відбувається, і чому так відбувається, як ми це переживаємо. Там роблять ярмарку, збирають на фронт, кожен день плетуть маскувальні сітки тощо. Іншими словами, там є дуже багато речей, через які проступає контекст війни і є висока залученість в нього. А є школи, які навмисно уникають цього. Вони намагаються бути такими собі анклавами умовної безпеки, хоча це й неможливо, адже зараз в Україні немає абсолютно безпечного місця. Такі школи прагнуть створювати враження, ніби вони не ретравматизують дітей, ніколи не піднімаючи тему війни першими. Але навіть у цих школах діти на уроках самі говорять: "А от у мене той-то на фронті". Тобто, ця реальність так чи інакше зачіпає всіх.

Це різниця – не регіональна, дуже сильно залежить від керівництва школи, від загального “вайбу” школи, від людей, які там викладають. Минулого року у доньки моєї знайомої був випускний. Її тато служить з перших днів. А в рамках випускного був запланований танець з батьком. І от ця дитина приходить додому, плаче і каже: "Я єдина дівчинка в класі, в якої батько служить, і мені нема з ким танцювати”. Я тоді подумала, наскільки величезний розрив існує в житті цих дітей. Бо це школа, в одному з тилових регіонів в центральній Україні. Але ж, здається, ніби всі долучені – у всіх є  або знайомий, або рідний, котрі служать. А розрив все одно виникає, і, напевно, це дійсно залежить не від регіону. 

Це залежить від певної направленості, а також від віку дитини. Я цілком підтримую батьків, які практикують свідомий підхід до виховання маленьких дітей (не старше п'яти років) – коли дім має бути таким собі safe place, де відпочивають, а не обговорюють війну. У цьому віці такий підхід є оптимальним, адже він оберігає дитинство. Наприклад, якщо ми обережні і я не панікую від вибухів на вулиці, наш малий спить під час тривоги. Батьки зараз прагнуть бути максимально спокійними навіть у складних умовах, щоб забезпечити цей спокій дітям, оскільки він їм необхідний. Однак, з певного віку неминуче з'являться питання і почнуться розмови про війну. Мені важливо, щоб люди не уникали цих розмов.

У фільмі присутні сцени патріотичного виховання, зокрема епізод, коли до класу приходить ветеранка Аліна Сарнацька. Вона досить відверто ділиться своїми враженнями від служби. Мені здалося, що ці сцени були спеціально включені як невід'ємна частина загального контексту фільму. Вони можуть бути особливо цікавими для закордонної аудиторії, яка не занурена в наш контекст. Бо для нас подібні заходи в школах вже давно стали буденністю. Як ці сцени з'явились в фільмі і що ти хотіла ними показати?

Сцена з Аліною виникла завдяки "Твіттеру". Я прочитала її пост, де вона написала: "24 лютого мене запросили до моєї школи поговорити з дітьми”. Я написала їй, ми зв'язалися, а потім через школу отримали дозвіл на зйомку. Так і з'явився цей епізод.  Але я очікувала, що 24 лютого 2024 року, через два роки після повномасштабного вторгнення, буде певна комеморація. Це важливий день, і багато шкіл це розуміють.

У нас колись на 9 травня було подібне – завжди приходив ветеран Другої світової війни. 

У нас завжди заходила наша медсестра, якій невідомо скільки років було. І також всі ветерани, які жили поблизу. І ось це мені якраз дуже відгукувалось в цій сцені, тому що я пам'ятаю, як ми, будучи підлітками, до цього ставилися. Це було приблизно так: “Ну окей,  якось там треба відбути цю всю історію", тобто ми це сприймали як дуже далекі розповіді минулого. Ці діти так не сприймають, тому що вони живуть в цій реальності. Вони розуміють, що все це відбувається тут і зараз, що це певна кількість кілометрів від них, що вночі постійні тривоги. Врешті-решт, вони все це чують. Тобто тепер це зовсім інакші фронтові історії, зовсім інакші ветерани, зовсім інакше відчуття, яке мають і дорослі, і діти. Наприклад, ставлення до хвилини мовчання о 9:00 ранку справді стало серйозним. Це не просто якийсь ритуал, який тобі нав'язали, і ти мусиш його робити, тому що так сказали в школі. Це наповнено сенсом. Так само осмисленою є хвилина мовчання на кожному святі. Коли ми монтували цей фільм, то помітили, що ніде не накладали гімн.  Можливо, тому що він і так завжди, само собою, звучить на всіх подібних заходах. Натомість хвилина мовчання — це щось нове, що постійно присутнє. Ми залишили її в усіх епізодах, де була відповідна подія: 24 лютого, на випускному, на лінійці. Щоб підкреслити: саме з цього зараз починається кожне свято – з думок про трагедію, яка відбувається поряд. 

Цікаво, що на випускному звучала пісня "Журавлі" гурту The Hardkiss. Вона явно з воєнним контекстом, і вона про втрату. Як вона з'явилась там? 

Вони самі її вибрали. І я дуже рада, що вибрали саме українську пісню, бо в інших  школах вибирали традиційно Лану Дель Рей. 

Винятковість твого фільму також у тому, що ця стрічка опинилася в конкурсі Берлінале. Це нечасто трапляється з українським кіно, тим паче з документальним. Берлінале — це величезний світовий фестиваль. Розкажи, як сприйняли фільм? Хоча, здається, ти якраз народжувала в цей день і не була на прем'єрі? 

Була. Але тільки на прем'єрі. Народжувала я за добу до прем'єри. Я фактично бачила лише пресу, а також взяла участь в прес-конференції з нашою командою. Завжди згадую одне запитання. Це не була претензія, скоріше щира цікавість людини. Мене запитали: "Як так сталося, що ваші дівчата мають такі красиві сукні на випускний?" Ніби під час війни ми не можемо дозволити собі гарний одяг, або ніби його в нас ніколи не було. Тобто людина, можливо, нічого не знала про життя України до війни. Такі речі запам’ятовуються. Колись на одному майданчику після пітчингу до нас підійшла продюсерка з Британії і запитала: "Слухайте, я от дивлюсь, у ваших дітей такі класні зуби". І потім виявилось, що в Британії дуже дорога стоматологія, багато людей не можуть собі її дозволити. Це як історії, коли ти потрапляєш за кордон, і тебе запитують: "Чому ти так довго їхав? Можна ж було літаком". У мене було кілька таких запитань, і я усвідомила, наскільки дивно бути зовсім не в контексті нашої реальності — звідки ми прибуваємо і чому їдемо 30 годин чотирма потягами. Це дивовижно, що багато глядачів, приміром, були вражені тим, що наша школа взагалі функціонує, вони підходили і запитували: "А навіщо вона взагалі працює? У вас же війна".

Це очікувана реакція. Я часто чую, і, думаю, не лише мені казали: "Боже, в тебе маленька дитина, чого ти так там сидиш під дронами?” І ти хочеш багато чого відповісти, але не завжди маєш бажання витрачати на це час.

Саме так. Просто розумієш, що люди уявляють війну, напевно, за зображеннями Алеппо в Сирії – як тотальне знищення всього. Вони не уявляють, як може бути ніч із "зоряними війнами" за вікном, а потім вранці ти йдеш на роботу, в школу чи будь-куди.

І по дорозі купуєш собі лате…

Ага, і гамбургер в Макдональдсі. Люди не зовсім, мабуть, розуміють, що і як. Хоча для мене це дивно. Коли сталася пандемія, це було глобальне явище, і діти опинилися вдома на дистанційному навчанні. Усі батьки зрозуміли, як важко, коли твоя дитина вдома і ти мусиш працювати. Тому я завжди кажу: "Слухайте, економіка має рухатися, батьки мають працювати, діти мають ходити до школи, усе дуже логічно". До того ж, у школах, можливо, навіть безпечніше, ніж удома, адже там точно є укриття, і ти там опинишся під час тривоги, а вдома – не завжди. Власне, ми всі так нехтуємо цією безпекою. Тобто такі думки існують, але це стосується лише того екстремуму людей, які зовсім не в контексті. Ті, хто в контексті, просто побачили нашу війну під іншим кутом. Бо одна справа – дивитися зведення з фронту, які показують у європейських новинах, де є сухі цифри, кількість постраждалих, “прильоти”, місця завалів тощо. І зовсім інша — бачити, як діти спускаються в метро Університет, де всередині облаштована школа. Це дивно, і це зовсім інший кут зору. Ти дивишся на буденність, якій зазвичай не приділялася увага, і саме це вражає більше, ніж артилерійська гармата, що стріляє в кадрі новин. До останнього, напевно, усі вже звикли.

Питання в тому, чи справді звикли. У вас не було остраху отримати  реакцію на кшталт: "Ну, не так у вас там усе й погано. Ви тримаєтеся, все нормально, в школу ходите, танцюєте, щось їсте, розважаєтеся"? Не знаю, яким чином, але я періодично відчуваю цей "вайб" серед колег або документалістів, котрі роблять все, щоб про нас так не подумали. Бо насправді нам страшно, у нас все погано, і  робота йде під девізом "давайте я вам покажу, як насправді виглядає цей жах". Тобто цю нормальну частину життя, яка є у вас усіх — у європейців, у Берліні, Парижі, Нью-Йорку, — ви і так її знаєте. Тому я її вам показувати не буду. Я покажу те, чого ви не можете побачити, і це страшно. Насправді весь жах цієї війни — він у тих місцях, де тобі, по ідеї, має бути безпечно: удома, хоча не повинно; у школі, на роботі, в лікарні, у пологовому, ще десь. Чи не було у вас такого?

Мені навпаки саме це і було цікаво. І коли ми монтували, то навіть думали про це і називали це “привидом”. 

“Привид” війни? 

Так. Де б ти не опинився в Україні, навіть чисто формально, монтажно. Ось ми, наприклад, монтуємо сцену, і в цій сцені ніби все нормально, але ти все одно відчуваєш, що позаду є цей “привид”. Він там зображений у кілометрах до фронту. Він зображений у тематиці уроку, де сьогодні вивчаємо, які предмети можна чіпати на вулиці, а які ні — насправді, всі не можна, бо щось може бути заміноване. І це відбувається у формі гри. Тобто цей "привид" ніби завжди є. Він є всюди, і ми дуже хотіли, щоб він був навіть у тих сценах, які зовсім мирні. Наприклад, у сцені про те, як Пласт іде на екскурсію в ліс [Пласт — національна скаутська організація України — ред.]. Ми там зустрічаємо кістки козулі, що лежать на дорозі, і все одно відчувається дихання чогось небезпечного. Ми всюди, навіть у таких сценах, дуже хотіли, щоб глядач це відчував. Мені здається, це має зворотну дію на глядача. Усі ці люди з Нью-Йорка, Лондона, Парижа, які мають таку саму буденність, як і ми, але нормальну, просто без "привиду". Коли вони дивляться цей фільм, розуміють, що їхня буденність — це велика цінність. І що ця безпека — це велика цінність. І що все це може зникнути, і для того, щоб це просто мати, потрібні величезні зусилля, які, власне, зараз відбуваються  у нас на фронті. І де треба витрачати життя. А це вже зовсім інший "вайб". От саме цю реакцію я дуже ціную. Коли хтось пише, наприклад, на Letterboxd [соціальна мережа для кінематографістів – ред.], що американські діти сприймають свою школу як належне. А не треба так. Бо насправді, це велике благо. Для нас це благо і розкіш, а для них це буденність, якою можна й знехтувати. І, можливо, вони більше цінуватимуть те, що мають. Або просто відчують, як це може бути, якщо це раптом станеться з ними.

У фільмі, до речі, на одному з уроків є сцена, де дітей запитують: “Що таке безпека?” І вони там рандомно накидають відповіді: “життя, друзі, або “ЗСУ”. Зрозуміло, що у всіх різні відповіді, але саме питання – дуже складне і водночас хороше. А в мене трохи інше питання. Ти – мама, яка народила під час війни. Чи ти встигла відрефлексувати, як материнство змінило твоє сприйняття війни? 

Пам'ятаю, на початку війни, коли нібито поставив себе на паузу, думалося: "Війна закінчиться, і тоді я почну жити далі". Але дуже швидко стало зрозуміло, що ніякої паузи не існує, життя просто продовжується в будь-яких умовах. Власне, і наш фільм саме про це: незалежно від обставин, потрібно жити. А це означає, що інколи ти будеш радіти, інколи сумувати — переживати дуже прості людські речі, працювати, вчитися. Це також постійна дилема: світ такий страшний і жахливий, але материнство – це дуже цікавий трансформаційний досвід. Мені дуже хотілося його пережити, і я зрозуміла, що немає сенсу чекати закінчення війни, щоб це зробити, бо раптом вона не закінчиться, або я вже не зможу пережити цей досвід після війни. Якщо вже так сталося, що цей досвід прийшов, то це велике благословення, що так сталося. Крім того, це ще одне нагадування про те, що ми маємо продовжувати працювати, розповідати, як ми працюємо, робити щось прекрасне. Можливо, зараз я говорю пафосні речі, але страх також посилився в рази. Це сталося навіть не після народженням дитини, а фактично з початком вагітності. До цього я могла спокійно лежати й слухати, як ППО працює за вікном. Коли я завагітніла, я вже не могла так просто лежати й слухати, бо тепер  ти відповідаєш одразу за два життя.  Але в будь-якому разі, тут є так багато прекрасного – і в цьому місті, і в цій країні. Я вже мрію про деякі речі, пов'язані з фільмом. Мрію, що через років п'ять-шість функціонуватиме Харківська студія малювання "Аза Нізі Маза". І ми з малим обов'язково поїдемо до Харкова, навіть якщо житимемо в Києві, просто на освітній туризм, і там помалюємо. Мені не терпиться показати, які в Україні водяться метелики, купити перший мікроскоп, показати йому багатьох дуже крутих освітян, які в нас є.

‍